Вороніна Аліна

Навіть Їй було страшно

 

         Серед степу вільного йшла Вона дорогою та вдивлялася в останні промені призахідного сонця, що повільно ховалися за небосхилом. Дуже скоро засутеніє та почнеться Її звичайна робота. Дарма, що молода та вродлива, що дивиться на цей світ темно-карими блискучими очима, та легко ступає по вологій землі, наче летить над нею не торкаючись. Хтось здалеку покликав Її до себе та й досі обзивається, плаче та кличе. Тож Вона повинна знайти та втішити, та далі вказати шлях, що веде лишень в один бік та яким ще ніколи ніхто не повертався.
         Чорні птахи закружляли над завмерлим селом. Хмари небо загорнули темними крилами, що не видно ані зіроньки, ані місяця та не чути навіть вітру в полі. Причаїлася хатинка на березі річечки. Принишкла, мовчить і лише тоненький вогник, що ледь жевріє у пічечці, осяює її темні віконця. Може там, в тій хатинці, чекають на Неї та кличуть так тихо та жалібно? Треба йти, зазирнути в хатинку, поглянути їй у вічі та втішити бідосю. Підійшла Вона до хатки, та в ту саму мить, як торкнулася Вона долонями віконця, зашурхотіло навколо хатки пожухле листячко та повстали з землі чорної тоненькі паростки, простяглися навколо віконця довгі вусики, затулили хатку зелені листячка та не дозволили Їй ходити до хати. Що за дива? Обізвався хтось у хаті: «Боже милосердний, дякую тобі, що дав нам добрий врожай квасольки. А тобі, квасолька, дякую за моїх діточок. Наварила я їм юшки з квасольки та хоч вночі погодую. Присягаюся на святу Трійцю, що до кінця свого життя буду тобі вдячна та ніколи не забуду навесні про тебе. Будеш ти рости пишно по всьому моєму городі. Дозволь тілько дожити до весни.» Придивилася Вона до паростків та впізнала довгі міцні стебла вусатої квасолі. Заплела вона всю хатинку, затулила віконця. Та вже спіють на стеблах тугенькі стручечки, та сичать на Неї, не дозволяють в хатку заходити. Ні, не тут чекають на Неї, не тут Її кличуть та плачуть. Не час Їй заходити в цю хатинку. Зітхнула Вона з полегшенням, посміхнулася вусатій квасолі та пішла далі стежиною.
         Вигулькнув на небі місяць-молодик, зазирнув крізь густу ряднину чорних хмар та прокреслив Їй тоненьку стежинку. Йшла Вона тією стежиною та прислухалася до поклику, що лунав, здавалося, звідусіль. Майже непримітна хатинка сховалася у невеличкому видолинку та стоїть зажурена та посивіла. Треба зазирнути до неї, подивитись чому вона так тліє серцем. Лишень хотіла Вона доторкнутися до дверцят, щоб їх відчинити, довкола замайоріли довгі тіні, звідусіль потягнулися важкі віти, щільно вкриваючи домівку. Сплелися віти довгими руками, мов стіною затулили хатку, заступили дверцята та не поступляються ні на мить. А за вікном майже нечутним слабким голосом мати вмовляє малечу: «Їж, моє серденько, їж. Калина – це наша сила, наша рятувальниця. З нею ми маємо надію дожити до весни. Дякую за неї Богові. Дякую й тобі, наша годувальниця. Ой, калинонько, матінко, червоненька кровинонька,посадила я тебе, коли прийшла господинею в цю садибу. Чи не я тебе пестувала, чи не я поливала? Чи не я тобі навесні білу хустку дарувала? Ти віддячила мені добрим врожаєм. Тепер я маю тобі віддячити, що діточки мої не посиніли. Що їх рученятка ще можуть обійняти мене, з горя посивілу. Ось прийде весна-рясна, та й вийду я у поле, насаджу сад калиновий на вражеє горе...»
         Схилила Вона голову, спохмурніла та зітхнула. Відчула, що і тут Її не чекають та не тут Вона потрібна зараз. Озирнулася на хатинку та застигла, наче зачарована, милуючись яскраво-червоними дрібненькими ягідками, що рясно вкривали усі віти і робили їх такими чарівними. Дуже важко збагнути що ж трапилося. Чому ж так тяжко людям цієї ночі?
Надто тихо на селі, надто моторошно
: худоба не подає жодного звуку, не чути гавкоту собак або нічного співу розбишак-котів. Не видно ані душі, а хатки лише раз по раз можна взріти у суцільному мороку, коли де-не-де з’явиться ледь помітний вогник у вікні. Нової сили та скорботи поклик торкнувся Її та чорним птахом полетів над селом, захопив могутніми обіймами зірки та місяць, розсипав по селу журбу та скорботу, та отруїв повітря передчуттям неминучої біди.
         Йдучи на той поклик, що знову і знову лунав звідусіль, натрапила Вона на самотню хатинку з вишенькою на ганку. Не знадобилося навіть багато зусиль, щоб зайти всередину. Домівка зустріла Її похмурим та темним поглядом. Холод та голод пронизав цю хату наскрізь, не залишив жодної місцинки, де було б затишно і не моторошно. По усіх кутках тіні шепотілися з вітром, що раз по раз і собі завивав і стогнав. Звідусюди долинав дитячий плач, лупали на неї перелякані оченята, в яких виднілася виснаженість та втома. Із темряви вийшла бліда, похмура, заплакана жінка, що знесиленим поглядом оглянула Її. Мабуть, тут Вона потрібна: «Яка біда спіткала вас, я бачу. Яка турбота вам прогодуватись до весни, я знаю. Віддай мені твоїх дітей. Зі мною їм буде добре, вони не будуть мучитись та голодувати.»
         «Ні, зарано ти прийшла – промовила жінка ледь чутно, та чітко. – Я зможу їх прогодувати. Я мушу. Не час їм іти з тобою!»
Останні слова вона промовляла, вже просуваючись до ганку, так як тільки могли їй дозволити її худі знеможені ноги. Із куточків поволі почали виповзати діти. Всі кволі, худі та опухлі, на обличчях ледь жевріє вогник життя. Останні залишки сил
ще дали змогу їм покинути темні закутки та вийти на світло, до Неї. Проте мати не забарилася. Через кілька хвилин жінка вже стояла посеред хати з невеличким оберемком шматочків вишневої кори та підзивала діточок до себе. Жаль та жах охопили Її, стисли Її серце та торкнулися Її плечей важким тягарем. Велика вишнева гілка опустилася над Нею, затулила гнучкими довгими пальцями діточок та їхню матусю та не дозволила підійти до них. Зрозуміла Вона, що не звідси йшов той поклик і обережно вийшла надвір. Уже в маленьке непримітне віконце Вона бачила, як мати перетирає кору, що принесла, у муку та збирається ліпити з неї оладки.
Що ж сталося? Чому люди так потерпають від голоду, чому в одну мить зникла майже вся їжа і люди мають виживати та готувати вечерю з того, що колись і гадкою для їжі не було? В глибокій задумі Вона рухалася по витоптаній стежці вздовж пустих садиб та городів. Тут панували лиш морок і тиша, жах і вічний спокій. Вийшла Вона тією дорогою до лісу, де сосни гордо височіли над землею, а кремезні дуби своїми вітами ніби захищали його від небажаних гостей. На узліссі під дубами побачила Вона ще одну хатину, біля якої виходжав низенький, сіренький чоловік та намагався щось розгледіти крізь віконце. Що ж він там так розглядає? Чого це він не заходить до хати, а лишень нишком у віконце зазирає? Зазирнула і Вона у віконце. «Люба, я щойно з поля. Дивись, який скарб я знайшов! Звісно, це лише декілька колосочків, але нам буде хоч трохи чого попоїсти та малих нагодувати. Хоч по крихточці кожному, але краще ніж нічого. Завтра вночі знов піду. Може, хоча б вночі мене ніхто в полі не побачить» - промовив хазяїн до господині.
         Вгледівши все це та почувши розмову, низенький чоловік навіть сплеснув долонями, зірвався з місця та кудись помчав так швидко, наскільки йому дозволяли його короткі ніжки. Що за дивна людина! Зупинився чоловічок вже біля високого плетеного тину, віддихався та гайнув у свою хату. Вона обережно зайшла за ним та озирнулася навкруги: велика, світла, тепла домівка геть відрізнялася від того, що Вона вже встигла побачити. В кутку стоїть затоплена піч, де щось булькотить в казані,на накритому столі лежить духмяна свіжа хлібина. Чоловік заметушився по хаті, знайшов олівець та якийсь папірець, сів за стіл та замислився: «Як добре, що я заглянув до Петра, знову на обід собі зароблю. Ось як напишу кому слід, то мені і хліба дадуть,і картоплі, і тушонки не пошкодують
         Що ж це коїться? Чому хтось з голоду геть посинів, а хтось має вдосталь наїдків, але ладен сусіда занапастити? Відраза та гидливість охопили Її: «Не до тебе я сьогодні йду, не тебе буду втішати. Але недовго тобі ситим життям жити та з чужого горя спадки мати. Я обов’язково прийду за тобою, бо не довгим вік твій буде і своєю смертю ти не помреш!»
         Геть принишкло село, причаїлося в безмовній тиші, наче вкрилося товстою ковдрою від цілого світу, наче прагло сховатися від скрути, що охопила весь люд та тримала міцно у своїх пазурах. Кожна садибка цуралася своєї сусідки, не хотіла нікого бачити, тому заплющила оченята міцно-міцно в сподіванні прокинутися від лихого сну, розігнати нічні страхіття та морок і зрадіти новому дню. Але ніч така густа та темна, до ранку ще так далеко та місяць на небі ще так високо. І пливе селом людська туга, збирається сивим маревом на подвір’ях, просочує повітря отрутою й зазирає в душі в пошуках спустошеної та зневіреної. А там, де знаходить, коїться лихо, з давніх-давен небачене та нечуване.
         Стоїть край села хатка, маленька, сіренька та убогенька. Треба й сюди зазирнути, пошукати того, хто так прагне Її побачити. Підійшла Вона до хвіртки, штовхнула легенько та зайшла у садочок. Аж раптом:
- Хто там? Мамо, це ви?
- Ні, я не твоя мама.
- Я благаю вас, допоможіть! Я Івасик. Я ніяк не збагну, чому не можу зайти до хати. Там матуся та мої молодші братики. Матуся готує щось дуже смачне. Я ж відчуваю ці дивні пахощі! Я вже так давно нічого не їв. Може, вам стане сил відчинити двері до хати?
Поглянула Вона у віконце. За великим столом сиділи троє виснажених маленьких хлопчиків. Тоненькими рученятами вони трималися один одного, їх голівоньки знесилено раз по разу куняли та підіймалися, щоб подивитися на матір. А вона уникала дивитися їм у вічі, ледь совалася по хаті та збирала вечерю. Витягнула з печі макітру, налила малим юшку, а сама пішла до образів та стала на коліна:
-
Прости мені, Господи, мій гріх тяжкий. Мій синочок, мій Івасик, пробач мене, моя дитино! Ти – моя кров, ти – моє серце, ти – моя душа. Був ти мені гарним сином, лагідним та чуйним. Був ти моєю надією та опорою, ріс як дубочок міцним та струнким, мав стати чорнобровим парубком на втіху всім дівчатам. Тепер нема тебе і я винна в тому. Сама, своїми руками вкоротила тобі віку. Моє дитя, пробач мені! Мій сором, мій гріх, моя смута тепер назавжди зі мною. Моє серце скам’яніло з жалю та болю. Синочок, Івасику, лише так я могла врятувати твоїх братиків. Тебе вистачить годувати їх деякий час. Вже весна скоро прийде, вже травичка скоро зійде. Горе мені, горе...
Відсахнулася Вона, до хлопчика притулилася знесилена та спустошена. Біль, жах, відраза, зневірення та сум охопили Її та вже не відпускали. Покликала:
- Ходімо зі мною, Івасику. Тепер ти мій, хлопчику.
Так і пішли удвох.

 

         «Люди, чому ви вже майже не люди? Чому вас хитає вітром, як ту суху траву у полі? Чому так багато в селі хаток з темними вікнами? І чому мене так тягне до цієї майже стемнілої домівки?» - не могла зрозуміти Вона.
         Та хатинка манила Її чимось незбагненним, чимось, що вона досі не могла зрозуміти. Вона наче була як усі інші: білосніжні стіни, маленькі віконця, кривенький тин навкруги. Але саме сюди Її так довго кликало щось важке та сумне. Вона відчинила хвіртку, з такою ж легкістю зайшла до хатинки. Всередині панувала глуха тиша, проте… Ні! Ледь чутний стогін пролунав з темного куточку. Жіночка, як тростинонька тоненька, як примара прозора та геть бліда, підвела на неї майже згаслі очі та промовила: «Я вже зачекалася на тебе. Зроби мені таку ласку, забери, мене разом з моїми діточками до себе. Я не можу дивитися, як вони страждають та повільно тануть від голоду, як свічечки. Нема нам вже чого їсти: ми і мишей ловили, і гнилою картоплею давилися, і корішки відкопували. Але я вже не маю сил, щоб ще хоч якось добувати їжу, нічого більше не вдіємо. Тому благаю тебе, забери нас всіх разом, щоб ніхто з нас не помирав наодинці!»
         Пригорнула Вона всіх до себе та заспівала:
Спіте, діти, спіте, любі, спіть, не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба, забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти, янгол божий на порозі,
Вже не буде їсти xтітись і не будуть пуxнуть нозі!
Натопила маковинням, затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім заспівала колискову:
Спи, синочку, горе - паску, засинай навіки, доню,
То моя остання ласка з материнської долоні.
Ще пограймось навперейми у піжмурки із бідою,
За
xоваємось од неї у сиру земельку, лельки!
         Мовчазне село вкрилося траурною чорною хусткою жаху. Навкруги стало так тихо, що навіть Її тривожний подих розходиться відлунням навкруги. Повсюди, куди не кинь оком, лежать бездиханні селяни – впали там, де йшли, померли там, де впали. Здійняла Вона руки до неба, погукала, заблагала з розпачем та сумом: «Так не можна залишати померлих, треба достойно їх поховати. Люди, навіть у мене вже не стане сил, я не зможу, не справлюся сама! Допоможіть мені!»
         Люди, що ще не закрили своїх очей назавжди, почули її. Виснажені, в чим тілько дух тримається, вони поскладали покійних на вози та повільно, з останніх сил потягли ті вози за село. Нічну тишу пронизав скрип візків, наче хтось заспівав останню погребальну пісню. Було чутно, як раз по раз хтось падав знесилений та знову підіймався, щоб не залишати своїх померлих родичів на роздоріжжі та віддати їм останню шану. Довезли вони, дотягнули, ледь дихаючи, свій скорботний вантаж до маленького цвинтаря, що вкрився свіжими могилами та поставали біля великої ями. Неме вже сил стогнати, нема вже сил плакати, нема вже сил повернутися додому. Хто взяв дитину, хто дружину, посходили в могилу, поскладали, поглянули останній раз на зорі, та й собі полягали поряд. Обійняли своїх родичів і стулили повіки, щоб поринути у вічний сон.
         Відчай охопив Її, та вирвався на волю безпорадним криком з Її уст та розлетівся пустим селом. Озирнулася навкруги – тисячі, мільйони людей лежать в могилах, тисячі, мільйони життів вже не повернути ніколи. Село пусте, в жодній оселі не горить світло – нікому більше запалити свічечку. Знесилена, Вона підійшла до криниці попити води та вгамувати відчай, нахилилася та з жахом відсахнулася від старої, що дивилася на Неї з поверхні води. В очах у старої застиг розпач та жах, бліде, стомлене обличчя вкривали численні зморшки. Такі ж бліді стулені уста, сиве волосся пасмами розвивалося на вітрі. Невже це Вона, невже це Її відображення хвилюється на воді, невже Вона так постаріла за такий короткий час?
         Замерехтіли на небосхілі перші промені вранішнього сонця, осяяли землю рожевими хвилями та одарили лагідним теплом. Серед степу вільного йшла Вона дорогою додому та все намагалась збагнути навіщо люди так ненавидять один одного. Дарма, що Вона колись була молодою та вродливою. Людські ненависть, жадібність та байдужість покрутили Її довгі пальці, посипали сивиною Її русяве волосся, зігнули спину та додали зморшок на Її колись гладеньке обличчя. Йшла степом стара квола жінка та плакала. Навіть Їй було лячно цієї ночі…