Ковалінська Анастасія

 КОЛИСКА ДОЛІ

 

Вервечкою пам’яті простягається моє життя в майбутнє. Вервечкою пам’яті стелиться шлях.

 - Рип-рип, рип-рип, - стиха поскрипує колисочка.

 

Торкаю вервечку, що тягнеться від сволока додолу.

 - Рип-рип, рип-рип, - поскрипує тремтлива пам'ять.

 

Вона пам’ятає багато, оця прабабусина колисочка. Саме вона не дасть стертися тому коду пам’яті, що тримає в українцях українця, не дасть забути тих подій, що є підвалинами великого майбуття.

 

Колисочка сповнена тихими піснями, героїчними подіями, у ній причаїлися спогади й про страшний голод, і про неймовірний подвиг людини у Великій Вітчизняній війні, біль зруйнованих храмів і прозріння каяття.

 - Рип-рип, - погойдується колисочка, звертаючи мою увагу на затуманене скельце вікна.

 

За вікном у просвітку сонця бовваніє давно знайома мені козацька церква. Така собі, побудована без жодного цвяха. Намолені стіни, а попід ними - чорнобривці, мальви та жоржини. Ото колисочка і поскрипує:

 - Рип-рип, рип-рип…

 

Колисочка похитує вервечками, тихо мовлячи:

 - Ось воно – усе твоє: гори, ліси й луки, степи й озера. Не покидай цього, будь тут, бо саме тут корені роду і народу твого. Не шукай правди в далеких світах, збережи душу на своїй землі. І нехай ім’я твоє проросте ділами своїми в дітях твоїх.

 

Моя колисочко й колиско долі моєї країни, я вже приросла серцем до землі своєї. Словом сповнилася моя душа і прагну одного – творити майбуття твоє кожним кроком своїм. Вервечки пам’яті вкоренилися в душу мою і вже ніколи не покинуть її, бо хто, як не ми, молода парость, будуватиме державу свою сьогодні, закладаючи в основу ВІРУ, НАДІЮ, ЛЮБОВ.

 

У колисочці уже давно ніхто не спить, але вона, чисто прибрана, поскрипує вервечками, прикріпленими до сволока. А в ній – лише прихиліться - пахне споришами, рутою, м’ятою, барвінком хрещатим і полинами. Ті полини ятрять душу і прив’язують до рідної землі назавжди.

 

Великий полотняний рушник накриває колиску. Я ніколи не бачила таких рушників у квартирах, на весіллях чи деінде. Навіть не в кожному музеї побачиш такий рушник. Широкий, з розлогими полями, а малюнки на ньому які!!!

 

Я часто розпитувала про давній рушник, а у відповідь чула від мами:

 - Він охороняє дім із давніх-давен, бо подарувала його прабабусі її бабуня, сказавши: «Бережи його, бо оберіг цей споконвіку передають у нашій сім’ї нащадкам».

 

І що б ви думали, рушничок не зітлів, не розсипався в попіл, а лише трохи посірів, а, може, й був таким, бо блискуча яскравість не характерна змореному українському народу.

 

Той рушник – переплетення трикутників, ромбів, кіл. І в кожній фігурі - код, таємний оберіг.

 

Прабабуся заповідала мені берегти той рушничок памяті, бо в ньому дух ще козацьких часів, і те тепло, яке передавалося моїми предками з покоління в покоління.

 

У колисочці лежить незрадлива доля багатьох діток роду нашого. І нехай я, дитя міста, не виколихувалася в її різьбленні, але торкалася руками її вервечок, вдихала запах полину і перебирала пальцями китички того рушника, що життям розкинувся на долі моєї родини.

 

У СТАРОМУ АЛЬБОМІ

 

У прабабусі завжди цікаво… Нехай не часто ми приїздимо до неї, але так радісно мені переглядати її маленькі скарби. Навіть звичайна скринька з ґудзиками має зовсім незвичний вигляд, і ґудзики, здається, пройняті дивом.

 

У бабусі можна все: бери, що хочеш, грайся всім, чим лише душа забажає. Мама суворо поглядає на мене в таких випадках. Але я добре знаю: зараз бабуся Люда погляне на неї, усміхнеться і скаже: «Нічого, нічого, нехай грається».

 

Але найбільше я люблю слухати. Спершу те, що розповідала бабуся мамі. Часто не могла збагнути, чому це мама так ретельно питає, як жилося бабусечці у дитинстві. Тихенько присідала біля пічки й намагалася розібрати, що ж це таке вони говорять. А в моїй трепетній душі ніяк не могла заспокоїтися думка: такого бути не може. Бо ж не може (міркувала я тоді) людина не мати чого їсти…

 

Усе почалося із бабусиного старого альбому…

 

Якось, граючись скарбами, що надибала у старій шафі, натрапила на дивну книгу. Велика і важка, вона ледве помістилася на моїх колінах. Перегорнула кілька сторінок і оторопіла: на мене дивилися зі світлин чудні люди. Таких навіть у кіно не показують. Зачіски, одяг та й навіть погляди у них були зовсім не такі, як у нас, – сучасних жителів планети Земля. Я вхопила велику книжку і щосили помчала до бабусі:

 

- Бабусю, бабусю! – квапливо загорлала я, лиш тільки побачивши, що вона порається на городі.

 

- Чого тобі, Настечко! – запитала бабуся. – Що сталося, онучечко?

 

Я не мала наміру довго пояснювати що-небудь, бо сама чекала тих пояснень.

 

- Що це?

 

- Це мій альбом…У ньому всі мої спогади…

 

- Це твій альбом?! І тут є ти?

 

- І я є, і твій прадідусь і пра-пра …

 

Бабуся витерла не то піт, не то сльозу, що неслухняно скотилася на щоку

 

 ЯНГОЛИ НЕ ПЛАЧУТЬ

 

Старі фотографії альбому пахли загадковістю. Скільки їх… Ось прапрадідусь усміхається, а в нього на руках сидить прабабуся – маленька така, менша мене. Чи не диво?

 

У бабусиних руках якось аж надто довго затрималась одна з світлин. На очах затремтіли сльози.

 

- Що це за фото? - тихо спитала я.

 

- Це сім’я, Настечко, дуже хороша сім’я…

 

По зморщених щоках покотилися сльози.

 

- Ти чого, бабусечко, що це за люди…

 

- Не знаю, чи розповідати тобі, чи ні… Але раз уже так … Слухай.

 

Я затамувала подих, бо знала, що недаремно бабуся плаче.

 

- Це відбувалося дуже давно, більше ніж півстоліття тому. Я була дуже маленька, тому й не все пам’ятаю. Але ту сім’ю у далекому 1933 привів до нас у хату мій тато Григорій. Він служив військовим, і ми жили добре. Принаймні я мала усе, чого може хотіти маленька дівчинка. Ти лишень не подумай, що у той час ми могли мріяти про якісь незвичайності. Ні, проста їжа, шматочок цукру до чаю – ось найвища насолода. Так у містечку жили усі, хто був із сім’ї військових.

 

Але інші… Важко прийшлося людям у 1932-1933. Якось, як я вже розповідала тато привів до хати чужих. Жінка, чоловік і двоє діточок… Чоловік ще хоч якось стояв на ногах, а от жінка … Вона, молода й красива, щосекунди, здавалося, зсувалася по стіні нашої хати. А великі перелякані очі дівчинки дивилися на мене якоюсь нестримною жадібністю, горіли таким вогнем, що я мимоволі простягнула їй руку, в якій - лише потім це зрозуміла – був шматок звичайного чорного хліба. Дівчинка оглянулася вліво й вправо, потім затисла хліб у руці й крихта за крихтою пожадливо почала їсти. Я дивилася на те дійство й ніяк не могла збагнути: як людина може так їсти? Повільно й жадібно – так, ніби востаннє.

 

Я сиділа, затамувавши подих, позаду себе відчувала дихання мами. Але вона теж мовчала. І ніщо не могло зупинити тієї сакральної розповіді. Бабуся ніби не помічала нас і тихо провадила далі, стискаючи в руках старе фото:

 

- Коли я змогла відірвати погляд від дівчинки, то оторопіла. Жінка, що ледь трималася на ногах і, зі всього зрозуміло, була мамою дівчинки, остаточно втратила сили і зсунулася на долівку.

 

Страшний дитячий зойк розітнув тишу. Дівчинка несамовито закричала:

 

- Мамо! Мамо! Не треба! Живи. На, на ось хлібчик! Вона дала! Мамо! Ми врятовані!

 

Дівчинка розтисла кулачок, схилилася над мамою і почала класти у її долоню крихти хліба. Я заплакала, бо ніколи, ніколи раніше не бачила, що люди так хочуть їсти, що люди вмирають від голоду.

 

Усі кинулися рятувати жінку. На мене тато суворо гукнув:

 

- Ану не плач, Людо, візьми дівчинку та йдіть у кімнату. Недобре вам тут бути. І надвір – ні ногою. Залишайтесь у хаті.

 

Я взяла дівчинку за руку, і та, не опираючись, пішла за мною. Ми зайшли до кімнати, сіли на ліжко.

 

- Я – Люда. А тебе як звати ?

 

- Мене Марійка. Як у вас добре. І хлібчик є.

 

- А у вас що, нема? Як це хлібчика нема?

 

- Не знаю. Раніше було все так, як у вас - і хлібчик, і молочко. А потім… Прийшли вони. Вони не питали, чи є у нас їжа, чи нема. Просто поперекидали горщики. Ти, Людо, не уявляєш, як мені було страшно. Христинка почала плакати. Я так за неї боялася…

 

Моя нова подружка на хвилину вмовкла, а мені й невтямки було, що вона розказує.

 

- Марійко, а хто така Христинка?

 

Очі дівчинки налилися слізьми… Ті сльози, мов зоряна роса, бриніли на оченятах, і ніби боялися впасти, бо, як тільки впадуть вони, станеться щось лихе. І таки сталося.

 

Пронизливий крик розітнув нашу невелику оселю. Такий крик, якого раніше не чув ні цей будинок, ні двір, ні його мешканці. А намистинки сліз покотилися по дитячих щоках двома стрічками горя. І те горе розтеклося по усій кімнаті, відгукнувшись дитячим зойком:

 

- Мамочко! Мамо! Матусю!

 

Руки злетіли до неба. Марійка підірвалася, мов обпечена, кинулася до дверей. У дверях стояла моя мама. Вона міцно стиснула Марійку у своїх обіймах, притисла до грудей. Марійка виривалася і все хотіла бігти в невідомість. Проте мама не відпускала її, і в якийсь момент вони обидві опустилися на підлогу і гірко заплакали. Плакали, здається, вічність. Потім мама тихо почала читати:

 

Богородице Маріє!

 

Радуйся, благодатная Діво!

 

Господь з Тобою!

 

Благословенна Ти в Материнстві Своїм,

 

Благословен Плід лона Твого,

 

Бо Ти народила Христа-Спаса,

 

Визволителя душ наших.

 

Згодом до кімнати зайшов батько. Обійняв Марійку й маму і сказав пошепки:

 

-Ходімо.

 

Усі встали й, мов заворожені, пішли за татком. У великій кімнаті на лаві лежало в білих ризах немовля. Навколішках біля нього стояла жінка, схожа на Богоматір. Вона побожно склала руки, дивилася на худі пальчики, що визирали з-під білого простирадла й молилася. До них підійшла Марійка, мовчки схилилася над бездиханним тільцем. Сльози-роси закапали з її великих очей.

 

- Мамо, це Христинка? – пошепки спитала я.

 

- Так, доню…

 

- А чому вона…?

 

- Христинка не мала чого їсти, ті кляті іроди відібрали все. Вона…ще маленька…тому…

 

Мама так зітхнула, що мені стало ніяково, в горлі зупинився якийсь незрозумілий згусток страху, болю й злості.

 

- Мамо, а чому вона не плакала?

 

- Янголи, не плачуть, донечко…

 

 «КОБЗАР» У СПОВИТКУ

 

Старий «Кобзар» стоїть у бабусиній шафі на найпочеснішому місці. Потертий і поплямлений, він, здається, пережив більше, ніж сама бабуся. Я ніколи не брала його в руки, бо це одна з тих речей, яку чіпати без дозволу боязко.

 

Бабуся дуже любить читати (ми й донині купуємо їй на день народження не що-небудь, а книгу), тому не раз читала мені Шевченкові твори, але не з цієї книги, а з нових, мальованих «Кобзарів». І вирушала я в подорож з гайдамаками, плакала разом із Катериною і з малим Тарасом пасла ягнят за селом.

 

Сьогодні я взяла той «Кобзар», до якого зась. Перегорнула одну сторінку, другу – і на руку впало три колоски…

 - Бабусю, вибач, я якось так, без дозволу взяла…

 

Вона повернула голову до мене, посміхнулася. І я вже точно була впевнена в тому, що бабусечка ні крихти не сердиться.

 - Ти взяла непростий «Кобзар», і, оскільки зробила це саме сьогодні, значить так велено Господом. Ця книга дуже цінна. Вона дісталася мені від батька, а йому - від чоловіка, імені якого я й не назову тобі.

 

Усе сталося в нас в Ізяславі влітку 1933 року. У домі тоді було трохи їжі. Трохи більше аніж потрібно, щоб прогодуватися самим. Батько попросив маму, щоб відварила пару картоплин, дала кілька скибок хліба та пляшку сироватки. Зібравши все у вузлик, він попрямував до церкви, де лежали люди.

 - А чому лежали, бабусю?

 - Так, саме лежали. Не могли йти. Я рідко тудою ходила, бо що тільки можна було там побачити. Люди йшли здалеку в пошуках їжі. Вони сподівалися на порятунок. Але сил не ставало, і тому сідали на горбочку, он там біля церкви, а далі вже, як у кого складалося.

 

Так-от, батько в той день зібрав трохи їжі й пішов у бік церкви. Він говорив: «Усіх не нагодуєш, але хоч комусь допоможеш – врятуєш життя».

 

Після повернення довго сидів у дворі на лаві й не зводив погляду з чорної землі під ногами.

 - Тату, тату, - промовила я до батька.

 

  - Чого тобі, Людо?

 

  - Що з тобою? Чому сидиш ось так?

 

  - Як же бути іншим, якщо хотів життя порятувати, а зустрівся зі смертю.

 

  - Як це зі смертю зустрівся? Вона хіба справжня.

 

  - Сама справжнісінька, Людо. Я до церкви ходив, ти ж знаєш. Прийшов, а там люду сьогодні. І всі зморені такі, сірі, мов тіні. Голодні, руки сухі-сухі, а животи натомість, немов після великого бенкету. Бенкету смерті… Не виживуть вони всі… Іду зі своїми п’ятьма картоплинами і гадки не маю, кому з них ще можна допомогти. Заглядаю в очі, а там - смерть. Присів біля хлопця одного, він казав, що з Київщини, витягнув картоплину, погодую, думаю. А він ледь шепче: «Не треба. Мені уже не допомогти. Смерть у мене за спиною. Он бачите - жінка з дітьми, їм віддайте. Діти малі, може ще й відживуть. А тоді приходьте до мене, я Вам дещо віддати хочу».

 

Я зробив так, як казав хлопець. Діти розхапали картоплю. У їхніх очах таки не стояла примара смерті. Узявши пляшку з сироваткою, повернувся до хлопця. Той ледве дихав, спраглими вустами прошепотів: «Сідайте, дядьку, мені нікому більше сказати те, що так болить. Знаєте, я міг жити, добре жити, а не помирати ось тут на дорозі смерті. Мені пропонували стати одним із «них», виконувати «плани партії». Вони сміялися з мене, бо як же я міг покинути домівку, де все є. Та все воно крадене, відібране в ось таких смертників. Я не міг стати ще одним катом свого народу, тож пішов разом зі своїми людьми».

 

Юнакові було важко говорити, я підвів його, дав трішки попити й лише тоді помітив, що вбраний він був у колись добротний одяг, нині вигорілий на сонці, вимитий дощем. Хлопець провадив далі:«Я бачив, як вони за п’ять колосків.., за п’ять колосків вистрілили в ЛЮДИНУ».

 

Він витяг із-за пазухи у сповитку «Кобзар», з якого випало три колосочки, і промовив: «Їх лише три… я зберіг… збережіть і ви…»

 

Бабуся змовкла. Мовчала і я. Ніхто не міг порушити тиші. Годинник вицокував хвилини. Усі розуміли: то миті історії. Бабуся простягла старенький «Кобзар». З нього виглядало три колоски. А в голові бриніло:

 

Я збережу і пам'ять, і уроки,

 

І щирий біль, і гордості чуття.

 

Бабусі в серці тихі будуть кроки,

 

Бо скільки ж пам’ята її життя.

 

Три колоски і смерть без воскресіння,

 

І янгол, що не плаче, – каяття.

 

О Господи! Пошли на нас прозріння,

 

Пошли надію й віру в майбуття.