Кругліков Іван

 

КЛАСНІ ІСТОРІЇ

 

 

 

До читача

 

Цікаві історії з життя учнів різноманітні, іноді навіть повторюються. Тому, читаючи їх, усі неодмінно посміхаються: хтось пізнає себе, хтось згадує свої шкільні витівки. Школа - це незабутній життєвий етап, який об'єднує дорослих і дітей. В очах і тих, й інших однаково загоряються пустотливі іскри, а на обличчях з'являються добрі й шкодливі посмішки.

 

Ідея записувати цікаві історії, що траплялися в нашому класі, виникла в моєї мами. Саме вона почала просто фіксувати якісь події, свої враження і коментарі, коли я тільки ступив на свій непростий шкільний шлях. Згодом прийшло розуміння, що можна створити непоганий літопис нашого класу, який закінчиться після випускного. Тож до завершення мого шедевру ще далеко. Але дечим уже можу поділитися.

 

1.

 Здрастуй і прощавай, дитинство

          Не розумію, чому дорослі часто хочуть повернутися в дитинство. Їм здається, що бути дитиною – це безхмарне існування й суцільне задоволення. Роби собі уроки і бався з друзями або в комп’ютерні ігри. Але ж усі дорослі проблеми починаються саме в дитинстві. А ми ще зовсім тонкошкірі, щоб залишитися неушкодженими в цьому жорстокому і несправедливому світі. Ми тільки вчимося протистояти життєвим негараздам. Учимося приміряти на себе відповідальність, боротися зі страхом не виправдати батьківських сподівань, переживати любов або зневагу однолітків, заздрість і зраду.

         А скільки ще випробувань підкидають нам дорослі на домашнє завдання! І не завжди ми виходимо героями. Кожен долає ці життєві сходинки по – своєму. Хтось – з подряпинами і синцями, які залишаються не тільки на ліктях і колінах, а на душах і серцях. Хтось – легко й невимушено, з гумором і жартами. А хтось – на чужому горбi. Зрештою, ці здобуті знання допомагають вірити, що в житті безвихідних ситуацій не буває. Вихід завжди є, треба тільки не здаватися. «Хто шукає, той завжди знайде».

         Знаєте, шкільне дитинство взагалі цікава річ. Учителі й батьки сто разів на день змінюють свою думку щодо нашого статусу. То ми ще малі, щоб ставити такі питання, то вже дорослі, щоб самостійно виконувати домашні завдання.

         Тож здрастуй і прощавай, дитинство.

 

2.

 

Перший раз у перший клас

 

        Це був зовсім не сонячний день. Хмари, то світло - сірі, то фіолетові, швидко змінювались на вересневому небі. Урешті - решт почав накрапати дощ. Здавалося, що сама природа Першого вересня влаштувала похорони літа. Церемонія прощання відбувалася у всіх школах міста.

         Настрій у мене був відповідний: хотілося спати, плакати і додому. Зі сцени лунали якісь промови, віршики, пісні. Потім нас повели до класу - і розпочалося моє шкільне життя. Палички, гачки, кола, хвилясті, букви, цифри, знаки. Іноді ці сірі будні присипалися кольоровими жартами і гумором.

         Ходить наша вчителька між рядами, уважно стежить, як ми старанно виводимо в зошитах слова. Раптом зупиняється біля Тимофія Котляренка й кілька секунд дивиться на його роботу.

 - Ти руками писав чи ногами? - суворо запитує його.

 - Рука-а-ми, - серйозно відповідає він.

 Галина Геннадіївна ще кілька секунд щось править червоною пастою в зошиті Тимофія, а потім підводить підсумок:

 - Ні, я думаю, що ногами. Причому одною, і то - лівою.

         Ех, добре все ж таки було в першому класі: чотири уроки й ніяких тобі домашніх завдань. І в батьків нерви не псувались. Жаль, що перший клас тільки раз у житті.

 

3.

 

Вище, краще, швидше

 

        Початкова школа - незабутня пора, коли між батьками проходили захопливi змагання: хто краще малює, ліпить, клеїть; а уроки робила вся сім'я і навіть Яндекс. Нам тільки у школі залишалося віддуватися за всіх. І чого це тато не так записав умову задачі? І чого це мама не помітила другого завдання до вправи? Ото тільки й приходилося, що брати всю провину на себе й виборювати нашим батькам доволі-таки непогані оцінки. Усе, як у відомій пісеньці: «Папа решает, а Вася сдаёт».

         Іноді Галина Геннадіївна запрошувала й наших батьків на уроки, але вони чомусь соромились. Зате інші приходили залюбки.

         Одного разу на відкритий урок з природознавства до нас завітали директор ліцею та його заступник. Галина Геннадіївна увімкнула на екрані зображення тварин лісу й так розпочала урок:

 - Діти, сьогодні до нас у гості прийшли дикі тварини...

І половина класу повернулася в бік адміністрації... Ото сміху було!

 Пригадую, як у другому класі ми почали підписувати зошити самостійно. Учителька пояснює, підказує:

 - Зверніть увагу, діти, "по русскому языку" треба писати з двома буквами "с".

 Усі схилилися, старанно виводять корявими літерами підписи. Через кілька хвилин підводиться Вова Хачкарідзе:

 - Галино Геннадіївно, я все правильно написав, тільки зошит у клітинку, що робити?

 Але це ще не кінець історії. Наступного дня, коли наша вчителька роздавала чистенькі, підписані нами зошити, вона звернулася до класу:

  - Діти, виявляється, до нас прибув новий учень, а ми навіть цього й не помітили. Давайте познайомимось. Це - Володимир Хачкака. Принаймні так він підписав свій зошит.

         І під регіт усього класу вона підійшла до Вови Хачкарідзе. Ось так і народжуються прізвиська.

         Найбільш складними для мене були уроки математики. І не тому, що я чогось не розумів, а тому, що якось не захопив мене цей світ цифр, видався нудним і напруженим. Одного разу отримали ми домашнє завдання - скласти задачу.

         На уроці найцікавіші розв'язуємо. Дійшла черга і до Дмитра Ржавського, ледаря та двієчника. Підводиться й читає: індик важив тридцять кілограмів, а порося - п'ятнадцять. Галина Геннадіївна зауважує, що це лише умова задачі, а де ж питання, на яке треба відповісти. На що Дмитро, трохи подумавши, видає:

 - Індик важив тридцять кілограмів, а порося - п'ятнадцять. Питання: і що?

 Сміялася навіть Галина Геннадіївна. А коли вона попросила його назвати числа, які б у сумі давали п'ятнадцять, то Діма відповів : « Один і п'ять». Урок остаточно було зірвано.

 

4.

 

Наші виступи

 

      Школа – це не лише уроки, а й цікаві свята: українські вечорниці, «Ой, хто, хто Миколая любить», новорічні ранки, День іменинника, «Євробачення», творчі звіти й концерти перед батьками.

 Пам’ятаю, якось готуємось до чергового інтелектуального змагання. Гамір, сміх, ніяк не виходить зосередитись. Галина Геннадіївна починає сварити, виховує. У кінці своєї полум’яної промови вигукує:

 - У вас в одне вухо влітає, а з іншого – вилітає, ніяк не затримується інформація.

 І тут Антон Мац затуляє собі одне вухо, повертається до неї відкритим і урочисто виголошує:

 - Розповідайте, Галино Геннадіївно!

 На цій веселій ноті репетиція достроково закінчилася.

       І ось стоїмо на сцені. Отримали завдання завершити прислів’я про школу, навчання. Ведучий по черзі підходить до учасників команди й зачитує їм початок. Каті Горобченко попалось: «Вік живи – вік …». Вона, не замислюючись, голосно і впевнено : «…Страждай».

       Отож і кадри є в нашому класі. Якби існувала якась шкільна премія, типу американської кінопремії Оскар, то наш клас щороку був би присутній у різних номінаціях: найсміливіший чоловічий вчинок у житті, найлогічніша жіноча відповідь на уроці, найкраща підказка другого плану, найгеніальніша режисура виховного заходу тощо.

       Першу номінацію здобув би, безумовно, наш Віталик Аханов, тому що єдиний сміливий вчинок, який він здійснив у своєму житті, - це «підняв руку на уроці математики».

       Друга номінація теж була б за нами, бо найкраще пояснила значення словосполучення «Сізіфова праця» наша відмінниця Ксюша Рокач :

 - Це означає марна робота. Наприклад, вивчила урок, а тебе не викликали.

 І в цьому була вся правда про наше навчання: учитися не заради знань, а щоб отримати добру оцінку і мати з цього якийсь зиск від батьків.

 

5.

 

А хто бачив?

 

      Сьогодні мій друг Влад став героєм дня. Почувався щонайменше принцом якогось королівства, а ми – його послужливою свитою. Принаймні так це виглядало збоку: сяючий Влад у щільному оточенні своїх підданих, тобто однокласників.

       А розпочалася ця історія банально просто. Галина Геннадіївна відправила Влада до їдальні передати кухарям замовлення на сніданок для нашого класу. Він неспішно рушив коридорами школи ( хіба можна проґавити таку можливість трохи прогуляти урок та ще й з дозволу вчителя?). Ніщо не віщувало героїчних пригод. Діставшись другого поверху, на одному з підвіконь Влад помітив самотній пенал. Озирнувшись на всі боки і впевнившись, що нікого поруч немає, він узяв пенал і рушив далі до їдальні. Але цікавість зупинила мого друга на півдорозі й змусила переглянути його вміст. Відкрив – і аж дух захопило! Телефон, дві флешки і багато грошей. Влад миттєво застібнув блискавку пеналу й ще раз озирнувся. Він ніколи в житті чужого не брав. Правда, і чуже ніколи з такою легкою доступністю не йшло йому в руки. Що було далі, розказав мені вже сам Влад:

 - Першою думкою було : «Нарешті пощастило». Усе, думаю, тепер куплю диск з улюбленою грою, замовлю фігурки для моєї колекції володарів стихій, сьогодні ж зайду на ігрову платформу й пошукаю новинок, куплю МР3 плеєр, куплю навушники, куплю ґеймпад, куплю, куплю … Так, стоп. А що я скажу мамі?.. Скажу, що бабуся гроші дала, а бабусі збрешу, що батько, а татові – що наколядував. Ні, ні, ні, не те. А що, як усі дізнаються? Почнуть тицяти пальцями – ти взяв, ти! Та як вони дізнаються? Хто бачив, що це я? Віриш, Іване, аж голова пішла обертом від тих думок. Стою в коридорі і не знаю, куди мені йти далі. І таке відчуття дивне, що то неправда ніби ніхто не бачив, як я взяв пенал. Так, порожні коридори, так, людей – нікого. А все ж таки хтось спостерігає за мною, як я стою й думаю. Пильно так дивиться і чекає, як я вчиню… Та пішло воно все! Розвернувся я і побіг назад до класу. Нехай Галина Геннадіївна з цим розбирається, на те вона і доросла.

       Наша вчителька, як справжній детектив, швидко вирахувала господаря пеналу: подзвонила по знайденому телефону і дізналася про його хазяїна, точніше хазяйку – вчительку історії нашого ліцею. Це вона у метушні перерви забула його на підвіконні. Найбільше засмутилася через втрату грошей, бо вони були батьківськими, що збирали на ремонт класу. А тут така приємна несподіванка.

 Ушановували нашого героя на шкільній лінійці: вручили грамоту, подарували шоколадку, винесли подяку батькам. Влад був на сьомому небі від щастя:

 - Знаєш, Іване, ніколи не думав, що чужа радість може принести радість і мені.

 Смішно сказати, але того дня майже весь наш клас на перервах тільки те й робив, що намагався теж знайти щось загублене, щоб потім віддати.

 

6.

Ці несподівані сіячі розумного, доброго, вічного

 

У кінці четвертого класу нас чекали іспити. Я ретельно готувався, але все одно якось лячно було: раптом щось забуду, неправильно розв'яжу. Вирішив запитати в батька:

 - А що буде, якщо не складеш екзамени?

 - Не складеш - усе, йди працюй! - пожартував тато.

 - Як ти можеш не скласти? - заспокоїла мама. - Невже вас за чотири роки нічому не навчили?

 - Звичайно, що навчили, - запевняю себе й її.

 Дійсно, чого було боятися, як з'ясувалося потім, що навіть із двійками переводять до іншого класу. А значить Першого вересня, як завжди, у всіх школах міста розпочнеться суперблокбастер "Сідай" та його продовження "Сідай - 2".

 Цього разу теж ніби все як завжди. Лінійка, квіти, вчителі, однокласники. Мама крутить мене на всі боки, тормосить:

- Посміхнись, я тебе сфотографую!

 - Я з вересня по травень не посміхаюсь.

       Але ні, все ж таки відчувається в повітрі запах свободи. Нарешті, п'ятий клас! Цікаво було перейти до іншої класної кімнати, змінити поверх, оточення, відчути себе дорослим, познайомитися з різними вчителями. Чомусь думалося, що тепер всі жарти вбік, почнеться серйозна навчальна робота, яка буде вимагати від нас надзусиль. Нічого подібного. Учитися, як виявилося, складно завжди, це не залежить від класу: чи ти в першому, чи - в сьомому. І гумор нікуди не зник. Навпаки, тепер він набрав різних відтінків, став подібним до новорічного кольорового конфеті, яким наші вчителі присипали буденний плин уроків. Якимось невідомим чином вони завжди знають, хто з нас не вивчив правило або вірш, забув зошит з домашнім завданням, не підготував проект, не прочитав твір, затримався не в бібліотеці, а в їдальні, дав раніше дзвоник з уроку, заховав портфель товариша, і можуть встановити авторство ще багатьох наших дитячих витівок. Ми випробовує їх, а вони - нас. Тепер я розумію, чому перший урок у школі першого вересня часто називають уроком миру. Тому що наступні дні - це війна двох світів: дитячого й дорослого. І в ній не буде переможців, у ній повинна народитися істина.

 

7.

Учитись, учитись і ще раз учитись

 

      Жоден урок не обходиться без фрази: " Отже, до дошки піде ...". За цю чарівну хвилину в класі запановує дзвінка тиша: хтось молиться, хтось учить правило, хтось читає параграф, встигає виконати половину домашньої вправи.

 - Аніськін.

 - За що? Чому я?

 - Ну, добре, тоді за списком. Аніськін, до дошки!

 У кожного вчителя є свої "фішки", "коронні" фрази, які вже відпрацьовані нами до автоматизму. Іноді це створює просто-таки анекдотичні ситуації.

 Урок російської мови. Наталя Миколаївна пояснює правопис іменників із суфіксом "щик". Вона називає початок слова, а ми хором додаємо до нього суфікс, щоб утворилося нове. Далі слова російською мовою. Учитель:

 - Обман...

 Ми:

 - щик.

 Учитель:

 -Зачин...

 Ми:

 - щик.

 Учитель:

 - Носиль...

 Ми:

 - щик.

Учитель:

 - Закрой ...

 Ми хором:

 - рот.

 Приблизно хвилин на десять Наталя Миколаївна опинилася поза зоною доступу.

 Найкращий гуморист - це наш учитель математики Тетяна Григорівна. Її влучні та дотепні коментарі не залишаються без сміху.

       Мій однокласник Дмитро Ржавський щоперерви біжить до їдальні, а потім раз на тиждень у нього загострюється апендицит перед уроками хімії, а на математиці завжди починається розлад шлунка. Тому він постійно проситься вийти. Так-от з легкої руки Тетяни Григорівни він у нас став "черговим по туалету". А її фраза "Тиждень у школу не ходив, а вже до туалету захотів" взагалі розлетілася містом.

 Пригадую ще одну кумедну ситуацію з Дмитром. Він біля дошки розв'язує приклад. Тетяна Григорівна запитує:

 - Як позбавитися знаменника цього дробу?

 Відповідь геніальна:

 - Треба стерти його ганчіркою!

 Усі трохи не луснули зі сміху.

 Таких кадрів у нас півкласу. Про Павла Пащенка класний керівник Наталя Іванівна взагалі сказала, що в школі він вивчає дві іноземні мови: англійську й хімію. На питання вчителя: «Що ти не зрозумів на уроці?», Павло сказав:

 - На Ваших уроках, Валентино Дмитрівно, я навіть не розумію, що саме я не розумію.

 Ще прикольніше буває на уроках фізики. Постійно експериментуємо. Улюблену фразу Лариси Володимирівни "Ніщо так не зближує людей, як один варіант на контрольній" перевіряємо на практиці постійно.

 Якось вона помітила шпаргалку в Іллі Гібіша й хотіла забрати, а він з переляку засунув її до рота. Після чого в його щоденнику з'явився запис: «Шановні батьки! Годуйте дитину краще! Їсть папір на уроці фізики». Звичайно, що, позбавившись такої "підтримки", Ілля не зміг виконати завдання й написав у зошиті: «Контрольна робота №2. Вибачте, не зміг. Тільки не ставте "2"». Лариса Володимирівна оцінила щирість і дописала: «Бачу. 1 б.».

 На українській літературі Ніна Іванівна запитала Катю Ляшко:

 - Яких письменників ми можемо назвати класиками?

 І розумниця логічно припустила:

 - Тих, яких ми проходили у класі.

 А на уроці біології ми вирішили, що мікроби "потрапляють у наш організм з руками". Кожний урок історії Олена Олександрівна починає фразою: " На допит викликаю ...". На географії треба обов'язково користуватися указкою, щоб учитель "очима не рився". А на англійській " у сьомому класі соромно до туалету ходить".

 Усе - таки як чудово, що ми навчаємося в найпрекраснішій школі у світі, а всі інші нехай нам заздрять.

 

8.

Батоги і пряники

 

      Знаєте, зі слів мами, в початковій школі батьківські збори відвідували всі. Нереально було просто не прийти і тим самим підставити свою дитину. Тому що на зборах Галина Геннадіївна вчила батьків правильно контролювати (а по суті виконувати з нами) домашні завдання: скільки клітинок відступати, як записувати умову задачі, розрахунок у стовпчик, як перевіряти техніку читання в нас, як готувати проект тощо. Батьки все ретельно занотовували, бо іноді на цих зборах і їм влаштовувалися перевірки знань. Але, незважаючи на всю серйозність справи, там теж траплялися курйозні випадки.

       Так, мама Світлани Скринджоли ніяк не могла зрозуміти: на яку Божу Матір треба віддати тридцять гривень. Як виявилося на зборах - на хрестоматію.

 Щоб не здавати кожного року на лінолеум, мій тато запропонував заасфальтувати клас.

 Ще однією історією поділився з Галиною Геннадіївною батько Кіндрата Ілющенка. Якось він запитав у кіндера:

 - Синку, що нового у школі?

 Той нічого кращого й не придумав, як сказати:

- Булки в їдальні подорожчали!

 Починаючи з п'ятого класу, батьки все частіше намагалися уникнути такої процедури, як збори. Бо їх там уже не вчать, а сварять. Ходять тільки відмінники, тому що їм нема чого боятися. Після тих зборів, батьки часто переглядали свою систему виховання.

 « І чого це я думала у шкільні роки, що друга ознака рівності трикутника мені ніколи не знадобиться в подальшому житті?» - розмірковувала моя мама, намагаючись перевірити в мене задачу з геометрії.

 Батьки Віки Кузьменко пообіцяли подарувати їй новий планшет, якщо вона просто перейде з сьомого класу до восьмого. А от Лілі Завитко пообіцяли дати по шиї, якщо вона не стане відмінницею.

 Ось такі в нас батоги і пряники.

 

9.

 По секрету всьому світу

 

Катя з Вірою дружили ще з першого класу. Одна без одної й хвилини не могли пробути. Аж до того злощасного випадку, коли Катя вирішила довірити свій найбільший секрет подрузі: їй подобається Влад. Віра присяглася надійно берегти таємницю, але при першому ж зручному випадку все виклала. Не зі зла, хотіла якось допомогти подрузі привернути увагу предмета її симпатії. Але Катя не оцінила зусиль Віри і серйозно образилася.

      - Як вона могла, я її вважала надійним другом, у всьому їй довіряла, - плакалася Катя іншим дівчатам.

      - Я ж хотіла як краще, - виправдовувалася Віра, намагаючись заручитися підтримкою більшості класу.

Наші думки розділилися. Як тут розібратися: хто правий, а хто винен? Вирішив запитати в мами.

      - Обидві винні, - приголомшила відповіддю вона.

       - А Катя в чому? – дивуюся я.

       - Не Віра першою все розказала, а Катя. Сама свій секрет не втримала при собі, переклала на чужі плечі. Чого ж тепер ображатися на інших? На себе нехай сердиться. Хочу розповісти тобі з цього приводу одну притчу.

Якось чоловік прийшов до мудреця і жаліється:

      - Не щастить мені в житті. Тільки що-небудь придумаю, вже всі про це знають. Тільки що-небудь зроблю, вже всі це обговорюють. Якби я міг зрозуміти, хто мій головний ворог!

       - Підійди до дзеркала і висунь свого язика, - була відповідь мудреця.

       - Так що нехай ваша Катя частіше на свого язика у дзеркалі дивиться і мовчати йому наказує. Спокійніше жити буде.

       - По-твоєму, тоді Віра взагалі не винна? – допитуюся я.

      - Віра винна в тому, що взяла на зберігання те, чого зберегти не змогла. Сказала б прямо: не розповідай мені нічого такого, чого не можна розказати всім.

       - А те, що вона хотіла допомогти, ти не рахуєш?

      - Допомагати треба вміти. Її ж про це ніхто не просив? Вона тільки цим приховує свій непорядний вчинок. Ви ж учили на християнській етиці: благими намірами вистелений шлях до пекла.

 Після цієї розмови я зрозумів: перш ніж звинувачувати когось, поглянь на себе – чи такий уже ти бездоганний.

 

10.

Чому я повинен?

 

        Життя часто підкидає нам випробування. Іноді на рівному місці ставить тобі підніжку і спостерігає, що ти вирішиш. Немає в нього ні перерв, ні дзвоників на урок. І треба діяти миттєво, не відкладаючи на потім. Сам для себе вирішити: хто ти – людина чи так, якесь непорозуміння.

         А війна збільшує ці випробування в геометричній прогресії. Іноді буває так, що побутові лещата тиснуть на нас сильніше, ніж душевні.

         Після чергового обстрілу було зруйновано водовід. Наше місто залишилося без води на сто тридцять вісім днів. Тільки уявіть собі, як могли існувати дитячі садки, школи, лікарні з тяжкохворими?! Звичайно, місцева влада намагалася прорвати цю блокаду, організовано підвозячи воду до будинків та установ, але іноді просто не встигали.

         Того разу також вийшла якась затримка, і школа залишилася без води. Наші вчителі звернулися до учнів:

- Діти, у нас до вас велике прохання. Поки приїде машина, треба наносити води з найближчого колодязя. Технічний персонал не встигає. Справа добровільна. Хто хоче допомогти – відра на ґанку.

 І тут почалось:

 - Не мають права! – заявив Антон і демонстративно всівся за парту. – Я сюди вчитися прийшов, а не воду відрами тягати. Ще чого!

 - Дійсно, чого це вони надумали нас експлуатувати? – підтримав його вертлявий Ілля й також сів. – Я, може, погано себе почуваю.

Усім своїм виглядом хлопці чітко продемонстрували, що права свої вони знають і відступати не збираються.

Я, Влад і Павло мовчки рушили до виходу. Інші стояли розгублено, не знаючи, до кого приєднатися.

Коли майже всі ємності були наповнені водою, ми помітили серед учнів і наших правозахисників.

        - Що, вчитись набридло? – посміхнувся Влад.

        - Так тобі ж більше за всіх треба, - невдоволено буркнув Антон.

А потім на класній годині наш керівник оголосила подяку всім, хто допоміг школі, а особливо … Антону та Іллі.

 Як виявилося, вони прийшли тоді, коли справу було майже зроблено, тому вирішили ще полити клумби біля ґанку. За цим заняттям і помітила їх класний керівник.

        - А це ми додатково, так би мовити, з власної ініціативи, - поспішив повідомити кмітливий Антон. – Нехай квіти порадіють і техперсонал відпочине.

         - Ну що, Іване, - розсміявся в коридорі Антон. – Ти надривався, а я пару відер на ромашки вилив – і подяка. Як тобі? Треба вміти жити!

        - Знаєш, подяка – важлива справа. Та справа – важливіша за подяку.

 Так завжди буває, що в якийсь гострий момент людина змушена приймати на себе перший удар, перше рішення. Тільки ось у когось у цей час у душі дзвенить набатом: «Я - повинен!», а в іншого дзвоном у вухах: «Чому я повинен?..»

 А якщо не я, якщо не ти, якщо не він – тоді хто ж?

 

11.

Підпільний бізнес

 

        Одного разу Тимофій Котляренко вирішив відкрити свій бізнес. Справа в тому, що його мама працювала в поліклініці, і він якось поцупив у неї зі столу довідку з печаткою. Удома на кольоровому принтері зробив кілька копій і все: підставляй дати, прізвище та торгуй законною підставою прогулювати школу. Справа зі штамповки довідок про звільнення від занять була поставлена на потік і мала попит. Особливо серед тих, кому ліньки було ходити до школи й учитися. Можливо, Тимофій і справді перетворився б на олігарха, якби не наш двієчник Дмитро Ржавський. Саме через його безглузду помилку прийшлося терміново згортати бізнес. У графі, де треба було вказати період, з якого по яке хворів, наш розумник написав: « З 23 лютого по 30 лютого». Звідки йому було знати, що у лютому двадцять вісім днів, він же до школи не ходить, учитись не хоче. Таким чином підробку класним керівником було викрито.

         Розлючений Тимофій викликав Дмитра на бій. Дякувати, що не в бетон одразу закатав за руйнування бізнесу.

         Після уроків клас перемістився за школу. І тут почалось.

         Увага! Увага! Пані та панове! Наші телекамери (з телефонів) ведуть трансляцію зі шкільного майданчика. Ви дивитесь супербій за звання чемпіона 6-А класу.

         У правому кутку майданчика – зірка ліцейного бізнесу, важкоатлет Тимофій Котляренко. У лівому – чемпіон з прикидання у суперлегкій вазі Дмитро Ржавський .

         Ілона з підручником математики пройшлась перед камерами модельною ходою, оголосивши перший раунд.

        Дмитро одразу з криком кинувся на Тимофія і повис на ньому, як мішок. Легким рухом плечей той скинув його з себе, стаючи в стандартну боксерську стійку. Бокс! Танцюючи один перед одним, хлопці лупцювали повітря навколо себе. Трибуни підбадьорювали бійців, давали настанови, перекрикуючи одне одного.

         Раптом натовп розступився, і на майданчику з’явився третій гравець – учитель фізкультури Олена Едуардівна. Вишуканим рухом вона достроково припинила бій і зупинила трансляцію. Одразу набігли репортери – директор, його заступник і класний керівник. Але інтерв’ю з нас ніхто давати не хотів, тож ми швидко залишали трибуни.

        - Котляренко! Ржавський! Моє терпіння луснуло! Завтра без батьків у школу не приходити! – безапеляційно заявила наш класний керівник Наталя Іванівна.

        - А післязавтра? – з надією у голосі спитав Дмитро.

        - А післязавтра ми будемо говорити в іншому місці, із залученням правоохоронних органів, - суворо додала заступник директора Олена Олександрівна.

 Нокаутовані такими наслідками бою, хлопці приречено попленталися додому.

 Ось як незнання елементарних речей може зруйнувати бізнес і викликати батьків у школу.

 

12.

 Наш страшний сон

 

        Чому до школи приходять саме стоматологи, я і досі гадки не маю. Таке відчуття, що карієс – найнебезпечніша смертельна хвороба, яка вимагає виїзду лікарів особисто до пацієнтів, тоді як всі інші спеціалісти спокійно чекають нас у лікарні. Під час таких візитів, батьки змушені відпрошуватись з роботи, щоб допомагати класним керівникам чергувати під дверима шкільного медичного кабінету.

        У нашому класі в цей період підвищується поріг захворюваності. У Дмитра Ржавського загострюються всі відомі йому хвороби ( мабуть, їх назви він вичитує в медичній енциклопедії). Вову Хачкарідзе у ці дні викликають до міліції (його мама там працює). Антон, Ілля, Павло неодмінно повинні його супроводжувати, щоб цінний свідок не втік дорогою до місця призначення. У Влада виявляється страшна алергія невідомого походження, яка не дозволяє будь-яким лікарям без присутності батьків мати доступ до його тіла. У когось несподівано захворює бабуся чи дідусь, які жити не можуть без улюблених онуків, комусь терміново треба сидіти з молодшими братом чи сестрою або копати городи, фарбувати паркани, чекати на комісію з газової служби і ще з’являється багато інших невідкладних справ.

        Мені теж щастить уже два роки поспіль. Я ношу брекети, тому прекрасно розумію, що ніхто мої зуби чіпати не буде. Ох і намучився я з цими пластинами, але все ж таки і від них є користь.

        Усі інші, кому не вистачило причин або фантазії, зціпивши зуби, змушені йти на стоматологічний огляд. Хлопці перетворюються на справжніх джентльменів: пропускають дівчат наперед.

        Зрештою, дівчатам несоромно плакати чи проявляти слабкість. Інша справа ми – сильна стать, тож треба тримати марку. І як тут витримати, коли від запаху ліків нудить; від вигляду блискучих інструментів, шприців, бормашини паморочиться в голові; від крісла, що піднімається вгору, серце опускається вниз; а від слів: «Відкрий рота», щелепи зводить судома. Ці кілька хвилин гірші за будь-яку контрольну, моніторинг, міністерську перевірку. Саме в цьому кріслі загартовується воля і формується чоловічий характер. Вийшов від стоматолога спокійно та впевнено – все, перевірку пройшов. Зустрічають, як героя: захоплені погляди дівчат і поважні хлопців.

        Корисно було б і вчителів запрошувати на оглядини до стоматолога. Нехай би і вони раз на рік тренували свої нерви. Може, спокійніші були б з нами.

 

13.

День учителя

 

        Люблю це свято. Це один єдиний день у навчальному році, коли вчителі стають абсолютно несерйозними людьми. Усюди жарти, сміх, веселощі. А нам тільки того і треба.

        - Наталю Іванівно, ми приготували для Вас подарунок.

        - Ну що ви, діти. Найкращий подарунок для мене – якщо б ви почали всі добре вчитися, - збентежилася класний керівник.

        - Пізно, ми вже купили для Вас квіти, - поспішив зупинити лет її думок Антон.

        У цей день ми іноді допомагаємо вчителям на уроках. Наш учитель англійської мови запросила нас розіграти сценку з казки «Троє поросят» для учнів початкової школи. На фразі: « Пробачте, сер! Не могли б ви мені позичити трохи сіна для будівництва моєї хатки?» Вікторія Михайлівна нас зупинила і звернулася до дітей:

        - Як ви думаєте, що відповів селянин поросяті?

Один хлопчик промовив:

        - Селянин сказав, що можна просто очманіти: порося, що говорить, та ще й англійською!

Після такої відповіді важко було продовжувати урок.

Коли в учителя веселий настрій, його можна легко збити з пантелику і відвести від теми уроку. І тоді, чого тільки не почуєш від них.

Якось запитуємо в учителя праці:

        - Тетяно Василівно, якщо б Ви були Міністром освіти, щоб змінили у школі?

        - Програму з праці. Дівчат учила б цвяхи забивати, стільці ремонтувати, лампочки вкручувати, санвузол міняти. А хлопців – ґудзики пришивати, шкарпетки штопати, сорочки прасувати. Це хоча б у житті їм знадобиться.

Учитель інформатики Вікторія Олегівна на прохання назвати три причини, щоб стати вчителем, посміхнувшись, лаконічно сказала:

        - Червень, липень, серпень.

        А рубрику «найсмішніша відповідь на уроці» поповнили одразу кілька учителів. Так, Ірина Миколаївна на біології згадала таку: «Мікроскоп служить для мікробів». На хімії Валентина Дмитрівна дуже сміялася, коли учень на питання: «У якому стані буває вода?», сказав: « У твердому, рідкому й газованому». На українській мові Ніна Іванівна дала пояснити фразеологізм «кіт наплакав». Один учень написав : «Це означає, що кота дуже образили». На фізиці Лариса Володимирівна з подивом дізналась, що одиницю виміру електричної напруги Вольт так названо на честь винахідника електрики Вольтера. А заступник директора з виховної роботи Олена Олександрівна згадала дуже оригінальне пояснення п’ятикласника, чому День захисту дітей ми відзначаємо першого червня: «Тому що тридцять першого травня всі школярі приносять додому табелі з річними оцінками».

        Отже, школа – це невичерпне джерело гумору й жартів. Мабуть, завдяки цьому наші вчителі подовжують собі молодість і життя.

 

14.

Кохання-зітхання

 

        Ще донедавна нам усі дівчата видавалися однаково нецікавими, такими собі маминими донями, які тільки те й роблять, що зубрять і базікають про зачіски й косметику. А ще вони – очі й вуха наших учителів: більше двох хлопців не можна збиратися, бо одразу закладуть тебе разом з усіма ініціативами та пропозиціями. І нікуди від них не подінешся. Класний керівник, мабуть, навмисне посадила нас, хлопців, з дівчатами разом за парти. От тепер і маєш власного спостерігача, який невідступно слідує за тобою в школі. І ніяк не відчепишся від цього «хвоста», правда, іноді можна відкупитися солодощами або бартером: я тобі – списати, а ти сьогодні – нічого не бачиш, нічого не чуєш.

        І раптом мій друг Влад закохався, якось несподівано для самого себе, у нашу модницю і співачку Свєтку Скринджолу.

        Тяжкі то були часи, думав, що втратив я свого друга на довгі роки. Ні про що з ним не можна було поговорити, тільки й розмов у нього, як про Свєтку. Ой, яка сьогодні в неї зачіска (яка? Хвостик, як завжди), яка вишукана шпилька для волосся (та вона носить її вже другий рік), яка кофтинка, що так пасує до спіднички ( та це ж шкільна форма!), який таємничий погляд ( хитрий, як у всіх дівчат), а як вона сьогодні читала вірша ( ну, бекала й мекала, як завжди). Ніби мішком йому по голові вдарили, бо Влад став бачити зовсім не те, що бачили ми. Треба було щось робити, щоб не дати другові пропасти. Давай йому радити:

- Слухай, Владе, ну подаруй їй що-небудь. Зайди на її сторінку, залиш повідомлення й листівку якусь. Що там дівчата люблять? З іграшкою м’якою або квіточками, метеликами, сердечками і обов’язково віршиком про кохання.

 - А як не відповість? – засумнівався Влад.

 - Тоді придумаємо щось інше, більш вражаюче, - заспокоїв я друга.

 Час «х» настав через три дні.

        - Ну що, відповіла? – спитав я Влада.

         - Ні, - із сумом повідомив він.

         - Не засмучуйся, у нас є ще план «Б».

         - Не треба ніякого плану: ні «Б», ні «В», ні «Г», - спалахнув друг. – Я навіть «А» не розпочав, бо такого начитався на її сторінці, що спочатку подумав: «Не туди потрапив».

        - Як це? – здивувався я.

         - У мене в голові якось не клеїться образ дівчинки – підлітка з відбірною нецензурщиною. Прочитав – немов у лайні викачався, - пересмикнув плечима Влад.

 Іноді ліки від кохання можна знайти в дуже несподіваних місцях.

 

15.

 Go Camp

 

        Літня англійська школа… Школа? Улітку? Під час канікул? НІ ЗА ЩО!!!!!

 

        Англійську я люблю, але ж не настільки, щоб пожертвувати заради неї трьома тижнями канікул. І чому я? Хто сказав, що я хочу «НЕ ЗГАНЬБИТИ КЛАС І ВЧИТЕЛЯ»? Мало того, звідки всі знають, що «Я ВПОРАЮСЬ»? Це називається МАНІПУЛЯЦІЯ, Вікторіє Михайлівно. Не погодишся – боягуз і базікало, погодишся – прощавай сонце, море, Інтернет, вірні друзі… (ну, може, трохи перебільшив).

 Звичайно, записався…Ніби в мене був вибір.

        Першого дня потрапив у групу з волонтером Майклом із Туреччини. Говорив він швидко і з арабським акцентом, тому я не завжди встигав за ходом його думок. І він зовсім не був схожий на вчителя: ні поведінкою, ні манерами. А урок розпочав так: «Ходімо грати у футбол!»

 …ФУТБОЛ? У сорокаградусну спеку? Боже, дайте йому хто-небудь води й покладіть у затінок, бо він, мабуть, перегрівся на сонці.

         Уявляю, от так би розпочався урок математики. «Із пункту А в пункт Б…» Задача така: хто першим добіжить із школи додому й вирахує свою швидкість. Взагалі-то, бігаємо ми не дуже ( на фізкультурі – 100 метрів за двадцять секунд). А от зі школи додому могли б установити світовий рекорд. До речі, треба запропонувати нашому фізруку здавати крос саме в такому напрямку.

 ГУП! Удар м’ячем по голові достроково завершив політ моєї уяви й футбольну кар’єру.

         Наступного дня з нами знайомилася волонтерка Сара із Фінляндії – повна протилежність Майкла. Він – це суцільний рух (футбол, танці, естафети). Вона – суцільний спокій і занурення в себе (йога, медитація, філософія). Навіть говорила й рухалася білявка повільно, ніби танула, як морозиво на сонці. Але знову ж тобі ніякого «ДОБРОГОДНЯДІТИПОЧНЕМООПИТУВАННЯ». Ні, вона почала нас …годувати. Принесла кошик із різноманітною їжею, напоями й посуд. Це вже потім стало зрозуміло, що так навчала вона нас «корисному харчуванню» ну і різним там джентельменським штукам.

         Взагалі, цікава історія вийшла: ніби школа, але без уроків, оцінок, учителів і домашніх завдань. Просто жива гра, розмова, уява. Сюди хотілося йти, не важко було прокидатися вранці, не соромно видаватися смішним. А ці волонтери якісь інопланетяни, люди з іншого виміру. Не гірші й не кращі, просто інші, із своїм уявленням про світ і закони природи. Вони допомогли мені побачити все навколо набагато цікавішим, навчили вірити в себе, довіряти відчуттям.

         Народе, знову хочу в школу!!! ( я це сказав???)