Марков Микита

  Діадема

 Пролог

 

Її краса безмежна. Але хто зна, що криється в тій красі? Помста і жадоба. Жадоба така велика, що навіть боги невзмозі встояти…

 

Японія. 1800-ті роки. Сонце виблискує над японськими дахами. Від ледь чутного вітру на мотузках хитаються паперові ліхтарі. Зараз полудень. Величезний годинник з гострим дахом продзвонив один раз. Люди при дворі одразу ж згрупувались і зайшли у величезні ворота, які відкривали дорогу до палацу імператора. Люди йшли радитись. Це були люди, яким імператор довіряв. Зараз вони будуть говорити про те, що їх хвилює. Ми не будемо підслуховувати й перенесемося туди, де нам потрібно бути, аби побачити все на власні очі.

 

І

 

Звичайний тісний провулок з маленькими магазинчиками, де кожен заробляє на життя як може. Власника цього невеликого магазина парасольок від спеки, звати Усагі. Його товар був розміщений під стіною, а маленький дерев’яний столик слугував місцем видачі грошей майстру. Хлопцю мало виповнитись двадцять п’ять років через декілька місяців, проте мешкав він вже далеко від своєї родини. Бажання заробити на своїй праці й привело його до міста. Майстер міг виготовляти найкращі парасольки, але там, де він мешкав вони нікого не цікавили, тому він спробував торгувати ними біля палацу імператора, знаючи, що тут він зможе успішно продавати свої вироби. Хлопець добре знав, щодня повз крамницю проходять сотні людей і хтось обов’язково має звернути увагу на його яскраву вітрину. Юнак був вбраний легко. Тонкі штані та сорочка добре сиділи на ньому. За цілісінький день до нього не підійшло ані душі, що було дуже погано, адже хлопець власноруч робив свій товар, витрачаючи на це увесь свій вільний час. Усагі вже почав збиратися, але раптом побачив дівчину з доволі старенькою парасолькою. Вгледівши її, він одразу викрикнув:

 

Пані, вибачте, Вам не потрібна парасолька? – вона почула це, та з незадоволеним виразом обличчя, яке виказувало суворість та непохитність, підійшла до прилавку. Коли дівчина наблизилась, Усагі побачив і впізнав її. Перед ним стояла Лі-Ко — найнепохитніша, найхитріша з усіх людей при дворі. Вона підійшла до нього, не проронивши ні слова, але усім своїм виглядом давала зрозуміти: «Покликав мене? Пропонуй.» Вона зробила три кроки і сонце освітило її обличчя, давши розгледіти Усагі всі її витончені, проте гострі риси. Дівчина була вдягнена в коричневе кімоно, яке легко розвіювалось на вітру. На ньому було вишито, немов, цілий світ. Сонце осяювало країну, а біля узбережжя котились легкі сріблясті хвилі. Маленьке взуття з дорогої тканини тільки доповнювало стиль дівчини. Одяг говорив про високу майстерність людини, яка пошила його. Обличчя Лі-Ко було видовженим, проте гарним. Тонкі брови, маленький ніс, коричневі великі очі та довгі вії зливались на її обличчі в одне ціле, немов, картина, яка щойно вийшла з пензля видатного художника. Яскраве сонячне проміння, відбиваючись від рубінової шпильки, що закріплювала довге каштанове волосся дівчини на мить засліпила майстра. В руках Лі-Ко тримала досить подерту парасольку, що тендітно лежала на правому плечі.

 

Лі-Ко, чи не бажаєте ви придбати нову парасольку? – повторив майстер. Дівчина нахилила голову буквально на сантиметр і, не відводячи очей, промовила:

 

Потрібен. – Усагі відчув, що йому ніяково. Ще ніколи в житті він не спілкувався з особою, яка виражала характер, не приховуючи відрази.

 

Це означає «так»? Тоді… Я можу Вам запропонувати…

 

Сакура. – рвучко промовила Лі-Ко.

 

Сакура? – хлопець розумів, що його слухати ніхто навіть не збирався і все вже давно вирішено за нього.

 

Ось. Тримайте. – Усагі протягнув товар дівчині на якому було змальовано гілки цього дерева з яскравими рожевими квітами. Вона взяла парасольку, відклавши стару в бік. Подивившись на роботу, вона перевела погляд на майстра й промовила:

 

Яка нікчемність… – усередині хлопця все похололо і він пошепки промовив:

 

І це говорить мені дівчина, ім’я якої перекладається як «пихатість». – проте вона почула і, насупившись промовила:

 

Сказав майстер ім’я кого перекладається як «заєць». – Після цих слів вона мовчки простягнула гроші. Усагі звернув увагу на її довгі чорні гострі нігті, які у всьому імператорстві мала змогу фарбувати тільки Лі-Ко.

 

Решту не треба. – сказала дівчина. Там було набагато більше тієї суми, що коштувала парасолька.

 

І до речі, – представниця прекрасної статі змінила суворий вираз обличчя на посмішку, – не варто вам довіряти усім. Дехто здається не тим, ким він є насправді. А язика притримайте, бо одного дня позбудетесь його.

 

Вона забрала нову парасольку і пішла до палацу імператора. Як тільки-но вона зникла, хлопець видихнув з полегшенням. Але одразу ж зніяковів. На дорозі лежав клаптик тканини парасольки, який був куплений Лі-Ко. Усагі збагнув — якщо дівчина помітить недолік, то дуже розлютиться і, може, навіть закриє його крамницю. Продавець одразу ж схопився з місця й побіг до палацу, навіть не закривши свій магазин. Підібравши клаптик, він щодуху біг за покупницею. Неприємно визнавати, але саме від тої неприємної дівчини тепер залежало його майбутнє. Прибігши до воріт розкішного палацу, він зрозумів, що вони охороняються. Але Усагі не хотів здаватися й відштовхнув гарно вбрану охорону. Ті в свою чергу попрохали відступити, але в останню мить Усагі проскочив у майже зачинені золоті ворота. На крик та галас зібралося багато охоронців , які мчали вже за правопорушником. Хлопець майже наздогнав дівчину, через яку почалося все це божевілля, але варта наздогнала майстра та силоміць почала тягти його за ворота. Лі-Ко йшла вперед і, навіть не обернувшись, мовила:

 

Відпустіть його. Негайно. – Хлопець не знав, що й казати.

 

Так, пані. – сказав головний охоронець.

 

Коли всі пішли Усагі наважився запитати:

 

Чому Ви… А врешті… Вибачте, Ви загубили… Точніше кажучи, це я не помітив…

 

Парасольку порвала я. – сказала Лі-Ко, відчиняючи двері до палацу.

 

Що?! Але навіщо?! Ви ж заплатили вдесятеро більше! І це все заради того, щоб порвати його?! – хлопець ніяк не міг себе вгамувати.

 

Заспокойся!!!майже викрикнула Лі-Ко, – я порвала його, аби бути певною, що ти прийдеш до палацу.

 

Але чому Ви самі не могли мене провести? – не розумів майстер.

 

Усі б зрозуміли, що ми знайомі, а мені це зовсім не потрібно. І це не тому, що в тебе жалюгідний вигляд чи ще щось, а тому, щоб всім було невідомо, що ми з тобою у змові, – промовила Лі-Ко, заходячи у передпокої палацу, – Проходь.

 

У змові?! – Усагі навіть не звернув уваги на останні слова дівчини.

 

Так, і ти мені допоможеш відшукати одну річ

 

Річ? Що?! Я нічого не розумію!

 

Заспокойся й присядь. Я принесу жасминового чаю. – Лі-Ко пішла у сусідню кімнату.

 

Залишившись на одинці, майстер мав змогу добре роздивитись кімнату. Передпокої були виключно у японському стилі. Через величезні вікна затулені ширмою піщаного кольору ледь-ледь світило полудневе сонце. На стінах висіли картини квітів, самураїв під час битви і просто слова на японській, що означали старовинні повчання монахів. Не розуміючи чому, найбільше увагу Усагі привернула картина з золотим драконом. Хлопець ще б довго роздивлявся, але дівчина перебила потік його думок, принісши чайник обіцяного чаю. Вона поставила його на маленький дерев’яний столик із коротенькими ніжками, за яким чаювати можна було тільки присівши на килимки.

 

Уважно мене слухай, – промовила Лі-Ко, —ти допоможеш знайти мені… – дівчина зробила паузу, – Діадему, – коли вона це промовила, її очі так блиснули, що хлопцю стало моторошно.

 

Так, а що її шукати? Вона ж у передпокої вашого батька – імператора. – зауважив Усагі.

 

Була. Колись. – усміхнене обличчя Лі-Ко враз знов змінилося на непохитність, начебто вона в цей момент зрозуміла, що дозволила собі зайвого. Дівчина відійшла до вікна, схрестивши руки у діловій позі.

 

На що Ви…

 

Можна на ти, – швидко промовила дочка імператора, повернувши голову до Усагі.

 

На що ти натякаєш, Лі-Ко? – поцікавився хлопець.

 

Діадема, – вже з хитрою усмішкою зауважила дівчина, – знаходиться не там, де ти вважаєш. Зараз сотні людей при дворі намагаються знайти її. Якщо хтось надягне цю витончену річ собі на голову, то миттю стане імператором. Чи… – затягнула Лі-Ко, – Імператрицею. – на цей раз її обличчя не змогло стримати посмішки.

 

Хто створив її? – поцікавився юнак.

 

Є одна легенда, – почала розповідати Лі-Ко, повернувшись до Усагі обличчям, – колись у цьому місті жив коваль. Він був найкращим у всьому світі. З-під його важкого молота утворювалися зброя, обладунки, прикраси і все що твоя душа забажає. Одного дня він вирішив створити найкращий за своє життя виріб. І створив Діадему. В інших землях почули про це і поставили за мету знайти її любою ціною. З кожним днем все більше і більше людей марили цією прикрасою, а коваль розумів, що Діадема потребує схованки. І він сховав її. Сховав так надійно, що за минулі століття її так ніхто і не знайшов. І здавалось би всі потроху почали забувати про цю історію, проте насправді кожен вірить у те, що саме йому пощастить знати її під час одної щасливої митті, – дівчина закінчила розповідь, а потім додала:

 

Справа в тім, що я знаю, де знаходиться Діадема, але роблю вигляд, що ні, адже конкуренція величезна!

 

Так якщо ти знаєш, де вона, нащо тобі я?! – не розумів Усагі.

 

Ти потрібен мені, щоб принести Камінь Свободи… – замріяно відповіла Лі-Ко.

 

То це все не вигадки? Не казочки про чарівний камінь, який визволяє дракона з надр землі?

 

Так. Це абсолютна правда.

 

Але чому саме я повинен знайти цей камінь? І навіщо?

 

Тому що навіть знати про Камінь заборонено. Тупий віслюче, ти уявляєш, що буде якщо найкраща дочка імператора порушить найсуворіший закон нашого імператорства?! А тебе я вибрала, бо якщо тебе спіймають, то буде нікому врятувати й ніхто так і не дізнається правди.

 

Але хлопець вже не слухав, він був заклопотаний геть іншим. Він раптом згадав слова Лі-Ко півгодини тому: «Не варто вам довіряти всім. Дехто здається геть не тим, ким він є насправді.»

 

Я не буду тобі допомагати. – серйозним тоном повідомив Усагі.

 

Ха-ха-ха! Ти думаєш я настільки дурна, аби не продумати, що один жалюгідний продавець парасольок може відмовитись?! Якщо ти відмовишся, – різко змінила тон дівчина, – тебе буде страчено. І повір, я знайду причину аби зробити це без жодних перешкод.

 

Хлопець відчув «дежа-вю», він вкотре зрозумів, що за нього вже давно все вирішено.

 

Зажди, ти мені досі не відповіла, навіщо тобі потрібен Камінь Свободи?

 

Це вже тебе не стосується!

 

Хочеш страчай, хочеш ні – без цієї інформації я тобі не допоможу.

 

Лі-Ко зрозуміла, що шукати когось іншого буде тяжко, тому погодилась розповісти.

 

Якщо в мене буде Камінь я зможу керувати драконом, а втім… Все по-порядку. Не дивлячись на те, що я є донькою імператора, я не його донька. Мене підкинули до палацу, коли мені не було й року. Через велику душевну любов до малої дитини, яку він бачив вперше, він забрав мене до палацу. Батько на той час вже був імператором, тому пообіцяв собі, що виростить мене й зробить імператрицею, але потім в мене почали з’являтися сестри і мій бідний татусь вже не знав, кого зробити наступницею своєї дружини. Тому… Мені легше знищити імператора і забрати Діадему, ніж вбивати кожну сестру, прибираючи тим самим конкурентів.

 

Раптом запанувала тиша.

 

Але ж… Він тебе виховав. Невже в тебе не залишилось бодай краплі любові до власного батька? – не розумів Усагі.

 

Ха-ха-ха! Любий, ця нікчемна любов до своєї дитини нічого не варта, повір! Цим світом давно вже не керує кохання, у новому світі всім маніпулює помста.

 

Помста за те, що він тебе виховав?! Тебе поглинула жадоба до влади…

 

Не смій так говорити зі мною!!! – гаркнула Лі-Ко і схопила майстра своїми величезними гострими нігтями за підборіддя. Усагі здалося, що її пальці впилися йому просто в шкіру.

 

Сьогодні ж ти підеш до спочивальні мого батька і в невеличкій скриньці знайдеш Камінь! – скомандувала дівчина і відпустила хлопця. Закриваючи ворота, вона додала:

 

І тільки-но спробуй зробити щось не так!

 

Пані, все гаразд? – поцікавився охоронець.

 

Так, все гаразд, – заусміхалась Лі-Ко, – я проводила милу бесіду з цим чоловіком, що продав мені погану парасольку. Він мене зрозумів і вже йде! – дочка імператора зробила акцент саме на останніх двох словах і зачинила браму. Усагі був збитий з пантелику, проте нічого не міг вдіяти.

 

ІІ

 

Настала ніч. Хлопець тихо прокрався до брами і з радістю зауважив, що ані охорони, ані жодної живої душі не було. Вхід також був відчинений. Усагі одразу ж збагнув, що непомітне проникнення всередину влаштувала дочка імператора. Паперові ліхтарі, що тяглися від палацу імператора до усього міста, запалали яскравими кольорами, забезпечивши Усагі безперешкодне проникнення у передпокій. Пройшовши знайому кімнату, хлопець зніяковів. У довгому коридорі знаходилось безліч дверей, що вели до інших зал. Стіни, двері, картини були завішані усілякими прикрасами, які хлопець міг бачити через яскраве блакитне сяяння місяця. Не помітивши килимка, Усагі послизнувся на ньому та гучно впав. Зорієнтувавшись, він почав було тікати, але зауважив, що за ним нема гонитви і його ніхто не чує. Майстер одразу збагнув, що на першому поверсі його почув би кожен, тому імператор, мабуть, спить на найвищому – п’ятому. На подив самого хлопця припущення виявилося вірним. Двері батька Лі-Ко були прикрашені більш за все. Тихенько відчинивши двері, Усагі зайшов до кімнати. Через величезне вікно світло місяця пробивалося і падало прямо на тіло імператора. Він був одягнений у білий спальний костюм і трохи сопів. Крізь шапочку-ковпак, виднілося його сиве волосся даючи знати, що чоловік вже старенький. Довжелезні вуса й борода також були сиві. Зім’яті подушка й покривало говорили про неспокійний сон. Усагі було дуже страшно, адже ще ніколи в житті він не бачив таку поважну людину зблизька, але через небезпеку бути страченим Лі-Ко він виконував наказ. Хлопець помітив скриньку, оздоблену коштовним камінням ще з порогу. Вона стояла у гарно-оздобленій скляній шафі через декілька метрів. Не проронивши ані звуку, сміливець підійшов до неї і спробував відкрити скриньку. Вона була зачинена. Крізь невеличку ущелину для ключа світло відбивалось від Каменя Свободи. «Де ключ?» — подумав Усагі. Раптом хлопець зауважив дивну річ на шиї у імператора. Підійшовши до його обличчя, хлопець вгледів ключа на шовковій ниточці. Імператор ніколи не знімав усього верхнього одягу, бо боявся, що таємницю викриють і Камінь потрапить у злі руки. Ховати ключа у таємних місцях палацу він не бачив сенсу, а ниточка на шиї завжди нагадувала чоловікові про існування таємниці.

 

Виявляється Лі-Ко не знала про це… – прошепотів Усагі.

 

Лі-Ко… – тихо промовив імператор, – моя донечка…

 

Майстру стало шкода батька дівчини та вдіяти він нічого не міг. Знявши ключа з шиї, Усагі швиденько відімкнув скриньку і побачив маленький червоний камінчик, що лежав на мініатюрній подушечці. Увагу хлопця привернули ініціали «Лі-Ко» на скриньці. Імператор вже давно замислив віддати Камінь у спадок своїй улюбленій донечці. Просто треба було чекати, а чекати Лі-Ко не вміла.

 

Продавець парасольок швидко спустився сходами з Каменем у руці у приймальню де його вже давно чекали.

 

Це він! – радісно промовила дочка сплячого, — а ти йди! Йди якнайшвидше! У своєму магазині ти знайдеш листа, коли тобі прийти до мене ще раз.

 

Усагі не розумів, що до чого, проте сказав, що йому все зрозуміло й пішов. Щойно він вийшов з палацу, почулися кроки. Лі-Ко одразу ж збагнула, що зараз буде спіймана на гарячому. Але це був не її батько, а сестра, що почула чиїсь голоси з вулиці, повертаючись додому.

 

Лі-Ко? – здивувалась сестра, – що ти тут?.. – Раптом вона помітила камінь в руках у сестри.

 

Ти… Ти… Викрала його? Поки усі сестри відпочивають подалі від батька ти скористалась цим? Тато ж забороняв навіть знати…

 

Нащо так кричати?! – сама заволала Лі-Ко. Після невеликої паузи кроки почулися знов. Сестри зрозуміли, що наближається батько.

 

Що за галас? – почувся старечий голос.

 

Тату, тату! Швидше сюди! – гукала Лі-Ко. Її сестра заціпеніла, адже не розуміла чому правопорушник привертає на себе увагу.

 

Що коїться? – перепитав батько.

 

Тату, моя сестра, – почала швидко теревенити Лі-Ко, – викрала з твоєї спочивальні Камінь Свободи! Вона хоче визволити дракона, аби вбити тебе!

 

Що?! – запитав імператор.

 

Таточку, це не правда! Це все вона! Лі-Ко викрала його! – намагалась хоч якось виправдатись заплакана сестра.

 

Так?! А чому ж тоді в тебе в руках Камінь?! – запитала Лі-Ко. Подивившись на свої руки, сестра з жахом зауважила червоний камінець. Улюблениця батька непомітно поклала камінь в руки своїй сестрі, поки та виправдовувалась.

 

Від тебе я такого не очікував! – сердився імператор, – порушити найсуворіший наказ… За ґрати її! – крикнув чоловік варті, яка вже збіглася на галас.

 

Таточку, ні! – плакала дівчина, – це не я! – один з вартових взяв на руки бідолашну й поніс геть. Охорона прямувала до виходу, а сестра дивилась повними очима сліз на злу усмішку Лі-Ко.

 

ІІІ

 

Чуються кроки. Підбори наближаються по холодним, кам’яним плитам. Силует зупинився навпроти залізних дверей в’язниці. Охорона відчинила їх. Сонна, знесилена сестра лежала на кам’яній підлозі, усипаною сухою травою.

 

За що? – тихим голом промовила сестра, не повертаючи голови до Лі-Ко.

 

Так вже вийшло, сестричко, – промовила усміхнена дівчина, – як тобі спалось? Мабуть, м’якенько, чи не так? Ой! Як же твоєму батьку соромну за свою дитину… Він до тебе навідувався? Що ж ти мовчиш? Мабуть, ні. Він, та що там! Усі в імператорстві вважають тебе, – вона нахилилася до вуха сестри й прошепотіла, – злочинницею.

 

За що? – перепитала заплакана дівчина, – тебе підкинули, а тато прийняв тебе, дбав, любив понад усе. І ти так йому віддячуєш? Хочеш аби його слабке серце… – не встигла договорити дівчина.

 

Стули пельку!!! – Лі-Ко дала сестрі ляпаса, – та що ти знаєш про те, як треба дбати?! Я не імператриця! Але дуже скоро нею стану! А тепер давай камінь!

 

Так ось заради чого ти все це…

 

Давай Камінь!!! – заволала злодійка.

 

В мене немає Каменя. Його забрали щойно я прибула сюди. – Лі-Ко тяжко зітхнула, було видно, що їй зовсім не до душі, що все йде не за планом.

 

Нічого. Він все одно буде моїм. Ти ж розумієш, що з тобою буде якщо ти комусь розкажеш? Хоча… Тобі все одно ніхто не повірить. – шахрайка встала і пішла геть.

 

ІV

 

Наступного ранку Лі-Ко зайшла до головної зали, де імператор, думаючи про справи, задрімав.

 

Тату, прокинься, – ласкаво промовила дівчина, – мені треба з тобою поговорити.

 

Доню, щось трапилось? – запитав батько.

 

Я ніяк не можу оговтатись від зради моєї сестри… – говорила неправду Лі-Ко.

 

Так… До цього не був готовий ніхто… – сумно додав імператор, – проте я бачу, що ти прийшла аби сказати не це, я правий?

 

Чесно кажучи, так, батьку. Я маю знати. Це дуже важливо, – дівчина зробила паузу, – де Камінь?

 

Батька від цих слів, немов, вдарило блискавкою:

 

Що ти таке кажеш, Лі-Ко?

 

Я не хотіла говорити цього, бо вважала, що сама все владнаю, але все вийшло з-під контролю. За тобою стежили. Ще з того дня, як я була у місті. Злодія звати Усагі! Це той хлопець, що торгує парасольками. Він якось проник у палац, а потім підслухав про Камінь і Діадему. Тепер він збирається тебе вбити аби стати володарем! Він зник і я не знаю де його шукати. Я хочу надійно сховати Камінь Свободи!

 

Але як це можливо? У нас же охорона…

 

Я не знаю, але його треба зупинити! Віддай мені Камінь! – ледь не плакала дівчина. Після цих слів імператор тяжко зітхнув, немов, зважуючись на щось важливе і промовив:

 

Я б зміг владнати усе сам, проте якщо ти так переймаєшся… – імператор витягнув із кімоно Камінь і простягнув його дівчині, – він твій, доню.

 

Дякую, таточку. – Лі-Ко забрала його і пішла, посміхаючись злою посмішкою.

 

V

 

Наступного ранку у крамниці молодого продавця дійсно з’явився лист, у якому було призначено час нової зустрічі з Лі-Ко. На цей раз, вже закривши крамницю, хлопець пішов до палацу, де тільки минулої ночі лунали крики та сльози. Передчуття підказувало Усагі не йти, але хлопець добре пам’ятав погрозу Лі-Ко.

 

Відчинивши браму, що цього разу була не закритою на ключ, він зайшов до палацу і сказав:

 

Лі-Ко, я тут. Що тобі треба?

 

О! Любий, ти вже тут… Хочу сказати ти добре постарався вчора і в мене для тебе є сюрприз.

 

Що саме? – поцікавився майстер.

 

Розумієш… Я розказала тобі свою історію, а також про свої наміри, тому…

 

Тому?.. – серце Усагі закалатало.

 

Тому час тебе позбутись. – рвучко промовила злодійка.

 

Що?! – у хлопця перехопило подих. Лі-Ко заусміхалась, а потім притулила свої гострі нігті до рук і почала себе дряпати.

 

Що ти робиш?! – кричав Усагі. Та дівчина не зважала. Закінчивши дряпання рук, вона почала робити те саме з обличчям. Покінчавши з цим, вона хутко зняла самурайського меча й почала трощити ним все навкруги, а потім кинула його на підлогу й щодуху закричала:

 

Допоможіть! Шалений чоловік намагається мене вбити! – на галас, спричинений криком, позбігалось чимало народу, включаючи охорону та імператора.

 

Доню, що сталося?! – допитувався батько.

 

Тату! Це був той самий чоловік, про якого я тобі вчора розповідала! Він взяв цього меча й почав калічити мене! Ти тільки подивись на це! – Лі-Ко плакала нещирими сльозами, показуючи глибокі рани. Усагі вже не було у кімнаті. Він швидко втік.

 

Швидше за ним, поки він не покалічив інших! – кричала Лі-Ко. Імператор попри свій похилий вік разом з охороною побіг за хлопцем, аби заарештувати його. Щойно всі люди вийшли з палацу, дочка імператора витерла сльози, засміялася і побігла до кімнати батька.

 

Де він ховає її? – шепотіла дівчина, – я ж знайду тебе… Ти будеш моєю!

 

Біля ліжка батька стояла клітка з птахом, який спав. Удень він співав, а вночі розвертав голівку саме туди, де знаходилась Діадема. Де б імператор не переховував прикрасу – птах все одно знав де вона. В усій Японії про таємницю знали лише батько й дочка. Коли Лі-Ко була дуже маленькою, почула казочку про пташеня від тата, та ставши дорослою, дівчина добре розуміла, що це зовсім не казка. Кожен день, наражаючи на небезпеку знайдення Діадеми, імператор намагався нікого не впускати у свою кімнату, аби бодай хтось не дізнався таємниці. Пташку він любив усім серцем, тому ніколи б не погодився продати її.

 

Саме там, куди вказувала маленька голівка, стояла усміхнена Лі-Ко.

 

Невже він ховає її за картиною?.. – запитала дівчина сама у себе й зняла пейзаж зі стіни. Діадема поміщена в стіну сяяла блакитним і фіолетовим сяйвом. Легендарний коваль постарався на славу. Тоненька прикраса була виявом тендітності, немов, паросток весняної квітки, який щойно пробився з-під снігу. На верхівці Діадеми виднівся тоненький вилитий золотом вогник.

 

Тепер я імператриця! – із задоволенням промовила Лі-Ко й одягнула Діадему собі на голову. Несподіваний порив вітру із розчиненого вікна зірвав з голови дівчини шпильку. ЇЇ довге каштанове волосся впало на плечі. Злодійка підняла шпильку і поклала в кишеню. Імператриця вийшла на двір, тримаючи в правій руці Камінь Свободи. Батько побачивши свою кохану донечку за мить збагнув усе. «Як вона могла так вчинити?» – промайнуло в голові. Але було вже пізно.

 

Дракон! Прокинься!!! – волала Лі-Ко. Земля почала трястися. Картина у передпокоях палацу, на яку Усагі з самого початку звернув увагу почала світитися золотим сяйвом. На місці величезного фонтану, пробилася гігантська золота кігтяста лапа. Почувся гучний рев. У паніці люди почали розбігатись хто куди.

 

Лі-Ко! Доню! Зупинися! – благав батько, намагаючись перекричати шалений порив вітру. Небо затягнулося червоними хмарами. За ґратами Усагі вдруге почув величний рев. Хлопець зрозумів, що тільки він, Лі-Ко і сам імператор знають, як контролювати дракона. Старий батько ніколи б у житті не наважився на це, а от Усагі зміг би. Тільки от як вибратися із в’язниці? Майстер підстрибнув і вхопився за підвіконня. Він побачив дракона, який майже виліз із надр землі. Могутні золоті крила рвучко розсікли повітря, з’явилися білосніжні довжелезні вуса. Масивний хвіст із білою стрілою на кінці тяжко впав на землю. Кігтясті лапи потроху випрямились і дракон став у повний зріст. Голова змія на довгій лускатій шиї роздивлялась все навкруги, а волохаті вуха прислуховувались до кожної дрібниці. З величезної пащі можна було роздивитись гострі трикутні зуби. Червоні великі очі шукали людину, яка призвала його. Гучний рев пролунав на всю Японію. Побачивши дракона, Усагі впізнав його. Точно такий же був змальований на картині у вітальні палацу.

 

Імператоре! – з усієї сили крикнув хлопець. Чоловік почув його і підбіг до в’язниці.

 

Чого тобі треба, злодію? – запитав він.

 

Та ніякий я не злодій! Ви дарма мене кинули за ґрати! Ваша дочка позбулася усіх, хто міг завадити їй у досягненні мети!

 

Вона позбулася навіть власної сестри… – зі смутком здогадався імператор.

 

Якщо Ви не ожвавієте, то вона позбудеться і Вас!

 

Ні! Я не вірю! Вона не здатна на таке! – батько з усіх сил захищав свою дитину. Але раптом пролунало:

 

Дракон! Вбий імператора!!! – це був голос Лі-Ко.

 

Доню… – не міг отямитись батько.

 

Імператоре, швидше! Визвольте мене із в’язниці! Я знаю, як зарадити лихові! – промовив Усагі.

 

Чому я маю тобі вірити? – питав чоловік.

 

Просто довіртеся мені! Я знаю, що робити! Але перед цим Ви маєте мені дещо розповісти. Картина, що висить у Вас в палаці. Золотий дракон, пам’ятаєте? Вона ж має якесь відношення до справжнього дракона, чи не так? – батько Лі-Ко глибоко вдихнув, було видно, що він вагається.

 

Так, – врешті промовив чоловік, – давня легенда говорить, що картина контролює це величезне створіння. Якщо її позбутися… – не договорив імператор.

 

То наказ промовлений до дракона не виконується? – рвучко додав Усагі.

 

Так, юначе, звідкіля Ви знаєте?

 

Тому що перемогти дракона можна лише тим, що його привело на землю, – сказав хлопець, – а чому Ви не знищили картину раніше?

 

За легендою вона недоторкана, доки дракон не з’явиться на поверхні землі. Поки змій спочивав в надрах, картину було неможливо знищити навіть найкращою зброєю.

 

Слухайте, а як Лі-Ко здогадалась де ви ховаєте Діадему?

 

Я знайшов прикрасу багато років тому, проходячи крізь місцеву площу. Щось виблискувало у стіні будівлі і я вирішив, що буде кращим якщо я дістану це. Можливо це раритетна річ? Думав я. Це виявилось не раритетом, проте доволі цінною знахідкою. Мабуть, коваль заховав Діадему у ґрунті і за багато років вітри розмели земну поверхню. А потім на цьому місці ще й будинок збудували. Знайшовши її, я пообіцяв собі, що ніхто не дізнається про цей випадок. За стільки років я дійсно нікому не розповів.

 

Окрім Лі-Ко, – додав Усагі, – імператор сумно зітхнув, – що вдіяно, того не повернути. Проте ще можна все змінити, – промовив майстер, – будь ласка, покваптеся! Дракон вже близько!

 

VІ

 

І він не помилявся. Створіння мчало на чоловіка з шаленою швидкістю, руйнуючи все на своєму шляху. Батько Лі-Ко швидко відкрив ґрати і Усагі помчав до палацу. Прибігши до картини, майстер побачив, що та світиться золотим сяйвом на всю кімнату. Він зняв її і почав чекати слушного моменту, доки дракон біг за своєю здобиччю. Від лап змія земля почала тріскатись і розходитись. Виступила лава. Тим часом чудовисько, послухавшись наказу своєї володарки, міцно схопило імператора і злетіло, розкривши свої гігантські крила. Від сильного поштовху повітря люди попадали на землю, а дракон жбурнув чоловіка прямісінько у вогняну жижу. Час немов зупинився. Дракон ревів, Лі-Ко стрибала на місці від задоволення, а її батько летів у лаву. Його помаранчеве кімоно розв’язалось, шапочка злетіла, тільки сиве волосся й довгі вуса, немов, застигли у повітрі. Імператор навіть заплющив очі, аби зустріти свою загибель спокійно.

 

Дивлячись на чоловіка у передпокоях палацу, Усагі дочекався потрібного моменту і зі всієї сили вдарив картину з золотим драконом об підлогу. Скло рамки розлетілося по всій кімнаті, а падаючий імператор раптом з’явився на землі.

 

У нього вийшло, – пошепки промовив тато Лі-Ко.

 

Ні-і-і-і!!! – заволала Лі-Ко, цього не може бути! Ну нічого! Мені ніхто не заважає вбити тебе самій, таточку! – сказала Лі-Ко, висовуючи свою гостру рубінову шпильку з кишені.

 

Я ж тебе виховував, любив… – зі смутком промовив батько.

 

Але я тебе ніколи не любила, старигане! Все, що мені потрібно – це влада!!! – заусміхалась Лі-Ко, – скоро Японія, а потім і цілий світ буде моїм!!!

 

Імператоре! – кричав здалеку Усагі, – Ви знаєте, що робити! – Імператор заплющив очі на секунду, а потім одним швидким рухом вирвав Камінь Свободи з рук доньки й кинув прямо в долоні хлопця.

 

Як ти посмів?! – закричала Лі-Ко.

 

Усагі спіймав Камінь і заговорив:

 

Дракон! Тепер я твій новий господар і я наказую тобі повернути все, як було, зникнути і більше ніколи не повертатися на землю! – після цих слів вкрай розгнівана Лі-Ко почала бігти прямо на хлопця. Її довге волосся розвивалося на вітру, деякі нігті зламались і лише червоні очі блищали від шаленої люті. Дівчина накинулась на Усагі зі шпилькою в руці. Вони обидва впали на землю, а гострий предмет Лі-Ко покотився у бік. Хлопець зорієнтувався і, доклавши чимало зусиль, аби дотягнутися ногою до шпильки роздавив її. Від сильного удару ногою по землі, ґрунт прогнувся і впав у лаву, залишивши маленький клаптик землі саме там, де лежали Лі-Ко й хлопець. Продавець парасольок зрозумів, що так прагне знайти в його руках дівчина, тому він випростав руку і кинув Камінь Свободи якнайдалі.

 

Ні-і-і-і!!! Камінь мій!!! – закричала Лі-Ко й побігла за ним. Тим часом дракон почав виконувати наказ свого нового господаря. Земля почала трястись, а донька імператора нарешті знайшла Камінь і підібрала його. Вона вже хотіла промовити новий наказ, аби скасувати усе сказане Усагі, але природа була набагато попереду. Під її ногами земля почала тріскатись і розходитись. Дівчина зрозуміла, що в неї є декілька секунд аби вийти на незруйновану поверхню. Вона бігла вперед, а земля під її ногами розходилась все швидше. Врешті ґрунт почав осипатись вже попереду. Сконцентрувавшись, Лі-Ко зробила стрибок. Вона впала на безпечну відстань, а Діадема на її голові від удару об землю розлетілась на друски, немов, скляна. Обличчя Лі-Ко скривилось, вона почала йти прямо на Усагі, говорячи:

 

Вважай, що зараз твоє нікчемне життя скінчиться… – аж раптом під ногами у дівчини за мить утворилась прірва. Камінь вистрибнув у неї з рук і впав прямо у лаву.

 

Ні-і-і!!! – закричала Лі-Ко, – він мі-і-і-ій!!! – дівчина падала все нижче й нижче, а біля неї летіли друзки Діадеми, яка декілька хвилин тому була такою важливою…

 

Перед тим, як зникнути навічно, дракон широко розкрив пащу і проревів щодуху. Поки він волав, Лі-Ко впала прямо йому в пащеку. Закінчивши ревіння, дракон стулив щелепи і пірнув у лаву. В ту ж мить земля зійшлася, закриваючи собою пекельну прірву. Все почало відновлюватись, як і казав Усагі. Червоні хмари зникли, давши сонцю знову осяювати мирну країну з її сміливими мешканцями.

 

VІІ

 

Пройшов час і в знак подяки імператор зробив своїм наступником звичайного продавця парасольками. Спершу він дуже сумував за своєю донькою, проте потім зрозумів – «не варто довіряти всім, дехто здається геть не тим, ким він є насправді».

 

Епілог

 

Жага до влади навічно замкнута у Діадемі, тепер похована в надрах землі дракона, слуги Каменя Свободи.