Заремська Юлія

Ворон

 

     Можливо, моя наївність — це найкраща риса, притаманна людині. І все ж, наївні та прості зазвичай не виживають. Засихають, як бур’ян між доріг, вивітрюються, як спирт із пляшки, з часом розтоплюються, як перші сніги.

 

      Я чужа цьому світу. І скільки б я не блукала, він відкидає мене разом із моїми нікчемними спробами бути кращою. Але якщо не буде тих простодушних, чесних людей, то рано чи пізно сильні цього світу заглушать всю добру і незамислувату красу, радість. А Марісоль, вона інша. В неї ніколи не має сумнівів та осіннього смутку. Вона завжди в злагоді з собою і оточуючими. Вона такий собі сонячний промінчик у моїй тайзі. Але дарма я вважала всіх кращими за себе, бо якщо я народилась, значить, теж потрібна, важлива для історії. Несу свій хрест, окреме завдання. І ніхто мене не замінить. Не буде другої Рут.

 

      І все ж мені важко. Сили покидають мене на зиму. Життя тліє в мені і пускає легенький димок із моїх легень на морозі. Останнім часом я лише їм, сплю та молюсь. Іноді мені доводиться щось робити вдома, але це майже не змушує мене рухатись і оживати. Я неначе в анабіозі. Новий рік давно минув, а в оселі все ще не з'являлась ялинка, прикраси, і взагалі, давно вже пора випрати білизну й вимити підлогу. Я майже не виходжу на вулицю і дізнаюсь про погоду з вікна й прогнозу по радіо. А вибігаючи, ретельно уникаю людей і їхніх дрібних прискіпливих очиць, що із зухвалою допитливістю впинаються мені в прикрите обличчя, а потім у спину. 

 

      У мене з’явився новий друг. Він нещодавно прилетів до мого балкону і дзьобом постукав у шибку,просячи хліба. Це ворон. Я назвала його Карлом. Він живе на моїй кухні. Тепер нас двоє. Таких безпритульних бурлак, крихітних, понівечених посланців Всесвіту. Карл розуміє мене, на відміну від інших, з якими я майже не спілкуюся. Адже ворони набагато кращі, ніж люди. Ці дрібні занепокоєні створіння не вміють жити в гурті, постійно ображають один одного. А ворони, навпаки, за прожиті роки набираються мудрості й врешті стають добрими порадниками. І вмирають вони не так, як люди. Тихо відходять в інший світ без цього безглуздого страху й чіпляння за кожну мить. Ворони точно знають, що на смерті ще нічого не закінчуються. Бо смерть — лише відокремлення душі від тіла, це лише новий початок відліку вічності. І голоси їхні ще довго висять у повітрі незримими нитками паморозі. Ворони відходять лише в кінці лютого. Карл сказав мені. Бо весна для них — не початок нового, а кінець. Бо чорному кольору не місце в буянні трав і цвітінні садів. Чорний — колір відлиги, зволожених стовбурів дерев, мерзлого чорнозему. Ворони вицвітають в лютому під дією легких перших променів весни. Для всіх початок, для них — комедія ля фініта. Хоча життя їхнє аж ніяк не схоже на театральну постановку чи спектакль. Занадто реалістичне, аж до таких дрібниць, як визбирування крихт із сміттєвих баків чи крові товариша на снігу. Кажуть, ворони й галки вмирають у неволі. Тужать за небом. Але якщо двох диких птахів посадити в одну клітку, квартиру, то, може, вони й знайдуть спільну мову. І будуть тліти, тужити разом. І врешті, вмирати разом завжди краще, знаючи, що зустрінетесь на небі.

 

     Через кілька тижнів прийшов лютий і Карл помалу почав скидати пір’я. Та й усе, що лишилося, перестало блищати здоров’ям та вицвітало, як стара бабусина шафа на сонці. А ще через днів п’ять він вже майже не рухався й говорив ледь чутно, стогнучи. І кості його стали, як перетоплені карамельки, майже порожніми. Невагомий, нечутний, невидимий ворон. Я увесь час носила його на руках, бо бідний Карл осліп і натикався на предмети, кволо повзаючи по підлозі. Я затулила вікна від яскравого весняного сонця, що так безжалісно забирало його життя щогодини. Так тягнулися наші дні. Я носила його на руках і годувала рідкою кашею. Він іноді озивався до мене все ще так безпомічно і подивлявся на залитий сонцем світ своїми незрячими очима-намистинами, що помутніли і стали біло-блакитними, задимленими.

 

      Це відбулося так, як зазвичай вмирають добрі, світлі люди. Пішов дощ і накрив світ густою вогкою пеленою. Перші дні квітня. Стіна дощу вимила всі сніги. Карл після довгого сну врешті подивився на мене з усвідомленням. І ми обоє зрозуміли, що це кінець. Не можна більше відтягувати смерть. Я й так забагато тулила ворона до себе, годувала кашею, гріла, вибирала бруд із пір’я.

 

      Карл відходив тихо, як праведник. Я вже майже не чула биття його крихітного серця під облізлими грудьми. Відчувала все більші паузи між ударами. Мене охопив жаль. Ні, я ніколи насправді не була готова до смерті. Підхопившись, судомно збігла зі сходів під’їзду і опинилась під стіною дощу, все ще тримаючи тільце Карла пригорненим до себе. Дощ заливав обличчя й через хвилину я вже була мокра з голови до ніг. Ворон витиснув із себе останній хрип і віддав своє дихання. Я все ще трясла його тіло, ніби просила в неба ще трохи часу для нас. Але небо потребувало Карла тепер, і врешті, що ж уже вдієш. Вода заливала мене, і світ стрясали громи. Я побігла додому і взяла картонну коробку, в якій Карл спав колись. Поклала його туди. Дощ вщухав. Я вибралась на пагорб. Пожухла трава й стерня колола ноги в самих лише шкарпетках. Вони з білих швидко перетворилися в болотяно-зелені. На пагорбі було вітряно, достатньо, щоб пошматувати мої щоки. Небо згущувалося тут, над лісосмугою й цим пагорбом, що майже лисим верхом дірявив небо. Я сподівалася закопати Карла під деревом, але тут їх не було. Іноді де-не- де траплялися чагарники та голі поодинокі штурпаки бузини. Я розгледіла на вершку пагорба камінь. Підбігла, захекалась. Піт заливав мою спину. Вперше за багато місяців мене полишила апатія. Я натхненно почала рити землю під каменем, що обріс сивим мохом. Через якийсь час викопала достатньо глибоку яму для коробки від взуття, у якій лежав Карл. Я поклала його туди і, засипавши яму, вирушила додому. Бруднюща, але жива. Мені довелося йти кілька кілометрів. На душі був спокій та мир. На мене озиралися прохожі та водії автівок. На малу блукачку, дівчину без взуття в тоненькій курточці й спортивних, всю в болоті. Але з блаженним усміхом на обличчі. Карлу зараз краще, ніж мені. Він досяг свого раю. А я все ще тут. Моя мандрівка лише починається. І на душі немає гіркоти втрати, бо ми ще зустрінемося. Обов’язково.

 

     А зараз час випрати речі та вимити підлогу, зняти напругу і штори, відчинити вікна на нову весну. Їх буде ще багато, перш ніж настане остання відлига. На вулиці починало темніти, а я прала зелені коліна спортивних штанів і білі в минулому шкарпетки в тазі на своєму балконі та вдихала аромат нового життя. Ще раз.