Лещенко Максим

 Один день війни

 

Упорядковуючи матеріали у шкільному музеї, я натрапив на спогади мого прадіда, учасника Другої світової війни, - Шарка Гната Юхимовича. Прочитане дуже вразило мене, і я вирішив розповісти про один день війни, який перевернув історію життя мого героя. Я думаю, що моє оповідання не дасть забути ту страшну війну, героїчний подвиг моїх односельців, а у серцях моїх однолітків запалить вогник вдячності й поваги.

 

22 червня 1941 року для мене закінчилася війна. Ви подумаєте, що я обмовився, але в моєму житті було саме так. Її, Другу світову війну, я пізнавав усі повоєнні роки через книги й фільми – це моя улюблена тема, інша мене не цікавила. Я все життя вивчав війну, усі її епізоди, деталі, великі й малі операції та бої, ту війну, яка відбувалася без мене. Я уважно аналізував кожну мить війни, приміряв свою роль у кожному епізоді. Але війна відбувалася без мене, і свою провину, що не зробив жодного пострілу для перемоги, я пронесу до останньої хвилини життя.

 

21 червня 1941 рік. Ніхто не знав, що принесе синій світанок. Моя стрілецька частина Західного військового округу була розміщена на березі Західного Бугу поблизу Брестської фортеці. Ми чекали артилеристів, щоб разом із танковими, моторизованими й кавалерійськими частинами проводити військові навчання, тому вся зброя, військова техніка, боєприпаси ще не прибули на місце дислокації наших військ. Розташувалися в наметах, які густо були розміщені на березі річки, а неподалік був лісок, у якому мешкали командири. На протилежному березі – чужі землі.

 

Моє військове звання було невелике – молодший політрук, тому я спав із солдатами в одному наметі. Увечері вирішив написати листа додому, не знаючи, що цю вісточку ніколи не отримають мої батьки. Я їх давно не бачив, бо після закінчення педагогічних курсів задовго до війни молодим парубком поїхав за комсомольською путівкою на Далекий Схід вихователем. У 1938 році був призваний до армії, потім фінська війна. Ось вона – Фінляндія – загадкова країна лісів і озер. Війна у засніжених лісах карело-фінського театру виявилася холодною й страшною для мене – молодого бійця. Вона показала прогалини у навчанні військ, брак досвіду у багатьох командирів, перебої у постачанні. За це розплатився простий солдат: смерть, холод і обмороження, муки й голод. Під час цієї війни я став партійним і одержав звання молодшого політрука.

 

Вечір. Тиша. Зоряне й місячне небо. Суботній день був спекотний, тому прохолода від річки була приємною. Я дописував листа батькам. Відбій. Після денних тренувань солдати спали, як убиті. Лише ледь-ледь почало світліти на сході, як я прокинувся, якась тривога не давала мені заснути. Роздягнений вийшов із намету й пішов до лісу. Раптом сонну тишу перервав дивний клекітний шерхіт у небі. Страшенної сили вибух наче висмикнув у мене з-під ніг землю й злився з новими вибухами, сплески полум’я й диму вкрили всю місцевість. Не розумію, яка сила кинула мене до штабних наметів. Там я побачив старшого лейтенанта Колодязя й розгублено закричав йому:

 - Куди вони стріляють? Тут же люди!

 

Спочатку подумав, що проспав навчання, але одразу зрозумів, що снаряди летять з протилежного, чужого боку річки. Невже війна? Але ні сам відповісти на це запитання, ні спитати в когось я не міг, бо довкола знялася вже непроглядна вогненно-чорна стіна вибухів, я поринув у моторошний сон і втратив відчуття часу. Метався у вирі вибухів, падав у воронки, якийсь час непритомним відлежувався в них. Але як тільки новий вибух лунав ближче, знову, не розуміючи, що діється, кудись біг, спотикався через мертві, пошматовані осколками тіла, по темних калюжах крові, здригаючись від людських криків, що лунали з усіх боків. Ні думати, ні керувати собою я не міг. Надто вже несподівано постала перед очима багатолика й нещадна смерть. І було лише одне жагуче бажання: вирватися з цього задушливого мішка, що гуркотить і виє осколками, щоб хоча б на мить передихнути від холодного страху смерті. Вогневий наліт по заздалегідь розвіданих цілях був страшенний і згубний. Мені вже було байдуже, звідки летять вибухи, лунають постріли, виють осколки. Стояв гул – могутній, наче всесвітня музика. Обпекло брову. Потьмарилося в очах.

 

Опритомнів, коли мене хтось штовхнув. Розплющив одне око, друге затягло липким і теплим, побачив молоде обличчя німця. У його погляді було торжество перемоги, він хизувався владою над людиною. Я підвівся.

 - Біст ду комісар? Золь дат?

 

Протер око, глянув на закривавлену долоню й відвернувся. Пригнічений, опустивши плечі, я стояв і плакав. Не від радості, що залишився живим, а від тієї зневаги, яку виявили вороги до людської гідності. Спитати б, чому вони мене не вбили? Навіщо залишили одного над шляхом, по якому покотилася війна далі на схід? Згорати від сорому, що ось, живий, здоровий, стою без гвинтівки, не вбивши жодного ворога? Не повірили вороги в мою солдатську честь, я був у їхній уяві трофейною худобиною, якій вони подарували життя, щоб запрягти в ярмо.

 

Із нашої частини живими залишилося девять чоловік. Нас примусили копати могилу для мертвих. Стягуючи тіла до ями, я згадував, що ще вчора вони були живі, здорові й веселі, а сьогодні лежать непорушні й чужі.

 

Лише одна думка буравила мій мозок: хто я? Зрадник, боягуз чи невдалий солдат? Відповідь така: я полонений. Ніби меч з поганого сну жорстоко відтяв минуле й грубо відкинув його кудись у небуття. Попереду мене чекав полон – табори військовополонених. Але я опанував себе. Був час, коли, пухлий з голоду, полову їв, лободу варив – і вижив. Людина повинна вірити в себе, тоді вона все переможе. І я вистояв у табірному пеклі, допомогла селянська й солдатська кмітливість, стійкість і воля до життя.

 

Десь була жорстока війна мого народу з ворогом, а в мене була своя війна – війна за життя. Пережив тяжку працю й голод, втечі й катування, допити й табірний режим.

 

Через невдалі спроби утекти мене відправили на північ – у норвезький табір, де додалися муки холоду й тяжка робота в каменоломнях.

 

Після звільнення радянськими військами мене помістили в табір НКВД на «фільтраційний карантин». Майже рік були допити, перевірки, очні ставки. Я не чекав від своїх такого приниження. Мене визнали як такого, що в полоні поводив себе гідно й правильно, і направили на торф’яні роботи.

 

1946 рік. Я уявлення не мав про світ за колючим дротом. Неймовірний стан. Мене зустріло п’янке повітря волі.

 

Пізніше надали статус учасника Другої світової війни і я отримав нагороди Батьківщини. І думаю, що заслужено.

 

Я й мої товариші не підривали ворожі укріплення, не йшли на таран у повітряних боях, не пускали під укіс потяги й не писали листівки. А між тим подвиг був. Не дуже помітний на перший погляд. Цей подвиг у наполегливому опорі, який переломлював індивідуальність німецького порядку, у збереженні своєї мови й культури, своїх традицій і пісень, кожну хвилину свого життя боротьба за збереження людського в людині. І головний подвиг у тому, що достойно вижив у ворожому пеклі, активно відбудовував післявоєнну країну, виростив дітей, маю онуків і правнуків. Мій слід на землі гідний і безкінечний.