Заремська Юлія

 Прощання

 

     Я просто рада, що живу з тобою під одним небом, в одному місті, в одному районі, дихаю з тобою тим же повітрям. І я була сьогодні у твоєму дворі. Над будинком, в якому ти жив, свої рукави розпростер Оріон. Я знаю, ти був так близько цього разу. Нас ділила лише стіна. Стіна твого нерозуміння, і взагалі, я з Плутона, а ти — з Меркурія. Їхні орбіти ніколи не з’єднаються чи хоча б не перетнуться.

 

     Але я тут, прийшла, щоб слухати твоє дихання через метр бетону. І передаю незримі позивні, радіосигнали, а ти викинув радіо ще до нашого знайомства, забув азбуку Морзе ще до того, як встиг дізнатися, що воно таке. А я підгодовую птахів біля твого дому і згадую твої руки. Вони, як лляне полотно снігу з синіми прожилками, стискають мої. Ми знову щось не поділили і жартома б’ємося за непотріб. А потім ти раптом кажеш: «Я не хочу відпускати тебе.» Ми впираємось хитрими очима і вичікуємо сигналу. Але ти, вже згасаючи, додаєш: «Та мені колись доведеться…»

 

     Я бачу в твоїх опущених очах відображення своїх рук. Ми вчепилися один в одного, як два шалених парашутисти, що втратили контроль над парашутами і мають останній шанс на рятунок. І очі твої теж тримаються за мене. Вони такі зелені, аж кислі. Просочені алкоголем, тією самою запаморочливою веселою речовиною. Але очі в тебе суворі, часом байдужі. Проте коли смієшся, очі повняться спалахами вечірніх ліхтарів або розбризканою зеленою аквареллю. І вони майже завжди отруйні й навіжені, вбивчо азартні. Я помічаю ці пастки і різкість у них, перш ніж востаннє побачити тебе таким. Справжнім.

 

      А потім ми біжимо порожніми нічними шосе, дорогами і паркуваннями. І краєм ока я бачу, що за нашими спинами в безмежному глибокому осінньому небі розкрився парашут. І дихати стає так легко, і це холодне жовтневе повітря стає трохи підсолодженим.

 

     Їмо, ділимо мандарини, які я пообіцяла тобі, коли ти хворів. І між нами тягнуться незримі нитки запахів кави, і цитруса, і ще чогось. А ще потім ти садиш мене на коліна, опускаєш свою світлу голову з пухнастим волоссям мені на груди і слухаєш моє серце. Ловиш ритм і починаєш наспівувати. Ти відростив мені крила, я принаймні так думала, натомість там тепер — дві пневмонії. І болять вони мене вологою хворобливою млявістю, приторною тугою.

 

      І я мимоволі перебираю спільні дні, як намистини. На кожній — помітки і спогади. Щоправда, їх не так вже й багато — жменя. Ти розповідаєш мені зазвичай про хмільні голоси своїх друзів і про колишніх, що всі рядочком, як гусенята, пішли вчитися на кулінарію. Я сміюся і кажу, що пора зламати систему. А ще про "Відьмака". І чому не відріжеш своє довге біле волосся, яке ти не вмієш розчісувати. І про числа Фібоначчі та про те, як треба ховатися від радіоактивного "гриба". А я тобі — про захід над берегами Бакоти і про те, як розлила на себе мед того літа. Як бджолині труди стікають моїми ліктями і колінами, як чавкає гречаний мед в моїх босоніжках. Ти смієшся і просиш припинити, бо так недалеко і до біди, бо в твоїй голові зароджуються анекдоти і вульгарні асоціації. Розповідаю про подорожі і той дивний випадок, як я проїхала свою зупинку і заблукала, зате назбирала полину. Говорю, як він пахне свободою і гіркотою. І часом присилаю тобі печиво, акварельні замальовки і свої сни. Не знаю, як так склалося, але згодом ти присилаєш на мій День народження укулеле, скинувшись із друзями. Пам’ятаю, як ти любиш кататися на ковзанах і як ненавидиш тютюн та згущене молоко.

 

      І згадую, як ти сваришся на мене, коли мені закортить складати орігамі з серветок чи палити сірники або ж викладати орнамент із зубочисток в кав'ярні. Я завжди ношу з собою сірники, копійки і кнопки в кишенях. Як ношу в собі тягучу і солодкувату надію, що подобаюсь тобі. І чекаю, ловлю сухими губами кожну згадку про тебе.

 

     Але після новорічних свят розумію, ми живемо у різних всесвітах, чиї орбіти ніколи не зустрічалися й ніколи не перетнуться. Я починаю бачити твої недоліки, і врешті, з того образу янгола, що був спочатку, залишається чорна обвуглена діра в моєму парашуті. Але зачекай. Ти продірявив мої крила, і вони мутували в пневмонію. І тепер я ношу її на спині та в грудях, як важкість і солод водночас. І я помалу перетворююся в сажу, в попелище.

 

      Знаєш, раніше ти був справжнім. А тепер ти - лише оболонка, як інші. І що найгірше - я зробила тебе таким. Я спустошила, ввібрала всього тебе і вивчила напам’ять всі твої малі звички, думки. Тепер я стою під твоїм будинком, і якщо ти впустиш мене, я їй-Богу буду намагатися тебе вбити. У світлі ліхтаря блищить сталь. Потрібно тримати ножа в рукавицях, щоб не залишити відбитків. Приходжу і чекаю. Як Каїн, що зараз проллє невинну кров брата. Всі ми, люди, двічі брати один одному. Тепер я й сама не знаю чому, але мені боляче дивитися на тебе. Тепер я мовчки вичікую, як мисливець. Раніше ти полював на мене, на мою увагу та прихильність. Тепер я чигаю на твоє життя. Мені так страшно, я не зможу завдати тобі болю. Але нам затісно тут, на одній планеті.

 

     Ти, як дикий звір, тихо виходиш із нетрів власного дому. У світлі місяця бачиш, що тіні снують і бажають твою душу. Я здригаюсь від однієї думки про те, що мені доведеться це зробити. Ти чуєш моє дихання і зриваєшся бігти в темряву. Чую, як ти відсапуєшся десь там, за гаражами та автівками. Ніж досі злісно поблискує в моїх руках. Ні, я не хочу помсти чи крові. Просто йду за тобою навмання, у темряву. Підходжу впритул і дивлюся на твою спину. Гаряча пара виходить з твоїх легень. Я заношу ніж, але ти обертаєшся так різко, що я зойкаю так дзвінко і сполохано, що мій голос ще довго висить у нічному морозному небі. Ти схопив мою руку, і я не знаю, що робити далі. Я не можу дивитися на твоє нервове обличчя. Відводжу очі, бо мені так боляче, ніби це ти штрикнув мене ножем. Ти дивишся в мої очі з таким розчаруванням і переляком, що всі сили покидають мене. Мені соромно. 

 

      Колись я так хотіла подобатися тобі. Натомість тепер я прийшла з ножем і дрижанням колін. Ще деякий час між нами висить тиша така важка, як ціла планета. Важка і брудна, як моя душа. Ти дав мені крила, я ж обрізала їх. Тепер там два огидних червоних шрами від лопаток і аж до останнього ребра. Я дивлюся в твої бездонні два півмісяця, обрамленні зіницями. Я чую, як твої руки слабнуть. Так темно, тільки сірі півтіні витають під чорними небесами. Мої сухожилля починають трястися, і ніж падає, грузне в снігу. Я не маю сил підняти його, та й більше не треба. Я прийшла вбити, а тепер боюся зрушити твій пульс бодай на секунду. «Вибач,»- виривається хрип із мого серця.

 

     «Вибач.» Я чую, що моє лице заливає рум’янець і по ньому біжать гарячі сльози розкаяння. Я не дозволю, щоб ти їх бачив. Ти й так занадто розхвилював моє Північне море. Крок, другий. Відпускаю твою руку і тану в пелені темряви, що синьою завісою закриває мої заплакані очі. Ти кричиш у темряву. Ти вигукуєш моє ім’я, але воно тепер - білий шум. Я розчинюся в цій найбезпросвітнішій ночі й більше ніколи не буду відгукуватися. Я чую твій голос, і він додає мені відчаю. Я зриваюся й біжу наосліп у гущу лісопарку. За моєю спиною маякують побілілі від снігу стовбури дерев. Чоботи грузнуть у снігу. Я все ще чую твій голос у своїх скронях. Він гонить мене, як страх паралізує і гонить дикого звіра. Врешті я шпортаюсь і вже не можу стримати схлипів і починаю кричати, ніби втрапила в пастку. Сніг забиває моє поривчасте дихання. Нога нестерпно болить. Я очікувала на смерть. Бо хто з мечем приходить, від меча і поляже. Але через якусь годину засинаю серед моря снігу, розгубленості, відчаю і темряви. Ти знайшов мене аж синю від морозу і сліз. Але я більше не зможу дивитися тобі в очі. Я вдячна тобі десь в глибині душі. Бо це занадо боляче — пробачати.