Будзуляк Любов

 Пригоди Кактуса Арнольда та його друзів

 На Дикому Заході

 Розділ І. Великий шериф – Кактус Арнольд

 

    Одного вечора кактус, який відгукувався на ім’я Арнольд, відпочивав у себе вдома (десь, скажімо, у штаті Каліфорнія). Його дім був хоч і невеликим, але дуже затишним. Однак найважливішою була комора, у якій Арнольд тримав конфісковані речі: пістолети, вибухівку, ножі, кинджали, яблучні пироги, торішнє варення, старі чоботи, підручник з географії, підручник з алгебри та геометрії (у найдальшому кутку, аби не попалися на очі дітлахам, які забігали до нього мало не щодня), і багато іншого непотребу.

 

    Арнольд працював шерифом: ловив дрібних і пузатих злочинців, заодно конфісковував речі як докази злочинної діяльності, перш ніж кинути їх за грати. Якось він ганявся за контрабандистом і кричав:

 

- Ану стояти! Іменем закону, наказую вам зупинитися, і віддати мені усю незаконну зброю та торішнє варення, як таке, що вже не надається до вживання.

 

Але контрабандист не думав зупинятися. Арнольд тоді як вихопить пістолет, і закричить ще дужче:

 

- Стій, інакше пристрелю!

 

    І контрабандист змушений зупинився, і віддати Арнольду незаконну зброю і торішнє варення, щоб не бути застреленим. Хоча він і не підозрював, що у пістолеті Арнольда не було жодних куль і й загалом він не дуже й то полюбляв у когось стріляти. Хоча одного разу довелося, але це давня історія… Шериф поважно підходив до злочинця, насовував капелюха на самі очі й начеб то грізно промовляв:

 

- От і попався, голубчику. Тепер відведемо тебе до в’язниці, і будеш там сидіти поки не станеш хорошим.

 

    І негідника відправляв за грати (переважно до наступного ранку), а заборонену зброю і торішнє варення долучав до справи. Потім Арнольд писав черговий звіт і клав у папку, а папку на місце, на другу поличку під портретом своєї бабуні:

 

-Усе – виголошував кактус шериф. – На сьогодні точно усе. Час трохи відпочити від біганини.

 

    Арнольд мив руки, кидав на вішак ковбойського капелюха і йшов заварити собі чаю до велетенського сендвіча з курятиною та торішнім варенням (аби даремно не пропало). Шерифу інколи доводилося якось розбиратися з речовими доказами, бо інакше вони б зайняли увесь його дім, який водночас був й його робочим відділком.

 

- Ото клас! – промовляв, погойдуючись у плетеному кріслі-качалці, шериф: – Недаремно ж мій девіз: «Раніше почнеш, раніше пообідаєш». Нема нічого кращого за теплий камін, затишне крісло, сандвіч з курятиною і це, явно кислувате, варення. – Він знічев’я поколупав ложкою у банці, наче роздумуючи над якоюсь черговою важливою справою. – Але їсти можна.

 

    Такий стан справ тривав з дня у день, і всі дні були подібні один на одного (хіба що варення різне траплялося). Поки одного разу доля не зробила різкий поворот у житті Арнольда.

 

 Розділ ІІ. Таємнича карта

 

    Якось одного сонячного дня, коли Арнольд гуляв тихими вулицями свого містечка, оберігаючи спокій мешканців, в одному з напівтемних провулків він почув приглушену розмову. Складалося враження, що хтось комусь погрожує. Арнольд зупинився і прислухався:

 

- Де карта? – шепотів хриплий чоловічий голос.

 - Яка ще карта? – ледве чутно відповідав йому другий жіночий.

 - Сама добре знаєш яка! Та, що веде до загубленої скарбниці індіанців.

 - Загублена скарбниця? Що за вигадки….

 - Кажи негайно, бо придушу! – дещо голосніше вигукнув перший голос.

 - Можеш мене душити скільки хочеш, але про ніяку карту, і тим більше загублену скарбницю, я нічого не знаю. А як будеш доймати, то пожаліюся Арнольду.

- Цьому нікчемному шерифові? – іронічно захихотів чоловічий голос.

 - Так! – Майже голосно відповів жіночий голос. – Побачимо, як ти тоді заспіваєш, коли він схопить тебе за задні лапи.

 

    Арнольд був ошелешений від почутого. Той грубий голос одразу впізнав. Він належав капітанові тарганів-бандитів, Джеку Крива Лапа. А так прозвали його через те, що рік тому, як Джек пограбував банк і почав тікати, Арнольд кинувся за ним у погоню, і підстрелив йому праву лапу (це був якраз той випадок стрілянини, про який шериф не дуже любив згадувати).

 

    Джек, стікаючи кров’ю утік, залишивши награбовані гроші та коштовності. Арнольд тоді повернув усім нещасним награбоване й став героєм. Джек ледве живий дістався найближчої печери і сховався там. Він запалав лютою ненавистю до кактуса Арнольда. Сидячи у затінку печери бандит грізно потрясав цілими лапами і кричав не своїм голосом «Я ТОБІ ЩЕ ПОМЩУСЯ КЛЯТИЙ ШЕРИФЕ! ТИ ЩЕ ПОШКОДУЄШ!».

 

    Інший голос також був знайомий Арнольдові. Він належав – Троянді-Марії, яка кілька років тому прийшла сюди з далекому Заходу та оселилася у місті. Троянда-Марія була дуже милою і тихою дівчиною. Цікаво, що від неї міг хотіти Джек?

 

    Арнольд вирішив, що пора втрутитися. Грізно насунувши на чоло шерифського капелюха і вихопивши пістолета, він з’явився перед ошелешеними Джеком Крива Лапа і Трояндною-Марією наче грім серед ясного неба:

 

- Ану, не смій її чіпати!

 - Т-т-ти! – пролепетав заїкаючись Джек.

 - А ти думав привид твого дідуся! – грізно вигукнув Арнольд. – Ще раз повторюю, але в останнє, – дай дівчині спокій!

 

    Раптом Джек, який поволі прийшов до тями, пригадав, що і у нього є пістолет. Він різким рухом вихопив його та вистрелити не встиг. Арнольд швидко вибив пістоля з його брудних лап.

 

- Рятуйте! – розпачливо вигукнула Троянда-Марія.

 

З-за повороту почали з’являтися мешканці містечка. Джек, зрозумівши, що він на самоті, вирішив відступити.

      - Я ще за тобою вернуся, – просичав він крізь зуби до Арнольда, швидко відступаючи назад.

 - Навіть і не мрій про це! – Крикнув йому навздогін Арнольд.

 - Подивимося, Арнольде, подивимося ще хто кого! – крикнув утікаючи Джек.

 

    Мешканці й далі продовжували зацікавлено дивитися на свого шерифа та Троянду-Марію. Їм дуже кортіло знати, що ж тут сталося. Цікаво було й Арнольдові, але без свідків. От почують про якусь скарбницю, хай навіть і вигадану, клопоту не обберешся. Замучать дівчину, а то й цілі ватаги вирушати за тими скарбами. Кого ж йому потім охороняти? А ще гірше - встрянуть у якийсь клопіт. А ти потім йди їх рятувати, бо ж ти за них відповідаєш…

     - Так, шановні мешканці, – промовив шерифським голосом Арнольд (цей голос передбачав, що його мають слухатися), – прошу усіх розійтися. Нічого не сталося. Негідник Джек вимагав у дівчини грошей. Я його прогнав, а ви також пильнуйтеся.

 

    Почувши таке, мешканці якомога швидше вирішили зникнути з місця пригоди. Ще, чого доброго, повернеться Джек Крива Лапа і захоче вимагати гроші у них.

 

Розділ 3. Нічні гості

 

Арнольд дав Марії кілька хвилин, аби вона прийшла до тями, а потім турботливо спитався:

 

- Тобі вже краще?

 - Дякую, вже краще, – відповіла Марія

 - Чому той пройдисвіт тебе чіплявся? Чого він хотів? – Допитувався Арнольд.

 - Ет, – відмахнулася Марія, – не зважай.

 - Він розпитувався про якусь карту? – далі вів своє Арнольд.

 Але Марія чомусь зовсім не хотіла нічого розповідати. Вона вдала, що кудись поспішає:

 - Вибачай, Арнольде, мені вже треба бігти.

 Вона вхопила свій кошик з фруктами, що стояв поруч, і швидко пішла геть.

 - Дивно, – пробурмотів сам до себе Арнольд, – щось тут не так.

 Не довго думаючи, вирішив непомітно простежити за Марією.

 

    Марія ж, нічого не здогадуючись, ішла до свого дому. Щоправда, інколи вона озиралася, аби пересвідчитися, що її ніхто не переслідує. Нарешті спустилася стежкою вниз до ріки, й опинилася перед маленькою біленькою хатинкою. Це був її дім. Зайшла на подвір’я. Поставила на призьбу кошик і підійшла до великого дуба, що ріс поруч її дому. Притулилася до нього і погладила долонею, ледь чутно прошепотівши крізь сльози:

 

- Пробач, мені друже. Я сама не знаю, що робити? Як я знайду розгадку таємниці, якщо мене на кожному кроці переслідує той волоцюга. Я ж не можу нікому довіритися. Усе може пропасти! Хіба вони захочуть порятувати нещасних, як перед їхніми очима буде ціла скарбниця. Тоді кінець усьому.

 

    Марія гірко розплакалася. Постояла ще трохи біля дерева. Взяла свій кошик, і пішла у дім.

 

Арнольд сидів у кущах верболозу і спостерігав усю цю сцену:

 

- Щось тут не чисто, – стиха пробурмотів до самого себе шериф. – Що вона має на увазі? Що усе пропаде?

 

    Внутрішнє чуття підказувало Арнольдові, що дівчині загрожує небезпека. Але він не знав, як їй допомогти. Адже Троянда-Марія нікому не довіряла, навіть йому! Значить, якась велика таємниця ховається у її серці. І чому на неї полює Джек Крива Лапа? Ні, це все потрібно як слід дослідити.

 

    Арнольд вирішив нікуди не йти, аж поки чогось не вивідає. Вже вечоріло. Він щільніше натягнув на вуха свого капелюха, і вирішив заночувати тут, біля ріки у верболозі. Незчувся, як заснув.

 

    Невідомо як довго спав наш герой, але раптом його щось розбудило. Арнольд відкрив очі й дослухався до темряви. Хоча дуже темно й не було, бо на небі уповні світив місяць. Із своєї потаємної засідки він добре бачив білу хатинку Троянди-Марії і… О, що ж це таке! Дві темні постаті беззвучно рухалися до вікна. Арнольд і собі стиха поповз за ними.

 

- Тихіше! – грізно прошепотіла одна постать. – Зараз розбудиш дівчину.

- А як ми знайдемо ту карту? – запитала інша постать. – Ми ж її точно розбудимо.

 - Спершу ми її зв’яжемо, а тоді вже розбудимо. Вона швидко нам усе розповість. Уявляю, які у неї будуть перелякані очиська, – злісно хмикнула перша пость.

 

«Ну, ми ще подивимося, які у кого будуть очиська», – подумав про себе Арнольд, не спускаючи очей з постатей.

 

Постаті тихенько відчинили вікно і залізли до середини. Арнольд також тихо відчинив двері, і прослизнув до середини. І дуже вчасно! Посіпаки якраз готувалися накинути на бідну сплячу Троянду-Марію мотузки.

 

Шериф швидко ввімкнув світло і вигукнув:

 - Хто не сховався, я не винен!

 - Караул! Рятуйте! – закричали перелякані посіпаки Джека Кривої Лапи (при світлі Арнольд відразу упізнав волоцюг). Це були два жуки-рогачі, більше відомі під прізвиськами Здоровило і Люта Жанна. Як ошпарені забігали вони кімнатою у пошуках виходу. З переляку навіть забули, що влізли через вікно, а у дверях грізно стояв Арнольд з наставленим пістолетом.

 - Що трапилося? – почулося з іншого кутка кімнати. Це Троядна-Марія, прокинувшись від несподіваного галасу і світла, намагалася зрозуміти, що діється у її хаті посеред ночі.

 - Здається у тебе гості, – першим обізвався Арнольд. – Пробач, що я також заглянув на вечірку без запрошення.

 - Яку вечірку?! – ошелешено вигукнула дівчина, переводячи погляд з Арнольда на жуків і знову на Арнольда.

 

Але в ту ж мить світ похитнувся. Арнольд несподівано полетів сторч головою. Це Люта Жанна з усієї сили смикнула доріжку на якій стояв наш шериф. Скориставшись падінням кактуса, бандити останньої миті швидко, понад голову Арнольда, вискочили з дому через двері. Вже за секунду вони зникнули у темряві.

 

Арнольд поволі встав, обтрусився і підійшов до столу. Марія ж далі сиділа на ліжку.

 - Можна сісти? – поцікавився Арнольд.

 - Звичайно, – відповіла Марія, і показала йому рукою на крісло поруч.

 

Арнольд сів.

 - Що ж Маріє, доведеться тобі розповісти мені всю правду. Я ж не можу постійно тебе сторожувати, у мене є ще й інші справи.

 - Що ж я можу тобі розповісти? – розгублено відповіла Троянда-Марія.

 - Тоді почнемо із самого початку. Про яку карту і скарбницю говорив Джек Крива Лапа? Чому ти називаєш дерево своїм другом? І звідки взялися ці несподівані гості? Хоча останнє я можу й сам здогадатися.

 

Марія важко зітхнула:

 

- Це не моя таємниця, я не можу. – Категорично заявила дівчина.

- Маріє, – у Арнольда вже не ставало терпцю, – мені не потрібна ця таємниця. Але коли й далі будеш мовчати, то я тобі не допоможу, і наступного разу, Джек Крива Лапа доб’ється свого. Тоді таємницю буде знати він…

 - Ні, краще я помру! – перелякано вигукнула дівчина. Вона ще трохи повагалася, і нарешті погодилася:

 - Гаразд. Все одно я сама не дам собі раду. Так, мені потрібна допомога. Мені і моїм друзям. То ж слухай…

 

Розділ 4. Стародавнє прокляття

 

Троянда-Марія зручно вмостилася на ліжку, і поправила теплу ковдру.

 - Це сталося кілька років тому, коли я жила на Далекому Заході. Моя домівка знаходилася неподалік старого лісу, в якому мешкало дружнє індіанське плем’я. Це були дуже хороші сусіди. Вони ходили на полювання, ловили рибу, збирали ягоди, майстрували легкі каное, дитячі іграшки, малювали красиві малюнки. У племені панував мир і злагода. Не було злодіїв, розбійників, ледацюг. Це було щасливе і заможне плем’я. Я часто приходила до їхнього шамана вивчати лікарські трави.

 

    Але у цього племені була одна велика таємниця. Я її не знала. Ніхто мені про неї не розповідав. Я тільки знала, що десь глибоко у лісі є таємна печера, де знаходиться храм індіанців. Там вони молилися своїм богам. І там же зберігали, як я потім дізналася, свої скарби. Що то були за скарби – досі не знаю.

 

    Однієї ночі я прокинулася від страшного галасу. Швидко зібралася і побігла на крик. На індіанське плем’я напали якісь озброєнні бандити. Це був дуже добре обраний час, бо більшість чоловіків вирушили на велике полювання до каньйону. Тих кількох старих чоловіків бандити відразу убили. Також вони ловили дітей, били жінок. Аж поки не схопили старого вождя, і не почали допитуватися, де знаходяться їхні скарби. Вождь Бурий Ведмідь мовчав. Тоді бандити почали погрожувати, що знищать їх усіх, а їхні домівки і ліс спалять дощенту. Тоді Бурий Ведмідь сказав, що віддасть їм скарби. Усе плем’я перелякано застигло. Адже ті скарби були у них з найдавніших часів, і більше вони нічого не мали! Та вождь уже вирішив. Він повів злочинців до стародавнього храму. Я потайки пішла за ними.

 

    Коли вони наблизилися до храму, вождь сказав, що мусить сам спуститися у підземелля. Бандити мали його почекати на зовні. Я ж тихенько у темряві прокралася за ним, і непомічена спустилася до печери. Ніяк не могла повірити, що вождь вирішив віддати давні скарби племені. Хотіла його відмовити.

 

    Коли Бурий Ведмідь спустився у підземелля, то став перед давнім індіанським знаком та промовив давнє закляття. У той момент здійнявся страшний вітер, все довкола почало перевертатися. За хвилю вітер вирвався на зовні. Я міцно вчепилася за якийсь камінь і щосили намагалася втриматися. Несподівано вождь помітив мене. У його очах я прочитала розпач. З останніх сил Бурий Ведмідь крикнув до мене «Порятунок у пам’яті!», і перетворився на малесеньке деревце посеред храму. У той самий час усе плем’я перетворилося на дерева, а бандити – на великі камені довкола храму. «Ти врятуєш нас», – прошепотів вождь, уже хитаючи гілками замість рук.

 

    Що я мала робити?! Вхопила те деревце, і швидко побігла. За який момент вже була вдома, але дому не впізнала. Довкола ріс великий ліс, де з’явилося повно нових дерев. Це були індіанці – їхні чоловіки, жінки, діти… Я зрозуміла, що не можна тут залишатися. Якщо бандити не повернутися до себе, то за ними прийдуть інші. Вони можуть вбити й мене, і тоді вже ніхто не врятує нещасне плем’я.

 

   Троянд-Марія гірко розплакалася. Арнольд мовчки її слухав, не перебиваючи. Дівчина продовжувала:

 - Кілька років я блукала світом у пошуках порятунку. Але так ніхто й не пояснив мені, що означають ці слова. Нарешті вирішила повернутися ближче до лісу. Прийшла у ваше селище, і ось тепер я тут. То дерево на подвір’ї, старий вождь. Де б я не садила мале деревце, воно швидко ставало великим деревом. А коли нам треба було йти далі, я торкалася долонею стовбура і казала: «Пішли». Тоді дерево знову ставало маленьким, і ми рухалися далі. Щодня обіцяю допомогти йому, але марно. Я так і не знаю, як врятувати плем’я.

 

Арнольд якийсь час мовчав, роздумуючи над почутим. Тоді поцікавився:

 

 - Але чому Джек домагався від тебе карти? Звідки він знає про Твою таємницю?

 - Не знаю, - розпачливо розвела руками Троянда-Марія. – Але думаю, що вся справа у тому, що одного разу він підслухав мою розмову з деревом. Я говорила вождеві, що нам треба рушати далі, повернутися до індіанського храму. Я часом думаю, що можливо розгадка таємниці захована там. Вождь спитав мене, чи знайду я сама дорогу до храму, адже тоді я бігла за ним у темряві, а ліс дуже сильно розрісся… Я тоді сказала, що у мене є карта. Вона завжди зі мною. Мала на увазі своє серце, у якому завжди залишилося жити індіанське племя.

 - Отже жодної карти насправді немає? – здивувався Арнольд.

 - Ні, звичайно! Яка карта! Воно все у мене у голові.

 - Так-так, - розмірковував шериф. – А ти не знаєш, у храмі справді є якісь скарби?

 Дівчина задумалася:

 - Думаю, що є. Я не раз про них чула від шамана. Він говорив, що то магічні речі, які дають силу їхньому племені. Але тепер, коли усе плем’я перетворилося на дерева, за ними усі полюють. Але чому ти питаєшся? Невже і тебе цікавлять лише скарби!

- Ні! Звичайно, ні! – Швидко заперечив Троянді-Марії Арнольд. – Я лише думаю, що допоки вони там, то і досі є небезпека, що їх хочуть викрасти. А коли зникнуть речі, що давали силу племені, то чи не буде запізно їх рятувати?

- Ой! – вигукнула перелякано Троянда-Марія. – Я про це не подумала. Що ж робити?

 - Негайно вирушати до храму. Зробити все, щоб знову перетворити індіанців на людей. – рішуче виголосив Арнольд.

 - Але як?

 - Ще не знаю. У кожному разі, нам треба туди дістатися. Можливо, ключ до розгадки у тому підземеллі. Ще сьогодні вирушимо у дорогу!

 - А раптом Джек Крива Лапа також полює на скарби? – спиталася Тронда-Марія. – Він може нас будь якої миті напасти на нас.

 - Це ми ще подивимося, – іронічно зауважив Арнольд. – Хай тільки спробує! Аби не став кульгати і на другу лапу.

 І друзі негайно почали збиратися у дорогу. Не можна було втрачати ні хвилини.

 

 Розділ 5. Джек Крива Лапа страшенно лютує

 

А в той Джек Крива Лапа несамовито бігав з кутка у куток кімнати, волочачи за собою свою криву лапу. Посеред кімнати зіщулені від страху тряслися Здоровило і Люта Жанна.

 

- Це правда пане. Він напав на нас і прогнав – перелякано сказала Люта Жанна.

 

Від цих слів Джек Крива Лапа аж побілів з люті.

 

-Телепні! Невдахи! Ледацюги! За, що я вам гроші плачу?! І взагалі, – звідки він там узявся?

 - Ми не знаємо звідки він там взявся, Пане. – пробелькотів Здоровило.

- Ми вже майже схопили дівчину, як тут ТРАХ ТАРАХ! Наче джин з пляшки вискочив Арнольд. Ми отямитися не встигли. – відповіла Люта Жанна.

 - Який джин?! З якої пляшки?! Не міг він же з під землі з’явитися. – загорлав Джек.

 Він розлючено зупинився серед кімнати, і почав думати.

 - Він неспроста там з’явився. Видно вже все знає І точно не буде сидіти склавши руки. От пронира! І звідкіля він узявся на мою голову?

 - Невже він теж побіжить за скарбами? – стиха спитала Люта Жанна.

 - Звісно, що так! – Відрізав Джек. – А чим він кращий за інших? Задурить голову тому дівчиську, вона все йому розпатякає і прощавайте скарби!

 - А може вона не дасть йому карти? – спитав Здоровило.

 - Не дасть, якщо ми перші до неї доберемося. – Підсумував Джек. Негайно вирушайте до Троянди-Марії і без карти не повертайтеся.

 - Як? – вигукнули в один голос Здоровило і Люта Жанна, – А якщо там буде Арнольд?

 - Мені все одно хто там буде! – розлючено кричав Джек Крива Лапа. – Маєте щось придумати.

 Здоровило і Люта Жана швиденько позадкували до виходу з кімнати побоюючись, аби їм ще більше не дісталося від шефа.

 

 - Що будемо робити? – прошепотіла Люта Жанна до Здоровила.

- А що робити, – відповів той, – швидко йдемо до того дівчиська, поки вона справді не віддала карти.

 

Та в білому будиночку їх чекало страшне розчарування. Там нікого не було. Все було прибрано. Не було і речей Троянди-Марії.

 

 - Ой, леле! – вигукнула перелякано Люта Жанна. – Дівчисько пропало!

 - Може ще повернеться? – невпевнено сказав Здоровило.

 - Боюся, що ні. Он – бачиш, речей немає Точно вирушила у дорогу.

 - А якщо Арнольд з нею?! – перелякано вигукнув Здоровило. – Джек нас уб’є! Треба негайно іти на розшуки.

 

Люта Жанна і Здоровило вийшли з будиночка. Розпачливо розглядалися у всі боки, не знаючи в яку сторону рушати. Раптом Люта Жанна стрепенулася і вхопила Здоровила за руку.

 - Дивися, дерево зникло!

 - Яке дерево? – не відразу зрозумів Здоровило.

 - Ну те, велике дерево, що росло тут на подвір`ї.

- І справді немає, – здивувався Здоровило. – І не видно щоб його рубали. Ото дива! Але дивися, Жанно, он на стежці якесь листя молоде розсипане. Може вони туди пішли?

 

Змовники переглянулися і швидко рушили у той бік, куди зранку пішли Троянда-Марія з Арнольдом.

 

Розділ 6. Корчма Одноокий Їжак

 

Арнольд і Троянда-Марія ішли довго, аж доки сонце не сіло за гору й на землю опустилася темрява. Запахло дощем.

 

 - Треба пошукати якийсь нічліг. – Запропонував Арнольд.

 - Тут неподалік має бути якесь селище. Я колись проходила повз нього. Може там є гостинний двір, або заїзд? – запропонувала Троянда-Марія.

 

Арнольд поправив свій наплічник з усім необхідним, що тільки може згодитися у дорозі, і наші герої попрямували у сторону селища.

 

У селищі не виявилося ні гостинного двору, ні заїзду, лишень на околиці стояла стара похилена корчма. Вигляд у неї був не дуже привітний.

 - «Од-но-о-кий Ї-жак», – прочитала по складах назву корчми Троянда-Марія. – Мені страшно навіть туди заходити! Можу лише уявити, який господар у корчмі з такою дивною назвою.

 - Боюся, що нічого кращого ми не знайдемо. Але чого боятися? – заспокоїв її Арнольд. – Ми ж разом і лише на одну ніч.

 

Троянда-Марія несміливим кроком пішла за Арнольдом.

 

Шериф мав рацію. Усередині корчма виглядала не так страшно. Посередині стояв довгий дубовий стіл, довкола лави. У каміні палахкотів вогонь. Широкі дерев’яні сходи вели на другий поверх. Мабуть, там були кімнати для ночівлі. Перед нашими друзями, наче із під землі, виріс господар. Це був старий обскубаний, одноокий їжак. Він почав швидко кланятися і улесливо посміхатися:

 - Які гості! Радий! Безмежно радий! Чого бажаєте? Юшки, полуниць, а може міцної настійки з кактуса?

 

Арнольд погрозливо подивився на корчмаря:

 

- А ну повтори ще раз, що ти щойно пробазікав?

 - Я сказав, що в мене є чудові чай з кактусів і торішнє варення з рожі – пробелькотів корчмар, переляканий грізним голосом шерифа.

 

Арнольда це дуже розсердило.

 

- Слухай сюди розумнику. Якщо ти ще раз проговоришся про чай з кактусів і торішнє варення я тебе ж пристрелю на місці. Зрозумів.

 - Аякже, пане, усе зрозумів якнайкраще! – далі перелякано белькотів корчмар. – Я не теє… Зовсім не хотів вас образити. Та й кактуси ті…

 

Але шериф так люто глянув на їжака, що той вмить прикусив язик.

 

-Не подобається мені тут – прошепотіла до Арнольда Троянда-Марія.

 - Нічого ми переночуємо і завтра зранку вирушимо в дорогу.

 

Шериф звернувся до господаря:

 

- Скажи, добродію, чи не знайдеться у тебе кімнати для ночівлі.

 Корчмар знову радісно захитав головою:

 - Авжеж! Авжеж! Звичайно, що для таких достойних гостей у мене завжди є вільна кімната. На горі, якраз над кухнею. Одна з найтепліших.

 - Це добре, – кивнув Арнольд. – Ми там переночуємо. І принеси нам щось поїсти. Якоїсь риби чи грибів. І чаю, без кактусів, – з притиском додав шериф.

 - Я миттю! – вигукнув господар.

 

Арнольд і Троянда-Марія піднялися сходами на гору до своєї кімнати. Корчмар не збрехав. Це була дуже затишна і тепла комірчина з двома, але чисто застеленими невеликими ліжками, маленьким столом під вікном… Лише вікно. Воно чомусь було заґратованим. Троянда-Марія виглянула на вулицю. Прямо під вікном був великий рів, куди викидали усілякий господарський непотріб.

 - Дивно, – сказала дівчина. – Для чого ставити грати на вікно, якщо сюди все одно ніхто не залізе?

 

Арнольд лише здвигнув плечима.

 

За мить у кімнаті з’явився корчмар з тацею повною їжі. На ній були і риба, і гриби, і полуниці, і салат, і великий дзбан компоту із сушених слив.

 - Яка смакота! – вигукнула Троянда-Марія. – Я навіть не думала, що така голодна.

 

Поки Арнольд розраховувався з господарем, дівчина зі смаком їла і пила. Корчмар ще раз вклонився і позадкував до виходу, міцно закривши за собою двері.

 - Якийсь дивний смак у цього компоту? – зауважила Троянда-Марія, допивши свою склянку. – Ніколи такого не пила. Ці сливи були або не достиглі, або пересушені.

 

Арнольд понюхав глечика.

 - Справді, дивний запах.

 

Але не встиг він зрозуміти, що діється, як Троянда-Марія опустилася на ліжко і міцно заснула.

 

«Пастка!», проскочило у голові в Арнольда. Треба негайно рятуватися. Він спробував відкрити двері кімнати, але вони виявилися міцно зачиненими. «Ось воно що. Цей корчмар заодно із Джеком Кривою Лапою». Арнольд швидко витягнув із свого наплічника армійського ножа і взявся до замка. Довелося довго пововтузитися, але коли він нарешті вибрався з кімнати, то побачив як корчмар тихенько виходив на вулиці. Шериф миттю, ховаючись у темряві.

 

Корчмар тримав великого ліхтаря і махав рукою:

 - Сюди, сюди. Наші пташки вже давно міцно сплять у клітці.

 - От зараз ми ними й поласуємо, – засміялася одна постать.

 

Світло впала на обличчя – Здоровило і Люта Жанна, давні друзі корчмаря. Жанна витягнула торбинку з грошима і простягнула її господареві.

 - Ось твоя винагорода. Дякую, що попередив.

 

У їжака радісно заблищали очі. Він миттю вихопив гроші і заховав собі у фартух.

 - Що за порахунки між друзями, – улесливо зашепотів він до Жанни. – Як тільки вони зайшли до корчми, я відразу їх впізнав. Дав їм більше снодійного, аби не прокинулися до вашого приходу.

 - Ну то коли вони ще сплять, я б повечеряв, – запропонував Здоровило.

 - Одну хвилинку, – вигукнув корчмар, – я зараз. Ви поки залишайтеся у стодолі, щоб ніхто не помітив, а я за їжею.

 

Арнольд сховався за одвірок. Як тільки корчмар набрав їжі й подався з нею в стодолу, він миттю піднявся на гору. Розбудив, хоча й не з першого разу, Троянду-Марію:

 - Тікаймо, - прошепотів шериф. – Це підступ.

 

Дівчині не треба було двічі повторювати. Вони миттю зібрали старі ковдри із шафи і поклали їх на ліжка замість себе. Вхопили свої речі й прослизнули на вулицю. Їхній шлях на свободу лежав попри комору.

 - Але як ми пройдемо? Вони нас помітять – розпачливо прошепотіла Троянда-Марія.

 - От і ні, – посміхнувся Арнольд. – Заховайся за дерево.

 

Він вхопив камінця, кинув ним у вікно своєї кімнати. Зі стодоли миттю вискочили корчмар і нічні приблуди.

 - Вони втікають! – закричала Люта Жанна. – Миттю їх схопити.

 

    Усі кинулися нагору до кімнати. Але як тільки вони туди заскочили, Арнольд миттю затріснув двері на спеціальний замок, який сам майстрував для своєї в’язниці одноокий їжак. Просто так його не відкриєш. І поки негідники билися над дверима наші друзі зайшли у стодолу, набрали теплої соломи, прихопили їжі і швидко подалися геть.

 

Розділ 7. Густий ліс

 

    Наступні кілька днів наші друзі не зупинялися у жодному заїзді. Арнольд вирішив, що краще ночувати у наметі або печері, ніж знову потрапити до рук посіпак Джека Кривої Лапи.

 

Нарешті вони підійшли до великого старого лісу й зупинилися на його межі біля самотньої, порожньої хатинки.

 

- Отут я колись жила, – сказала сумно Троянда-Марія, – а це був ліс індіанців.

 Арнольд співчутливо подивився на дівчину.

 - Не сумуй, Маріє. Коли ми звільнимо твоїх друзів, ти знову зможеш тут оселитися.

 На ці слова Троянда-Марія лише зітхнула.

 - Якщо звільнимо…

 - Спершу слід добратися до святилища. А там на місці подивимося, що можна зробити.

 

І вони рушили вглиб лісу. Цілий день те робили, що блукали лісом. А під вечір Марія сказала:

 - Боюся, що ми заблукали. Цей ліс так розрісся, що я не впізнаю дороги.

 Арнольд задумався.

 - Гаразд вже й так пізно. Давай переночуємо, а завтра зранку продовжимо шукати.

 Він розкинув намет, і вони вляглися спати.

 Зранку їх збудили пташки. Арнольд бадьоро вискочив з намету, й почав робити свою вранішню зарядку. Раптом у нього під ногами почувся якийсь крик.

- Ой, що це за лихо товчеться в мене над головою?!

    Шериф спантеличено подивився униз. Там, на прегарному зеленому кущі, розлягался шикарна золота гусениця. Арнольд від здивування ледве видушив із себе кілька слів:

- Перепрошую… Я вас не помітив...

 

- Що значить не помітив? – обурилася гусениця – Та ти такої ще не бачив!

 - Що правда то правда, – погодився Арнольд. – Золотої балакучої гусениці я ще в своєму житі справді не бачив.

 - До речі, я – Клавдій. – Представилася гусениця. – Великий учений і чарівник.

 - А я, Арнольд, великий шериф і просто молодець! – передраднив його Арнольд.

 - Арнольде, це не ввічливо, – почувся позаду голос Троянди-Марії. Вона вже прокинулася, причепурилася і вилізла з намету:

 - Дозвольте представитися, мене звати Троянда-Марія.

 - Радий познайомитися. – Манірно відповів Клавдій. – А, що така мила троянда робить в темному лісі та ще із таким стрибучим чудом.

 - Це хто тут стрибучий?... – тільки-но почав Арнольд.

 - Мовчи, Арнольде, – наказала Троянда-Марія. – Я колись жила у цьому лісі.

 - Щось я тебе не пригадую? – сказав Клавдій.

 - Це було ще за часів індіанців – уточнала дівчина.

 - А-а-а! Розумію. Зачароване плем’я, яке ніхто не може розчаклувати. Я думав, що це лише балачки…

 - Ні, не балачки, – швидко заперечила Троянда-Марія. – Я була тут під час нападів бандитів, бачила, як старий вождь наклав закляття і як всі вони перетворилися у дерева. Він просив, аби я їх всіх колись врятувала…

 - Ти – здивувався Клавдій – цікаво, як?

 - Я була свідком останніх хвилин життя вождя. Тоді він мені крикнув «Порятунок у пам’яті», і перетворися на деревце. Ось це, – і Троянда-Марія витягнула з-пазухи малесеньку гілочку.

 - Он, як! Та це ж дуже просто! – вигукнув Клавдій.

 - Як просто? – здивувалися в один голос Троянда-Марія і Арнольд.

 - Треба, щось згадати, – пояснив Клавдій.

 - Наприклад? – поцікавився Арнольд.

- Для початку потрібно пригадати чиїсь імена. Адже ім’я – це найважливіше, що має будь-яка істота.

 

Троянда-Марія подумки почала пригадувати.

 

- Ні, не так. – перебив її думки Клавдій. – Пригадуй уголос.

 - Біле Ікло, – стиха покликала дівчина.

 

І раптом одне дерево засвітилося ясним світлом.

 - Велика Кішка, – вдруге покликала Марія.

 

І за першим деревом засвітилося друге.

 - Великий Змій, – втретє покликала Троянда-Марія.

 

І тут засвітилося третє.

 

- Воно працює! Я зрозумів! – вигукнув Арнольд. – Якщо дерева називати по іменах тих, хто на них перетворився, то вони вкажуть нам дорогу.

 - Геніально! – погодився Клавдій. – Давай, дівчино, пригадуй.

 

Уже через деякий час вони ішли від дерева до дерева, слідуючи за яскравим світлом. Скоро перед ними з’явився стародавній храм індіанців, а біля нього лежали три великі каменюки.

 

- Це він! Я його впізнала! – вигукнула Троянда-Марія.

 - Оце так... – і собі проказав Арнольд зачарований красою стародавньої будівлі.

 - Це неймовірно. – прошепотів Клавдій.

 - От ви і попалися голубчики! – почувся крик позаду.

 

На галявину вискочили Здоровило, Люта Жанна і Джек Крива Лапа. У кожній парі лап у них були пістолі.

 

Розділ 8. Повернення індіанців.

 

- Так-так, – проказав Джек Крива Лапа. – І Кого я бачу? Мисливця за скарбами, наївне дівчисько і невідоме чудо, що блищить на сонці мов нова копійка.

 - Та як ти смієш! – вигукнула Троянда-Марія. – Це мої друзі!

 - Друзі?! – розсміявся бандит. – Хороших же друзів ти собі знайшла. Та вони вмить тебе позбудуться тільки но доберуться до скарбів…

 - Я сам собі скарб, – перебив його Клавдій. – А ти справжня нечема, що заступає мені сонце.

 

Від цих слід Джек побілів і кинувся до Клавдія, то йому дорогу переступив Арнольд.

 

- Що тобі треба, Джеку? Може полікувати лапу? Наш друг якраз це вміє робити, – зіронізував Арнольд.

 - Не будь таким сміливим! – Здоровило і Люта Жанна миттю підскочили до свого ватажка і замахали пістолями перед носом шерифа.

 - Віддайте нам скарби і ми вас відпустимо, – запропонував Джек.

 - Ти не одержиш того, що тобі не належить! – вигукнула Троянда-Марія.

 - Мовчи дурне дівчисько! – гримнула Люта Жанна. – Коли немає індіанців, то скарби належать будь-кому.

 - Не смій про неї таке казати! – вигукнув Арнольд, та посіпаки вмить приставили пістолі до чола кожного з наших друзів.

 - Зараз ти спустишся у святилище і винесеш нам скарби, – наказав Джек Крива Лапа. – Інакше ми спершу пристрелимо твоїх друзів, а потім і тебе.

 

    Шерифові нічого не залишалося, як виконати наказ бандита. Він поволі спускався у підземелля. Позаду нього йшов Здоровило цілячись йому просто у голову. На вулиці залишилися Джек і Люта Жанна, аби при найменшому опорові Арнольда, покінчити з його друзями.

 

    Через якийсь час Здоровило і Арнольд винесли старовинну скриню оздоблену загадковими візерунками. Джек задоволено потирав лапи, та коли відкрив скриню то побачив лише сувої стародавніх пергаментів.

 

-Нічого не розумію? Це, що таке?! А де скарби?! Де діаманти? Відповідайте негайно інакше пристрелю! – лютував бандит, що чекав на гори скарбів.

 

Та наші друзі й самі нічого не розуміли. Усі мовчки дивилися на скриню і пробували здогадатися, що ж то за скарби?

 

- А може то якісь закляття? – невпевнено пробурмотіла Люта Жанна – Може скарби з’являться, коли це все прочитати?

 - Але ж тут написано незрозумілою мовою. – Сказав Здоровило, поглянувши на один із сувоїв.

 - Що ж, - роздумував Джек. – Якщо вождь хотів аби дівчина їх розчаклувала, то значить вона має знати ту мову. – І він приставив пістоля до голови Троянди-Марії. – Ану, швидко читай, що тут написано.

 - Але я не знаю, як читати, – мало не розплакалася дівчина, бо вона не знала як це читати.

 

Джек зрозумів, що та каже правду. Він вибрав інший шлях.

 

-Ти, вчений і чарівник! – раптом тицьнув сувоями Джек Клавдію під ніс.

- Як неввічливо, – скривився Клавдій.

 - Я зараз покажу неввічливо, – перекривив Джек Клавдія. – Зараз же читай!

 - Для тебе я не буду.

 - Тоді я вб’ю дівчину! – пригрозив йому Джек.

 

Клавдій взяв у руки сувій і покрутив ним. Через деякий час він сказав:

 

-Читати то я можу, але нічого не розумію.

 - Он як – прошипів розлючений Джек – тоді вам кінець!

 

Бандити разом піднесли пістолети і вже готові були вистрілити, як Троянда-Марія з останніх сил вигукнула:

 - Бурий Ведмідь! – вона вигукнула ім’я вождя, сподіваючись, що дерева прийдуть на її поклик і врятують їх.

 

І тут як здійметься страшний вітер. Джек ледве насилу помітив, як одне дерево перетворилося на індіанця. І вже через деякий час всі дерева стали людьми. Вони підняли свої топірці й вмить схопили Джек та його поплічників. Бандит зі страху побілів:

 

- Ні-ні, це неможливо! Тут мали бути скарби, а не люди!

 

Наші герої теж нічого не розуміли. Раптом із-за пазухи Троянди-Марії випала мала гілочка, і вмить спершу перетворилася на велике дерево, а потім на старого вождя індіанського племені Бурого Медведя.

 

- Ти помиляєшся, – звернувся він до Джека, – пам'ять про людей, про їхні імена і вчинки – і є найбільшим скарбом. Поки нас пам’ятають, доти ми безсмертні.

 

Потім він підійшов до Троянди-Марії й низько вклонився:

 

- Дякуємо, тобі, вірна і смілива дівчино. Твоя пам'ять і добре серце нас врятували. Колись дуже давно шаман прорік, що ми зникнемо, якщо не будемо себе пам’ятати та інші також нас забудуть. І з того дня, як було сказано те пророцтво, ми вирішили записувати на сувоях свою історію. На цих сувоях написана історія наших предків. Вони і є наша пам'ять, і наше безсмерття, і наші найбільші скарби.

 - А цей негідник думав, що то золото, – сказав Арнольд.

 - Усі так думали, – відповів Бурий Ведмідь.

 - Дивіться! – раптом вигукнув Клавдій.

 

Він вказував на камені, що перетворилися на трьох бандитів. Тих самих, що хотіли заволодіти скарбами. Коли вони побачили вождя, то кинулися йому в ноги:

 - Пробач нам, великий воїне! Ми більше ніколи не ступимо на цю землю!

 

Бурий Ведмідь суворо на них глянув і, піднявши вгору свій топірець, промовив:

 

- Я вам пробачаю. Але не забувайте, що коли ще раз прийдете до нас, назавжди перетворитеся у камінь.

 

Джек Крива Лапа зрозумів, що його чекає те ж, разом із своїми посіпаками тихесенько вшилися геть.

 - Не треба мені таких скарбів, – казав бандит до своїх поплічників. – Ще чого доброго, і ми станемо каменюкам.

 - Авжеж, авжеж! – підтакували його поплічники, стрімголов несучись лісом подальше від індіанців.

 

Після того вождь Бурий Ведмідь влаштував свято з нагоди зникнення закляття, яке тривало до самого ранку. Зранку Арнольд і Троянда-Марія вирішили повернутися. Клавдій залишився в індіанців, щоб обмінятися чаклунським досвідом із їхнім шаманом.

 

Троянда-Марія повернулася у свій будиночок на краю лісу.

 - Навідайся колись до мене, – сказала вона на прощання Арнольдові. – У мене завжди знайдеться баночка хорошого варення.

 

Вони міцно обнялися, і шериф вирушив до свого улюбленого містечка, ловити злодіїв, грати на банджо та очікувати на нові пригоди.