Мєльгунова Ельвіра

 Казки про те, як французи Херсонщину допомагали будувати

 

  Диптих

 

1. Французький Прометей, або як на Херсонщині один з маяків побудували

 

- Тарасе, а ти знаєш, про що я зараз читала? – першоклассниця Уляночка радісно підскочила до брата. - Про спеціальні споруди - маяки! Це тобі не маячня якась – це такі височезні вежі, які своїми очима блимають і світять дуже-дуже далеко. Моряки їх бачать, тому і не блукають у морі, а йдуть прямісінько у порт. Вони такі гарні!..

 - Це так, знаю - посміхнувся Тарас. – А ось чи здогадуєшся, ти, Уляно, що в нас, на Херсонщині, один з чудових маяків має дивовижну історію? Його побудував французький архітектор, у всьому світі відомий як автор Ейфелевої вежі – Гюстав Ейфель!

 - Ти ба! – здивувалася дівчинка. – Звісно, я знаю, що ця велична споруда стоїть у Парижі… А розкажи, як це все було. Ну будь ласочка!

 - Гаразд, - кивнув Тарас, – розповім.

 

 Якось давно, ще коли нас с тобою не було, а наша прабабуся Тамара була такою же маленькою дівчинкою, як ти, Ляно, прокинувся одного ранку у своїй Франції Гюстав Ейфель. Сонце яскраво блищало, наповнюючи кімнату м’яким золотавим світлом, і здавалося у той момент, що день буде настільки чудовим, наскільки можна собі уявити. Вже відомий на той час архітектор збирався добре поснідати, а потім сісти за працю. Напередодні увечері Гюстав отримав листа з України, в якому йшлося про маяк для острова Джарилгач, адже тамтешні моряки вже сил не мають – іноді вночі така темрява, а вдень такий туман стане, що деякі кораблі губляться та потрапляють у пастку.

 Тому, поміркувавши, Гюстав вирішив, що йому буде цікаво розробити ідею для будівництва маяка.

 

Отже, поснідавши як слід, архітектор зібрався сідати за проектування.

 

- Привіт, мій друже, - сказав Гюстав до свого кота, який, до речі, вмів розмовляти. Вони давно були товаришами і досить часто допомагали один одному, але історія їх знайомства – це інша казка.

 - Вітаю, - промурчав той, легенько киваючи. – З раннього ранку за працю, еге?

 - А в мене є варіанти? – здивовано знизав плечима архітектор. - Людина на те і створена, щоб діло робити, а не ледарювати.

- Цим ви від нас, котів, і відрізняєтесь… - позіхаючи, відповів кіт. – А мені ось важко у таку рань щось робити. Спати хочу…

 - То й спи, не треба мені тут лінощі розводити, - похмуро сказав Гюстав, беручи до рук олівець і переносячи з листа собі на папір приблизні дані бажаного маяка.

 - Хіба то лінощі? Я ж лише…

 Розмову кота та його хазяїна перервав гуркіт у двері.

 - Піди, відчини, а я поки подрімаю, - нявкнув кіт, потягуючись.

 Гюстав піднявся і вийшов зі свого кабінету. Відкривши двері, він побачив низеньку яснооку дівчинку, яка стояла, закутана в плащ. Було видно тільки її лице. Янтарні очі із цікавістю дивилися на архітектора.

 - Ви Гюстав Ейфель? – спиталася вона на чистому французькому.

 - Так, а що?

 - Мені конче потрібно з вами поговорити відносно однієї невеличкої справи…

 - То й говорите, - знизав плечима Гюстав.

 - На порозі якось незручно… - сором’язливо сказала дівчина.

 Архітектор прикинув, що, мабуть, дійсно стоячи не досить приємно спілкуватись, тим паче, що його гість, напевно, втомився. І вже він збирався пустити дівчину до хати, але раптово почув голос свого кота:

 - Не пускай її до хати, вона зло із собою несе.

 Гюстав, вловивши те застереження, похмуро відповів дівчині:

 - Якщо справа дійсно невеличка, то ми і так можемо поговорити.

 Дівчина відсахнулася та якось дивно подивилася на архітектора, а її очі виблиснули смарагдами.

 - Тоді я так скажу… якщо ви виконаєте прохання з того листа, що прийшов до вас з України, і зробите маяк, то на вас чекає загибель. Тож, коли креслення буде готово – віддаси його мені.

 Гюстав повільно кивнув та зачинив двері. Повернувшись до свого кабінету, він зустрів напружений погляд кота.

 - Хто це був? – спитав Гюстав.

 - Підозрюю, що це сирена. Чув, який запах був від тієї дівчини? Може, по-французьки вона і говорить як француз, але свою риб’ячу натуру їй не сховати, - кіт зітхнув, подивившись на клаптик паперу, на який Гюстав записав дані з листа. – Вони, ці сирени, напевно, дійсно спробують тебе вбити, якщо ти завершиш цей проект.

 - Не знаю, які це там сирени, мені на те байдуже. Маяк зробити треба – і крапка!

 - Чого ти повинен ризикувати заради країни, в якій ти навіть не був?

 - Мені загрожують, а піддатися загрозам – це все одно, що визнати свій страх перед ними. Так що ця справа тепер принципово важлива для мене.

 - Розумію, - кивнув кіт. – А як ти дивишся на те, щоб обдурити сирен?

 - Яким чином?

 - Вони живуть переважно в морі, тому багато бачили маяків. А якщо побудувати те, що буде не дуже схожим на звичайний маяк? Ти ж збудував цілу вежу, яку назвали на твою честь Ефелевою! Спроектуй щось схоже, ім'я їй дай якесь на кшталт «Ейфелева вежа номер 2». А на справді це буде маяк.

 - Вважаєш, що спрацює?..

 - Це краще за будь що. Тим паче, що сирени навряд чи завдадуть тобі шкоди, коли маяк вже буде збудований. В цьому не буде сенсу, адже це твій перший і, підозрюю, останній проект для такої споруди.

 

Поміркувавши деякий час, Гюстав впевнено кивнув.

 

- Гаразд. Працюємо!

  - І що, в них вийшло? – спитала Уляна, коли Тарас замовчав, проклеювачі важливу частину до моделі літака.

  - Так! Ейфель завершив проект. Коли сирена прийшла перевірити, чим займається архітектор, він продемонстрував їй креслення і сказав, що це просто мініатюрна Ейфелева вежа. Креслення дуже сподобалося морській дівчині, і вона сама погодилася доставити його, навіть не підозрюючи, що принесе до Херсону проект, за який повинна була вбити Гюстава.

 - Оце так! А цьому відважному чоловіку нічого не зробили? За те, що схитрував.

 - Та ні, сиренам стало не до того, варто було маяку запрацювати. Хоча, кажуть, коли Гюстава ховали, поруч з могилою бачили золотооку дівчину, що мовчки стояла, ховаючись у чорний плащ.

 - Але чому вона там була?

 - Напевно, хоч Гюстав і обдурив сирен, тій дівчині було важко закрити очі на красу його творів. Адже в кожному живе почуття прекрасного, навіть у морських дівах.

 

1. Усе веде до кращого

    - Уляночка, чи довго ти ще збиратимешся? - спитав Тарас.

    - Ще одну-однісеньку хвилиночку, любий братику! – вона була так рада, що брат, студент-першокурсник авіаційного інституту, не тільки приїхав додому зі столиці на канікули, а ще й погодився повести її на прогулянку, хоча вчора вона зламала (звісно, що не навмисно!) один з макетів літаків, який майстрував Тарас.

     - Поквапся, ми запізнюємося на катер

      - Улянка вже стояла поряд:

       - На справжній катер? А де це ми їдемо?

       - Вчора ти мені розповідала про Францію, чи не так? Ти ж хотіла там побувати?

        - Звісно! Але ж ми не можемо зараз прямо з Херсону туди попливти!

     - Твоя правда, але… побачиш! - з посмішкою та загадковістю у голосі відповів Тарас.

 

Літо дарувало гарний настрій, зранку заряджало усіх на позитив. Ранок був пречудовий - сонечко світило ласкаво і не було надто спекотним. Придбавши квитки, брат з сестрою зайшли на білий з блакитними смугами катер. Серед всіх інших він вирізнявся новизною. Але весь "блискучий" вигляд псував старий дерев’яний трап - це зауважила про себе дівчинка, коли почалася посадка. Катер почав плавний хід по Дніпру. Водичка - чиста і прозора - здавалося, всмоктує світ сонця, а невеличкі рибки, що грайливо вистрибували над поверхнею, нагадували дельфінів. Все було таким чарівним, але Уляна все ж таки непокоїлася.

 

- Де ж Франція? – через деякій час нетерпляче смикнула за руку брата дівчинка.

 - Ти ж знаєш - до неї майже п’ять тисяч кілометрів, - відповів Тарас.

 - Знов жартуєш? – вже хотіла образитися Уляна.

 - Справа у тому, що я хотів запропонувати тебе ще одну розповідь про херсонців-французів.

 - Добре, тоді розповідай вже! – Уляна намагалася, щоб в її голосі не було чутно великого розчарування.

 

Тарас посадив сестричку собі на коліна, щоб торохтіння двигунів не змушували його говорити надто голосно, и почав розповідь.

 

У славнозвісній країні, що зветься Франція, жила собі начебто звичайна родина Вадонів. І батько якось запропонував синові, що став вже парубком, здійснити подорож. Він згадав, що на горищі здавна лежить килим-літак з вітрилами, яким Жозеф (так звали батька) користувався ще тоді, як був таким юнаком, як от зараз його син Ежен. Килим був гарний, з дивовижними квітами по всьому полі, а по краях – довгі золотаві китиці.

 

Не довгими були приготування – і ось вже батько і син спостерегають далекі далі. Доволі довго пливли вони під спекотним сонцем, ловили вітрилами гаряче повітря. Мандрівників вже мучила спрага, до того ж вони мріяли скупатися відтоді, як побачили під собою атласну блакитну стрічку. Саме в цьому місці Вадони вирішили зробити зупинку. Вони склали вітрила – і раптом щось пішло не за планом: килим почав чихати, з-під довгих китиць повалив червоний дим, квіти, що прикрашали середину, почали відпадати. На панелі керування блимали без будь-якої системи то зелені, то червоні лампочки. Треба було робити не тільки термінову, а й аварійну посадку.

 

Не на жарт перелякані Вадони-мандрівники відчули нарешті під собою тверду поверхню. Французам дивом вдалося не зачепитися за дахи будівель і навіть приземлитися на площі. Навколо було місто, але яке? Оскільки вони навіть не здогадувалися, де зупинились, стали розпитувати здивований натовп, що миттю скупчився навколо іноземців. Їм розтлумачили, що ця гарна місцина зветься Херсонщиною, а річка, яку вони бачать неподалік, - то Дніпро.

 

Вадонам, коли вони напилися смачної води та трохи перепочили, треба було відремонтувати килим. Батько Жозеф купив на ринку, що гомонів поруч з площею, потрібні речі: голки, міцні нитки, різні дроти для пульту. Вони з сином прогулялись по центру південного міста, і кожен з них подумав, що не проти трохи пожити у цьому мальовничому краї. Тому коли вони помітили невеличкий покинутий будинок, вирішили саме тут треба зупинитися і не поспішаючи лагодити свій килим.

 

Пройшло днів десять, а може й більше, - килим-літак вже був відремонтований і миготів зеленими лампочками, запрошуючи у подорож. Можна нарешті мандрувати далі або повертатися до Франції. Коли день від'їзду був вже призначений, Жозеф почув негучний стукіт у двері - на порозі побачив молоденьку чорнокосу дівчину з праскою у руках. Вона з дещо зніяковілою посмішкою спитала:

 

- Пане, ви ж справді ремонтуєте поламані прилади, чи не так?

 

Жозеф здивувався, але відмовляти файній панночці не став. Невдовзі праска працювала, як нова. От з цього все і почалося - стали люди з усього міста зносити у майстерню іноземців (так, вони вважали цей будинок майстернею!) прилади, які або зовсім не працювали, або щось в них розладилося. Жозеф поцікавився - звідки вони знають про його вміння лагодити механічні речі. Люди розповідали наступне: якийсь дивакуватий юнак радив обов’язково відшукати несправні прилади і звертатися до пана Жозефа.

 

Так покинута будівля доволі швидко перетворилася на справжню майстерню, де можна було полагодити все що завгодно, а не тільки механічні прилади. Справа розгорталася, а килим з вітрилами все чекав свого часу. Він спочатку опинився у найдальшому темному кутку, а потім і зовсім перекочував на горище. Згодом поряд з будинком вже працював невеличкий чавунно-ливарний завод. Вже давно парубок Ежен зізнався батькові, що саме він був тим юнаком, який зазивав мешканців міста йти зі зламаними приладами до Жозефа. Він, як виявилося, без тями закохався у дівчинку Оксану (ту саму першу відвідувачку, яка прийшла з праскою). Ежену зовсім не хотілося покидати її та повертатися до Франції.

 

Майнули роки, і Ежен взяв управління справою на себе. Батько, який був у поважному віці і скучив за Францією, відправився на килимі додому. Поважаючи великий внесок Ежена Вадона у благоустрій міста, громада присвоїла йому звання "Почесний громадянин Херсону".

 

У великій любові жили Ежен та Оксана, народили сина Олександра. Цей Сашко часто ходив на берег Дніпра і милувався човнами та кораблями. Його захоплення "оселилося" у його кімнаті – по стінах та на поличках були малюнки, фотографії, моделі різних суден. Маючи мрію з дитинства, він почав будівництво сучасної суднобудівної верфі.

 

- До речі, ось він – цей завод, - сказав сестричці Тарас і вказав на велике спорудження, яке було в кількох десятках метрів від катера.

       - Який величезний! Я тут ще жодного разу не була! Оце так, та це ж титанічна праця! – Уляна дуже пишалася тим, що знає деякі "дорослі" слова.

     - Ось така захоплююча історія, а все почалося через поламаний килим-літак… Бачиш, Уляночка, як буває у житті. Недарма кажуть: що робиться, то веде до кращого.

 

Улянка згадала про поламаний літак. Хоча не дуже зрозуміла, що тут можна побачити кращого, але вже не почувала себе такою винною…