Іщенко Юлія

  Анна Краузе

 

        Колись, невідомо де та невідомо коли, в одній заможній родині народилася маленька дівчинка, яку назвали Анною. Те, що вона з'явилася на світ дочкою графа, мало б вирішити її майбутнє раз і назавжди. При правильному вихованні, дівчина стала б поважною панною, та Доля задумала інакше.

 

        Тишу стародавнього маєтку розвіяло швидке цокання туфельок. То дванадцятирічна Анна поспішає до себе в кімнату. На неї очікує її гувернантка, яка навчає панночку етикету та часом оповідає про різних історичних або релігійних постатей. Не можна сказати, що маленький графині все це до вподоби. Скоріше вона вважає і виховательку, і її науку дуже нудними.

 

        «Певно, знову почне читати лекцію про відсутність контролю над поведінкою та думками. Цікаво, а сама пані Солтис може це робити? Одне діло дії, а зовсім інше – думки. Їх неможливо проконтролювати», - думала Анна.

 

        Зайшовши до своєї кімнати, панночка привіталася з гувернанткою, яка сухо їй кивнула й, розгорнувши стару книгу з назвою «Літопис Давнього Єрусалиму», почала читати про життя Богородиці. Та графиня навіть не намагалася слухати пані Солтис. Вона поринула у спогади про сьогоднішній ранок. Проходячи повз кабінет батька, Анна випадково почула, як граф обговорював щось зі своїм братом Євгеном. Вони нарікали на новий білль про зерно та про буллу, яку «незрозуміло чому видали тому негіднику». Чому той чоловік є негідником і що то за дивні слова, дівчинка не знала. Та коли поцікавилася, тато тільки посміхнувся іі сказав: «Не забивай свою чарівну голівоньку геть непотрібними тобі речами, люба!».

 

        Старший брат Ярослав потім пояснив, що білль і булла – це спеціальні документи, повне значення яких не знає навіть він.

 

        Від роздумів її відволікло тихе покашлювання. Пані Солтис відклала в сторону книгу та встала з-за столу зі словами: «Я бачу, що ви зовсім не зібрані сьогодні, юна леді. У Вас є ще дві години до того часу, як прийде Ваш учитель танців. Всього найкращого».

 

        Не вірячи своїй неочікуваній свободі, панночка закружляла по кімнаті, думаючи, як ліпше провести цей час. Через деякий час Анна наказала слугам підготувати ванну з лавандою. Як не дивно, але тільки там графиня відчувала повну свободу думок, адже навіть у бібліотеці, найтихішому місці в маєтку, вихователі примудрялися навантажувати її тоннами інформації. Які навіть й пенні не коштують і є зовсім непотрібними.

 

        Коли панночці виповнилось чотирнадцять років, її дядько Євген привіз із тропіків дивний злак, який звався дуррою. Дівчинка дуже зацікавилася цією рослиною, отож, коли батько не помічав, разом із слугами виростила та допомогла спекти хліб з неї. І на одному з обідів усі похвали смачному виробу приймала на свій рахунок, хоча ніхто про це не здогадувався.

 

        На балу в честь шістнадцятиріччя Анни зібралося чимало народу, але й приморський маєток графа не був маленьким. Саме там й зустріла графиня одного мандруючого муллу. Саме ця зустріч стала переломним моментом в її житті.

 

        Равіль, так його звали, розказав про свої подорожі світом, різні народи та їх традиції. Для дівчини, яка, крім свого міста та його околиць, й не бачила нічого, цей чоловік став живою енциклопедію.

 

        На прощання мулла подарував панночці рукописну книгу його ж авторства та маленький флакончик з міррою на срібному ланцюжку. Більше Анна ніколи не бачила Равіля, але вона не забуде того, хто відкрив їй очі на світ. Як і слів, які були написані на початку рукописа мулли: «Світ – це книга. І хто не подорожував по ньому – прочитав у ній тільки одну сторінку». Ці слова стали її девізом на все життя. Анна побувала в усіх країнах з книги, а згодом написала продовження. Та це буде потім.

 

        Графиня пережила кілька великих сварок з родиною на тему її майбутнього. Та впертості їй було не займати, як і сміливості та відчайдушності.

 

        Врешті-решт, двадцятирічна мандрівниця, спрямовуючи погляд аж за горизонт, віддає наказ підняти якір. Дівчину чекає багате на пригоди життя, але вона зустріне його сміливо і безстрашно. Як завжди.

 

Епілог

 

        У залитому сонцем кабінеті за столом сидить немолодий уже чоловік. Він із світлим смутком розглядає фотографію темноволосої дівчини з блакитними очима на фоні пальм. Перевернувши її, граф прочитав: «Привіт від Анни з сонячної Африки!».

 

        Він обережно заховав фото в щоденник і перевів погляд на картину, яка висіла на протилежній стіні. Звідти до нього посміхалася жінка з такими ж очима. Граф зітхнув, мазнувши поглядом по чорній стрічці в кутку рамки.