Яцкова Лідія

16 років

м. Київ

Поштовх у спину

 

Я натискаю на гальма. Переді мною – слон. Велетенський справжній слон стоїть у причепі машини. Протираю очі. Не можу поворухнутися. Різкий гудок, повз проїжджає автобус. Мене ніби вдарили. Я завмерла, в голові майнули спалахи.

 

***

Я сховала сумку з підручниками під стілець і намагалася здогадатись, що кипіло у каструлі. Мама виходила вдень на перерву, готувала їжу, і ми разом обідали. Правда, в той день на кухні було незвично тихо. Було чути, як у каструлі лопалися бульбашки і ложка стукала об стінки чашки. Напівзакриті очі мами опухли і почервоніли. Руки, завжди впевнені, тремтіли. Ми поїли в тій же напруженій тиші, іноді переривали її короткими фразами.

– Наш відділ закривають. Буду шукати нову роботу.

Я повільно мила тарілку. Мовчала і згадувала, як приходила до мами на роботу і спостерігала за добрими працівниками. Захотілося опустити голову під кран, щоб холодна вода змила слова і тишу. Освіжитися і подумати: «Ох, мені від втоми таке почулося». Я стояла у напівоберті до мами. Згадалася, коли мене з Адамом, смердючими від алкоголю, знайшли у сухому листі. Перед цим ми втекли з якогось свята в школі і знайшли вдома пляшку вина. Відкрили її, тому що дорослі мали повернутися пізно, і тому що хоча б вечір повинен бути не таким жалюгідним. Ми сиділи на дворі і передавали один одному нашу першу в житті пляшку, перед кожним ковтком казали тост і посміхалися. А потім нас розбудили батьки, трусили за плечі і кричали. В такі хвилини хочеться бути де-небудь, тільки в іншому місці та помінятися з кимось життям.

– Ти знаєш, що ви завжди можете залишитися у нас, – Адам перехопив м'яч, який я з силою кидала об стінку.

Невдоволено перевела погляд і заховала обличчя у подушку.

– Не варіант, – різко випросталась і почала жестикулювати. – Мені з мамою вже доводилося шукати нове місце багато років назад! Я поміняла п'ять шкіл, і розповідала таблицю множення по десять разів у новому класі. Маму цілодобово не бачила, постійно плутала вулиці. Це тільки потім зателефонувала твоя мама і дозволила переїхати до вас. Тоді, нарешті, все припинилося. Нам просто пощастило, що хоча б у цьому місті у мами жила давня подруга. Тепер все почнеться спочатку, а через декілька днів – випуск зі школи!

Я прискорено дихала, бо швидко і голосно говорила.  Обличчя вкрилося червоними плямами. Я скинула з колін подушку.

– Ходімо, – Адам підняв подушку і кинув її в мене, виходячи з кімнати.

Він мовчки повів мене, не відповідаючи на запитання.

Ніколи б не подумала, що Адам приведе мене до цирку. Ми встигли купити квитки і зайняти місця перед самим початком вистави. У руках людей у залі світилися іграшки, і було чути захоплений шепіт. Білий прожектор розсіяв темряву. Секунда – і яскраві плями заковзали по сцені і обличчях глядачів. Світ крутився, немов у калейдоскопі. Висвітлював кожну деталь у нереальному, казковому кольорі. Голоси перепліталися з гарчанням, гавкотом і музикою. Здавалося, ніби звуки долинали зсередини тіла, і я була серцевиною подій. Все стрибало, літало, зникало і з'являлось. Я перетворювалася на удари, польоти акробатів, яскравість костюмів, вибухи сміху дітей і дорослих.

Коли всі востаннє зааплодували, Адам потягнув мене за лаштунки. Ми ховалися за декораціями і озиралися. Я ліктем штовхнула Адама та кивнула в бік танцівниці. Вона тримала туфлі і тупцювала босими ногами, хмурячи лоба. Повз нас пройшов клоун, який натискав на червоний ніс. Нам набридло ховатися і ми вирішили пройти далі. Дресирувальниця несла на руках мавпу і щось їй шепотіла. Смерділо потом, тваринами, особливо кіньми. Я обернулася і побачила, що у мою сторону йде слон. Швидко стрибнула у бік і заплуталась у мотузках на підлозі. Я подивилася на ноги слона, які б могли з легкістю роздавити мене. Тихо зойкнула, коли хобот піднявся і потягнувся у мою сторону. «Тільки не наближайся», – подумки благала я. Адам із хвилюванням прошепотів мені:  

– Уяви життя цих людей. Так проходить майже кожен їхній день.

Чоловік, який пах порохом, вигнав нас геть.

 

Ми з Адамом йшли додому і він тримав мене за руку. Адам тихо наспівував нашу пісню, яку я, трохи згодом, підхопила. Я ніби повернулася у часи, коли ми почули цю пісню вперше, і він тримав мене отак за руку, але тоді наші руки були у чотири рази менші. Ми стояли на сніговому заметі і штовхали один одного. Пара клубочилася перед очима, бо ми не переставали сміятися і кричати. Адам і я перемогли всіх дітей з цього двору. У нас була своя тактика: стояли спинами один до одного і штовхали вниз інших, а на високих і товстих накидалися з двох сторін. «Ні, давай ще раз! Зараз точно виграю!», – пищала я вкотре, випльовуючи сніг. Коли сніг блищав від жовтих ліхтарів, а ми залишились удвох – згадали, що давно вже маємо бути вдома. Проходячи повз незнайомі будинки, Адам узяв мене за руку. Я трусилась і стукала зубами. Один раз він навіть підійшов до жінки і запитав, як дійти до нашої вулиці, але це нам не допомогло.

Ми забігли до магазину, тому що там було світло і тепло. Я обтрусила наші рукавички і шапки від снігу. Адам з розумним виразом обличчя розглядав продукти. Він відсунув від стінки стелаж з пластівцями у кінці магазину і тихенько покликав мене. Ми сховалися за стелажем і вирішили дочекатися ранку. Спочатку нас обнадіював невичерпний запас їжі та іграшок. Але і це незабаром втратило ціну.  Стелаж боляче давив у спину, світло ледь проходило між пачками. Я втиснулася в стінку і затамувала подих, коли до стелажа підійшов відвідувач. Ще трохи – і він би побачив нас. Скоро кроки і голоси стихли. А якщо магазин закриють назавжди, і ми не зможемо вибратися? Адам почав підспівувати пісні, яка лунала з магнітофону на прилавку продавця, і незабаром я теж пошепки співала слова. Ми сиділи, сніг танув, обличчя і руки почервоніли від тепла. Ми співали і зовсім забули, де знаходимося і що відбувається. Мабуть, тому нас і почув продавець. Декілька хвилин ми вигадували причину, через яку влаштували схованку. Зрештою, довелося сказати нашу адресу, і продавець відвів нас додому. Дорогою ми тихо наспівували пісню.

 

***

Після того як ми повернулися з цирку, я забігла до кімнати мами, щоб розказати про наш похід. Мама сиділа за столом, на якому розкинула документи та папір. Вона подивилася на мене, і я мовчки зупинилася у дверях.

– Що таке?

– Я знайшла роботу, – натягнуто посміхнулася.

– Це…добре?

Вона перевела погляд і почала шурхотіти папером.

– Нам доведеться переїхати в інше місто.

Декілька хвилин стояла, зціпивши руки.

– Ненавиджу це!

Я різко повернулася і сильно грюкнула дверми.

 

***

Сьогодні я одягла святкову сукню, а Адам – костюм. Ми стояли на лінійці під палючим сонцем. Учні виходили по одному, коли називали їх прізвища, і отримували атестат про закінчення школи. Після цього клас поїхав до кафе. Адам відвіз мене на машині, яку позичив у друга, не кажучи нічого батькам. Ми часто так робили.

 

Адам сказав мені новину зранку, коли я бігала по кімнаті у пошуках прикрас. Я завмерла і не зводила з нього погляд. Думала, він зараз розсміється з мого виразу обличчя і скаже, що це жарт. Але Адам тупцював на місці і постійно поправляв піджак. Я мовчала, тому він продовжив. Його дядько їде до Австралії і запропонував Адаму допомагати йому в роботі.

– Яка Австралія? Який дядько? І ти поїдеш? Адам, ти не можеш цього зробити! Там повно дивних і небезпечних тварин. Тебе там ще не вистачало! Як ти покинеш все? І я залишуся тут? Одна?

 

Минулого літа ми з Адамом і нашими сім'ями їздили на море. Якось увечері ми лежали на теплих каменях, сохнули, дивилися на пом'яте небо і розмовляли про те, що було б круто удвох поїхати далеко-далеко, побачити різні країни і міста. Це були просто мрії. Але вони настільки в'їлися в мене, наче морська сіль у шкіру і шум хвиль у пам'ять. І потай я кожен день сподівалася, що настане день – і ми втілимо ці думки. Особливо останнім часом я чекала, що Адам відчинить двері, за звичкою без стуку, і умовить мене поїхати. А мама лишилася б тут, знайшла б просту роботу, тому що їй не треба було б мене забезпечувати.

І ось Адам дивився на мене і нічого не говорив. Я теж мовчала. Відчувала, ніби у мене вирвали частинку чогось звичного, близького і стали терзати, стискати, розривати. А я сиділа у першому ряду, і в той самий час відчувала кожен удар, відчувала, як в цю частинку мене упивалися, як її спалювали. І найжахливіше – я нічого не могла зробити. Просто дивилася, як, зрештою, вона тріскається і розсипається на дрібні уламки.

Мій стілець штовхнули. Обернулася – однокласник у танці не розрахував кострубатий поворот. Я встала і підійшла до Адама. Він сидів на терасі, тримав у руках пляшку і тихо співав нашу пісню. Я не те що почула, а скоріше прочитала слова по губах.

– Коли ти їдеш? – я намагалася перекричати музику, яка лементувала з відкритих вікон.

Адам перепитав. Я заричала і прокричала ще раз.

– На вихідних, – він перестав посміхатися і тривожно подивився на мене.

Я закрила очі і шмигнула носом.

– Дай мені ключі.

Я здивувалася, що Адам не сперечався. Нічого не сказала йому і пішла. Холодні ключі боляче давили у стислу долоню.

 

***

Співаю подумки пісню, ковзаю спітнілими тремтячими долонями по керму. Коли тільки стрибнула в машину, ще хвилин п'ять згадувала з якої сторони розташовані педалі газу та гальм. «Коли він схаменеться? А якщо викличе міліцію?», – я знову озираюся назад.

Усю дорогу було відчуття, ніби всередині мене ящик, у якому щось шукають. Перекладають, перевертають і турбують особисті речі.

Намагаюся увімкнути радіоприймач, щоб заглушити пісню в голові, але музикою завжди керував Адам, тому не знаходжу потрібні кнопки. Бісить косметика, яка плавитися на обличчі. Спекотний вітер піднімає волосся. Бісить. Туфлі давлять та натирають. Я знімаю їх, не зупиняючись. Бісить шалене дихання і серцебиття. Об'їжджаю машину і повертаю на розі. Різко натискаю на гальма. Мене вдавлює у сидіння. Випрямляю руки, міцно тримаю кермо. Слон.

 

Широко розкриваю очі і глибоко вдихаю. Усе, вистачить. Відкриваю двері. Вистрибую. Підіймаю голову і випрямляюся. Кілька секунд не можу зробити крок. Той самий момент – неможливо встояти, коли тебе штовхають у спину. Зриваюся з місця. Біжу. Кров б’є у скроні. У тілі спалахують феєрверки. У грудях болить. Машина з причепом їде повільно. Залишається  десять кроків. Я наздоганяю її і стрибаю на виступ. Чіпляюся руками за край причепа. Глибоко видихаю. Підтягуюсь, перекидаю одну ногу, потім другу. Зістрибую з краю причепа всередину. Пом'ята блакитна сукня, мов небо. Повертаюся обличчям до слона і присідаю. Спиною притискаюся до гарячого металу. Дихання слона відлунює у голові. Дивлюся на шорстку сіру шкіру. Очі на зморшкуватій морді спокійно дивляться на мене.

 

– Ну, що, далеко-далеко на волю? Чи просто у неймовірне місце?