Дударко Ярослав

 Романтична містика

 Міраж почуттів

 

Русява кучерява голівка схилилась над неслухняними шнурками кед, невміло намагаючись виправити ситуацію і зав’язати той дурнуватий вузлик.

 

Давай уже сюди свою ногу, – нетерпляче мовила низенька жіночка в бежевому плащі біля хлопця і теж присіла над його брудним кедом.

 

Ма-а-а, а баба Галя, правда, забере мене перед сном? – запитав хлопчик забравши з маминого волосся пухнастого хруща.

 

Правда-правда, фу-у! Викинь цю гидоту! Якщо я запізнюсь на роботу, залишишся без гостинця.

 

«Гидота» була відкинута вбік і незграбно розправивши прозорі крильця спробувала злетіти, та її здуло вітром назад у мамине волосся.

 

Забігши в садок і віддавши сина виховательці, жінка ледве встигла сісти в автобус. Відколи Стас пішов, Ліза мусила самостійно виховувати сина і заробляти їм обом на життя. Звісно, не без допомоги Галини Петрівни, що залюбки сиділа з ним хоч весь день. Ліза пропонувала їй гроші, та вона лиш відмахувалась, мовляв «Вам потрібніше, мені ж в радість…». Мабуть, тому Сашко називав її «бабусею». Інші пенсіонерки, що цілими днями гріли собою лавки в підніжжі під'їздів, переймалися новинами, цінами, неповагою молоді і низькими пенсіями, дивились на неї скоса. Навіть якби у Галини Петрівни теж був телевізор, вона би все рівно не приєдналась до їхніх невдоволених бесід.

 

Сашко, між іншим, нічим не відрізнявся від однолітків: галасливе маля, єдиними розчаруваннями якого були зламані іграшки чи відсутність когось із друзів у групі. Ліза робила все можливе, щоб забезпечити йому хороше дитинство. Дитинство, якого у неї не було.

 

Жінка зітхнула і протерла вологе вікно рукавом куртки. Монотонна мокра траса з поодинокими тополями, що втікали від її погляду кожного ранку. Лізі хотілося, щоб разом з цими тополями десь позаду залишились її сумні переживання. На наступній зупинці до неї підсів чоловік в чорному пальто і ненароком наступив своєю брудною підошвою на її чистий черевичок.

 

Ой, я вибачаюсь, давайте витру?

 

Та ні, нічого, що ви… – намагалась протестувати жінка, та він уже присів і протирав вологою серветкою її правий черевичок, а потім і лівий.

 

І залишайтесь такою ж чарівною й надалі, – додав він знову піднявшись, – Мене, до речі, Артемом зовуть. А вас, перепрошую?

 

Для вас Єлизавета Ігорівна, – вона ледь посміхнулась.

 

Ну-у, яка ж ви Єлизавета Ігорівна. Ви скоріше Лізонька. Можна до вас так звертатись?

 

Артем провів рукою по її волоссю, Ліза відсахнулась. Він показав їй пухнастого хруща, що після таких пригод хотів злетіти з будь-якої поверхні.

 

А цей хрущ чудово підходить в тон до вашого волосся.

 

Жінка мимохіть засміялась. Артем посміхнувся і віз з собою непритомного хруща аж до кінцевої зупинки.

 

* * *

 

Немов кристали вісмуту, розходились вулички з будівлями, вкриті райдугою пролитого в калюжах мастила. Сліпучо-червоний сонячний диск поволі закочувався за горизонт, забарвлюючи вечірнє містечко рожевими відтінками.

 

Сьогодні ми учились рахувати! Я вже вмію лічити до ста, тільки довго.

 

Бабуся вела малого хлопця за руку, а іншою тримала квадратний синій портфелик.

 

А з ким у класі ти дружиш? Тільки з хлопцями чи й з дівчатками теж?

 

З Васею, з Толею, з Ванею, з Вадимом,… – почав загинати пальці Сашко, – З обома Андріями і з Богданом. А з дівчатами ми не дружимо, ми вже дорослі. З ними женитись пора.

 

Бабуся весело засміялась і погладила його кучеряву голівку. Сьогодні Сашко хотів до неї в гості, і мама відпустила його, за умови, що він слухатиметься. З подружжям Пістряків Галина Петрівна познайомилась випадково. Станіслав – бізнесмен, Єлизавета – перукар і кругла сирота. Саме завдяки її професії, вони з чоловіком вперше зустрілись: вона з ножицями і гребінцем в руках, він – по шию замотаний простирадлом. Стара жінка дуже здивувалась, коли забринів її старий «Сіменс», що мовчав стільки років. Ще більше вона здивувалась, коли невідома дівчина почала жалітись їй на зниклі контакти в її телефоні. Та коли стало ясно, що Лізонька просто помилилась, набираючи номер чоловіка, виявилось, що у них з Галиною Петрівною багато спільного, зокрема містечко в якому вони обидві проживали. З тих пір, бабуся своїм добрим характером та багатим досвідом замінила їй матір. Скільки всього обговорили вони за чашкою чаю…

 

Квартира, за старими дверима з цифрами «49», була просякнута запахом яблук і ваніліну. Жовто-зелені шпалери з квіточками, здавалось підкреслювали цей аромат. Всього дві маленькі кімнати, одна з яких була замкнена. Галина Петрівна, або, як звав її малюк, баба Галя, теж мала дочку. Анечка, колись давно загубилась. Років в п’ять. Нестор Михайлович зібрався їхати до своїх родичів в Одесу і хотів взяти дочку з собою. Баба Галя через роботу мусила залишитися. Схоже, десь на автовокзалі натовп відніс Аню від батька. Він примчав додому. Писали заяви в міліцію, розвішували фото, пролитими бабою Галею сльозами можна було наповнити ще один океан. Врешті-решт змирились з втратою. Час лікує, кажуть.

 

Про це все дізнався Сашко, роздивляючись давню фотографію подружжя, в старому фотоальбомі баби Галі. На колінах у неї сиділа дівчинка з великим бантом. Чорно-білі фотографії бачили людей, більшість з яких уже давно загинули. Після них альбом був заповнений уже кольоровими фотографіями малого Сашка.

 

А що в тій замкненій кімнатці?

 

Бабуся втерла сльозу і мовила:

 

Не слід тобі знати. Заберу з собою цей біль в могилу.

 

Якщо болем ділитися, він не такий нестерпний.

 

Ну навіщо я тобі про це розповідаю, – докоряла сама собі баба Галя, – Ходімо я тобі краще чаю зроблю.

 

Сумну атмосферу порушили тихі кроки. На свист чайника на кухню зайшла пухнаста чорна кішка і застрибнула на м’який брунатний диван-куточок, на якому сидів Сашко.

 

Киць-киць, – поманив її до себе малюк, – вилазь на коліна.

 

Варя дуже гонорова, зазвичай ластиться тільки до мене, – попередила баба Галя наливаючи кип’яток у заварник.

 

Хлопчик спересердя подув їй у мордочку. Кицька зміряла Сашка поглядом, чи то презирливим, чи то задоволеним поглядом. Бабуся налила чаю в три чашки і дістала спечений вранці яблучний пиріг.

 

А третя чашка кому?

 

У відповідь Варя, спершись передньою лапою на стіл, іншу вмочила в чай і прийнялась вилизувати його, раз-у-раз змочуючи лапу. У Галини Петрівни цей цирк не викликав ніякого подиву, вона відрізала і поклала Саші на блюдце шматок напудреного пирога.

 

Варю, дивись, не облий стола.

 

Коли саме в житті Галини Петрівни з’явилась кицька Варвара, вона не пам'ятала. Знала тільки, що точно після смерті Нестора. Її чоловік на дух не переносив котів. Він би добряче розгнівався, якби побачив у своїй квартирі хоч одного. Та Варвара, ніби Нестору на зло, любила дрімати саме в його улюбленому синьому пальто.

 

* * *

 

Сашко! Ти ще досі в ліжку?! Вже за десять хвилин восьма, запізнишся на урок!

 

Уже встаю… – сонно пробурмотів хлопець.

 

На сковорідці яєчня, щоб обов’язково поснідав, – командувала мати малюючи тіні перед дзеркалом.

 

Він повільно сповз з ліжка на ноги і потягнувся. За вікном вставало сонце і противно сліпило очі, тому хлопець вирішив піти вмитись.

 

Все, я побігла! – напахчена мама цмокнула його в щоку і грюкнула дверима, залишивши після себе стійкий аромат французьких парфумів.

 

Сашко добрів до ванни, плеснув на обличчя пригоршню холодної води і поглянув в дзеркало. Десь під цією опухлою ранковою маскою ховався чотирнадцятирічний кучерявий хлопчина. Невдоволено плямкнув. Вся ця косметика, дорогі подарунки і піднесений мамин настрій свідчили про те, що, схоже, у Сашка з’явиться вітчим. Проте, це швидше на краще, вирішив він чистячи зуби.

 

Одягнувшись і накинувши поверх сорочки синю спортивну куртку, він схопив рюкзак і вибіг із дому. «Яєчня. Я ж не поснідав… А! Все одно уже» – згадав хлопець, коли мчав вниз по сходах.

 

Учився Сашко посередньо, вчителі жалілись матері на нього, через пристрасть малювати на уроках. Що-що, а малювати він любив. Особливо людей. Особливо жінок. Хоч казав, що не виходить.

 

Мамин телефонний дзвінок втонув у дитячому шумі перерви:

 

Галина Петрівна в лікарні. Серцевий напад, впала просто в себе в під'їзді. Добре, що хтось вчасно викликав швидку. Зараз ніби краще. Хотіла, щоб ти навідався до неї. Щось, ніби, сказати тобі має.

 

Через півгодини Сашко у білому халаті і з фруктами стояв біля палати Галини Петрівни. Невпевнено відчинив двері і ввійшов до великого світлого приміщення. Крім бабусиного, тут стояли ще два ліжка, наразі пусті і холодні.

 

Сашко… Прийшов… – тихо мовила стара жінка з білим, як молоко волоссям.

 

Авжеж, як я міг не прийти, – відповів він сідаючи на сусіднє ліжко, – Ось гостинці приніс. Ви як себе почуваєте?

 

Сашко… У мене мало часу… Мені зле. Мушу встигнути…

 

Мені покликати лікаря? Може води?

 

Ніякий лікар вже не врятує душу, що ледве тримається тіла. Скоро я піду…

 

Звісно підете. Мама казала, вам уже краще, я проведу вас завтра додому.

 

Вона ледь помітно посміхнулась і поклала в його руку нагрітий долонею метал.

 

Це ключі від моєї квартири. Там же у шафці нагорі заповіт, документи і гроші. Частину витратите на похорон, а решту собі залишите. Кицька тобі ще стане в пригоді…

 

Що ви таке кажете, Галино Петрівно, – розгубився Сашко, – усе з вами добре буде. Ви ще ого-го! Моїх дітей няньчити будете!

 

Бабуся посміхнулась. Втратити своє життя не страшно, страшно втратити бажання жити…

 

А пам’ятаєш, як ти називав мене бабою Галею?

 

З її водянистих очей щокою скотилась сльоза. Сашко тремтячою рукою витер її. У нього здавило горло від розпачу.

 

Заскоч до мене додому. Коли виходила не встигла навіть прибрати.

 

В палату зайшла медсестра і сказала, що хворій потрібен спокій.

 

Я прийду завтра! І ми разом підемо додому, коли вас випишуть, от побачите! – тріснутим голосом гукнув Сашко, коли жінка зачиняла двері.

 

На вулиці не по-березневому пекло сонце. Хлопець йшов по вулиці стискаючи в руці досі теплу в’язку ключів. Він, звісно, розумів, що всі рано чи пізно помирають. Та дивитись на чужого тобі покійника набагато легше, ніж на рідного, чиє життя висить на волосині. Та ні… Не може бути, щоб бабуся померла. Скрипнули старі дерев’яні двері під’їзду і хлопець побіг на сьомий поверх, перестрибуючи одразу по дві сходинки. Зупинився перед такими знайомими дверима і, рішуче провернувши ключ в замковій шпарині, увійшов. Квартира була такою як завжди. Всі речі випромінювали ванільно-яблучний запах. І тиша. Абсолютна тиша, яка поглинала всі звуки знадвору, панувала в цих кімнатках. Сашкові стало незручно, хотілось закричати, щось розбити, ввімкнути гучну музику, якимось чином порушити цю гнітючу тишу. Натомість, він тихо зайшов в кімнату, підсунув стілець і відкрив верхні дверцята шафи. Поруч з документами і папірцями лежала пачка загорнута папером, з сумою тридцять тисяч гривень.

 

Крадеш?

 

З несподіванки хлопець впустив всі гроші і боляче впав зі стільця. Роззирнувшись на голос, Сашко побілів. В дверях сиділа чорна кішка і дивилась на нього й на гроші, що досі приземлялись йому на голову. Чи то осудливо, чи то з цікавістю зіщуривши очиці, кицька підійшла до шокованого хлопця.

 

«Я уже зовсім з глузду з’їхав, вже голоси чуються… Певно це через стрес.» – подумав про себе Сашко.

 

Він встав, відштовхнув кицьку і почав збирати розсипані гроші.

 

Не краду, а виконую примху Галини Петрівни, – про всяк випадок сказав хлопець.

 

В повній тиші кімнати ці слова прозвучали ще безглуздіше, навіть якби і адресувались комусь конкретному. Зібравши і ще раз перерахувавши всі купюри, він склав їх назад в пачку. Потираючи болюче місце приземлення, пішов на кухню і ввімкнув конфорку під чайником. Кішка вистрибнула на стіл.

 

Е-е ні, це місце не для тебе, – Сашко рішуче спихнув Варвару на підлогу.

 

Він дістав коробку запашної заварки. Вдихнув повні груди аромату квіткового чаю, звичайні чорні листочки проріджували рожевуваті сухі пелюстки троянд і шматочки сушених яблук. Він всипав жменьку до чайничка і залив окропом. Кішка, що сиділа на підлозі, примружившись, вдихала насичений аромат. Сашко дістав собі чашку, коли почув:

 

Ввічливий господар, спершу, запропонував би чаю гостям.

 

Крім них з Варварою на кухні не було нікого. Хлопець роздратовано підійшов і відкрив її рота. Звичайний, рожевий, ікластий писочок ніяк не міг відтворити людську мову.

 

Коти не можуть говорити як люди, – запевнив себе Сашко.

 

А я не з цього світу, – кішка дивилась прямо йому в очі та говорила, не рухаючи жодним мязом.

 

«Певно це якийсь дурний сон. Не може все бути так, так незвично.» – зрозумів хлопець і не сперечаючись налив чаю в ще одну чашку.

 

Скільки тобі цукру? – запитав юнак, наче звертався до давньої подруги.

 

Я п’ю несолодкий, – Варя вже сиділа на підвіконні, – Без цукру, ти відчуватимеш справжній смак кожної чаїнки. Спробуй.

 

Поклавши дві чашки на стіл, він вмостився на дивані.

 

То з якого ти світу, кажеш? – спитав в кицьки надпивши гіркуватого чаю.

 

З того, – Варя й собі лизнула чайну лапку, – Дехто там на тебе зачекався.

 

Сашко похолов. «Хтось з того світу на мене зачекався? Це що, попередження уві сні?». Чорна кішка і справді скидалась на поводиря до світу мертвих.

 

Хочеш поглянути?

 

З цими словами вона зникла і з’явилась біля вхідних дверей. Збентежений Сашко скочив і пішов услід за нею. Кішка знову розчинилась у повітрі, і виникла за дверима. Він миттю взув свої кросівки і побіг за чорною плямою, що то зникала, то з'являлась десь попереду.

 

Надворі вечоріло коли з під’їзду вибіг захеканий хлопець, що переслідував невловиму тінь.

 

Агов! Який світ?! – гукав він комусь попереду себе.

 

В його голові, мов у пустому відрі, відлунював її сміх, а кішка тікала все далі. Варя навіть не бігла, просто виникала десь попереду, мовби кудись заманювала Сашка. Чи то хлопець так довго ганяв за кицькою, чи і справді місто швидко поглинула пітьма. Несподівано прямо перед носом Сашка з темряви виринула дівчина з повною корзиною яблук, і вони, зіштовхнувшись, обоє впали на землю. Яблука розсипалися з кошика по всій дорозі. Якби він і справді спав, то вже б прокинувся. Швидко піднявшись, Сашко зрозумів, що шукати чорну кицьку вночі буде важко.

 

Дивись куди йдеш, дурню, – ображено мовила дівчина обтрушуючись від дорожньої пилюки.

 

Я позбираю, – сказав хлопець, пожалівши її.

 

Ввімкнувши на телефоні ліхтарик він швидко поскладав усі яблука назад до кошика.

 

Важкенька в тебе ноша. Давай допоможу? – хотів загладити свій незграбний вчинок Сашко.

 

Дівчина лише стенула плечима і поманила його за собою. Відставши на кілька кроків, хлопець намагався розгледіти її, хоча в темряві було видно лише обличчя, червоний рюкзак, голі руки і ноги. Схоже, вона в якомусь темному платті. «Їй що, не холодно?» – дивувався він.

 

Я Кіра, – повернулось назад її личко.

 

А я Саша, – мовив він, – А куди ми йдемо, хоч скажеш?

 

Я йду в лікарню, хочу провідати бабусю, – відповіла Кіра.

 

Вночі?

 

А чому і ні? В вікно просунемо яблука, от вона вранці зрадіє!

 

Сашко не став сперечатись з цією дивачкою, і продовжував нести корзину слідом. Від неї ледь помітно розливались вишневі пахощі троянд. Попереду з’явились перші ліхтарі, що заливали вуличку нерівномірним помаранчевим світлом. Наблизившись, хлопець зміг роздивитись Кіру краще. Недовге чорне, лискуче волосся, неслухняне пасмо якого танцювало перед її очима. Чорне плаття до колін, в колір до балеток, з білим комірцем, розвівалось на вітрі. Її яскраво-червоний рюкзачок на спині підстрибував разом з нею, в тільки їм одним відомому такті. Якби голос Кіри нагадував Варварин, Сашко без сумніву б повірив, що вона – і є та чорна кішка.

 

Якось це не схоже на дорогу до лікарні, – раптом роззирнувся юнак, – Вночі воно зовсім по-іншому виглядає, ніж вдень.

 

А ти не гуляй вдень, гуляй вночі, – просто мовила Кіра, наче річ йшла про щось очевидне, – і тоді все в тебе буде по-звичному. А куди це ти біг, коли штовхнув мене?

 

А-а, та так, наздоганяв одну кицьку.

 

В моєї бабусі вдома живе чорна кицька.

 

Та ні, навряд чи це та…

 

За мить вуличка закінчилась, і вивела їх прямо до корпусу стаціонарного відділення лікарні. Сашко не міг згадати цю дорогу. Та байдуже, може, він просто дезорієнтувався в темряві. У будь-якому випадку, ця Кіра викликала довіру - не схоже, щоб таке миле дівча зробило щось погане.

 

Вони наблизились до корпусу і Кіра почала рахувати вікна палат.

 

Схоже це воно, – вона підійшла до одного з вікон на висоті метрів двох, – стій на шухері.

 

Дівчина підстрибнула, схопилась за підвіконня і, підтягнувшись, сіла на холодний металевий стік, оголивши здерте коліно.

 

Ох, давай, – простягнула руки Кіра за яблуками, – Вдень я залишила вікно відкритим, – мовила дівчина, легенько штовхнувши важку раму від себе, вікно прочинилось і вона всунула туди тремтячою рукою важку корзинку.

 

А тепер, – Кіра зіскочила з підвіконня, – тікаймо!

 

Пробігши назад до вулички, вони зупинились.

 

Ніколи раніше тебе не зустрічав. Ти з якої школи?

 

Кіра здригнулась і потерла руками плечі.

 

З двадцятої. Я живу на Красній 131.

 

Візьми, – скинув і протягнув їй свою куртку хлопець, – ти ж змерзла.

 

Вона здивовано поглянула на Сашка і вдягнула його трохи завелику спортивку.

 

Ти що, хочеш провести мене аж додому?

 

Що ти, – ніяково всміхнувся він, – Просто пізно вже, а ти сама…

 

Дівчина зашарілась і далі йшла мовчки. Вона – в синій спортивній куртці з рюкзаком і чорному платті, що виглядало з-під неї, він – в картатій сорочці і джинсах. З гілок липи, за ними, чи то презирливо, чи то задоволено, слідкувала чорна пухнаста кицька.

 * * *

 

Ліза нервувала. Вчора син був поза зоною досяжності майже п’ять годин, а додому повернувся о першій годині ночі, без куртки і посміхався, наче п'яний. О третій дзвонили з лікарні, Галина Петрівна померла. Сімдесят три роки прожила та все ж… Ліза не спала всю ніч. Цікаво, що бабуся хотіла сказати Сашкові? Чи хоч встигла?

 

Сашко теж не виспався. Він забув забрати спортивку в Кіри, тому біг до школи в самій сорочці, та відчував себе на сьомому небі. Бувають інколи такі дні, коли стається більше речей, ніж, зазвичай, за рік. Вкотре марно намагаючись відтворити личко чорнявої дівчини в своєму альбомі, на уроці, він обдумував почуті вчора факти. Отже, Галина Петрівна все ж померла, похорони через два дні. Її кицька уміє говорити і телепортуватись. З темряви з’явилась якась дивакувата дівчина, з п’янким ароматом квітів, і вони гуляли по нічному містечку. Ніякої Кіри Вишенської в соцмережах Сашко не знайшов, та ввечері він піде до неї. Забрати спортивку.

 

Сонце гріло на совість, все містечко наче затопило густе пекуче повітря. Хлопець з синім портфелем за спиною вертався додому. Кросівки, що ступали по розжареному асфальту, зупинились в тіні цвітучих абрикос.

 

Алло.

 

Саш, прибери в своїй кімнаті й купи хліба, сьогодні з Артемом будемо пізно, – повідомив з телефону радісний мамин голос.

 

Ага.

 

­Вдома нікого не було. Робити уроки зовсім не хотілось. Лиш стемніло, Сашко прошмигнув на вулицю і пішов у напрямку Кіриного дому, що був на іншому боці містечка. Гучний рок в його вухах заглушав вечірні шуми. Красна 125. Він рішуче повернув ліворуч і закрокував швидше. Попереду замаячіла недобудована п’ятиповерхівка. Сашко розгубився. Серце в грудях било молотом. Не може бути… Хлопець підійшов ближче, на перекошеній табличці облуплені букви «Красна 131». Не може бути… Ще вчора тут цей дім був цілком пристойним і з освітленими вікнами і людьми всередині. Зараз же тут пустир, сміття і місцями зламаний паркан. Сашко протер очі, та це мало допомогло. Обійшов навколо, не знайшовши нічого що б доказувало реальність вчорашнього дня. Що за маячня? Не міг же цілий будинок перетворитися на оце?

 

Він розчаровано розвернувся і на тремтячих ногах пішов назад. Всередині, мов щось обірвалось. Як так? Вимкнув музику і зняв навушники, що набридли своїм гаркотом. Де ж та Варя, коли вона так треба! Вперше в житті, він не знав, що робити в такій ситуації. Хлопець відчував дивний потяг до дівчини. Не може ж все просто стертися!

 

Сашко зібрався і вирішив не згадувати про неї. Ні про їх нічну зустріч, ні про її обличчя, ні про свою спортивку. Усе залишилось там, на Красній 131, покинуте як і той старий будинок. Слід зробити щось приємне.

 

Якщо хлопець любив щось більше ніж малювання, то це дахи. Більшість людей боїться висоти, а на Сашка це діяло наче заспокійливе. Вдихнувши на повні легені, він пірнув у старий під’їзд девятиповерхівки і пробіг сходами на горище, а звідти, крізь вибите віконце, на чорну підстилку даху. Висотний вітер куйовдив його волосся холодним повітрям. Роззирнувшись, юнак упевнився в своїй повній самотності і сів, упершись на металеву огорожу ліктями і звісивши ноги в порожнечу. В небі палахкотіли зорі. Десь вдалині їхав поїзд, по трасі миготіли вогники автомобілів. В одному з них мабуть їдуть мама з Артемом.

 

А я тебе знайшла.

 

Від несподіванки хлопець смикнувся і, якби не огорожа то летів би вже додолу. Перед ним стояла чорнява дівчина у сірих шортах і чорній куртці.

 

Кіра?

 

А хто ж іще, дурнику, – дівчина вмостилась біля нього, – Саме хотіла віднести тобі твою спортивку. Ось, тримай.

 

А як ти дізналась, що я тут? В містечку ж десятки дахів, – здивувався Сашко, натягнувши куртку просякнуту вишнево-трояндовим запахом.

 

Я й не знала. Цей дах сполучає п’ять будинків, в отому крайньому живе моя бабуся. Я сама тут часто буваю. Намагаюсь побороти страх висоти, – вона дістала з свого рюкзака листок в клітинку і почала його згинати.

 

Але зараз ти сидиш на краю десятого поверху і вухом не ведеш.

 

Страх висоти – це не страх упасти з неї. Це дивне переконання глибоко в душі, що ступивши вперед – не впадеш, а полетиш, наче літачок, – Кіра склала і запустила свій паперовий літачок далеко вперед, – Але кожен літачок, піднявшись надто високо – не злетить уже ніколи, – мовила вона, коли літачок не справився з глибоким піке і зник низько в темноті.

 

Дійсно…, – Сашкові перехопило подих.

 

Дай свою руку.

 

Навіщо?

 

Просто дай свою руку. Я б не хотіла, щоб ти зник, як той літачок.

 

Хлопець протягнув свою шорстку від заліза долоню, її зустріли і стисли тонкі білі пальці. Його п’ятірня здавалась теплою, порівняно з льодяною рукою Кіри.

 

Твоїми руками можна людей заморожувати.

 

А потім твоїми їх розігрівати, – посміхнулась дівчина, – Щось я справді змерзла. Ходімо краще до мене на чай?

 

Е-е, ну якщо ти наполягаєш…

 

Вони встали і пішли темним дахом, освітлюючи шлях ліхтариком.

 

Поки бабуся в лікарні, за квартирою дивлюся я, – Кіра зістрибнула в вікно до останнього горища.

 

А що з бабусею? – Сашко вліз слідом.

 

Уже краще. А за яблука дякувала.

 

Вони зупинились на сьомому поверсі, Кіра відчинила старі двері з цифрами «49» і запросила Сашка. Клацнуло світло, і хлопець від подиву сів на пуфик під дверима.

 

Квартира випромінювала яблучно-ванільний запах, який доповнювали старі жовто-зелені шпалери з квітками. Всього дві маленькі кімнати.

 

Роззувайся, а я поставлю чайник, – гукнула з кухні Кіра.

 

Сашко взяв її ключі від квартири, потім дістав з кишені отримані ним від Галини Петрівни в лікарні. Дві пари ключів. Дві абсолютно однакові пари ключів. Юнак похолов. Це щось взагалі паранормальне. Він спить. Авжеж, це всього-на-всього черговий дурнуватий сон. Не може ж бути дві однакові квартири з однаковими замками, меблями, шпалерами і ароматом. А якщо це сон, то він мусить бути ідеальним.

 

Сашко роззувся і пройшов на кухню. Вона, як не дивно, теж була йому знайома. На брунатному дивані-куточку сиділа Кіра і перебирала в руках пакетики.

 

Ти будеш зелений, чи ерл-грей? – показала на дві чайні пачки дівчина.

 

У відповідь, хлопець відчинив тумбочку і дістав з неї знайомий пакетик з квітковим чаєм. Задоволено вдихнув і простягнув їй пакетик.

 

Ось цей.

 

Кіра округлила очі, встала і понюхала запропонований ним чай.

 

Але, звідки ти це дістав? – здивувалась вона, зазирнувши в тумбочку – Я ж вчора прибирала тут, цього пакетика не було!

 

Сашко задоволено посміхнувся.

 

Секрет. Настільки секрет, що я й сам не знаю.

 

Вона вимкнула чайник, і заваривши чаю, налила його до чашок. З кімнати, потягуючись вийшла чорна пухнаста кицька.

 

Як ти могла забути налити чаю і Варі! – Сашко встав і налив до блюдечка трохи паруючого напою.

 

Кішка обнюхала його, подивилась на хлопця і прийнялась задоволено хлебтати з блюдця. Кіра ледь не облилась своїм чаєм, побачивши подібне.

 

Нічого. Я й сам лише вчора про це дізнався. Якраз через неї ми і зустрілись, до речі.

 

Дівчина розсміялась, і пролила чай на скатертину.

 

Як тобі вдається нести таку маячню? – попискувала зі сміху Кіра, – І звідки ти все знаєш? Ти… ти дивний.

 

Він протер стіл і всівся поруч посміхаючись.

 

Можеш показати мені фотоальбом твоєї бабусі?

 

Кіра кивнула і принесла з кімнати великий товстий фотоальбом. Сашко розкрив його, і почав гортати сторінки. Кіра зацікавлено за цим спостерігала. Він знайшов знайоме фото. На чорно-білій плівці сиділо щасливе подружжя з маленькою дівчинкою на колінах. Наступні фотографії демонстрували поступовий ріст дівчинки, весілля, красуню з маленькою чорнявою дівчинкою на руках…

 

Це моя мама, ти що і її знаєш?

 

Аня?… Отже вона жива й здорова? А ти її донька? А твоя бабуся виходить… Галина Петрівна? Але це… це неможливо.

 

Усе просто не вкладалось у голові. Усі ці загадкові збіги і розбіжності бентежили хлопця. Він скочив з дивану і пішов до іншої кімнати. Дверна ручка, що завжди була непорушна, цього разу провернулась, і двері прочинились. Нічого дивного. Ліжко, книжкова шафа, вікно, прикрите тюлем, стара картина Шишкіна на стіні.

 

Це кімната для гостей, – тихо зазирнула з дверей Кіра.

 

Нічого не розумію…, – мовив юнак.

 

Саш, ти мене лякаєш, – вона поклала йому руку на плече, – З тобою все добре? Ти тут бував?

 

Хлопець смикнувся і, вийшовши, почав швидко взуватися. Дурня якась. Занадто складно, як на звичайний сон.

 

Уже йдеш?

 

Він голосно грюкнув дверима і побіг сходами вниз.

 

* * *

 

Самотня дівчина брела нічним містечком додому. Мрячив легкий дощ, та вона навмисне не взяла парасольку. Може хоч холодні небесні краплі змиють цей гіркий присмак?

 

Чому деякі люди такі несподівані? Наче надуваєш красиву повітряну кульку, а вона вибухає. І в тебе вже нема ні кульки, ні настрою. Її волосся змокло і спадало на обличчя, мов потоки смоли. Кіра зупинилась на роздоріжжі. Красна 125. Звично повернула наліво і повільно наближалась до будинку вкінці. Зараз мама вичитає її за мокрий одяг. Дівчина підняла очі і вклякла на місці. Перед нею лежала покинута будівля. Вибиті чорні вікна, мов пусті очниці черепа, з розпачем дивились на неї. На паркані висіла стара облуплена табличка «Красна 131». Кіра обійшла дім навколо і зойкнула. Коїться і справді щось дивне. Саша, ось хто їй потрібен. Лише він може пояснити. Кіра б не образилась, якби він так швидко не втік від неї. Дістала ключі від квартири бабусі і потрусила ними. Що ж, прийдеться йти до Саші. Хай буде, що буде.

 

Артем, що хотів підтримати Лізу, наполіг допомогти їй. Майже десять років вони жили, як подружжя, та вона боялась, що штамп в паспорті спонукає втекти і його. Тож зараз він скуплявся в гіпермаркеті замість неї. Завтра мали відбутись похорони Галини Петрівни, крім них трьох з Сашком, не буде нікого. Вчора Ліза вирішила всі питання щодо могили, похорон, спадку. В заповіті квартира залишається Сашкові.

 

В двері подзвонили, і Ліза, покинувши папери, пішла відкрити. За дверима на неї дивилось наскрізь мокре чорняве дівча.

 

Здрастуйте, а Саша вдома? – тоненьким голосом мовила дівчинка.

 

Ліза поглянула на годинник. 23:19. А її сина досі нема. Знову.

 

Ще ні, та проходь, зачекаємо разом, – жінка зрозуміла, що про це дівча теж хтось так само хвилюється.

 

Вона пройшла і роззулась, Ліза поставила чайник і висушила її волосся феном.

 

А як тебе звати? – запитала жінка надпивши запашного чаю.

 

Кіра, – дівчинка трималась за теплу чашку обома руками.

 

А я Ліза, його мама. Ви з Сашком давно дружите?

 

Я його дівчина.

 

А він про тебе навіть нічого не розказував, – посміхнулась жінка.

 

Я просто з іншого міста. Я хотіла з ним дещо обговорити.

 

А Саша, виходить, обличчям вдався в маму. Такі ж сірі сумні очі, кучеряве русяве волосся, прямі брови і ніс. Кіра зітхнула. В дверях клацнув замок і хтось увійшов. Обидві повернули голови, та цим «хтось» виявився високий білявий чоловік, що увійшов на кухню з двома пакетами. Так Кіра познайомилась ще й з Артемом, і вони втрьох чекали останнього члена сім’ї, розповідаючи кожен про себе. Сашко не явився ні через годину, ні через дві, уже не кажучи про те, що був поза зоною досяжності. Кіра заснула прямо на кухні, і її віднесли на диван в Сашковій кімнаті. Артем напоїв Лізу снодійним, щоб вона хоч трохи перепочила.

 

Темними провулками крокував розпатланий вітром юнак. Сашко зайшов у знайомий під’їзд, скрипнувши дверима, і пролетів на сьомий поверх. Відімкнув 49 квартиру і нерішуче ввійшов. Друга кімната замкнена, отже він в себе. Слід її відчинити. Серед ключів, потрібного не виявилось. Може, в шафі? Хлопець відкривав дверцята за дверцятами, діставав весь вміст шухляд, і все марно. За вікном світало, а на годиннику о-пів на шосту. Через три години вони їхатимуть на кладовище, тож, мабуть, пора йти додому.

 

Мати з Артемом ще сплять, Сашко стиха прослизнув на кухню і поставив джезву зварити кави. Монотонне очікування склеювало йому повіки. В коридорчику почулося чиєсь човгання, і темна постать ввімкнула воду у ванній. Хлопець стрепенувся. Тишу порушувало тільки шипіння кави на плиті. Здалося… Вимкнувши і наповнивши чашку пахучою рідиною, він всівся на стілець і сьорбнув солодкувато-гіркого напою.

 

О, ти вже вдома.

 

Юнак похлинувся і підвів очі. Перед ним стояла заспана Кіра в його домашніх капцях.

 

А ти тут звідки взялась? – вирячив очі хлопець.

 

Вчора не могла попасти додому, – Кіра сіла навпроти.

 

Чому ж не залишилась у бабусі?

 

Тебе хотіла бачити, – дівчина хитро посміхнулась, – А твоя мама люб’язно дозволила заночувати в себе дівчині свого сина.

 

Лише зараз він помітив як блистять на сонці її чорні очі.

 

Отже, ти тепер моя дівчина? – перепитав він, наливаючи кави і їй.

 

Ти ж не проти? – перепитала вона, надпивши з поданої чашки, – Я просто нікому ще так не казала.

 

Він намагався затулити чашкою рум’янець на щоках, і ледь не облився.

 

То чому, кажеш, не змогла додому потрапити?

 

А, ну там замість мого будинку якась розвалюха недобудована. Хоч ти знаєш, що тут відбувається?

 

Гадаю, я вже зрозумів, – він допив каву і відклав чашку, – Паралельні світи. Я здогадався по квартирах Галини Петрівни. Якимось дивним чином, нам вдається переміщатись з одного світу до іншого. Схоже, в одній версії – Галина Петрівна залишилась сама, і виховувала малого мене. А в іншій – твоя мама не зникала, і народила їй онуку – тебе. В одному світі, нам двом просто не судилось зустрітись.

 

Що ж робити?

 

Не знаю. Поки що, принаймні. Чорна кішка, Варя, в ній весь секрет.

 

­– Агов, голуб’ята, – мовив, увійшовши, Артем, – Через годину збираємось на кладовище, Кіро, ти як?

 

Я з вами, – тихо мовила дівчина.

 

Чудово! Тобто, це, звісно, сумно, але…, – недоговоривши, він зник за дверима спальні.

 

О дев’ятій годині чотири чорні постаті стояли навпроти потрійного пам’ятника. Між тьмяним портретом Нестора Вольних і новесеньким фото Галини Петрівни порожнє місце з бантом і трьома крапками. Так виглядає втрачена надія, що може ще жива, зате вже похована в відчаї. Стара жінка в білому, як її волосся, платті лежала в домовині з двома білими трояндами в руках. Короткий момент, невловимий погляд, сказані невлад слова можуть кардинально змінити все. Як крапля вершків, що торкнулась поверхні кави.

 

Сашкові востаннє вдивлявся в померлу. Жива Галина Петрівна ніколи б не одягнула стільки прикрас одночасно. Перли, срібло, шовк. Старий ключик на її шиї виглядав незвично. Юнак протер очі. «Заберу цей біль в могилу…». Ключ! На очах у здивованих батьків хлопець підбіг до тіла бабусі і, зірвавши ключик з тонкого ланцюжка, помчав до виходу. Сашко біг, йшов і знову біг до її квартири. «Вона заповіла обидві кімнатки мені, тож нічого дивного що я проявляю природну цікавість.» – виправдовував свій вчинок хлопець. Звісно ні мати, ні Артем, ні Кіра його не зрозуміли: «Негарно якось перед ними вийшло.».

 

Вкотре взявши в руки холодний тьмяний замок, Сашко затамував подих і вставив ключ в отвір. Ключ ввійшов і легко провернувся, замок впав додолу. Двері повільно прочинились і кімнатка втратила свою таємничість.

 

Стара картина Шишкіна висіла на стіні. Під стінкою стояла потерта колиска, височіла шафа. Зашторене вікно надавало відчуття сутінків. Повсюди стояли сухі троянди у вазах, а на столику поруч товстий зошит з написом «Вірші». І фотографії. Море фотографій на стінах, столі, полицях. З рамочок і альбомчиків на Сашка дивились усміхнені чорно-білі обличчя людей. Поруч на підставці стояв старий, довоєнний фотоапарат. Схоже, його помутніле віко бачило більше позитиву, ніж сучасні камери смартфонів. Видно, Галина Петрівна дуже любила своє минуле. Юнак розглядав кожну світлину і зупинився коло однієї. Дві чорняві дівчини-близнючки сміялись оточені деревами. Це ж бабуся… Тобто їх дві? Він зняв фотографію, з іншого боку в куточку значилось:

 «Н.Вольний, Галочка та Галочка в лісі, 1962 р.»

 

* * *

 

Коли ти нічого не відчуваєш, ти можеш керувати оточуючими. Та коли ти небайдужа до когось – важко керувати навіть самою собою.

 

Дівчина сиділа на руїнах будинку на Красній 131. Може, якщо зачекати, опинишся там, де потрібно? Небо закривали темні хмари, пророкуючи зливу. Півгодини, і ці цеглини змокнуть під дощем, та зараз на них сидить Кіра.

 

Я теж люблю сидіти скраю, та в мене багато життів.

 

Дівчина підскочила і побачила ззаду чорну кішку.

 

Варя? Ти ще й говориш?

 

Авжеж. У тебе мало часу. Скоро ти підеш назавжди. Сюди йде хлопець, хоче бачити тебе. Поспіши, якщо воно того варте, – мовила кішка і розтала в повітрі.

 

Нічого не втямивши, Кіра кинулась до сходів і зіштовхнулась з Сашком. Потираючи ногу, хлопець подав їй руку. Дівчина підняла винні очі і піднялась сама.

 

Ой, Саш, а я тут хотіла додому потрапити…

 

І як? Виходить? – посміхнувся юнак.

 

По деінде розбитих сходах, вони прямували вище, на дах п’ятого поверху.

 

То кішка сказала поспішити?

 

Так, та куди поспішати?

 

Знаєш, поки що Варя наймудріша істота, котру я зустрічав, – Сашко всівся скраю зруйнованого даху і поглянув вниз, – Тож коли вона спонукає до дій – слід діяти.

 

Кіра нерішуче присіла поруч. Під будинком розкинуті гори битої цегли і бетонні блоки з іржавими ребрами арматури. Далеко попереду виднілись висотки, заховані за тополями. Небо, вкрите зусібіч сірими хмарами, тиснуло на дівчину, мов важка жарка ковдра. Цікаво чи варті її слова поспіху?

 

Саш, я тут подумала…

 

Вона заплющила очі і поцілувала збентеженого хлопця. Він вдихав її аромат і взявши в руки її худі плечі, теж замружився. Їх обдував шалений вітер, два гарячі серця вилітали з грудей, мов теж жадали дотику. Стиха шелеснула її куртка. Здавалось, пройшла вічність, поки їх губи розірвались. Хлопець, відкривши очі, залишився з її шарфиком в руках. Просякнутий вишнево-трояндовим запахом червоний шарф свідчив про зникнення Кіри. «Схоже, їй все ж вдалось переміститись додому…» – з сумною радістю зрозумів Сашко. Накинувши його собі на плечі, хлопець повільно пішов додому. Лише з сірих хмар вгорі накрапав противний дощ.

 

Чому за задоволення слід платити так дорого? Ейфорія ­– це лише недосяжний міраж. Манить до себе, та якщо підійти надто близько ­– розтане, втече крізь зімкнені долоні, як жменя води.

 

А чорна кішка загадково мружилась на порозі – вона знала як закінчиться ця історія. Ще не час. Ще є 7 життів.