Булавіна Катерина

 

Щоденник моїх переживань

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

 

 

 

Щоб порозумітися, недостатньо говорити однією мовою.

 

Л.Смоляр

 

 

 

Складно не погодитися з цим висловом. Багато інформації залишається поза словами: у діях, жестах, міміці, емоціях.

 

Уміння правильно розуміти й використовувати емоції називається «емоційним інтелектом».

 

Ми маємо навчитися оцінювати й виражати емоції; розуміти, що їх спричиняє; уміти ними керувати. Скільки часу на це потрібно? Чи легко це зробити? Складно відповісти.

 

Для себе я віднайшла спосіб цього досягти. Почала писати твори, етюди, есе. Для цього намагаюся пропускати скрізь себе те, що чую чи бачу. Ще один мій секрет: варто іноді «вимикати» логіку, приміряти на собі різні ролі.

 

Такі прийоми дозволяють мені створювати потік емоцій, вражень відчуттів, а значить – пізнавати себе, глибини моєї душі. Переконана: тільки пізнавши себе, можна пізнати світ!

 

Вашій увазі пропоную декілька зразків малої прози. Якщо Вам буде цікаво це читати, якщо ці твори змусять Вас посміхнутися чи здивуватися, замилуватися чи засумувати, буду задоволена й сповнена радості!

 

 

МУДРИЙ ВЕЛЕТЕНЬ

 

«Великі нещастя не бувають тривалі, а малі не варті уваги», - писав Джон Леббок. Тому коли тебе обіймами огортає сум, коли пестять душу відчуття немилосердні, коли реальність сувора безжально запрошує на каву, стань ВІТРЯКОМ!

 

Мірошникуй на високому пагорбі безвиході! Не слухай мудрагелів – шукай вітру! Поринь у шквал люті! Гнів. Обурення. Злість. Нехай ці емоції на деякий час засяють на твоїй палітрі. Саме вони нададуть сил, підбурять тебе зробити рішучий крок. Це станеться потім.

 

А цієї миті… Серце, мов дитя гір, заходилося станцювати лезгінку. Віртуозну. Швидку. Невтомну. На скроні пульсує синя жилка: кавказьку рапсодію грає кров.

 

Нещадно й завзято крути колесо буденності! Засипай у кіш страхи, тривоги, неспокій! Нехай цівкою борошна щедро сиплються вони в жорна твого вулкану.

 

Що ти робитимеш із нього? Можливо, книшики ПРИМИРЕННЯ. Після війни з усім світом, із самим собою обов’язково на подіум вийде пані ЗЛАГОДА. Легка, ніжна, тендітна. Усмішка щастя сяятиме на її вишневих вустах. Ти запитаєш, хто супроводжуватиме її? ДОБРОТА. Та, що за словами Марка Твена, може бути почута глухим й побачена сліпим.

 

Стань мудрим, як вітряк, за будь-яких обставин! Рухаючи крильми, як він, ти злітатимеш у небо, підноситимешся над цим світом. Застигаючи на місці, демонструватимеш величний спокій.

 

Мудрість приходить разом зі СПОКОЄМ.

 

 

ТАЄМНИЦЯ ВІЧНОЇ МУЗИКИ

 

Мелодія. Гармонія.

 

МУЗИКА… Вільна краса. Суверенна. Вона лине навесні пташиними зграями, улітку ллється ріками доброти, прокочується золотими громами восени, узимку спадає на землю сивими хуртовинами. Здається, вона виткана містикою…

 

Хто знає, у чому її магічна принадність? Чому вона вабить і спокушає, магнетизує й чарує, манить і кличе?

 

Це сила, яка здатна надихати людські серця на шляхетні вчинки. Енергія, що супроводжує нас усюди, перетворює сірість життя на свято. Вона – унікальна. Уважне прослуховування музики схоже на молитву. Винятковість її, немов розквітання бутона, проймає сердечним трепетом пильних слухачів. Кожна чудодійна нотка розчиняється всередині нас. Що саме подобається нам у ній?! Це НЕЗБАГНЕННО й НЕОСЯЖНО…

 

Натомість легше пояснити наші емоційні враження, настрій, пристрасті: у кожного вони свої. Про це прекрасно сказав Стендаль: «Ми не здатні пояснити, чому наші вподобання в музиці обертають мудреця на музичного фанатика». Хвилювати й бентежити душу, торкатися тонких сердечних струн – ось її мета.

 

Пізнавати себе мені допомагає шедевральна музика Йоганна Баха. Хтось скаже: «Не модно, не сучасно!» Що ж, панове, на мою думку, є вічні теми. Слухаючи його космічні органні сюїти, вибухові прелюдії, віртуозні токатти, відчуваю міць і харизму самого майстра. Ця музика дарує любов, натхнення. Збуджує роздуми про вічні цінності. Розкриває абсолютні істини.

 

Німецькою мовою Bach” означає «джерело», тому якось Бетховен, захоплений талантом композитора, сказав: «Не джерело! – Море повинно бути ім’ям його».

 

Ні! Не морем. Безмежжям! Безбережністю!

 

Солодкозвучним і величним ОКЕАНОМ.

 

Людині не дано розгадати його таємницю!

 

КОРОЛЬ ТВАРИН?!

 

Текли сльози з його очей – великих, розумних. Невідворотне відчуття смерті не полишало ні на мить. Не було паніки й страху. Уже не було… У серці змією оселилася безвихідь.

 

Ішов 17-ий день страждань. Думка про неминучий кінець ні на мить не полишала його. Широкі ніздрі жадібно ловили повітря. Спека з’їдала, шкіру обдавало жаром жорстоке сонце. Зсередини палила спрага. Хоч би який затінок! Хоч би краплинка води! А як же хотілося їсті!

 

Колись сильні ноги зовсім не слухалися. Бракувало сил стояти, не те, щоб ходити! Що далі?! До стайні не зайти: усе зачинено. На десятки кілометрів ні душі. Глибокими грудьми він спирався на високу загорожу, Шия, колись схожа на тятиву, тепер важко тримала видовжену голову. Він клав її на перекладину, шукаючи якогось опору.

 

Поряд на розпеченій, рудій землі, лежала вона, поводом прив’язана до конов’язі. Ребра ледь ворушилися. Очі були заплющені. Здавалося, що душа її ось—ось злетить над цією випаленою, пустельною землею Невади.

 

Стара іржава бочка руділа в дальньому куті загону. Колись тут була вода. Тепер до неї не дістати: далеко на дні темніло щось зелене й таке смердюче!

 

Іноді, схиляючись над коханою, він із розпачем видавав сиплий й нечистий звук, чимось схожий хрипке іржання. Здавалося, кричав щосили: «Не йди! Не вмирай!» І чекав, пильно дивлячись на неї, заплаканими очима… Та зрідка відповідала виснаженим тілом, злегка рухаючи худорлявими ребрами.

 

Поодаль від них – ігреневі, бурі, каурові, булані… Такі пласкі й нерухомі! Їхні худі-худі, як скелети, тіла пожирала пустеля! Хтось із них не дихав уже більше тижня…

 

Звільнилися від смерті шестеро. Заповзятий власник конеферми, поїхав із неї, бо «вона стала не прибутковою»! Думок про долю залишених там коней у нього не виникало… Він живе за рахунок смерті інших!

 

СТЕПОВА ІЛЮЗІЯ

 

 

Степ... Чарівний... Дикий... Легкий вітерець щось шепоче у височенній траві, грається з ніжними пелюстками квітів, піднімає вгору та роняє донизу сухе насіння.

 

Яскравий метелик із величезними крилами спустився на рожеву мальву, а потім, разом із вітром, злетів до блакитного неба.

 

Срібний полин піднявся над хвилями трав, намагаючись дістатися до самого Сонця.

 

Вузенька стежечка перетинає степ та губиться десь за обрієм. Підкорившися вітерцю, легке перекотиполе плавно котиться звивистою стежиною...

 

Стою на березі Сіверського Дінця – і здається, немов ось-ось із-за вічних дубів з’явиться звитяжна дружина князя Ігоря. Уже чутно кінський тупіт та розкотистий сміх його воїнів.

 

Ще хвилина, лише одна мить, - і сам величний князь зупинить свого коня та, зістрибнувши на теплу землю, підійде до скелястого берега, аби зачерпнути залізним шоломом чистої води...

 

Бачу вічні хвилі Дінця... Такі сині й спокійні...

 

До неба підіймаю очі, до самого Сонця, і розумію: ще мить, – і злечу я за хмари, немов вільная птаха...

 

І розпочнеться мій політ. Раптом відчую всю силу та велич рідного неба, такого чистого й високого.

 

І заспіваю з-під хмар пісню щирої любові моїй землі...