Варакута Анна

  Міжгалактичні пригоди Марійки та її друзів.

 Розділ 1. Усім привіт! Це знову я – Марійка. Пам’ятаєте? Думаю, що таку, як я, важко забути. Так от, ми з друзями Дариною та Олексієм вже знали, що на нас попереду чекають пригоди (ну з медальйону майбутнього, який отримали в подарунок від Мавки, пам᾿ятаєте, з першої подорожі), але що все станеться саме так, ми й подумати не могли…

 

Розділ 2. Пройшло три місяці від нашої попередньої пригоди в лісі, тому ми були на сторожі кожного дня, хоча ніхто з нас не очікував нову пригоду так швидко. Проте ми вже якомога краще готувалися до цієї події. Навіть знайшли місце для таємних зустрічей, де були всі потрібні «боєприпаси» і місце для схову, про всяк випадок, раптом за нами буде полювати страшна магічна істота. Був перший день зими, йшов лапатий сніг. Ми бігали, раділи, сміялися, аж поки я не виявила, що в мене зник медальйон, подарований Мавкою, який я завжди носила на шиї, як оберіг. Я в паніці впала на сніг, не змігши нічого робити кращого, окрім плакати. Бідолашний мій медальйон, лежить десь там, притрушений першим снігом, і нікому не потрібний. І сніг тепер мені був не в радість. Друзі, звичайно, підбадьорювали мене, як могли, але вони теж розуміли, що знайти медальйон скоріш за все не вдасться. Мені було трохи соромно перед Олексієм за мою сопливу істерику, бо я ж його і досі кохаю. Вже темніло. Треба мерщій хоча б зробити спробу пошуку. Я до кінця мала надію на магію між мною і амулетом, і сподівалась, що вона допоможе нам. Ми шукали його дуже довго, аж поки не стало геть темно і нам довелося піти з поразкою додому. Розпачу не було меж. «Та, звичайно ж, ми будемо шукати його, поки не знайдемо», – втішав Олексій. Додому я прийшла дуже пригнічена і втомлена, тому, трохи подумавши, де будемо шукати медальйон завтра, заснула. Тієї ночі мені наснився сон: ніби якийсь володар Всесвіту, чи як там його, кличе нас з Дариною та Олексієм на якісь вчення у космосі. Я прокинулась із незабутніми спогадами, які трохи мене лякали. Як же в тому космосі гарно! Я залюбки потрапила б туди ще раз. Але це всього лиш сон, не треба це сприймати так серйозно, мабуть. Коли я, нарешті, повністю оклигалась від сну і знайшла межу між реальністю і пригодами уві сні, то відчула під подушкою якийсь горбик. Я акуратно, трохи з острахом, підіймаю подушку і намацую… ні, не може бути, це…і вже нарешті ввімкнула світло. Це мій медальйон! А ще я запримітила під подушкою якийсь папірець. Я почала його розгортати, але мої руки не слухались, вони незграбно, з шаленим ритмом тремтіли. Перше, що я побачила на папірці було: ІНСТРУКЦІЯ ДО МЕДАЛЬЙОНУ (МАЯТНИКУ) ЧАСУ. Після прочитаного мої руки наче з глузду з᾿їхали, вони тремтіли, як ніколи. У цій інструкції я прочитала, що це не просто медальйон, який показує майбутнє – це маятник часу, за допомогою якого можна потрапити в будь-яке місце у Всесвіті. І враз переді мною з᾿явилися нові рядки інструкції. Вони з᾿являлися, потім хтось ніби стирав недоречні слова і продовжував писати далі. У них було написано, що якщо промовити слово «Есферопарадайс», то він віднесе у дивовижний і досі невідомий світ. Навіть не знаю, чи варто промовляти ці слова зараз, може спочатку все обміркувати з друзями?! Хоча ні, якщо це чийсь підступ і ми звідти не виберемося? Краще зробити це самій, а якщо я не зможу вибратись, то друзі мене шукатимуть і обов’язково знайдуть. Зараз, тільки відправлю їм відеоповідомлення. Ну, ніби готово, можна починати. «Ееесф»…Як же мені страшно! «Есфероо»…Від страху навіть мову віднімати почало. «Есферопарадайс» – ледь зібравшись докупи, промовила я. І почала відчувати дивну невагомість і повну урівноваженість. Підлога почала танути і через секунду я вже не бачила буденні стіни своєї зеленої кімнати. Я бачила щось набагато цікавіше. Невже це той самий космос з мого сну? Яка чудасія! Небо було коралового кольору, а пісок під ногами ядучо-чорним. Я ледь бачила величезні зірки, які здавалися піщинками на Землі. Там все було не таким, як у нас, навіть повітря. Якщо у нас воно прозоре, то в тому незнайомому місці воно було світло-бузковим, з блискітками. Все було покрите бузковим серпанком, через який було важко щось побачити, окрім великих і сяючих зірок. Я нічого не розуміла, все було як не справжнє. Мені було важко дихати і на додачу страх мене заїдав. Неочікувано для себе я почула чийсь важкий дотик. Не знаю, що було далі, але прокинулась я в якійсь дивній і маленькій кімнаті. Я почала її роздивлятися, і вже навіть побачила чудернацькі баночки з напівпрозорими і насичено-кольоровими рідинами, як раптом почувся скрегіт дверей (навіть така річ, як скрегіт дверей тут був не такий, як у нас). Я швидко повернула голову і побачила постать у фіолетовому балахоні, який волочився по підлозі. Металевим голосом вона покликала когось і я побачила ще одну істоту. Її вбрання було не таким об᾿ємним і більш нагадувало напівпрозору мантію, звичайно, фіолетову. Обличчя було людським і досить приємним, що не могло мене не радувати. Це була приємна жіночка з білими кучерями і довгими чорними віями, а також з блідо-рожевими вустами. Її очі були небесного кольору, а скроні теж бліді. Вона подивилась на мене стурбованим поглядом і, нічого не кажучи, взяла мій амулет, який я, напевне, загубила, коли знепритомніла. Потім сказала якісь слова і я знову перестала відчувати страх, йому на зміну прийшов спокій. Я кудись провалилась і м’яко бухнулась зі стелі на ліжко. Сумнівів не було – це була моя кімната. Я хотіла встати, але не змогла, тіло здавалося занадто тяжким. Не знаю, що трапилося зі мною…

Розділ 3. Прокинулася я від лагідного сонечка, яке світило мені прямо у вічі. Мені здалося, що вчорашня пригода була лише сном. Я засунула руку під подушку, щоб перевірити наявність медальйона. Його там не було. Потім я ліниво і неохоче глянула на подушку. Та замість своєї коричневої подушки я побачила стареньку і пошарпану білу. І тут я нарешті вирішила глянути на свою кімнату. Але ж це не моя кімната! Це скоріш схоже на лікарняну палату: все біле і наскрізь просякнуте запахом ліків. Я не розуміла, чи я все ще знаходжусь у космосі, чи на Землі. Та всі мої думки і переживання перебив рип білосніжних дверей. Я напружилася. Двері відчинилися і я побачила стурбовану, але в той же час щасливу матусю, яка вже обіймала і цілувала мене. Я хотіла сказати, що все добре, але як тільки починала говорити, щось ніби душило мене і я починала кашляти. Що ж зі мною сталося? Стурбована мама сказала, що мені не можна поки що говорити. Але чому? Матуся, ніби прочитавши мої думки, почала розповідати жахливу історію. Вранці вона прийшла до мене в кімнату, щоб розбудити. Та коли увійшла, то побачила, що моя подушка в крові, а у горло встромлений якийсь дивний дротик-шприц. Про що вона? Який ще дротик-шприц? – мене розривало від цікавості. Матуся знову, ніби прочитавши мої думки, продовжила: «Це було схоже на дротик, яким грають у дартс, а на кінці була гостра і товста голка, яка впивалась у горло». Потім мама викликала швидку. Мені в лікарні зробили операцію і я тиждень пролежала непритомна. Нічого собі, оце несподіванка, адже я ніби вчора пам’ятаю цей космос і дивних людей в балахонах. Все зайшло дуже далеко. Не знаю, що мені робити. Треба написати друзям. Я взяла телефон, який лежав на столі й написала повідомлення Дарині, попросивши приїхати до лікарні. Олексію вирішила не писати, бо маю не дуже гарний вигляд для зустрічі з ним. Не пройшло й години, як до мене примчалися захекані Дарина з Олексієм. Мені було трохи соромно за свій жахливий вигляд, та зараз це було не головне. Я почала розмахувати руками і показувати, що зі мною сталося. Дарина з Олексієм знали про те, що я не можу розмовляти, бо, як я потім дізналась, вони телефонували моїй мамі декілька разів на день і питали про моє самопочуття. Вони дали мені аркуш паперу та олівець, і я почала писати про все, що бачила. Я старанно описувала кожну деталь події. Ну ось і все, я бачила перед собою три повністю списаних аркуша. Я простягнула їх друзям. Мені було дуже цікаво подивитися на їх вираз обличчя, який повинен був змінитися після прочитаного. Як я і очікувала, їх вираз одразу ж змінився. Вони мали доволі стурбований вигляд. Я вирішила подивитися, на якому місці вони читають. Як тільки глянула, мій вираз обличчя теж дуже змінився із досить спокійного на збентежене. Не розумію, як це могло статися, але всі мої старанно та каліграфічно написані рядки почали зникати. Один за одним вони зникали з шаленою швидкістю. Я дуже розізлилася і навіть порвала пусті аркуші. От халепа! Нам однозначно хтось хоче завадити в цій справі. Але хто і чому? Через пару хвилин злість пішла від мене і їй на заміну прийшов розпач. Розповісти та написати, що сталося, я не можу, а може вдасться намалювати чи відправити електронного листа. Я заспокоїлась і почала малювати. Як я і очікувала, нічого не вийшло. Залишався тільки електронний лист, та я теж не мала надії, що нам вдасться, адже нам заважає хтось дуже могутній. Ні, з ним теж нічого не вийшло. Надія на те, що я розповім все друзям, повністю зникла. Хто зна, коли з᾿явиться мій голос: у кращому випадку, це може бути через тиждень, а в гіршому… Навіть не хочу про це думати. Ще трохи, і я так з глузду з᾿їду. Заспокоївши мене, друзі пішли до таємного місця, де могли б все обдумати і розібратися, а їм на заміну прийшов мій татко, якого щойно відпустили з роботи. Він розповідав мені про робочий день в офісі та мені це було зовсім не цікаво, але я його й не слухала. Бо в думках ще раз прокручувала всі події за сьогодні, і взагалі, за весь цей час. Вже була дванадцята година ночі, всі від мене пішли і я залишилася в палаті одна, хоча ні, не одна, зі мною були мої вірні і іноді безглузді думки, а ще золотистий місяць. Я лежала, дивилася на місяць і уявляла, як дивні істоти в темно-бузкових балахонах спокійним кроком ходять собі в космосі і через фіолетово-мерехтливу димку також споглядають на місяць. Я почала кімарити. Розбудив мене той самий космічний та трохи неземний рип дверей, хоча, мені, мабуть, здалось, бо лежала я в своїй вже набридлій лікарняній палаті. Та все ж я трохи почала хвилюватися. Я побачила лікарку і вже остаточно заспокоїлась. Вона була, мабуть, моїм лікарем і прийшла, щоб навідати мене. Вона була дуже милою і гарною. Якийсь час копошилася біля мене, ніби щось шукала, а потім пронизливо і боляче поглянула на мене густими чорними віями і несподівано в неї із лікарського капелюха випав білосніжний локон, який до цього вона старанно впихнула до капелюха. І тут мене ніби струмом вдарило. Це ж та сама жіночка, яку я бачила в космосі! Я почала махати руками. Та вона виявилася досить прудкою. Непомітно дістала той самий дротик-шприц (який я взнала за описом мами) і вколола мені щось у шию. І я занурилась у світ своїх снів. Я відчувала її дотики, але прокинуться не могла. Я залишалася одна-однісінька зі своїми снами. Ніколи не думала, що таке може зі мною статися…

 

Розділ 4. Прокинулася я від жахливого сну. Мені наснилися зомбі, яких я боялася більше всього на світі. Через секунд десять після пробудження я згадала про нічну подію і жінку, яка, на мою думку, однозначно бажала мені зла. Я не розуміла – навіщо вона робить мені ті ін’єкції і взагалі – навіщо я їй потрібна. Я згадала, що вона щось шукала вчора під ліжком і тому мерщій перевернула матрац і почала шукати, сама не знаючи чого. Під матрацом я намацала щось м’якеньке. Коли дістала, то побачила пошарпаний і залатаний мішечок. З нетерпінням відкрила його і побачила те, що аж ніяк не могла очікувати. То був позолочений компас, який за формою нагадував квітку. По-перше, я звернула увагу на циферблат компаса, який вказував не на звичайні сторони світу, а на якісь інші, ніби справді космічні, сторони Всесвіту. Перша сторона була: «Ціль», друга «Небезпека», третя «Ворог», а четверта взагалі була пуста. Ця пустота лякала мене зараз найбільше, бо золотава і гостра стрілка вказувала саме на неї. Я одразу ж написала електронне повідомленні Дарині, і, на превелике здивування, воно відправилось. І навіть отримала відповідь, що вона буде через десять хвилин. І навіть раніше, ніж за десять хвилин я побачила біля себе захеканих Дарину з Олексієм. Без зайвих мугикань і спроб пояснити щось я просто показала їм компас. Вони, бідолахи, аж зблідли. І це вони ще навіть не знали про мою подорож і зустріч з тою жіночкою! Цікаво буде глянути на обличчя друзів тоді! Олексій одразу сказав, що не треба залишати компас мені, бо це може наразити мене на небезпеку, і тому його треба забрати і детально оглянути в таємному місці. Вони пішли, залишивши мене зі здогадками.

 

Наступні три тижні проходили дуже нудно і одноманітно: о 8:00 процедури, о 9:00 зустріч з мамою, о 12:00 приходили Дарина з Олексієм і розповідали, як проходять справи з компасом, а вони аж ніяк не зрушували з місця, о 14:00 численні уколи і крапельниці, о 19:00 приходив тато і, як завжди, розповідав про свій «вельми цікавий» робочий день і потім о 21:00 відбій. Мені було дуже нудно, я не знала, чим себе зайняти, навіть Інтернет мені набрид. На вулицю не можна було виходити, бо було вже прохолодно, максимум, відкрити на п’ять хвилин вікно. Я вже страшенно сумувала за своїми однокласниками, яких раніше терпіти не могла. І цілими днями шукала хоча б мізерну інформацію про компас і медальйон, але нічого не знаходила. У друзів теж не було ніякої інформації, тільки здогадки, іноді безглузді. До речі, тієї псевдо лікарки я з того часу так і не бачила, дякувати Богу. Сьогодні мама прийшла не рівно о дев᾿ятій годині, як завжди, а запізнилася на пів години. Ну хоч якесь різноманіття! Вона повідомила мені дуже радісну новину – мене мають виписати з лікарні через три дні. Ну нарешті! Дочекалася! Але після хорошої новини послідувала і погана: мій голос не відомо коли з᾿явиться, тож треба тільки чекати і лікуватися. Ці три дні, на подив, пройшли дуже швидко. Не встигла я отямитися, як я вже у себе вдома, лежу на рідному і м᾿якому ліжку, постіль на якому перед моїм приїздом мама попрала і випрасувала. До речі, вона також прибрала в моїй кімнаті, а це було не дуже добре, бо тепер я не зможу знайти жодної зачіпки щодо моєї подорожі у космос.

 

Розділ 5. Не зважаючи на голос, якого в мене й досі не було, мама відправила мене до школи. Сперечатися з нею я не могла, тим паче я й сама хотіла швидше побачити своїх однокласників, яких, взагалі-то, не дуже любила. Моя мама за фахом вчитель української мови, тому школа для неї була перш за все. Мама хоче, щоб я теж мала педагогічну освіту, але я вже давно вирішила, що це не моє. Я хочу мати творчу професію, художник, наприклад. Та мамі про це поки що боюсь сказати, вона дуже засмутиться. У школу йшла в передчутті овацій та доброзичливих облич друзів. Ну ось, я знову побачила своїх не найприємніших однокласників, але зараз вони були дуже раді мене побачити (звичайно, я ж їм даю завжди списувати, мабуть, стали двієчниками без мене). Я ж була рада побачити своїх найкращих друзів, я думаю, ви вже запам’ятали їх імена, але повторюсь – Дарина та Олексій. Перед першим уроком вони підійшли і тихо запитали мене, чи траплялося щось нове, на що я помахала головою, намагаючись показати, що нічого не сталося. «Те, що нічого не трапляється, дуже мене лякає, а раптом станеться щось удвічі жахливіше» – з острахом сказала Дарина. Я знизала плечима. Я зайшла в клас по дзвінку, вчителя ще не було, але прийшли Катерина та Анна, які були досить нормальними дівчатами, принаймні, порівняно з іншими дівчатами в класі. Вони з невдаваною радістю обійняли мене і, всадивши на стілець, почали розпитувати, що сталося. Вони ще не знали, що я втратила голос, але Олексій з милою посмішкою на обличчі все їм пояснив. А чого це він їм так мило всміхається?! Він що, геть з глузду з᾿їхав? Нарешті безкінечне щебетання Олексія перервав вчитель з фізики Петро Олексійович, що радісно всміхнувся, побачивши мене в класі. Усі уроки вчителі разом з однокласниками обмірковували інцидент, що трапився зі мною. Ото ж бо всі уроки були витрачені на мене, за що однокласники мені сердечно дякували.

 

Після уроків до мене підійшов ошелешений Олексій і сказав, що через десять хвилин ми прямуємо до таємного місця. Весь цей час я не розповідала вам, де воно знаходиться, але зараз, мабуть, саме час. У нас біля школи є невелика прибудова, у вигляді підвалу. На вигляд звичайний підвал, але насправді там було багато налитих темрявою підземних кабінетів і приміщень, таке собі «підземне місто». І одне із таких напівтемних, але все ж освітлених приміщень ми обрали для себе. Звичайно, обладнали ми його якнайкраще, батьки тільки встигали дивуватися, куди пропадають старі стільці з квартири. У нас стояв великий дерев᾿яний стіл, який ми в тому кабінеті і знайшли і три стільці. На вигляд, звичайний кабінет, але в підлозі ми зробили сейф, в якому і лежали всілякі причандали для боротьби з різними істотами. Проникали ми туди досить хитрим способом. У школі були непримітні старі двері, які вели саме в цей підвал. До речі, забула сказати, як ми дізналися про те все. Та все було просто: батько Олексія працював охоронником нашої школи і одного разу обмовився йому про ті двері і про підвал теж. А також він сказав, що туди ніхто ніколи не навідується, тому ми могли бути в цілковитій безпеці. А зараз я розповім вам ще декілька наших геніальних трюків. Коли батько Олексія спав, Олексій таємно забрав ключі від підвалу, які по необережності показував сину батько. Отож бо Олексій зробив два дубліката: від дверей зі школи та від дверей з вулиці. Це також геніальна ідея, бо коли школа заперта вночі, то ми з легкістю могли потрапити в підвал зі сторони вулиці, але це вже на крайній випадок. Також ми ретельно вивчили весь підвал і знайшли додатковий вихід, який вів до закинутої будівлі в полі. Але ту будівлю ми поганенько вивчили, бо вона була дуже великою. Хоч і не геть точну мапу ми все ж накалякали. Ледь не забула розповісти про невелику схованку, де ми можемо бути, як мені здається, у цілковитій безпеці. У нашій таємній кімнаті є маленький прохід у підлозі, як у моєї бабусі в сараї, де вона зберігає картоплю. Ну і там була ще невелика кімнатка, де ми облаштували крісла, які мої батьки хотіли викинути після ремонту, але тут вони нам дуже знадобились. Також там були подушки і покривала, які ми вже купували, бо їх зникнення могло викликати неабиякі підозри зі сторони батьків. Звичайно, консервація і старий електрочайник там теж були. Одним словом, ми витратили багато наших сил і коштів на облаштування цих місць, лиш би вони були не даремні. Більшість геніальних ідей подавав саме Олексій, і що найголовніше – він втілював їх. Він завжди підтримував нас з Дариною, коли ми боялися йти темними коридорами і робив більшу частину всієї роботи. Який же він молодець! Він дуже піднявся в моїх очах за цей час.

 

Розділ 6. Взагалі-то сьогодні зі школи мене мав забирати тато. Але мені несказанно пощастило – сьомий урок відмінили, а тато мав забрати мене саме після сьомого уроку. Отож ми мали рівно сорок п’ять хвилин на таємну зустріч. Цього часу дуже мало, тож треба було поквапитися. Поки ніхто не бачив, ми зайшли в підвал зі школи. Коли ми були вже на місці, Олексій поспіхом вийняв з кармана невелику білу подарункову коробку і поклав її на стіл. Декілька секунд він мовчав, тільки позираючи на нас. Ми з Дариною також мовчали, бо від подиву та нерозуміння поки що не могли нічого вимовити. Та час спливав, тому, отямившись, він почав розповідати. «Отже, дівчата, слухайте: на уроці я вийшов, еее, ну ви розумієте куди (сором’язливо зашарівся), до вбиральні. На шляху я зустрів якусь симпатичну жінку, яка представилась новою вчителькою. Вона мала дуже переконливий та спокійний голос. Чомусь вона одразу викликала в мене довіру, тому коли вона сказала, що ти, Маріє, її родичка, я одразу повірив. Потім вона сказала, що має для тебе подарунок, мов не встигла подарувати на день народження. І простягнула мені цю коробку. Я був настільки здивований, що навіть не спитав, чому вона не подарує її особисто. Отямився я, коли вона вже пішла, і тільки після того я запідозрив щось неладне. Я почав наздоганяти її. І все ж таки наздогнав біля учительської. У той момент, як я побачив, що вона не зникає, як завжди зникають всілякі істоти у фільмах жахів, я почав вагатися, що був правий. «Я подумав, може, це й справді твоя далека та трохи дивна родичка», – звернувся до мене Олексій з легенькою посмішкою, на яку я, на жаль, відповісти не могла, бо вже зрозуміла, що то була за жіночка. «Отже, слухайте далі, бо це ще не все. Потім я зайшов до вбиральні і почав розглядати коробку. На вигляд звичайна подарункова коробка. Та задля твоєї безпеки, – знову звернувся до мене Олексій, та вже без посмішки, – я вирішив перевірити, що там знаходиться. Я хотів її відкрити, та не зміг, ніби звичайна картонова коробка, але відкрити її було не реально. А потім я помітив маленьку записку на ній: «Виключно для Марійки, ніхто інший її не відкриє!» Як тільки я прочитав це, літери зникли. Я почав шалено її трясти та відкривати, що є сили. Та нічого так і не вдалося. А далі я підійшов до тебе і запросив до таємної кімнати. От і все!» Мені було цікаво послухати цю історію, та мене вже розривало від того, що я хотіла розказати, хто ця жінка. Я почала махати головою і руками, намагаючись показати все, що знала про неї. Друзі довго не могли зрозуміти мене, та, нарешті, Олексій додумався задати питання: «Ця жінка зло?». Я почала схвально махати головою. І тут посипалася низка запитань: «Це через неї ти потрапила до лікарні? Ти її вже бачила? Вона колола тобі незрозумілі ліки через ще незрозуміліший шприц?». Я тільки встигала, підверджуючи їх здогадки, махати головою.

 

Коли інформації було вже достатньо, ми почали розмірковувати, чи варто мені розкривати коробку. Ми довго сперечалися. Дарина та Олексій голосом, а я жестами. Та все ж вирішили це зробити. Я вже простягнула руку, щоб взяти свій «подарунок», але різко задзвонив мій телефон, який перервав цей нервовий момент. То був тато. Я взяла слухавку і почула злий татів голос: «Маріє, якщо через п’ять хвилин ти не будеш у машині, то я їду без тебе, я й так вже запізнююсь на роботу. Ну чого так довго?» Напевне, татко забув про зникнення мого голосу, бо чекав відповіді. Та Дарина, почувши татові крики взяла слухавку і сказала, що я скоро буду. Відкривати коробку не було часу, бо з підвалу до школи підійматися було десь п’ять хвилин, а ще поки дійду до татка. Ми з розпачем залишили коробку в сейфі та закрили таємну кімнату. Потім непомітно вислизнули з дверей підвалу в школу. Насправді, це було найстрашніше, бо хтось міг нас помітити і тоді була б велика сварка і тата Олексія, скоріш за все, вигнали б з роботи. Приблизно через сім хвилин я опинилася в машині у знервованого тата. Виявилося, що я затрималась на цілих двадцять хвилин. Тато, знову забувши про голос, якого в мене не було, почав розпитувати, чому я запізнилася. Я тільки знизала плечима. Це був один з тих випадків, коли я була рада, що в мене не було голосу, хоч не доведеться брехати таткові.

Розділ 7. Увесь вечір ми з друзями спілкувалися телефонними повідомленнями і врешті вирішили до школи завтра не йти. А що? Тут така важлива справа, задля якої можна і прогуляти один день. Я майже не спала вночі – дуже хвилювалася перед відкриттям тієї клятої коробки. Вранці я намагалася не подавати виду, що не піду до школи, але моє обличчя все ж нервово червоніло. Тато, як завжди, завіз мене до школи і поїхав на роботу. А я, дочекавшись миті, коли татової машини вже не буде видно, побігла на заднє подвір᾿я школи, де знаходився вхід до підвалу. Ми з Дариною та Олексієм швидко відчинили металеві дверцята і забігли до підвалу. І вже там ми з легкістю видихнули і привітались. Перш за все ми мали зателефонувати класному керівнику і сповістити, що нас не буде. Кожен вигадав свою причину. Олексій ще вчора телефонував класному керівникові, Людмилі Леонідівні. Це щоб не викликати підозри. Дарина зателефонувала в таємній кімнаті, а я зі свого телефону написала повідомлення. Мені ніби треба до лікарні сьогодні, Дарина захворіла, а Олексій поїхав до бабусі. У нас не було бажання довго придумувати щось, тому ми взяли найімовірніші та найбанальніші варіанти. Отож ми, не гаючи часу, дістали коробку із сейфу в підлозі і почали ретельно, з лупою, роздивлятися її. Ми обдивилися кожен міліметр по три рази і так нічого дивного й не знайшли. Ось, нарешті, й настав вирішальний момент – я мала відкрити зловісну коробку. Перед початком я випила склянку води і з хвилину стояла і все обмірковувала. Я розуміла, що може статися все, що завгодно і наслідки можуть бути жахливими. Може, ми тут помремо і нас так і не знайдуть. Ми обійнялися з друзями і це мене змотивувало, як ніколи. Я зібралась і з гордо піднятою головою відкрила мерехтливу кришку коробки. Спочатку я боялася подивитися всередину і тому на декілька секунд заплющила очі. Та потім я все ж наважилася героїчно туди заглянути. Я побачила свій медальйон. Так, точно, він! Я точно пам’ятаю цей зелений і трохи подряпаний камінець всередині срібного кола. Але ж я втратила його в космосі. Навіщо їй мені його віддавати. А може вона хоче, щоб я повернулася туди знову? У той час, коли я подумала про це, раптом відчула шалену енергію і силу. Страх повністю покинув мене і з невпевненої в собі дівчинки я перетворилася на сильну, мужню та незалежну. Я відчула повернення сили в горло і зрозуміла, що діяти треба зараз або ніколи, тому, взявши друзів за руки, викрикнула: «Есферопарадайс!» Відразу земля провалилася під дужими ногами і ми немов потрапили у вихор. Я міцно тримала руки друзів і намагалася притулитися до них ближче, щоб їм не було так страшно, як мені вперше. Ми м’яко і безтурботно приземлились на невідому нам, але таку загадкову та наповнену бузковою пітьмою землю. Дарина була в неймовірному захваті від чудесного виду на потужні зірки з ніжно-бузкового серпанку. Олексій здивовано роздивлявся коралове небо з фіолетовими прожилками і водночас мацав темно-чорний пісок. Я почала розповідати, що зі мною сталося в космосі. За секунд тридцять я випалила всю інформацію. На мою адресу приходило занадто багато питань щодо подорожі. Я не встигала відповідати, як враз чула нові. Цими своїми голосними і панічними запитаннями і ще голоснішими відповідями ми створили неабиякий галас. Перервати цей гамір змогла тільки дивна висока постать, яка стрімко наближалась до нас. Спочатку ми стояли і дивилися, як щось потойбічне в рожевому балахоні ніби пливло до нас. Отямившись, я гучно крикнула: «Біжімо!» На цих словах ми стрімко помчалися, куди очі бачили. Ми бігли, і краєм ока бачили пісок, який змінював своє забарвлення то з рожевого, то з синього. Але могутній бузковий туман був все густішим і густішим. І врешті-решт він заполонив все. Ми нічого не бачили, навіть себе. Ми були в пастці, кисню все більше не вистачало. І ми, знесилені нерівною боротьбою з туманом, який до недавніх пір видавався гарним і безпечним, чи то позасинали, чи то знепритомніли. Прокинулася я від холодного дихання мені в обличчя. Я чітко відчувала, що щось зараз знаходиться впритул до мене. Було неабияк страшно і я не хотіла відкривати очі, бо знала, що можу побачити щось страшне і потворне. Я почула досить звичайне і навіть лагідне перешіптування двох істот, які, вочевидь, були жінками:

        - Ну, що там?

        - Жити буде, але лікувати доведеться довгенько.

        - Як вона вижила взагалі, мабуть, везуче дитя.

        - Везуче, але дурне. Вже вдруге тут опиняється і ніяк не може зрозуміти, що ми їй допомагаємо.

        - Слухай, а це правда, що вона і є та обрана?

        - Та цить ти! Не можна про таке тут говорити.

Вони знову замовкли. Це мене насторожило. І я вирішила розплющити очі. Прямо перед своїм обличчям я побачила скляні, але такі гарні сині очі. Від переляку я закричала, мов різана. Жіночка теж злякалася від несподіванки і ледь не впала. Я скочила на ноги і тепер могла з певністю сказати, що то була та сама жахлива тітонька, яка полювала на мене. Ну все, мені кінець. На мій подив вона всміхнулася, і я побачила її рівненькі і білесенькі зуби. Вона прошепотіла: «Привіт». Вочевидь, щоб не злякати мене. -Хто ви, і що вам треба? (Коли я це сказала, жінка почала тихо хихикати).

- Дитино, я не хотіла тебе кривдити. Я твій друг!

- Я вам не вірю! Де мої друзі?

- Послухай, я маю дещо тобі розповісти. Насправді, я тебе оберігаю. Ти сама собі ворог, бо два рази ледь не померла через свою необережність.

- А-ле-е-е…

- Будь ласка, послухай! У нас обмаль часу! Вона покликала другу жіночку, яка сиділа і дивилася на мене. І тільки тоді я її помітила. Вона сиділа в рожевій мантії і я не могла побачити її обличчя. І взагалі, не було видно нічого з тієї одежини, навіть рук. Жінка в рожевій мантії підійшла і сказала:

- Мене звуть Аргенторою. Я охоронець космосу і хотіла допомогти вам з друзями, але ви побігли від мене. Я шукала вас два гнердлярди (вимір часу в космосі). На мене напали дикі зореплавні створіння. Я ледь сама не померла через вас. Ах ви ж, гроздярні параїди! (вочевидь, то було щось погане).

- Так, досить, іди звідси. Не лякай її. – Обізвалася блондиниста жінка.

Вона й повела далі розмову, в той час, як мене трусило від страху.

- Мене звуть Маргароя і я та, хто допомагає людям вірити в інопланетних створінь і в магію. Ваш світ помирає від зневіри людей. Мені важко про це казати, але геть скоро все скінчиться і на ваш світ нападе лютий чорний маг, який чекає на це мільйони років. Залишилося всього десять тисяч зневірених і розчарованих в магії людей і все закінчиться. У мене є невелика армія земних людей, які допомагають мені в такій нелегкій справі, як давати людям віру в чудеса. Та це дуже не легко. Віра може дуже швидко погаснути. У цьому і є вся складність. Ось тобі стандартна ситуація: однокласники сміються через дивакуватість і віру в чудеса дитини. І тут же вона перестає вірити і намагається стати такою, як усі, тобто звичайною. Так само стається, коли батьки розповідають, що Діда Мороза не існує. Ось так і згасають останні промінці віри в серці дитини. А ти і твої друзі – ви – особливі. Ви не зламались і продовжуєте вірити. Ваша віра дуже сильна. А разом вона непереможна. Ви навіть не уявляєте, на що здатні! Це, мабуть, сон.

- Ні, будь ласка, не зневірюйся! Усе реальне. А на підтвердження цього я тобі дещо розповім: насправді всі люди стикалися з магічними істотами (русалки, мавки, водяні, мари і решта), але зневірені люди сприймають це, як сон чи намагаються собі довести, що то йому здалося, чи привиділося, або просто намагаються забути. І тільки деякі вірять і намагаються розгадати таємницю і знайти магію. І якщо магічне створіння йде на контакт, значить, людське серце сповнене вірою. А якщо це створіння бачить, що серце готове ділитися своєю магією і зігрівати інші серця, то воно дає магічний амулет, який і приводить у космос до мене. Цей амулет – найвища магічна відзнака. І вона у тебе і друзів. Розумієш? (Невже? Тобто ми справді обрані і можемо допомагати іншим?)

- Так, ви дійсно маєте неймовірний дар допомагати людям наповнювати серця добром та вірою. І це є вашою місією в житті.

- Але як це зробити?

- Взагалі-то ми вчимо, як правильно і лояльно пояснити це зневіреним, але зараз на це немає часу. Тому ви можете це робити будь-яким способом. Хоч і зілля показуйте, лиш би врятувати Землю.

- Добре. А навіщо ви з᾿являлися до мене в лікарню і кололи мені дивні препарати? І той компас навіщо?

- Своїми препаратами я допомагала тобі швидше одужати, бо в космосі на тебе напали дикі зореплавні створіння, які дуже небезпечні, бо перегризають горло. І тільки завдяки моїм лікам ти вижила. А компас я тобі дала, щоб ти зрозуміла, що я тобі не ворог і хочу допомогти. Шкода, що ти цього так і не зрозуміла.

- Що то за компас взагалі такий?

- Він допоможе знайти зневірених і вбереже від небезпеки. Все дуже просто, коли стрілка вказує на «Ціль», то та людина є зневіреною, коли «Небезпека», то треба тікати в сховище, бо на вас можуть напасти злі створіння, яких інші навіть не побачать. «Ворог», то та людина, яка прислана від чорного чаклуна, щоб зневіряти інших. Таку людину вашими силами вже не переконаєш, бо в них вже немає серця, замість нього – попіл. Вони з᾿являються дуже рідко, але якщо побачите, то треба бризнути зіллям в них і проказати «Чорнолус». Вони відправляються до нас, де їм роблять віруючі ін’єкції, які повертають серце з попелу.

- А що то за пусте місце на компасі?

- Ох, так, воно вказує на те, що боєприпаси закінчились і терміново треба прибувати до нас. І вибач за Аргентору, просто вона дуже хвилюється за тебе.

- Та нічого. А можна ще одне питання? (Вирішила спитати, хоча трохи було незручно). А чому ви носите такий дивний одяг?

- Бо тут по іншому не вижити, сильні випромінювання різних токсичних речовин. – З посмішкою промовила вона.

На цьому наша розмова закінчилася і Маргароя зробила мені щеплення тим самим шприцом-дротиком. Чому такий дивний шприц я вже посоромилася запитати. І тут я, нарешті, озирнулася і побачила дивовижну кімнату, в якій знаходилася. Повністю скляне приміщення з купою дивних бляшанок з різнокольоровими препаратами. А вид який! Просто на золотавий місяць, в якому були великі чорні виямки. Я могла ще багато роздивлятися, але раптом залунала тривожна сирена. Я подивилася на обличчя Маргарої і побачила тривогу. Вона взяла мене за руку і ми побігли прозорими кабінетами і переходами. І, нарешті, прибігли до повністю темної кімнати, але вся вона була в величезних комп’ютерах і з безліччю дивних кнопок і важелів. Там я побачила своїх переповнених здивуванням друзів і ще декілька створінь у мантіях, вочевидь, це були теж люди. На одному з великих екранів було написано «Загроза Землі» та «Залишилося сім тисяч людей». Маргароя сказала, що ми маємо швидко і точно діяти. Вона дала ще два компаса Дарині і Олексію і з десяток різнокольорових розчинів у дивних бляшанках. Це були зілля, якими ми могли переконати, що магія існує. Вочевидь, вони мали фантастичний ефект. Часу не було пояснювати, тому Маргароя сказала, що протестуємо вже на Землі. Їх треба або випити, або облити людину. Маргароя скликала усю тисячну армію в рожевих, бузкових, синіх, оранжевих, чорних та інших мантіях і повідомила про небезпеку. Потім дала кожному по бутлю із зіллям і сказала, що сподівається на нас. Виявляється, ці мантії не спроста були різних кольорів. Кожний колір символізував певну частину планети Земля. Потім на численних екранах висвітився час на певних територіях нашої планети. Час на Землі, як виявилося, йшов трохи повільніше, ніж у космосі, тому ми встигали ще на останніх два уроки, за які ми повинні були переконати усіх однокласників. Потім Маргароя викрикнула якісь незрозумілі слова і ми знову провалилися у вихор.

Розділ 8. Прийшли до тями ми в нашій таємній кімнаті. Не гаючи часу, якого і так було мало, ми побігли до нашого класу. Була саме перерва. Ми повинні знову дати віру нашим однокласникам! Всі троє взяли свої компаси і почали діяти. Ми вирішили зібрати всіх докупи і розповісти про існування магії. Я знала, що однокласники можуть не сприйняти цю інформацію і насміхатися з нас. Але мені треба зібратися і врятувати всіх. Враз я відчула знову прилив впевненості. Із сором’язливої дівчинки я перетворилася на сильну та впевнену і почала розмову саме я:

- Послухайте, я розумію, вам важко повірити і зрозуміти, але ви хоч спробуйте. Всі ми думаємо, що магії та чарів не існує і сприймаємо це за вигадку, але я маю дещо вам розповісти. Я розповіла про нашу подорож у космос і про загадкову втрату голосу. Я очікувала поганої реакції, але на таку й не сподівалась. Всі почали хіхікати і перешіптуватися. Я чула, як мене називали божевільною й іншими не найприємнішими словами. Олексія обурила така реакція і він, почервонівши, дістав різнокольорові бутлі. Він взяв пляшку у формі місяця і відчайдушно зробив перший ковток. Прямо на очах однокласників Олексій почав перетворюватися з хлопчика на дівчинку. В нього з шаленою швидкістю росло волосся, з᾿являлися інші риси обличчя і змінювався одяг. Вже через секунду я побачила точну копію себе, навіть одяг такий же. Хтось реготав, ще не розуміючи, що тільки-но сталось, а хтось починав розуміти і навіть відкрив рота. Та врешті запала тиша і всі мовчки дивились. Потім почувся плескіт у долоні. Ми навіть не помітили, що на порозі класу стояла наша класна керівничка Людмила Леонідівна. Вона не переставала плескати і сказала, що ми молодці і добре засвоїли цей фокус. Я почала доводити їй, що то не фокус, а реальність. Та вона лише всміхалась, учні теж починали сміятися. Я повернулася до Дарини, яка саме тримала компас у руці. Її стрілка чітко повернулась на «Ворога», але ще дивніше, що вона повернулася в сторону Людмили Леонідівни. Я побачила це краєм ока і не хотіла афішувати на цьому увагу, бо ще втече. А вирішила поступити хитріше. Я сказала, що доведу їй, що то був не фокус, а дійсність. Та як вона не пручалася і кричала, що пройшло вже десять хвилин уроку, я все ж підійшла до неї і легким помахом руки дістала зілля з карману, що дала мені Маргароя і облила її, промовляючи грізно «Чорнолус». Всі знову замовкли, а час ніби сповільнився. Раптом зі стінки з᾿явився вихор, який, безперечно, мчав до Людмили Леонідівни. Вона встигла лиш промовити: «Усім двійки, хто повірить у вигадки цих навіжених!» І вихор засмоктав її в стінку і сам щез. Всі мовчали. Я розповіла, ким насправді була Людмила Леонідівна. Хтось повірив, а хтось думав, що я зла чаклунка, але головне, що вони вірили, а інше було байдуже. Ми швидко побігли по іншим класам, де провернули такий же фокус з перетворенням. Не знаю, чи всі повірили, але по обличчям більшості можна було зрозуміти, що в них пробігла іскра віри. Особливо нам повірили першокласники і другокласники, серця яких ще не були зруйновані буденністю. За сорок хвилин ми дали надію сотні дітей. Але на черзі було найскладніше – переконати дорослих, чиї серця були оповиті буденністю і чорною зневірою. Вирішили розпочати з батьків, тому, розділившись, побігли кожен до своїх, взявши з собою по пляшечці зілля. Мені пощастило, бо в моїх батьків був вихідний. Компас вказував на зневіру моїх батьків. Я забігла до квартири і здивувала, по-перше, їх тим фактом, що в мене був голос. Вони почали задавати мені багато безглуздих запитань. Я не витримала і вперше крикнула: «Припиніть, у мене є дещо серйозніше! Я все розповім і ви зрозумієте, чому зник мій голос». Обличчя батьків стало зляканими і блідим. Я повністю переповіла все батькам, навіть про Мавку (з попередньої подорожі) трохи розповіла. Батьки були шоковані і поки що не сказали ні слова. Через декілька секунд мама сказала: «Донечко, тобі книги писати треба!» Я могла за цей час врятувати ще багато зневірених сердець, а замість цього доводжу двом найближчим людям те, що вони давно могли зрозуміти по моїй дивній поведінці. Тоді я вирішила доводити конкретними прикладами. «Добре, а звідки, по-вашому, в мене в горлі опинився дивний шприц? Не скажете? А?» Я побачила перші ознаки їх довіри. Я вирішила рухатися далі і показала свій амулет і компас. І на кінець, вирішила випити зелене зілля в формі зірки. Як тільки випила, на моєму тілі почала з᾿являтися шерсть і я поступово перетворилася на кішку. До речі, я могла говорити і коли почала в тілі кішки звертатися до батьків, то мама знепритомніла. Через п’ять хвилин я вже мала звичну подобу і мама прийшла до тями. Я бачила, що батьки мені повністю вірили. Тому я зі словами: «Вибачте, мені треба бігти рятувати світ!» вибігла на вулицю до друзів, які вже зібрали натовп людей і пили різні зілля. Люди переважно дивувалися і питали, чи це точно магія. Раптом у мене почав мигати амулет і я зрозуміла, що так нас кличуть знову в космос. Тому, взявшись за руки, я викрикнула: «Есферопарадайс!» Знову вихор забрав нас своїми могучими поривами вітру. Ми опинилися в космосі, але на цей раз у тій кімнаті з величезними комп’ютерами, звідки нам давали настанови. Ми знову побачили красиву дівчину, яку до недавніх пір боялися – Маргарою. Вона, з щастям в очах повідомила, що все добре і кількість віруючих людей вражаюче зросла. Ми полегшено видихнули. Зробивши невелику паузу, вона сказала: «Особливо дякую тобі, Марійко! Бо саме ти знешкодила дуже підлу і жахливу особу, яка посіяла зневіру у всіх учнів школи. Тепер вона проходитиме довгу реабілітацію у нас, а потім зможе повернутися до нормального життя і навіть продовжувати працювати учителем».

- Дякую вам, Маргаройо, і моїм друзям! Без вас в мене нічого б не вийшло.

Я проказала це і обійняла усіх. Потім зацікавлено спитала:

- А що буде далі з нами і однокласниками?

- Далі всі будуть вірити в дива і магію, але про ваші перетворення й інші чудасії забудуть. Ви будете чекати наступних надзвичайних ситуацій і по закінченню школи зможете прибути на навчання до космосу, де зможете краще освоїти магію. У вас ще багато пригод попереду.

Ми були здивовані, бо не очікували такого повороту. Несподівано Маргароя проказала якісь слова і мої друзі щезли. А я залишилася.

- Я відчувала, що ти хотіла задати мені питання, але не могла цього зробити при друзях. Отож. Запитуй!

Я й справді хотіла поставити питання, тому почала швидко його озвучувати:

- А чому Олексій перетворився на мене, а не на когось іншого?

- Хах. Ну, це тому, що він випив зілля «Любовік», яке перетворює людину на персону, яка йому подобається. Вона пікантно посміхнулась і знову проказала якісь слова. Мене підхопило вихорем і я знову відчула легкість. Легкість від того, що все скінчилося. Хоча все ж трохи сумно. Але це ще далеко не все, бо попереду на нас чекає ще багато захоплюючих пригод!