Мусатова Руслана

Крихти хмаринок

            Взагалі-то, я завжди повен думок. Іноді навіть занадто. Але здебільшого вони не про те…

           Того зовсім звичайного ранку, на зовсім звичайному уроці біології, я ніяк не міг сконцентруватися на організмах та середовищі їх існування, хоч якби не розпиналася бідна Наталя Андріївна, чиї руки, мов ракети, щосекунди пронизали повітря, активно жестикулюючи. Ще вона мала звичку, коли робить подих для нової тиради-видачі «екстра-цікавої» інформації, чи просто, щоб сказати щось, що не поміщається в п’ятьох словах, вказівним і великим пальцями, не важливо якої саме руки (кожен раз вона може бути різна), поправляла кумедні чи то овальні, чи то круглі окуляри в масивній буро-зеленій оправі, і оглядала клас дивакуватим поглядом «із-під лоба», начебто думала, що ось-ось хтось повинен був втекти з її «екстра-цікавого» уроку.

           Коли вона розвернулася до дошки і почала малювати якісь схеми, наш клас, користуючись нагодою, влаштував «Вавилонське стовпотворіння». Начебто вже одинадцятий, а баляндраси точили, мов маленькі (хоча, здається, десь у голові ще міцно сидить дитинство, не покидаючи свого посту). Але, не контролюючи те, як їх точно «професорські» дискусії почали переходити межу і перетворювалися у пташиний ринок, вони-таки привернули увагу вчителя. Наталя Андріївна повільно, мов мисливець, який дає своїй жертві фору, повернулася обличчям до парт.

        А там, як то кажуть: «Хто не сховався – я не винен».

        Фірмово поправляючи окуляри, вільними пальцями стискуючи крейду, а в іншій руці тримаючи підручник, вона обвела поглядом кожного, навіть мене, і хоч я й не був учасником ґвалту, але раптом відчув себе організмом, навколишнє середовище для якого видавалося не дуже сприятливим, що аж раптом схотілося сховатися під парту (а я юнак сімнадцяти років, хіба це нормально буде виглядати збоку? От тільки уявіть коня під партою, різниця невелика).

        Але, врешті-решт, Наталя Андріївна зупинилася на роззяві Ігореві, який, мабуть, не второпав, чому клас раптово затих, та й так і залишився в півоберта до дошки.

 - Тищенко. – Гукає його-телепня по фамілії вчителька, паралельно пронизуючи поглядом хлопцеві спину, мов вказуючи на те, що чекає від нього пояснень.

 А той як витріщиться, ви б тільки бачили! Оце, як про нього сказали: «Як баран на нові ворота». Тільки цей ні «бе», ні «ме». Тільки мугика під ніс, а потім як затягне своє улюблене:

 - А чому одразу я?

 Яке усім, до речі, вже набридло і в наступну хвилину чулися тяжкі зітхання і ляскіт долоні об чийсь лоб.

 Хто-хто, а Тищенко завжди залишиться у віці шестикласника, хоча вчився він не так вже й погано. Не вистачало може просто якоїсь клепки?

 Далі починається довге обговорення, метою якого було з’ясовування, в чому саме провина Ігоря, але ж той, як завжди, впреться рогами і все на своє тисне.

На відміну від своїх (деяких) однокласників, яким ця вистава подобалася, я, не знайшовши в ній нічого цікавого, продовжив мрійливо дивитися у вікно. Те, що відбувалося за склом, мене цікавило більше, аніж телепень Тищенко, чи окуляри Наталі Андріївни. Сніг був всюди: на шкільній ділянці, на гілках дерев, дахах будинків і ще сипав і сипав. Підпираючи голову рукою, я думаю, як завжди, не про те:

 «Може, хмари взимку мерзнуть і осипаються крихтами снігу?»

 

***

 Мов манна небесна, пролунав дзвінок з останнього уроку, і всі швидко почали збиратися додому. На першому поверсі чергові попереджали усіх, щоб з ганку спускалися, тримаючись за поручні, бо сходи в деяких місцях вкрилися кригою і могли влаштувати декому немалий лікарняний. Здебільшого їх поради дотримувалися, але знайшлись ті, які перестрибували усі чотири сходинки і починали реготати, мов навіжені. Я ж відносився до тих – спокійніших і більш тверезо мислячих. Я хотів було рушити далі, як почув позаду себе щось схоже на жалібний тихий-тихий писк. Обернувшись, я помітив Ангеліну – чарівність класу. У неї було блондинисте волосся, завжди завите, особливо на кінчиках. Вона була прикладом жіночності та витонченості, тому я сам не помітив, як зніяковів, швидко опускаючи погляд на носки черевиків.

 - Вибач, - тихо й лагідно звернулася, як я зрозумів, до мене вона. – Я ось нещодавно впала й боляче забилася. Боюся повторити гіркий досвід знову. – Вона ніяково посміхається і я відчуваю, як палають мої щоки, але не розумію – чи від морозу, чи від того, як мені незвично від цієї усмішки. – Не допоможеш?

 Я, мов дурень, аж підскочив, простягнувши дівчині руку й міцно стискаючи її до самого моменту, поки Ангеліна не спустилася.

- Дякую. – Вона ніжно посміхнулася і заквапилася до виходу зі шкільного подвір’я, до подружок, які вже її зачекалися. – Бувай.

Я хитнув головою, а потім знов втупився поглядом у черевики, немов це найцікавіша річ у цілім світі!

 Моя долоня ще зберігала на собі відчуття дотику пальчиків Ангеліни, і це також здавалося мені незвичним і значним приводом замислитися. І так би я плавав в океані думок, якби вдруге не озирнувся на шкільний ґанок. Тільки тепер я начебто знав, що відбудеться далі, бо ця особистість була мені дуже добре знайома. Аліса таранила поглядом телефон, як я нещодавно своє взуття, і, мабуть, вирішила спускатися сходинками навмання. Я закотив очі, але не стримав посмішки.

 Вона взагалі була дивакуватою. Не гіршою від Ангеліни, але якоюсь своєрідною: висвітлила кінчики свого каштанового волосся, що ті тепер були аж попелястого кольору і завжди зібрані у високий хвіст. Також у неї було дивне захоплення, але про це потім.

 Як я й очікував, на перед-перед останній сходинці Аліса послизнулася і ледь не «приземлилася», коли б я ледь-ледь не встиг вловити її за передпліччя. Вираз обличчя це, звісно, було щось. Воно начебто замість неї само казало «Оце трухонуло!».

 - Закони тобі, я бачу, не писані. – Підстрікую її я, допомагаючи підвестись.

 - Які закони, що ти верзеш? – і відповіла у розпачі, ховаючи телефон до найменшого відділу рюкзака.

 - Про те, що спускатися потрібно за допомогою поручнів. – Нагадав їй я, а Аліса лише склала руки на грудях.

 - У мене були дуже важливі новини, від яких не можна було відволікатися, – намагалася виправдовуватися вона.

 - Важливіші за твоє життя? – Знову всміхаюсь я, і дівчина скорено стиснула губи, раптово вирішивши змінити тему:

 - А що там з твоїм віршиком?

 - Яким віршиком? – Не одразу второпав я.

 - Ну отим, - намагаючись пояснити, вона жестикулювала руками в повітрі. - Який ти настрочив на перерві після біології і не міг закінчити.

 - А, - протягую я, зрозумівши про що йде мова. – Ну, я його так і не добив.

 - Так і не підібрав риму?

 Я киваю.

 - Оце так! – Тепер підстрікає мене Аліса, але швидко виходить з цього настрою і видумує мені якісь поради. – А що, коли.. ти його комусь присвятиш?

 - Що?

 - Ну, ти ж такий нетямущий.. – Тяжко зітхає дівчина, щільніше замотуючись у шарф. – Ну, знаєш, може ім’я твоєї «тої єдиної», - вона драматично розводить руки в різні боки,- Тобі зможе допомогти і все таке. Доповниш ще чимось, на кшталт «Очі твої – алмази, губи – рубіни» і таке інше.

- Обов’язково скористаюся твоєю порадою, якщо вирішу присвятити поезію якійсь робітниці ювелірного магазину, – Сміюсь я, а вона начебто ображається, але її вуста також мимоволі розтягуються у усмішці.

 - Як смішно.

 Коли Аліса мені нагадала про вірш, я дійсно задумався. А що, як справді його комусь присвятити? Але кому? Може, «тій єдиній», як порадила Ліс, чи скористатися більш тверезими думками?

 Хоча, коли я вже планував до них вдатися, згадалася Ангеліна і я знов почервонів, дякуючи природі за те, що щоки вже були червоними від морозу і це не змогло б стати приводом нових жартів від подруги.

 - До речі, - розпочала вона. – Якщо хочеш, можеш зайти до мене. Познайомлю тебе з Бланчефлоер, і можем продовжити пошуки рими.

 Я швидко пробігся по запланованому на сьогодні графіку. До лікаря завтра, тож мені нічого не заважало і я погодився.

 

***

 

Ураган Аліса, опинившись вдома, швидко стягла з себе взуття і зникла за дверима своєї кімнати. Я, на відміну від неї, як абсолютно спокійна й адекватна людина почепив свій верхній одяг на гачок у коридорі, а черевики відсунув в бік.

 Раптом із іншої кімнати (навпроти тієї, де зараз перебувала Аліса) вийшла її спантеличена мати. У жінки було якесь зім’яте лице. Мабуть, вона знов працювала з різноманітними документами і сама не помітила, як клюнула у них носом.

 - Доброго дня, – привітався я.

 Ганна Юріївна, мабуть, не одразу зрозумівши справжній я, чи вона просто ще досі спить, дуже швидко повернула голову у мій бік.

Через надмірно делікатну працю жінка посадила собі зір і носила окуляри. Звісно, не такі люксові, як у Наталі Андріївни, але якісь більш ділові, офісні, я б сказав. З того часу, як чоловік Ганни Юріївни покинув їх сім’ю і одружився із більш заможною «тітенькою» (Аліса іноді, у хвилини люті, коли дозволяла собі бути некоректною, називала її «фіфою»), вона намагається сама тягнути усі витрати її та доньки, хоча «зрадник» не скупиться на щедрі аліменти на дитину. Та й взагалі він, начебто, дуже любить свою доньку, але мені не доводилося бачити чи чути від подруги, коли вони зустрічалися та розмовляли наживо.

 - Берті, - широко посміхнулася Ганна Юріївна, від чого мені стає якось аж занадто тепло й добре, мов до мене звертається рідна мати.

 У справах щодо батьків ми з Алісої були в одному човні. Тільки в мене не було матері. Її забрали вади серця, коли мені було рочків так чотири. А ще саме найжахливіше, що від цієї лихої болячки тепер потерпаю і я. А діло було так. Спровокувала цю гидоту моя осіння ангіна, яка видалася складнішою, ніж зазвичай. Та я й сам по собі дуже часто хворію. Ось і догрався до ревматизму, а там… ну ви і самі усе розумієте.

 Мій батько ось так само заклопотаний, як тітка Ганна. Тільки, мабуть, ще гірше. Він намагається не показувати мені, який насправді «вбитий», але я і без того усе бачу. Не сліпий же…

 - Хлопчику, як твої справи? – продовжила вона, підійшовши до мене і ніжно обійнявши за плечі.

 Насправді усе кепсько. Завтра до лікаря, бо щось мене непокоїть біль у лівій частині грудей, але ж навіщо мені свій тягар ото переносити на інших? Їм і без того «весело». А мої проблеми то тільки мої проблеми. Нічого, розберуся.

 - Нормально, – Відповідаю я, коли Ганна Юріївна відпускає мене.

 - Це добре! – Вона, здається, посміхається ще ширше і зморшки на її обличчі розгладжуються й блищать якоюсь незрозумілою мені радістю. Далі вона попростувала у напрямку кухні. – Ви спілкуйтеся, дітки, а я вам зараз чогось начаклую, – жартуючи сказала, та, махнувши долонею, я також зник у кімнаті Аліси.

 Перше, що там потрапляє мені на очі – це її куртка, яка у положенні «аби як тільки б скоріш» лежала на ліжку поруч із шапкою та шарфом. Сама нечепура зігнулася над своїм робочим столом і з чимось поралась. Хоча я вже навіть здогадувався з чим. І це не було б складно навіть вам, коли були б на моєму місці і у іншому кутку кімнати мали змогу спостерігати здоровенну шафу, полиці якої просто забиті різноманітними колекційними ляльками. Начебто вона колекціонує їх з чотирнадцяти років чи десь так. Місяцями давиться самими хлібцями та водою, працює в півзміни на усіляких там підробітках, а потім спускає шалені гроші. Ну ще батько іноді допомагає. Якщо ви ще не впевнилися в дивакуватості Добровольської (це прізвище Аліси), то, мабуть, і вам теж до неї недалеко. Але саме через це мені і подобається з нею спілкуватися. Її розум не затьмарений усілякими там підлітковими комплексами. Дитина лише у сімнадцять рочків колекціонує ляльки, ну то й що?

 - Вуа-ля! – Захоплено протягнула Аліса, відходячи вбік. В руці в неї був маленький гребінець.

 Як того і очікував, на столі стояла зовсім новенька лялька з довгими попелястими пасмами. На ній була аж сніжно біла сукня з пишною спідницею й цікаві туфлі, схожі на пуанти балерини, тільки ці з масивною підошвою, чимось наближеною до платформи.

 Взагалі-то я в усіх оцих дівчачих цяцьках не тямлю, тому досконало описати й не зможу. Але в те, що ця крихітка була тендітною і гарною, ви сміло можете мені вірити. Аліса вже так забила мені голову своїми пластмасовими-марно-гроші-по-вітру-пускачами, що я почував себе, наче критик на виставці.

 - Як я розумію, це та сама Блан…, - підійшовши ближче до столу, проговорив я, але запнувся, ніяк неспроможний згадати оте складне ім’я, яке казна-де відкопала Аліса.

 - Бланчефлоер. – Нагадала мені вона, при цьому маючи вираз обличчя найвеличнішого знавця із усіх існуючих. – З французької це перекладається, як «Біла квітка».

 Розуміючи, що приводом для цього імені стала кольорова гама, у якій була створена лялька, я посміхнувся:

 - Оригінально.

 - Ну а що, по-твоєму, я повинна була назвати її Параскою? – обурилася, мов живописець, чию картину несправедливо закритикували.

 Я лише вдруге усміхнувся і вмостився собі у крісло, яке стояло поруч. Аліса, знову начебто образившись, прийнялася мудрувати над Бланчефлоер.

 - Щодо твого вірша? – згадала вона, не відволікаючись від своєї справи, а я задумався, чи справді їй цікаво, чи таким чином вона вимагає реванш.

Я підтяг до себе рюкзака, який залишив біля крісла й почав шукати там заповітний шматочок паперу.

 

Мені на мить чомусь здалося,

 Що навіть хмари взимку мерзнуть.

 І, розсипаючись на крихти,

 Летять приречено униз…

Вони вкривають снігом землю,

 Поля, ліси, гори й долини.

 Але до неба в мріях линуть.

 Їм холоду полон обрид.

 І моє серце калатає

 Усе сильніше з кожним днем.

 Мені здавалося –палаю!

 Та лише таю..

 І розумію, що я маю

 Ось-ось хмариночкою стати…

 

Я знов зачитав їй вірша вголос.

 - І що тобі не подобається, хмариночка? – вона-таки взяла реванш – змусила мене «пекти раків», але я мужньо намагався вистояти.

 - Кінець. Він начебто вимагає чогось ще… - Розмірковував я, потупивши погляд у папірець.

 - Так… - Якось невпевнено почала Аліса, мов була не зовсім згодна з тим, про що збирається нагадати. – Щодо ідеї присвятити його комусь?

 - Я вважав, що ти пожартувала.

 - Взагалі-то так воно й було. – Дівчина випрямилася й, посміхаючись, поглянула на мене. – Але ж може чарівна Ангеліна нашле на тебе манну небесну?

 І я знову червонію, потонувши у кріслі.

 - Що, хмариночка, за живе зачепила? То ти вибачай, – промовила сумно, ховаючи обличчя, знову повернулась до своєї ляльки і почепила їй якийсь аксесуар на голову.

 Я розумів, що Добровольська лише жартує, але від раптових емоцій у мене закалатало серце. Ох, і в біса чуйне воно в мене останнім часом. Навіть на такі дрібниці реагує. Ось нещодавно дивився я фільм (вже не пригадаю який, бо не дуже він мені сподобався, тобто взагалі не сподобався) і був там момент, який ледве мене до сказу не довів і ось. Завтра до лікаря.

Відчуваю знову неприємний спазм і масажую пальцями те місце на грудях, де ховається серце. Намагаюсь врівноважити дихання, заспокоїтись, але щось не дуже той масаж допомагав. Певно, я не мастак у цьому.

 - Чого ти притих… - Аліса обернулася до мене і гребінець випав з її пальців. – Альберте, що таке? – вона швидко наближається й пронизливо дивиться в моє зблідле обличчя.

 - То пусте. Зараз мине,- Відмахнувся я, похиливши голову.

 - Ти знущаєшся чи що? – обурилася вона, оглядаючись довкола в пошуках мобільника і паралельно кляла свою розсіяність.

 Аліса знала про мою хворобу, бо була близькою подругою. Ми почали спілкуватися в класі п’ятому з причини неповноцінної родини. А ще мене зацікавила її постійна відстороненість, яка приховувала у собі ядерну бомбу.

 Нарешті, знайшовши поглядом телефон, Аліса вже хотіла кинутися до нього, як я вхопив її за зап’ястя.

 - Кажу, не потрібно. Вже минулося, – запевнив її я, не бажаючи турбувати батька. У нього там, певно, черговий «завал», який не вирішиться без його присутності, а відсутність може лише усе погіршити.

 Вона не повірила, але лише прикусила губу й кивнула, за що я їй подумки подякував. Вона здавалася мені гарнішою, коли ось так переймалася, але це дійсно було зайвим. Не люблю, коли через мене переймаються.

 Двері кімнати прочинилися.

- Діточки, - протягнула Ганна Юріївна, своєю посмішкою наче освітлюючи кімнату. – А я вам там такої смакоти начаклувала!

 

***

 

Насправді, я не люблю лікарів. І не тому, що боюся, а тому, що коли їх бачу, до мене починають закрадатися думки про те, яка людина сама по собі вразлива і не вічна. Запах лікарні ледве не викликає нудоту, але я вже встиг звикнути за увесь цей останній час.

 Якщо чесно, коли у той самий день лікар повідомив мені про погіршення моєї проблеми, ось тоді я справді перелякався, немов маленька дитина, яка вірить у бабайку і сполохано озирається по кутках.

 Звісно, він завів балачки, що не треба робити із мухи слона і що все буде гаразд. Та як він може знати, коли не йому випала рідкісна нагода відкинути копита у сімнадцять-то рочків? Хоча вже майже вісімнадцять. Якраз виповниться під час моїх перших іспитів-ЗНО з української мови. Оце комедія! А особливо вона полягає в тому, що я ще на них і не потраплю, пролежуючи боки в лікарні.

 У моїй палаті поки нікого не було, але на двох інших ліжках лежали чиїсь речі. Цього разу в мене навіть будуть сусіди! Оце поталанило! Хоча, якщо чесно, якось байдуже. Я зайняв місце біля вікна й усівся на краєчок вже свого ліжка, поглядаючи у вікно.

 Сніжило. Раптом я згадав, як вперше зачитав вірша Алісі і та здивувалася моєму порівнянню снігу з хмаринками, зазначивши:

 «Крихти хмаринок? Да ти романтик, Берті! Ось інша справа я. Коли бачу сніжинки, мені здається, що в когось з голови сиплеться лупá».

 Я тихенько розсміявся, згадавши цей момент, а потім знову споглядав на сніг.

 Невже я також розсиплюсь на крихти?

 

***

 

За цей місяць, що пробув у лікарні, зрозумів тільки те, що не подобаюсь своєму серцю. Може воно мене ненавидить і втомилося ганяти для мене кров?

 Спазми заставали мене навіть вночі і спати на лівому боці вже ставало цілою проблемою, як і спати взагалі. Уночі я дивився у стелю і знову думав не про те: чи бачить мене моя мати і чи завдяки їй я досі не врізав дуба? Згадував, як до мене декілька раз заходив татусь. Його лице було опухлим і якимось сірим. Погляд важким, а руки з кожною зустріччю трусилися все більше і більше. Я обіцяв йому, що обов’язково одужаю, потім ми підемо до якоїсь кафешки і здорово наїмося. Той сумно посміхнувся, але став активно підтверджувати мої слова, хоча доля невіри і збентеженості здіймалася пожежою у його очах, і від цього мені самому ставало сумно. Та не за себе, а за нього. От що йому робити, якщо це дурне моє серце не схаменеться?

 Також я дізнався, що мені потрібна важка і дуже дорого вартісна операція з пересадкою того самого серця, на яку грошей ми, звісно, не мали.

 І сам я не помічав, як потихеньку почав впадати у відчай.

 Згадав про песика, який жив біля мого під’їзду. Такий чорнявий з білим животиком. Бродячий і нічий. Я кожен день годував його і тепер раптово почав перейматися через те, що, як мене не стане, що з ним буде? І зауважив, що потрібно попрохати Алісу приглянути за бідолахою. Хоча уявляю, як та почне погрожувати мені стусанами по мармизі за такі ось «заповіти» і знову посміхнувся, хоч і здивувався, що за цей місяць ми з Добровольською лише раз списувалися у мережі. Все заклопотана, каже. Ось, як я ґиґну так би й займалася своїми справами! А так самотність скрутить мені мозок раніше.

 Ще мене бісили деякі медсестри. Особливо ті, які, начебто, роблять мені неабияку послугу однією своєю присутністю в палаті і поряд з ліжком. Якийсь жах! Таке лице кривить, що втекти кудись хочеться. Або як зневажливо у ставленні до своїх пацієнтів, починає обговорювати зі своєю колегою режими дієт і оту усіляку муру.

 Тяжкий подих зривається мені з уст і намагаюся хоч трошки відпочити, адже неймовірно втомився.

 Заплющую очі і перше, що спадає на думку – рядки з власного вірша:

 

Мені здавалося –палаю!

 Та лише таю..

 Й розумію, що я маю

 Ось-ось хмариночкою стати…

 

***

 

То був особливий ранок. Я прокинувся від гомону в коридорі і піднявся на ліктях, оглядаючись довкола. Було відчуття, начебто до мене наближалася буря. Ну, було щось схоже. На мене накинулася ціла армія (як мені тоді здавалося) лікарів і я не помітив, як через декілька хвилин опинився в кареті швидкої допомоги. Я хотів попросити пояснень, але чув лише щось про те, що мені надзвичайно поталанило і про лікарню в центрі міста та якусь важку операцію.

 А потім до мене дійшло і я не повірив.

 Виходить, й на ЗНО з української мови таки потраплю.

 

***

 

Через декілька тижнів я був вдома. Вже частково не той, яким його покидав. Тепер у мене «нове» серце й б’ється воно в грудях теж якось «по-новому». Тоді в мене люто боліли ребра від таткових обіймів. Я вам кажу, просто якийсь жах! Дорослий чоловік, а такий чуйний, що я сам ледь не розчулився. Він мільйон разів розповів мені, який радий і говорив щось про онуків, на що я тільки сміявся, але неабияк дивувавсь. Але враз він став якимсь більш серйозним, що навіть змусило мене напружитися.

 - Знаєш, я вважаю, що тобі потрібно до декого завітати. – Він якось загадково посміхнувся, викликаючи у мене ще більше приводів для підозр.

 - Виявляється, з якогось дива, мені раптово потрібно було потеревенити з Добровольською.

Оце так!

 - Місяць вона була заклопотана, а оце враз потеревенити закортіло!

 - Проте… Я все-таки зібрався і через деякий час пасся біля під’їзду будинку Аліси, не знаючи, як вдіяти.

 - Берті? – Я почув знайомий голос й обернувся на нього, помічаючи перед собою Ганну Юріївну, певно вона в цей час поверталася з роботи. – Господи, я чула, що твоя хвороба нарешті минула. Хлопчику, щиро вітаю тебе! – та в пориві емоцій сплеснула в долоні і я якось ніяково усміхнувся. – Ти це часом не до нас зібрався?

Я ледь хитнув головою на знак згоди, і жінка запросила мене піднятися за нею слідом. Аліса ще була у школі, але вже скоро повинна була повернутися, тому мене залишили чекати на неї в її кімнаті. Я думав над тим, про що почну розмову, коли Добровольська нарешті повернеться. Як запитаю, чим це вона була заклопотана за час мого перебування в лікарні.

 - Але невдовзі зрозумів сам.

 - Та, відверто кажучи, дуже й дуже був шокований.

 - Коли я зайшов до кімнати Аліси, моєму поглядові предстала абсолютно порожня шафа! Жодної з її улюбленець не було на місті! А їх там раніше штук сто з гаком стояло, не брешу!

 - Я не міг відвести погляду. У яку Нарнію вони всі, в біса, повтікали?

 - Почувся гуркіт вхідних дверей і ледачий тупіт вбік кімнати, в якій я знаходився. Вже повернулася, чи що?

 Прочинилися двері і здивована Аліса, яка так й завмерла на місті, дивилася на мене. Начебто вже й забула, як я там виглядаю.

 - Я вагався декілька хвилин, не в змозі правильно підібрати слова, але потім здивовано показав пальцем у бік шафи.

 - Твоє лялькове товариство вирішило від тебе втекти?

 Дівчина усміхнулася, зайшла до кімнати і зачинила за собою двері.

 - Чому б їм від мене втікати? – схрестила руки на грудях.

 - Тому, що вони не витримали катувань гребінцем? – припускаю я, жартуючи, але вигляд у мене був якийсь переляканий.

 Аліса це проігнорувала.

 - Вони пожертвували собою на благе діло. – Вона знизила плечима, мов нічого не бувало.

 Я проковтнув важкий ком, який раптово застряв мені посеред горла.

- Яке? – тихо питаю, сподіваючись, що відповідь буде інакшою, аніж та, про яку я подумав.

 - Врятували одну дуже гарну людину. – Аліса зніяковіло похилила голову. Мені здалося, що її щічки почервоніли.

 - Ти їх продала? – згадуючи, якою палкою любов’ю горіла до своїх улюбленець дівчина, я просто не міг повірити в усе те, що відбувається.

 - Так. – Лише відповіла, але все ж таки пропустила тяжке зітхання. Якийсь болючий осадок ще ятрив серце.

 - Стоп, а я знаю цю твою «гарну людину»? – я до останньої клеїв дурня, але мене розкусили.

 - Альберте, ти що, знущаєшся? – Не витримувала дівчина. – Як вважаєш, ти добре себе знаєш?

 Я просто деякий час мовчав, так само, як і вона, ніяково потупивши погляд десь в іншому кутку кімнати.

 Я думав про усе це і намагався аналізувати. Виходячи з того, наскільки ж дорогі ті ляльки, я зрозумів, чому зараз стою тут, а не досі лежу у лікарні і вислуховую розмову «ні про що» відьом-медсестер і чому мені так болять ребра від батькових обіймів.

 Овва.

 Так ось , чим була увесь цей час заклопотана Добровольська. Пожертвувала найціннішим заради мене? Отже… Ще дійсно залишилися ті люди, які вважають її «не дивною»?

 Раптово я всівся на ліжко, начебто мені в груди поцілили м’яча і я впав. Мої щоки також палали, я нервово, за старою звичкою, почав терти у районі серця пальцями.

 Аліса спочатку не могла зрозуміти, що зі мною коїться: жартую я, чи їй дійсно знову потрібно перейматися цим моїм недомасажем?

 - Що з тобою? – Якось невпевнено вона потягнулась в мій бік. – Знову серце?

 Я повільно хитнув головою на знак згоди, все ще маючи шокований вигляд і витріщаючись в одну точку десь далеко перед собою.

 Аліса трохи зблідла і почала шукати поглядом телефон, як того разу, але спинилася, коли я заговорив знову:

 - Воно, здається, закохалося.

 Далі я мав змогу спостерігати найяскравіші епізоди свого життя за останній час:

 Сполохане обличчя Аліси. Потім почервоніле до буро-малинового кольору. А потім подушку, напрямлену прямо мені в голову:

 - Хмаринко, який ти телепень! – наче обурюється вона, але широко всміхається.

 

Тож встигнеш чи мене урятувати

 Від гір, долин полів і лісу,

 Дивачка любая Аліса?