Москаленко Єлизавета

 

Побачення

Повертаюсь  додому з далеких прощ…

Володимир Шинкарук

 

Квітує вибухово садок… Пахне м'ятою й акацією… Дзижчать невтомні трудівниці-бджоли... Небо синє-синє...

 

Як же все-таки приємно після довгих років життєвого плавання повернутися в рідну пристань, туди,куди компас душі завжди показуватиме дорогу (і жодні бурі й шторми не зможуть зламати цей указівник). Туди, де твій корабель зустрінуть радісним сміхом і приємним гомоном.

 

Блукаю вуличками-змійками… Тут усе до болю знайоме! Голублю поглядом кожен камінчик, деревце, річку, лісок, бо з ними пов'язані особливі спогади.

 

Нас п'ятеро: я, Петько, Василь, Тарас і Микола. І були ми єдиною командою, мабуть, ще з пелюшок.Поодинці не ходили ніколи й робили все злагоджено, дружно, як один механізм. Підтримували одне одного, допомагали, коли комусь із нас мати загадувала виполоти бур'яну картоплі чи випасти худобу. Найбільше ж подобалося пасти її за полем, у балці. Вона мала пологі схили, і це було не тільки чудове місце для наших хлоп’ячих розваг, а ще - розкішний пастовень для худоби. Дві кобилки й корівчина, здавалося, розуміли маленьких людей і ні разу не завадили нам у здійсненні навіть найнеймовірніших планів.

 

Це було наше улюблене заняття: рано-вранці зібратися на вигоні біля церкви, і - гайда за село. Ось і цього разу,залишивши худобу, піднімаємося по схилу нагору. Там ростуть калинові кущі. Ох, і гарні ж сопілки з калини виходять! Спочатку акуратно відрізаємо гілочки. Гострим кінцем дроту обережно, щоб не пошкодити стінки, викручуємо серединку. Робота це копітка, хоч і приємна. Після цього поволеньки робимо отвори зверху.А вдома вже розмальовуємо - кожен на свій смак. Василь у нас художник, і сопілка в нього найгарніша. Ох, що ж то за сопілка! Мініатюрні червоні півники, зелені кущики, дивовижної краси мальви –усе на ній доладно, усе на своїх місцях.

 

Іще дуже ми любили робити вітрячки. А почалося все так. Одного разу, збираючись на наш «пастовень» (правда, уже без худоби), ми ніяк не могли дочекатися Тараса.

        - Що ж це таке? – занервував я. – Ми ж іще вчора домовлялися!

 

        - Ану,гайда до нього! – скомандував Микола.

 

Ми побігли до Тарасового подвір'я. У двір зайти не наважилися, тож прилипли до щілини в паркані, як слимаки. І ось що ми побачили: у сараї Тарас і його дід щось майстрували.

        - Агов, хлопці, ви чого тут розсілися?

 

Ти ба, не помітили. Над нами стояв Тарасів брат, Антончик.

        - Та ми…того…до Тараса!

 

        - Так заходьте, чого товчетеся? Цікаві які…

 

Через дві хвилини наша цікавість була погамована.

        - Хлопці, а йдіть сюди! Дивіться, що покажу!

 

У двір із сараю вибіг Тарас. Його обличчя сяяло від щастя. У руках він тримав… вітрячка!

        - Ого!

 

        - Дай глянути!

 

        - Навчи нас, навчи! Як ти його зробив?

 

        - Ходіть до діда, він покаже.

 

        - Ми взялися до діла. Дід Петро командував, де треба різати, де пиляти.

        - Ось це дощечки… Клади … Так… Збивай. Управний хлопчина! Молодець!

 

         І я випилював, стругав, вирізав, збивав докупи. Хлопці теж зосереджено працювали, сопучи носами. До самого вечора із сараю Мокренків було чути роботу пилки, станка. Лиш коли на небі почали з'являтисязорі-намистинки, ми поверталися додомуз гарним настроєм. Обличчя одухотворені, натхненні!«Мо-жем-о-о!» - раділи наші душі.

 

Ще багато чого ми любили:стріляти з бузинових трубочок горохом у сусідських хлопчаків,будувати піраміди на баштані… А ввечері засідали над дорогою у вишнях (щоб ніхто не бачив) і вигравали на сопілках. Грали те, що вміли. І ото я почну, а з сусідської вишні Микола відгукується, а за Миколою – Тарас. І полилася мелодія… Нам було так приємно дарувати радість людям: і тим, хто повертався з роботи, але зупинявся,щоб послухати дивну мелодію, і стареньким, які сиділи на лавках під дворами…

 

Пахне м'ятою й акацією…У садку невтомні трудівниці-бджоли творять безсмертну мелодію… Небо синє- синє… Як же все-таки приємно повернутися додому!