Заремська Юлія

 Купання над берегами сонця

 

     День був сьогодні особливо вітряний. Кінець серпня. Ми стоїмо на скелі. Річка нуртує і кидається в обійми берегів так рвучко, що здіймає білі буруни. Вода, як скло. Натягається з кожним поштовхом вітру. Сонце б'є нам в очі безперервним потоком залишків подрібненого літа. Повітря робиться масним від променів, що пробивають воду, роблять з хвиль льодяники чи вітражі. Це можна бачити лише мить. Проте, ми бачимо. Часу не існує більше.
     
Сонце заливає наші тіла. Ми сидимо на рушниках, звісивши ноги додолу, в вир догораючого дня. Марісоль підводиться. За нею я. Вона вмикає пісню на старому магнітофоні, що вже аж тріщить від ваги пилу.
Протирає кінчиком пальця кнопки. 
По наших ліктях біжить сік нещодавно доїдених грушок. 
Вітер впирається в наші тіла. Тепло.
-На плечах веснянки.- каже Марісоль.
Я всміхаюсь. Промені втрапляють в очі та я бачу лише вогняну кулю та бірюзово-перламутрові спини хвиль. 
-Жарко.-кажу я.- йдемо в воду.
Вона киває:
- Зараз, ще хвилину. 
     
Марісоль любить сонце. Та й сама вона ніби зшита з його світла. А очі, тримають у собі ті водяні глибини, про які не здогадуються водолази й субмарини.
     
Її пальці ковзають по рушнику й спиняються десь біля його кінчиків.
     
Вона підносить тканину над золотаво-білим волоссям та мідними плечима. Вітер знаходить собі кишеньки в складках рушника і тріпоче  ним над затокою. Рівень води піднявся вдвічі. Сонце полоще напівзатоплені човни, колись прив'язані на березі.
Я підводжусь. Теж напинаю вітрило-рушник.
Вітер лоскоче мої щоки власним волоссям.
     
Всередині щось завмирає. Час. І гарячий солонуватий вітер наповнює моє нутро. В мене більше немає легень. Я їх не потребую. Я - атом гелію в променях сонця, часточка всесвіту. 
     
Ще мить. Повіки здригаються. Я чую голос Марісоль. Вона сміється десь далеко.
- Дивися! Я - Чорний Плащ! - гукає вона з вершини скелі, десь аж біля насосу й порослих каменів. 
Хутко біжу босоніж вгору.
- Я сам Страх Ночі!! - кричить вона та біжить мені назустріч. Кидається мені в обійми. Сміємося. Нам починає бракувати повітря. Вітер тріпоче наше волосся та рушники, точно як два плащі.
В динаміках магнітофону все ще грає пісня. Якась повільна, монотонна.
     
Марісоль перемикає і починає танцювати. Грає інша, ритмічна, повна життя, хоча й не надто сучасна.
Сонце грає на її обличчі та тілі великими бліками. Над нами шумить хвоя. Глиця та сосни хитають вітами. На скелях клубочаться химерні тіні. Через плівку сонця бачу, як вона усміхається та підспівує. Приєднуюся, хоча й не надто люблю танцювати. Ці наші танці подібні до хитання хвої над скелястими берегами. Вона танцює ритмічно. А я - подібно до хаотичного руху хвиль під тиском вітру чи вибуху гамма частинок на поверхні Сонця.
- Навчи.-прошу я.
Вона киває, всміхається. І показує рухи.
В мене потроху починає виходити. Усе так просто. Зазвичай найелементарніші істини приходять найостаннішими.
Пісня спиняється. І в магнігофоні чути сухе бляшанкове шкрябання. 
- Ось і дограли стариганя. Залишмо його як музейний раритет. 
     
Я погоджуюсь. І взагалі не люблю викидати старі речі. Вони тримають у собі пам'ять. І ніби все гаразд. Хоча десь на душі лишився майже невидимий осад від зламаного магнітофона.
Такий, як буває іноді пісок на зубах після купання. Але так треба. Зламані речі теж потрібні. Не щоб їх використовувати, але тільки для того, щоб навчитися прощатися із старими іграшками.
Сонце знов заливає наші обличчя.
Ми змовницьки дивимося один на одного.
Марісоль кидає рушник. Бере мене за руку.
- Раз, два... - не встигає доказати вона.
- Три!!!- кричу я та тягну її з собою зі скелі у вируючі хвилі.
Перед тим, як торкнутися води, я набираю сонячних променів повні груди. Вода поглинає наші тіла. Ми розчиняємося в золоті, змішаному з мороком та вологим холодом.
     
Розкладаємося, як Лондініум в Лондоні з часом. Бо всі ми одне - і сонце, і душі, і вітер, і сосни, і позолочений морок води...
Удар! Хвилі спинили свій хід. Бризки летять до сонця, але ми цього вже не чуємо. Мої вуха накриває товща води, відчуваю лише вібрацію водяного простору, в який ми так безсовісно ввірвалися. Порушили гармонію. Розірвали світ соліпсизму. 
Удар! Скеля. Відкриваю очі. Туди напливає рідина. І сонце.
     
Промені кануть через скляну товщу натягнутих хвиль.  Губи помалу розтискаються. Вже не такі сухі. Випускаю повітря, воно кане догори живими істотами, бульбашками. Випускаю руку Марісоль. Іду до дна.
     
І мені невтямки, що на дні так холодно, мертвенно, лячно. Там немає сонця і цих трепетних нот життя, зефірних вітрів, брижів. Лише темінь. Глибока і чорна настільки, що ріже своєю недосяжністю, застояною глибиною. В моїй грудній клітині ще жевріють залишки літа, і сонця...і тепла чужої руки. Всім потрібне те зігріваюче щось. Те душевне розуміння, тепло. Ним можна освітити навіть найпонуріше, намулисте дно. Вода наповнюється ще чимсь брунатним, терпким.
     
Повіки злипаються. Крізь їх плівку я більше не бачу проміння. Сонце, сонце, я буду сумувати...і Видихаю. 
Марісоль випливає і хапає повітря. Лячно озирається на всі боки. Щось між її ребрами стискається і завмирає. На її шкіру опускається тривога.
Знову судомно хапає повітря.
- Рут! Рут! Де ти? Рут!!! - кричить вона майже у відчаї.
Потім знову поринає у чроно-золотаві глибини.
Знов виринає і кличе.
     
Її очі застелені чимсь солоним. Гірким розумінням. Її руки тремтять. Вона знов кидається у вир. Як останній спартанець на піки ворогів. 
І ще раз. Пірнає аж під самою скелею. 
Вода мутна, аж пурпурова. 
Врешті намацує в темноті залишки чийогось тепла. Руку. Виносить на берег.
Сонце знову грає на моїх повіках.
Дякувати Богу. 
Чую ніби крізь плівку часу, як Марісоль слухає моє серце.
- Пульс є. Дякувати Богу. Як же ти мене налякала.
Вдихаю. І кашель забиває мої груди. Солоність виходить з моїх вуст, очей.
Підіймаюсь. Волосся тихо сушить вітер. Тихо посвистує в вухах. В голові дзвенить.
      
Марісоль допомогла підвестися. Мовчки йдемо додому. Мені холодно. Хоча й сонце продовжує ставити цятки на моїх щоках, плечах. Вечір лягає в долину і за обрієм видно, як згущується темрява. Хоча тут сонце ще й не думало лягати спати.
Піднімаємося додому. В кухні сидимо мокрі на рушниках. Марісоль готує вечерю. Відварює сосиски, дістає помідори, ті що ми збирали сьогодні. Дістає морозиво. Гріє макарони, ріже сир. Кладе чайник на вогонь. На кухні клубочаться рідні запахи дому. Я пориваюсь допомагати. Вона садить мене і каже, що мені треба відпочити. 
      
Врешті вона накриває стіл, прочиняє вікно. До кухні влітають аромати матіоли і вечірніх сутінок. Свіжість та солоність.
Сьогодні вечеря особливо смачна. Марісоль куштує їжу. Біжить за сільничкою.
- Вибач мені. Не треба було тебе підбурювати. - кажу напівзахриплим голосом.
- Це я винна. Я не впильнувала і не витягла тебе вчасно. - каже Марісоль і опускає свої чудні, сині очі.
- Облиш, це вже не важливо. Головне, що ми обоє живі.
     
Обіймаю її. Вона дивиться сумними, вируючими очима з-за мого плеча. І погляд її такий філософсько-змучений, ніби ввібрав у себе мудрість віків. У моїх очах відражається жовтяве світло лампи. А її - кануть у темінь між дошками на підлозі, десь за ніжками столу, проміжками між мисками, линуть за вікно і впиваються в смереки.
Підходить до віконної рами впритул і дивиться на чорну воду. 
Потім піднімає пасма мого волосся і дивиться на промиту рану. Скрушно хитає головою і видихає:
- Магнітофон ще можна поремонтувати. Я вірю. Я знайду майстра.