Кулян Віра

 

 

Замальовка у прозі

 

«Маленька сильна сова»

 

"Світ вже давно прогнив і котиться в ніщо... "- промайнуло в думці ще такої молодої сови, але вже побитої і в прямому, і в переносному сенсі…

 

На землю спускається вечір. Все помалу утихомирюється та готується до сну. Навіть найсуворіші, найлютіші й найгрізніші тварини впадають у своєрідний транс, милуючись неймовірною красою, що, наче матуся, приголублює кожного вечора жителів лісу. Цю картину з високого дерева споглядала сова. Переповнена радістю й надією, що так буде завжди, вона заспівала. Ні, це не те "гу-гу", що ви звикли чути, а справді чудовий спів, яким не можна було наслухатись; дехто навіть вважав її кращим співаком, ніж соловейко, через що він дуже заздрив. Однак пташка співала не задля конкуренції і навіть не для показу своїх вмінь, а для того, щоб ділитися своєю радістю у пісні, звеселяти інших, підтримувати їх. Та цю ідилію порушив шум, що долинав із хащів. Всі тутешні мешканці порозбігались, лишивши свою приятельку, що співала для них. А вона, не помітивши тривоги, залишилась сама, далі співала і споглядала, як сонце опускалось за небокрай, розмальовуючи своїх друзів-хмаринок у пречудові барви, одягаючи їх кожного вечора в інші, але однаково прекрасні різнокольорові сукні…

 

Та раптом все потемніло, спів перестав литися з її уст, а сама вона впала каменем додолу! Що за вереск? Оглянулась навколо. Над нею – дитячі лиця, які, побачивши, що накоїли, не були налякані, а лише раділи, бо влучно стріляють... Тепер все зрозуміло. Збоку лежить камінець. У руках у них рогатки. Вони про щось говорять. Розібрати було важко, але основне вона змогла виділити. Одні хотіли забрати "трофей" додому, та інші, боячись батьківського покарання, переконували залишити сову тут. Страх перед батьками переміг, і діти чимдуж побігли. Один із них наостанок висмикнув одну пір'їнку з крила птаха. "Щоб був доказ! Оце хлопці з двору роти пороззявляють!" – радо сказав малий, навіть не розуміючи, що накоїв. Точніше, він не хотів цього розуміти.

 

Біль, що доходив із крила, був останнім, що відчула бідолашна перед тим, як втратити свідомість. Так вона і лежала, усіма покинута та нікому непотрібна. Прокинувшись, вона відчула сильний біль у всьому тілі, та, може, це і добре, адже він приглушував той біль, що долинав із середини пташки; біль, яким було переповнене її маленьке серце. Розплющивши очі, вона побачила красу, якої раніше не помічала.

 

Над нею навис місяць. Він єдиний, хто прийшов підтримати маленьку істоту, що потребувала допомоги. Піднявшись, озирнулась. Весь ліс спав. Спокій і тиша навкруги. А в душі покиненої вирував шторм. Від цього контрасту їй стало ще гірше. Переповнена такими протилежними і неоднозначними почуттями, вона лягла на таку ж зелену і м'яку траву, побачила над собою те ж саме рідне дерево, на якому провела майже все своє життя, та для неї тепер все було іншим – чужим і незрозумілим. Світ їй перевернувся. Заснути вона не могла. Так і пройшла ніч, наповнена думками про несправедливість і жорстокість. "Світ вже давно прогнив і котиться в ніщо... " – промайнуло в думці ще такої молодої, але вже побитої і в прямому, і в переносному сенсі, сови.

 

З того часу ніхто не бачив її вдень, та цього навіть не помітили, лише інколи, потребуючи підтримки чи розуміння, хтось сумував за її піснею. Ховаючись від болю, що принесла б їй зустріч із колись хорошими друзями, якими завжди так дорожила, вона цілий день спала у своєму дуплі, а лише вночі, коли місяць (єдиний, хто був із нею у важку хвилину) виходив, вона здіймалась над лісом на своїх, уже відновлених, крилах, здіймалась якомога вище і розмовляла зі своїм другом. Ні про що, але про все. Тепер, здавалось, ніщо не змусить її повернутись до колишнього життя; гадалось, що тільки такий далекий місяць може бути найближчим їй. Про спів вона забула і тільки час від часу нагадувала звірам про їх підлість новими звуками. Так проходили дні. Тіло юної сови уже повністю відновилось, та душа все так само боліла.

 

Коли не відпускаєш образу, а тримаєш її у собі, навіть час тебе не вилікує, бо ти тримаєш у собі отруту, якою сам собі шкодиш. "Я вже втомилась. Чому мене всі покинули? За що?! Що я зробила не так?! Мій милий друже, навіть ти так далеко від мене. Я не хочу залишатись тут, адже кожного дня я чую навколишній гам, я їм не потрібна! Нікому! Ти ж мене чекаєш? Я хочу до тебе, бути далеко від всіх, від усього життя, а якщо це не можливо, то я краще загину у спробі бути вільною, ніж буду окута ланцюгами ненависті. Так, я ненавиджу їх за такий вчинок, але ще більше я ненавиджу себе! З тобою я ж звільнюся, правда? Якщо я буду біля тебе, ні ти, ні я вже не будемо самотніми! " – з цими словами вона злетіла вгору. Здіймався вітер, та пташечка навіть не помічала цього. Вона хотіла звільнитись від пут, що окутали її серце. Думала, що якщо зможе долетіти, то обов'язково подолає себе. Вітер все дужчав. Сова боролась із ним, хоча цей ворог і сильніший, та якщо не подолає його, то як же переможе себе? Вона летіла вперед. Вітер, розсердившись, що така крихітка вирішила змагатись із ним, вклав всю свою силу в переможний удар. "І знову падіння. Хоча, байдуже, може це і на краще. Світ мене переміг, подавив. Навіщо ж я тоді народжувалась? Чому ті хлопчаки обрали саме мене? Годі, я верзу дурниці. Вже нічого не зміню. Я зламалась!"– вирвалось із її грудей…

 

Вечоріло. Хлопчаки граються на вулиці, поки є змога, адже тепер погода стає такою непередбачуваною. Один із них – осторонь. Не цікаві йому більше стрілялки. Тепер улюбленим заняттям стало читання. Нічим його не можна було відірвати від книги… Здійнявся вітер – і на сторінку м'яко опустилась пір'їна. Зразу ж упізнав, чия вона, адже вдома мав таку ж. Положив на видне місце. Ні, не як трофей, а як згадку про свою дурість і жорстокість; для того, щоб такого не повторювати. Піднявся та оглянув все навколо. Недалеко посеред трави ледь-ледь щось поворушилось. Підійшов, обережно підняв і побіг додому.

 

- Прости, молю! Яким же дурнем я був,.. я знаю,.. вибач,.. я виправлюсь,.. обіцяю,.. я порозумнішав, мені соромно, вибач, будь ласка, прости... " – далі вона вже не чула. Поглянула на хлопчика, що зовні майже не змінився, а його душу не впізнав би ніхто. Він став іншою людиною!.. Він став ЛЮДИНОЮ!

 

Довго сидів над нею. Помітила, що її крило перебинтоване. Яка іронія – її врятував від смерті той, хто ледь не вбив! Сказав, що зараз принесе їй попити – і кулею вилетів. Знесилена, вона заснула. Коли прокинулась, побачила все таку ж прекрасну картину. Сонце ховалось за спинами подружок-хмаринок, даючи їм найкращі сукні посеред усіх суконь. Поки вона спала, хлопець виніс її на свіже повітря. Він лежав поруч та міцно спав, весь червоний від сліз, а уві сні все ще просив: "Вибач... "

 

- Вибач… Яке просте, але яке приємне слово, – подумала пташка і відчула, як очі заливаються слізьми. Вперше за такий довгий час заплакала! Разом із цими слізьми вона відпускала все. Ці сльози, наче магічне зілля, зняли з неї кайдани ненависті. Вона пробачила. Пробачила всім...

 

Сонячні промені грали всіма кольорами веселки у її сльозах, а у небі, наче з невидимої пелени, ледь-ледь показався місяць. "Дякую,– прошепотіла така маленька, але така сильна сова,- за те, що світ не прогнив повністю. Тому він не скотиться в ніщо». Над лісом пролунала дивовижна пісня, що заставила кожного зупинитись і вслухатись. Відома усім, але зовсім інша...