Левакова Вероніка

 День веселощів

 

Люди кажуть, що шкільні роки – найкращий час у житті. Мабуть, мені ще зарано про це думати, але я не розумію, що тут може бути гарного? Хіба я, сидячи старою в кріслі перед телевізором, буду згадувати, як ми писали контрольну з алгебри, чи що нам зазвичай давали в шкільній їдальні, чи яка краватка висіла на шиї мого сусіда по парті Першого вересня в пятому класі? Можливо, я буду пам’ятати, як ми перевели годинник у коридорі, аби чергова дала дзвоник раніше, як ми разом утекли з уроку англійської мови, аби погуляти містом, чи як ми готували виставу, сценарій до якої самі ж вигадали? Так! Це б я точно згадувала… якби таке було.

 

Іноді мені здається, що моя школа – найнудніше місце в цілому Всесвіті. У моїй старій школі ми всім класом жваво обговорювали твір на уроці літератури чи разом з учителем розвязували задачу з геометрії. Але батьки повернулися із заробіток та забрали мене від бабусі – і от я тут. На уроках ми майже все робимо самі: пишемо конспект, розязуємо задачі, висловлюємо свої думки щодо твору чи окремого героя в письмовій формі, а потім здаємо зошити. На перерві мені нема з ким спілкуватися – усі вже давно знають одне одного, навіщо їм я? Усі шкільні заходи тут нудні та шаблонні.

 

Мабуть, єдине, що я буду згадувати після випускного, – підготовка до ЗНО (я вже в одинадцятому класі). А ще мої постійні запізнення до школи. «Єжова, ти знову запізнилася! Щоденник мені на стіл!» -- чомусь автобус завжди затримується лише перед уроком історії у виконанні Лариси Федорівни.

 

Ось і зараз я стрімголов мчу пустими шкільними коридорами: якщо вона ще в учительській, то мені пощастить. Але раптом я в когось врізаюся. Мабуть, у когось з учителів. Я вже подумки попрощалася з життям, аж раптом побачила, у кого влетіла. Дівчина - моя однолітка, та замість шкільної форми на ній була якась дивна сукня з рукавами різної довжини, волосся було розпущене, а на голові майорів капелюшок з кольоровим пір’ям. Ні, вона точно не учениця: нам забороняли носити будь-які прикраси, змушували підбирати волосся. І боронь Боже одягти не шкільну форму!

 

-- Олена Єжова…

 

Тоді я не думала, звідки вона знає моє ім’я. Уся увага сконцентрувалася на великому зошиті, який вона тримала в руках. На обкладинці були всілякі наліпки, із самого зошита стирчала сила-силенна закладок, скріпок та стикерів.

 

-- Ось, тримай, -- вона простягла до мене зошит.

 

-- Що це?

 

-- Мій «Журнал веселощів». Подивись, на кожній сторінці записане ім’я учня чи вчителя цієї школи. Під ним можна писати що завгодно, і ця людина все виконає. Не можна лише вбивати або наносити фізичну чи психічну шкоду.

 

-- Я не розумію, -- мені здається, що вона божевільна і, крім того, я все ще запізнююсь на урок!

 

-- Мені тебе шкода: тут так нудно, а ти ще й в одинадцятому класі, зовсім немає часу для веселощів. От я й даю тобі свій журнал. Ненадовго. Запиши сюди сьогодні все, що захочеш, а завтра повернеш. Завтра ж і почнуться веселощі, а коли всі прийдуть додому, то забудуть абсолютно все! Тож це буде нашою з тобою маленькою таємницею.

 

-- Так, стоп. Це все дуже дивно, і сама ти дивна! Такого бути не може!

 

-- Може чи не може – побачиш завтра.

 

-- Стій, звідки ти знаєш, як мене зву…

 

Вона щезла. Її ніде немає. Я знову подивилася на цей журнал. Ну добре, навіть якщо вона божевільна, хоча б буде чим зайняти свій вечір. Раптом пролунав дзвоник -- на урок я безнадійно спізнилася.

 

* * *

 

Наступного дня я спокійно йшла до школи – автобус приїхав рано, тож на перший урок можна було не поспішати. Повільно падав сніг, біля школи штовхалися шапки та портфелі…

 

-- Доброго ранку! – проспівав раптом хтось поруч. – Журнал принесла?

 

Я аж підскочила. Як ця дівчина так непомітно до мене підкралася?

 

Тільки журнал опинився в руках господарки – миттю розтанув у повітрі. Я тупо дивилася туди, де він був щойно. Дівчина стояла собі преспокійно та намагалася піймати язиком сніжинку. Без шапки, без куртки, босоніж. Чи не холодно їй, я питати не хотіла: моїй голові й без цього вистачало роботи. Хто ця дівчина? Як вона це зробила? Що це за журнал?

 

-- А вони дійсно нічого не згадають?

 

Дівчина таємниче посміхнулася:

 

-- Анічогісінько. Ходімо вже, веселощі от-от почнуться. Не турбуйся, мене ніхто не побачить.

 

Пробитися до холу було важко: учні від першачків до старшокласників товпилися в коридорі та реготали, хтось знімав відео на телефон. Десятикласники Борис та Яким – президент школи та його заступник – серйозні люди, слухняні учні та відмінники грали у чехарду та гучно квакали.

 

-- Вони всі знімають це на телефони.

 

-- І всі вони «випадково» видалять це.

 

На урок алгебри вчителька принесла … доміно:

 

-- У нас сьогодні практичне заняття, -- пояснила вона. – Результати гри підуть як оцінки за контрольну.

 

Мабуть, саме на цьому уроці всі в класі зрозуміли значення фразеологізму «корову програєш». Я добре вміла грати, а дівчина в капелюсі стрибала по партах та підказувала мені, які в кого кісточки.

 

На уроці зарубіжної літератури ми мовчки аналізували образ Фауста з однойменного твору, аж раптом Богдан, який сидів за мною, встав зі свого місця, відчинив вікно та зі словами: «Мені набридла ця маячня», - викинув туди книгу, підручник та зошит і, побоюючись, що вчитель викине його слідом, вибіг з класу. Поки вчителі ледь не всім складом ловили хлопця по школі, можна було розслабитися: зошити в нас зібрати «забудуть».

 

На перерві учні з паралельного класу замоталися в простирадла та бігали коридорами, лякаючи людей. Більш за все налякати вдалося бідну директрису, яка прийшла на ґвалт. Як же цим «привидам» пощастило, що їхніх облич було не видно.

 

На біології всі раптом зірвалися зі своїх місць та розбіглися по школі, імітуючи різних тварин. Довелося бігти й мені, бо всі вже починали косо дивитися одне на одного. Поки я бджілкою кружляла над квітами в коридорі, моя сусідка по парті Марійка була кенгуру, який застрибав на урок фізики до семикласників. Федір вибіг на подвіря на чотирьох та завив, наче вовк. Шкода, що місяця не було видно… Але найбільше всіх розвеселив Микола, який забіг на урок до третього класу й почав стрибати по партах та гучно кричати, наче мавпа.

 

На великій перерві всі прийшли до їдальні на заклик: «Пиріжки з мясом, пиріжки з мясом! Сьогодні безкоштовно!».

 

-- А чиє це мясо? – спитав якийсь першачок.

 

-- Ну, знаєш, за школою є смітник, де збираються коти. От ми цих котів… -- почала пояснювати куховарка.

 

Але її перебив вереск цього самого першачка. Бідна дитина вибігла з їдальні, «повівши» за собою цілу армію молодшокласників.

 

-- Ти дійсно змусила їх приготувати пиріжки з кошатиною? – спитала в мене дівчина.

 

-- Ні, вони з курки. Я просто хотіла побачити реакцію учнів, коли вони дізнаються, що їхні жарти про їдальню мають реальні підстави. Але я сподівалася, що питання задасть хтось зі старших класів.

 

На четвертому уроці замість фізкультури нас випустили на вулицю. Перша половина уроку була відносно спокійна: хтось грав у сніжки, хтось ліпив снігову бабу, хтось просто ходив кругами, а я з нетерпінням дивилася на годинник. Об одинадцятій двадцять майже всі вікна відчинили учні інших класів, і ми почали закидувати снігові кульки до школи.

 

-- Який у цьому сенс? – спитала мене дівчина.

 

-- Коли сніг розтане, залишаться величезні калюжі. А прибирати це кому?

 

-- Прибиральницям?

 

-- Саме так! Це їм невеличке покарання за те, що завжди кричать на нас.

 

На пятому уроці до нас зайшла усміхнена директриса, яка, здається, уже забула про інцидент з привидами, та повідомила, що замість уроку в усій школі проведуть дискотеку, а потім буде грати шкільна футбольна команда. Я ледве стримувала себе від сміху – наші горді футболісти мали замість кросівок обути жіночі черевики на високих підборах. Але про це ще, звісно, ніхто не знав.

 

На дискотеці всі падали від сміху, дивлячись на невдалий брейк-данс кращих учнів школи. Я спеціально обрала для видовища тих, кого завжди характеризують як «серйозних та відповідальних школярів».

 

-- Вони дійсно нічого не згадають?

 

-- Ні, а-ні-чо-гі-сі-нько.

 

-- Тобто памятатимемо тільки ми з тобою.

 

-- Ну взагалі-то я тобі трішки збрехала. Ще про це буде знати наша Королева.

 

-- Хто?!

 

-- Ну, «наша» не в сенсі «моя з тобою». Моя, таких, як я…

 

-- Яких «таких, як ти»?

 

Вона вперше серйозно подивилася на мене:

 

-- Ти ж не думаєш, що я звичайна людина?

 

Мене перебили перш, ніж я встигла щось відповісти.

 

-- А ось і Королева.

 

До нас ішла … дівчинка! Маленька дівчинка, у шкільній формі, класу з пятого-шостого, звичайне обличчя, звичайні два хвостики, які стирчали в різні боки. Але від її очей ставало моторошно: вони наче дивилися крізь нас кудись у порожнечу.

 

-- Якщо хочеш контактувати з людьми, краще носи звичний для них одяг. Так виникатиме менше питань, -- звернулася вона до дівчини в капелюсі, а потім додала: -- Ходімо на вулицю, там скоро матч почнеться.

 

Королева смикала дівчину в капелюсі за рукав сукні. Тепер вона здавалася звичайною маленькою школярко: моторною, допитливою, з палаючими очима.

 

-- Ходімо.

 

Я наче крізь туман дивилася, як вони перетинали коридор, як на них зявилися куртки, як вони тихенько, але жваво про щось шепотілися.

 

-- Тобі ж було весело? – спитала в мене дівчина в капелюсі. Лише він й залишився від її минулого образу – тепер вона була одягнена, як звичайна старшокласниця, за яку я її прийняла під час нашої першої зустрічі.

 

-- Т.. та.. так, -- ледь вимовила я.

 

-- Тож моя робота тут виконана. Прощавай, -- промовила вона та попрямувала до виходу разом з дівчинкою. Зі своєю Королевою.

 

Згодом усі пішли вболівати за футболістів, у яких була закохана майже половина учениць школи. Я ж відправилася додому. На те, як хлопці будуть ганяти мяча на підборах, дивитися чомусь не хотілося – досить з мене на сьогодні.