Яблонська Дарина

  Палаюче серце

 

         Наше життя подібне птаху, що летить над землею швидко і стрімко. Воно прекрасне й неповторне. Але хочеться встигнути у нашому житті багато чого зробити і для себе, і для інших. І обов’язково залишити про себе прекрасні спогади і справи. Або ж творчі доробки, які читатимуть прийдешні покоління.

          У цей лютий, морозний зимовий час я не можу не згадати надзвичайно палку, життєрадісну і трудолюбиву землячку Тараса. Надія Іванівна Матюшенко-Гребенюк – та жінка, яка розтопила б лід будь-кого. Змалку вона складала вірші про своє перше кохання та жартівливі епіграми. Дорослішаючи, її вподобання, джерела натхнення та мрії змінювались. Так вона прийшла до прози. Та кому буває легко в жорстокому дорослому житті? У кожного є свої жалі, втрати, болі та нічні жахіття. В одному зі своїх останніх інтервю, яке мені пощастило взяти, Надія Матюшенко-Гребенюк зізналась: «Бувають такі періоди, що я не пишу мало не десятиріччями. Тільки коли душа вибухне, і коли серце аж затріпоче ось тут. Тоді я й пишу. Я не писала майже 10 років тоді, коли я шукала могилу батька. Хоч це й таке трагічне питання, але тоді мене прорвало. Бо натхнення, воно було затихло, як буває хвороба затихає. Відбулась отака ремісія, писалося, писалося і хотілося писати». У творах авторки прослідковуються щирі фрази, які перехоплюють дух та розчулюють. Саме за цим критерієм можна визначити митця, який працює за покликом душі, серця, а не купюр у товстезному гаманці чи чийогось примусу. Надія Іванівна часто повторювала, що власною творчістю лише завдавала собі матеріальної шкоди, але письменництво, немов хвороба, що не полишало її.

         Під час зустрічі з Надією Іванівною, вона поділилась своїми планами на майбутнє: «Сучасне життя-буття змушує поставити крапку на писанні. Найперше вирішила звільнитись від зайвих паперів. Узяла до рук газети минулих літ із нарисами і сама здивувалася. Що кожен нарис чи оповідання так чи інакше пов’язаний з ім’ям Тараса Шевченка. Захотілося ці нариси об’єднати в збірку, бо вони про нащадків Тараса, про моїх земляків, друзів, колег. А тоді вже й поставити крапку писанню. Тут чомусь випливли рядки знаменитого Расула Гамзатова: «І ще один вірш про любов напишу, а потім що буде, то буде». Так і з'явилась ще одна книга письменниці Черкащини «Тарасовими шляхами. Світлини мого життя», на презентації якої я з великим задоволенням була присутня і чула безліч хороших слів на адресу Надії Іванівни.

          Певно, це найкраще відчуття, коли усвідомлюєш кількість людей, що в своїх руках мають могутню силу, яку спрямовують саме те, щоб викарбувати правильні думки у всього народу, неважливо, що це за покоління буде. Хочеться лише тиснути зморені чесною працею руки за те, що вони ладні зробити.

          6 січня, напередодні Різдва, зупинилось стомлене серце моєї землячки, поважної наставниці, прекрасної людини – Надії Іванівни Матюшенко-Гребенюк. Ця сумна звістка вибила мене та всіх її шанувальників на деякий час із колії. Бо не могли повірити, що ця енергійна, сонячна людина могла піти з життя, не завершивши певні справи, пов’язані з її творчістю. Та я вдячна Богу, що він звів мене з цією неповторною особистістю, за останнє інтерв’ю, за отриманий заряд творчості та оптимізму, що переповнювали палаюче серце нашої Надії.