Турок Ірина

 

Таємниці в’язаного светра

  

      Ви ніколи не задумувались про пори року? Та ні, не про красу рожево-білого цвіту навесні, не про осінній бал багряного листя, не про сяючі лабіринти із снігу взимку, навіть не про теплі літні дощі. Звісно, усе це гріє душу, допомагає розслабитись, створює настрій, особливу атмосферу… Усе ж таки, чи задумувались ви про щось глибше? Мабуть, не можете собі й уявити, що такого є у звичайнісіньких порах року. Це лише зміна погоди, температури у природі. Усе це повторюється: щороку ми бачимо ті самі пожовклі крони дерев у парках, слизькі затоптані доріжки, струмки, що в’ються вулицями, як змії, насичені барвами веселки квіти. Колись і я не розуміла, що за цією красою ховається щось більше. Один звичайний день, лише один звичайнісінький день може все змінити.

      Сидячи біля вікна, я розглядала перехожих. Тіло зігрівав теплий чай і в’язаний светр. у каміні тріскотіли дрова. За вікном тихо дув холодний зимовий вітер. Я часто так сиділа на підвіконні, адже це цікаво: розглядати перехожих. Людей було мало: мороз налякав багатьох. Але це не заважало моїй цікавості. Усі люди різні, навіть якщо ти бачиш у них щось спільне, то це лише на перший погляд. Вони занадто зайняті, не помічають один одного, хочуть здаватись індивідуальностями. Але навіщо вдавати з себе того, ким ти вже є? Хтось обертається і дарує посмішку, а хтось відлякує своєю серйозністю. Це мене ніяк не відштовхує. Кожна людина – це особистість, і кожна виражає себе по-своєму.

       Здавалося, що біля мене хтось стоїть. Я не бачила нікого, але знала, що за мною спостерігає приємний легкий погляд, відчувала дотик м’якого в’язаного светра. І раптом зі мною щось відбулося: я ніби бачила картинки. Сторінки уявного блокноту швидко перегорталися. Це мене не здивувало, бо я завжди любила малювати квіти, дерева, різноманітні пейзажі. А тепер вони почали оживати. На картинках - знайомі обличчя перехожих. Які чудові люди були закинуті в літо! Вони танцювали поміж зелених трав, грались у хованки в золотавій пшениці, раділи сонцю, вдихали п’янкий запах прозорого озера-люстерка. Здавалось, я бачила дітей, що невпинно граються з метеликами і тікають від бджіл, але це були дорослі, просто вони також інколи хочуть побути життєрадісною малечею.

       Осінь… Картина змінилась: парк заповнений парасолями, під якими ховаються люди , ніби від катастрофи. Насправді ці бідолахи тікають самі від себе, їхні очі наповнені смутком, і у куточку бринить сльоза. Отже, це міні-світ песимістів або ж розчарованих у житті людей.

        Сторінки перегортаються - бачу людей, у яких серце просто окутане кригою. Вони настільки сухі і черстві всередині, що випромінюють холод, який чомусь швидко передається і мені. Найважче дивитись на тих, хто навіки стоїть заморожений у величезних льодяних брилах. Своє життя вони вже не виправлять. Не вірилося, що зима – не сторінка веселощів і розваг, а суцільні холоднокровність і байдужість.

       Коли я нарешті потрапила у весну, відчула полегшення, адже на душу ліг громіздкий камінь після гостин у похмурої осені і злюки зими. Тут зібрались усі, хто знають про відродження. Відомо, що після холодів весна дає нове життя рослинам і емоційну насолоду людству, надію на краще, віру у щастя. Кожен громадянин весни скидав із себе тягар минулого, насолоджувався всім, бо це був початок чогось нового і грандіозного.

       Блокнот закрився, таємний образ поруч зник, але сотні думок лізли в мою голову. Можливо, біля мене нікого і не було. Мабуть, я сама задавала собі безліч питань, на які шукала відповіді. Виявляється , усіх людей можна поділити на «весну», «зиму», «літо», «осінь»… Досить дивно, але пори року – це не час, що повторюється, це характеристика людської душі.

       Зараз я продовжую сидіти на підвіконні й розглядати перехожих, інколи малювати їх, але відсьогодні все змінилось, я бачу світ по-іншому, по-справжньому.