Дмитришин Христина

 

КАЗКА ПРО ТРОЯНДУ

 

        Жила-була квітка. Радше, існувала, як живий біологічний організм, але це неважливо. Отож, квіточка була дуже гарною: з міцним стеблом, широкими листками і надзвичайно прекрасними пелюстками. Ох, цією квіткою можна було милуватися днями і ночами! Кажу це, бо сама її бачила і навіть не хотіла зірвати, а полити її водою, щоб вона ще більше розцвіла, подарувавши життя іншим таким же гарним квіточкам. Квітка дивилася на світ трохи гордовито. Можливо, ви вже здогадалися, що квітку цю звали Трояндою. Її вишневі пелюстки так густо переплелися між собою, додавали такого шарму, що вона виглядала королевою, слугами якої були низькі травинки. Можна дуже довго описувати її красу, але варто також сказати, що Троянда мала одну величезну проблему - росла і квітнула вона у самому кінці міста, тому повз неї майже не проходили люди, і ніхто не міг милуватися її вродою! Троянда дуже давно мріяла зустріти інших квіток, щоб поспілкуватися з ними. Хоча, це можна віднести до другорядних бажань, адже найперше вона мріяла про небо. Так, вона страшно хотіла політати у небі. Колись її знайомий друг, якого звали Вітер, розповів про незвичайну красу хмар у польоті, про дивовижний вид світу зверху, про невимовне почуття свободи, яке можна відчути саме в небі, на величезній висоті... Вітер так гарно та із захопленням розповідав про красу неба, що у Троянди з’явилася мрія. Хоча цю мрію можна сміливо назвати чимось таким, що відноситься до типу фантастики. Теоритично Троянда розуміла це, але у ній жило почуття віри та надії у те, що, можливо, колись це здійсниться…

         Троянда не знала, як саме вона потрапила в те місце, де їй довелося недовго проіснувати. Звичайно, вона здогадувалася, що мала б жити десь інакше. Можливо, у прекрасному квітнику. А, може, навіть при королівському дворі… Колись краєм ока ця квітка бачила, як недалеко від покинутого будинку, який знаходився неподалік, проїжджала машина. З вікна цього автомобіля якийсь чоловік викинув величезний букет квітів. Квіти були гарні, хоча й не такі, як Троянда. Їхні пелюстки мали біле забарвлення, а «серединка», якщо це можна так назвати, була яскраво-жовтого кольору. Ці квіти здались їй схожими на маленькі сонечка, які випромінювали радість і тепло. Троянда заздрила їм, адже вони, напевно, побачили багато, хоча й померли такою смертю... Вона молила Небо про дощ, щоб хоч якось допомогти їм, але дощу не було. От так завжди: якщо чогось справді чекаєш і хочеш, то нічого доброго не стається. Троянді було боляче сприймати цю несправедливість, адже вона сама неодноразово потерпала через нестачу вологи...

         Троянда безліч разів думала про сенс свого існування. Напевно, її призначенням було виробляти кисень і дарувати красу світові, зокрема людям. Але ж краси вона не дарувала! Вона рідко бачила людей, і ще жодна людина не бачила її. Від цієї думки Троянді ставало дуже сумно – люди не могли оцінити всю красу Природи… Хоча люди - такі дивні істоти... От, наприклад, навіть той випадок із викинутими квітами... Навіщо було зрізати, якщо всеодно викинеш їх? Вчинки людей завжди здавалися їй незрозумілими. Напевно, люди не думають про наслідки і не вміють передбачати, до чого приведе та чи інша ситуація. І люди точно не здогадуються, що істоти набагато примітивніші, і, на перший погляд, слабші у своїй еволюції можуть бути набагато розумнішими за самих людей. Принаймі, вони дарма не знищують Природу, не засмічують довкілля і не вбивають усе живе. Троянда знала, що дуже скоро з Природою станеться щось жахливе, адже Вітер багато разів приносив до неї плач дерев, стогін ще поки що чистої води, безпорадні крики птахів і багато інших тривожних звуків Природи.

        Одного сонячного ранку, коли Троянда якраз прокидалася зі сну і вмивала свої пелюстки росою, вона побачила маленьку дівчинку. Вона, здається, теж помітила Троянду, адже наближалася у її бік. Тільки наближалася якось дивно, ніби на якомусь незрозумілому виді транспорту. Щось схоже на візочок, з яким лише кілька разів люди прогулювалися в цій місцині. Дівчинка під‘їхала, так би мовити, до прекрасної квітки, і довго дивилася на неї.

         - Ти дуже гарна, - нарешті промовила вона.

         Троянда здивувалася. Ні, не через комплімент, бо вона й так знала, що прекрасна, а через те, що вперше так близько бачить людину. Вперше людина підійшла до неї, заговоривши про щось. Вперше людина побачила її. Троянда глянула в очі дівчинки. Вони були кольору неба. Глибокого кольору неба. Біляві пасма волосся, які спадали на її кругле лице, робили її ще милішою. Пухкі дитячі вуста, які привітно усміхалися, створили з неї ангела. Саме так, напевно, й виглядають ангели.

         - А у тебе гарні очі, - сказала Троянда.

         - Так, дякую, - відповіла дівчинка, але за секунду продовжила, - очі гарні, але дуже скоро вони стануть непотрібними. Я також не можу ходити. Я майже безпорадна. Один лікар сказав мені, що в мені живе якийсь рак, і скоро я перестану бачити. Скоро й мої такі гарні блакитні очі стануть непотрібними. Мені здається, що вони стали блакитними, тому що моя мама дуже багато плаче. Може, вона плакала, коли я була маленькою, тому вони такі блакитні, мов вода, у якій відбивається небо. Безмежне море сліз.

        Троянда була ошелешена відповіддю. Вона не знала, як відповісти дівчинці, вона не знала, що це за рак і чому так часто плаче її мама. Троянда вперше говорила з людиною. До того розмовляти про такі серйозні речі вона могла лише з вітром, але й це відбувалося не так вже й часто. Нарешті вона сказала дівчинці:

         - Не засмучуйся, адже ти поки що бачиш. Насолоджуйся тим, що маєш в даний момент. Ти не можеш ходити, але хоч якось можеш пересуватися, а от я – ні. В мене історія також трагічна: я ніколи нічого не бачила, окрім цієї околиці. Я мрію про небо, про політ, хоча Вітер завжди каже, що для мене ця мрія завжди буде нездійсненною. Але я вірю. От і ти вір, що твої очі - це не ріки сліз, у котрих відбивається небо. Твої очі - це і є саме небо, його дарунок тобі. І цей рак точно покине тебе. Не зможе він довго жити без води.

         Дівчинка усміхнулася, хоча її усмішка була такою болючою, що троянді стало погано. Їй було жаль маленьку дівчинку.

        - Колись я прочитала, що заради здійснення мрій треба багато працювати і жертвувати багато чим. І що мрії якраз таки мають бути майже нереальними і неможливими, інакше це будуть просто плани на наступний день. Я хоч і маленька, але вже маю мрію. Скоро я полечу в іншу країну, котра знаходиться за багато кілометрів звідси. Лікарі кажуть, що в цій країні мене має покинути той поганий рак. Хочеш полетіти зі мною? - запитало це миле створіння.

         Троянда здивувлася і спочатку навіть не зрозуміла сказане. Вона просто не могла повірити почутому, а тоді з величезною радістю промовила:

         - Так, так, звичайно! Ох, як я мрію про це! Будь ласка, візьми мене з собою хоч зараз!

        - Я лечу сьогодні ввечері. Мама он там, за рогом. Я сказала, що хочу трохи погуляти сама. Вона не хотіла мене відпускати, але якось, після довгих вмовлянь, погодилася. Мені вже час іти додому. Я хочу тебе запитати, чи ти справді готова до цього?

        - Звичайно, - впевнено відповіла Троянда, - можливо, я все своє життя чекала тільки на те, щоб колись моя мрія стала реальністю.

         Дівчинка обережно зірвала квітку, хоча й витратила на це багато зусиль, ледь не впавши зі свого візка. Троянда відчула несамовитий біль, пекучий, страшний, нечуваний. Їй хотілося кричати, але вона терпіла. Вона не хотіла чимось налякати дівчину і дуже боялася, що та може передумати. Коли дівчинка принесла Троянду мамі, то вона усміхнулася у відповідь.

         - Вона полетить з нами сьогодні, - пояснила дівчинка, - Троянда розказала мені, що мріє побачити хмари і політати серед них. Ми ж можемо взяти її з собою, правда? І ще ця квітка каже, що в моїх очах якраз бачить небо, уявляєш? Може, мої очі для когось стануть небом…

         Сльози виступили на очі цієї жінки. Вона обережно взяла квітку, вдихнувши її прекрасний запах. Це був запах свіжих квітів, такий приємний і заспокійливий…

         Прийшовши додому, мати милої дівчинки мовчки поставила квітку у вазу. Троянда відчула приємне полегшення, хоча її стебельця і листки всеодно боліли. Троянда сподівалася, що з часом це мине.

         Кілька годин потому сім‘я дівчинки уже стояла біля літака. Дівчинка тримала в руках вазу з Трояндою всередині і про щось мило з нею розмовляла. Тієї розмови не має чути ніхто, адже дівчинка ділилася своєю мрією, про яку не знає ніхто. Вона щиро вірила, що за багато років ця мрія здійсниться.

         Не знаю, як описати ті почуття, які відчувала квітка. І не знаю, як описати той страх, який відчувала дівчинка. Троянда так довго мріяла про цей момент, що їй не вірилося в його дійсність. Вона вже б зараз хотіла розповісти Вітру про свою дивовижну пригоду, яка мала статися незабаром. А от дівчинка боялася за Троянду, адже лише зараз помітила, як сильно змінився її вигляд, помітила її знесиленість і похилий стан.

         Літак почав підніматися. Троянда боялася. Боялася того, що її очікування можуть бути перебільшенням, що Вітер просто збрехав їй про ту невимовну красу польоту, що вона розчарується і, взагалі... Квітка почувалася дуже погано... З кожною секундою їй ставало важче дихати, але згодом вона побачила, як земля мимоволі віддаляється від них.

         - О, як прекрасно. Якими малими здаються будинки! Он там річка, ох, яка гарна річка! І ліс, так багато дерев у лісі! - радісно спостерігала за усім Троянда.

         - Я дуже рада, що змогла зробити комусь приємне. Можливо, лікарі й мені зроблять приємне і витягнуть із мене того рака... Можливо, я все-таки бачитиму і ходитиму, - сумно відказала дитина.

         Троянда не відповіла нічого. Вона просто не чула, що сказала дівчина. Літак був високо в небі, і вона побачила хмари. Вони були так близько до неї... Вони такі прекрасні! Вона побачила, як сонце усміхається їй, як своїми промінчиками лоскоче хмари... Вона навіть визнала, що ця картина є набагато гарнішою, ніж її врода.

         Троянду боліло все тіло. Ваза розбилася, коли літак підіймався вгору. Дівчинка не поставила квітку у воду знову, можливо, просто забула, а Троянда й не згадувала про це. Квітка зрозуміла, що незабаром помре. Може, навіть тут, поряд з хмарами. Їй було важко дихати, але вона не могла померти так швидко, адже ще не надивилася на Небо! «Ні, будь ласка, Небо, дай мені ще кілька хвилин, дозволь ще трохи подивитися на твою сліпучу красу!», - подумки благала квітка. В той момент вона зустріла Вітра у вікні. Він був збентежений, адже не зустрів її там, унизу, на околиці міста, подумавши, що якесь хлопчисько зірвало і пошматувало її, повідривавши пелюстки. Та ж ні, Троянда тут, перед ним. Їх розділяє вікно. Вітер дуже б хотів поцілувати Троянду. Він зрозумів, що вона зараз помре, але зрадів з того, що нарешті здійснилася її мрія. Вітру було соромно за те, що він так зневажливо ставився до, здавалося б, дурних розмов Троянди, адже тільки тепер до нього дійшло, що ця квітка була найпрекраснішою, найсміливішою і найбільш цілеспрямованою з усіх Троянд, яких він знав. Квітка дивилася у вікно, гордо посміхаючись. Її мрія здійснилася, хоча за здійснення своєї мрії вона заплатила життям, та знала точно, що це того вартувало. Вона не шкодувала ні секунди. Так буває: ти досягаєш бажаного, але на цьому твій життєвий шлях різко закінчується. Ти помираєш разом із здійсненням своєї мрії чи досягненням мети. Найпотаємніші бажання часто несуть за собою непередбачувані наслідки, інколи навіть чиюсь смерть. Напевно, саме тому важливо мріяти постійно, щоб мати заради чого жити.

        Так от, троянда померла. У небі, поміж хмар, у супроводі Вітру. Ох, як символічно і прекрасно, як іронічно і дивовижно...

         Не знаю, що сталося із дівчинкою. Напевно, з неї таки виліз той рак. Вона й далі бачила, але тепер, дивлячись на небо, завжди зустрічала в ньому прекрасну квітку, яка так вдячно і так щасливо дивилася на неї, яка подарувала їй, дівчинці, одну дуже важливу мету. Зате Троянда довела всім нам, що варто йти проти Вітру. І таки якщо чогось дуже сильно хотіти, то це неодмінно станеться...