Плисківська Іванна

 Одиноких місто

 

Рукописи не горять.

 М. Булгаков

 

Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети.

 Євген Маланюк

 

Розділ перший. Правда народжується з попелу

 

За вікном цвіли вишні, по вулицях поширювався їх приємний та терпкий аромат. А за вікном вогнетривкого червоного цегляного будинку розгорілася пекельна сутичка.

 

Нам надали ці права й ми маємо скористатися ними сповна!

 

Якщо комусь дають владу до рук, то це означає, що ми несемо величезну відповідальність.

 

Тисячі точок зору зіткнулися в тісній кімнатці, відштовхнулись один від одного і вистрибнули геть у вікно, адже панував тут не розум й освіченість, а справжній хаос. Серед цього крику, паніки, реготу, белькотіння та безладу зоставалася одна спокійна та розважлива дівчина, що сиділа в самому кутку й розглядала краєвид за вікном.

 

Аж раптом у дверях з’явився молодий чоловік у навушниках. Він безцеремонно жував, наче корова, гумку, хитав головою в такт пісні й не зовсім завжди влучав у ритм. Запанувала тиша, хлопець дістав навушник і заверещав на всю кімнату:

 

Нехай живе АВЕ!


― Нехай живуть поети! ― усі стали струнко й в один голос відповіли юнакові, а згодом вирячилися на нього, мов на щось неземне.

 

То що в нас сьогодні на порядку денному? ― він пройшов декілька кроків своїми крокодилячими налакованими черевиками, покрутився навколо себе й сперся руками на стіл.

 

Не повіриш, Хаю, нам дали права. Права бути вільними! ― до нього підбіг пухкий Вільгельм, одяг і складки хитнулися, підстрибнули догори, а потім упали мертвим вантажем, звисаючи якось убого й недоладно.

 

То ми тепер заправляємо в цьому місті? ― Чадов посміхнувся якось так не по-доброму, криво, з іронією. Здавалося, що він замислив щось зле.

 

То є дійсно так, Михайле, ― обізвалася дівчина, що весь цей час сиділа в кутку. Варто зауважити, що вона ніколи не називала всіх членів АВЕ, а їх було всього четверо, цими дурнуватими псевдонімами. Хая звали Михайлом, Вільгеля ― звичайнісіньким Вільгельмом, Фінку вона завжди називала Фінляндією. Це було дуже модно, це було, беззаперечно, стильно й пафосно для таких поетів, як вони.

 

Що ж, мої колеги, брати та сестри, ― кожен знав у цій кімнаті, що після цих слів починається промова, яка не має ні кінця, ні краю, однак хто вони такі, щоб не вислухати великого Хая, засновника АВЕ, ― сьогодні ми вступаємо в нову еру, у новий світ, нову епоху, яку творитимемо своїми руками. Сьогодні я організовую вечірку на честь свята, тож передайте всім, що необхідно прийти до мене, бо в іншому випадку я оголошу їх ворогами народу.

 

***

 

Отже, ти надав таку владу рукам жалюгідних недопоетів? ― жінка ліниво розкинулася у великому зручному вольтерівському фотелі, вона нагадувала змію, яка зачаїлася перед нападом.

 

Ти мене погано знаєш, я зробив це, щоб народ власноруч обрав мене своїм вождем.

 

Не провалися, бо ми всі зараз залежимо від цих телепнів. Єдина небезпечна для нас людина – Савіна, але я попіклуюся про неї.

 

Розділ другий. Нейтральна мутація

 

Тож ми всі прийшли до Михайла Чадова. Пишні колони підпирали розписане фресками небо, по краях розбіглися гіпсові позолочені леви, а також Нот, Зефір, Евр і Борей. Коли підіймаєш голову й спостерігаєш за всім цим несмаком, робиться погано, складається враження, що ти стаєш частиною триптиха Басха «Судний день». Усе це містить якусь ілюзію, щось гіпнотичне, здається, що ось-ось усі грішники зі стрілами, ножами, списами в спинах здіймуться й полетять до раю, а всі боги, разом із Нотом, Евром, Зефіром і Бореєм, упадуть додолу. Саме таким крихким був дім Чадова.

 

То нехай по стінах плетуться візерунками хвости Горгони, нехай Бах увічливо перериває Вівальді, нехай чоловіки тримають жінок грубо за талію, безглуздо витанцьовуючи. Суть у тому, що ми всі самотні.

 

Сам Чадов стояв на невеличкому подіумі й розмахував руками, в одній руці була склянка рожевого та не дуже густого пуншу, який стікав із фаланг пальців і утворював дивну калюжу, що нагадувала череп змії.

 

Ми блукали, як одинокі зорі по цьому великому та чужому небу, перетиналися час від часу, зустрічалися поглядами, але у всіх читався сум і жаль. Ніхто не знав, що він робить на цьому «святі». Чортовим колесом лунали оплески беземоційних людей, дивною какофонією діставалися до свідомості слова Чадова:

 

―  Любі мої гості, я радий усіх вас тут вітати, радий бачити в новому світі. Упевнено заявляю, що від сьогодні вам не доведеться більше працювати, не доведеться думати про те, що буде завтра. Новий девіз нашого світу: «Живи тільки сьогодні, живи тільки для себе!» Закохуйтеся, зраджуйте, мандруйте, шукайте, живіть тільки заради себе. Але не забувайте, що все це ви можете тільки завдяки АВЕ, тож для тих, хто купує видання великої четвірки, будуть існувати деякі бонуси, але про це пізніше.

  Чесно кажучи, я ніколи не вважала себе письменницею. Мої вірші були позбавлені змісту та форми, лаконічності, чіткості, суті. Я просто лила воду про те, як добре жити, як цвітуть вишні та як зустрічаються самотні погляди. У мене було середнє хвилясте темне волосся. Пишне та м'яке, неначе оксамит. Високий лоб, ледь вигнуті брови та всипане поцілунками сонця обличчя. Очі були трохи далеко одне від одного, але це компенсував колір. Ох, а який то був колір! Найчистіший зелений, колір стиглих оливок у келиху мартіні, колір трави, що всихає, колір листя, яке от-от з'явиться на світ. У мене був не великий, але й не маленький зріст. Не поганий характер, але й не ангельський, у мене був неймовірний голос, але разом із тим я ніколи не співала. Уважалося за велике щастя почути, як співає Фінка Савіна. Пухкенькі губи, які я завжди ховаю за нюдовою помадою, та виразні вилиці, які ніколи не маскувала за тонною тонального крему та пудри, бо це не був писк моди. Виросла середньою дитиною, доношувала речі старших, а згодом передавала молодшим, дочитувала пошарпані підручники та вихвалялася старими бабусиними чобітками, які переходили до кожної леді Савіної, немов реліквія. Своєю хитрістю та впертістю я змогла без усяких зусиль пробитися до десятку найталановитіших дітей, хоч того таланту й близько не було. Так я потрапила до Асоціації великих елегійників. Так я потрапила не на своє місце.

 

Цей вечір нарешті мав своє логічне завершення. Дами в норкових шубках поспішали покинути лігво Чадова, мужчини міцно обіймали та цілували його, адже він офіційно звільнив їх від п’ятиденної каторги. Я стояла самотньо в кутку, склавши руки на грудях. У цьому залі на мене дивився лише «Переможений демон» Врубеля. Я поправила зачіску та поспішила покинути цей дім абсурду, аж раптом мене зупинив сам винуватець цього безглуздя.

 

Є якісь плани на вечір? Здається, що все пройшло просто чудово, чи не так? ― він посміхався, але це триватиме не так довго, авжеж. Той демон, та калюжа у вигляді змії – це все недарма. Я не вірю в прикмети, однак це не здається дитячою забавкою.

 

Просто чудово. Це, Михайле, début de la fin, ― насупившись, я поглянула на нього з якоюсь злобою. Поспішила вийти на вулицю, щоб позбутися цього дешевого запаху «справжньої радості». Нехай робить те, що знає. Урешті-решт у нього своя голова на плечах.

 

***

 

Ти був там? ― якось байдуже пролунало питання, відбилося сотнею відлунь і гупнуло десь у кутку, неначе вигук.

 

Був. Нічого неймовірного. Дешева дитяча вечірка з нагоди, як він думає, нового початку. Ця Савіна дійсно щось знає, нам необхідно її прибрати.

 

Я особисто візьмуся за цю справу, а ти роби те, що знаєш.

 

 

Розділ третій. Як виглядає смерть

 

Минув місяць після першої промови Чадова. За цей час у його домі відгомоніла не одна вечірка. За цей час Савіна не одну сотню разів говорила йому, що надходить початок кінця. І це було перше пророцтво, яке справдилося.

 

 

На ватяних ногах, погойдуючись із боку на бік, Михайло дістався кухні. У центрі стояв великий прямокутний стіл, ошатно оздоблений червоною скатертиною із розписом лілій по краях. Кахель кавового відтінку відблискував сотнею променів прямо в сережки трьох величезних світил на стелі. За столом сидів чоловік середнього віку. Щетина виднілася на обличчі, залисина сяяла під променями світла. Він відкинувся якось неприродно, штучно. У носі стирчала якась дивна трубка, що була під’єднана до плити. Чадов поставив склянку насиченого рожевого пуншу на стіл і підійшов до чоловіка. Із кишені його чорного дорогого костюма виглядав гострий білий прямокутничок. Чадов потягнув його догори й прочитав: «То ви називаєте себе АВЕ? Це нова чума нашого століття. Зібрання жалюгідних писак, які вбачають радість у забутті. Не гірші бітників і декадентів, ви висмоктуєте сили та майбутнє цього світу, ви стверджуєте життя, але самі не знаєте його. То що ж ви за генерація? Чи може, маргінали? Сьогодні я вчинив самогубство лише з одною метою: відкрити правду та просвітити вас. Слова нічого не значать, Михайле. Слова – це лише обгортка для тирана або філософа. Тільки сам обираєш, ким ти є. Однак знай, що ні те, ні інше не веде до раю. Будь відповідальним за своїх собак і за свою палицю, якою ти караєш».

 

Людина не дихала. У Чадова змішалося все всередині. Десь у підсвідомості лунали уривки фраз. Маргінал чи засновник нової генерації? Філософ чи тиран? Він шукав відповідь, яка лежала на поверхні. На жаль чи то на щастя, однак ніким із них не був. Отже, тепер і він виявився не на своєму місці.

 

Біляве волосся неохайно розкидане по плечах, здається, що він ніколи в руках і гребінця не мав, але то був його стиль, його персональний стиль, манера, що вирізняла з-поміж інших, робила індивідуумом у цьому одноманітному місті. Талія була підперезана коричневим ременем, який звисав десь до середини стегнової кістки, але не досягав колінної чашечки. Михайло носив вільну сорочку якогось лілового кольору, що, визнаю, пасувала йому.

 

Середньої товщини чорні, навіть смолянисті, брови розкинулися на його обличчі. Очі вузькуваті, однак холодний блакитний колір міг розгледіти кожний, навіть не підходячи близько до нього. Вуста маленькі та непухкі, акуратні, неначе вирізьблені майстром-ляльководом.

 

Він був родом із дитячого будинку. Ще звідти усвідомив одну істину: бути артистом значить жити. Усе ретельно приховувалося за маскою щастя та веселощів, усе приховувалося за безмежно доброю усмішкою. Його твори мали форму та інколи зміст, він возвеличував життя та найвищу його цінність – дружбу, але чи було в нього те, про що писав?

 

Тремтячі руки поклали записку на стіл, чоловік отруївся газом, початок кінця настав. Свято тривало недовго. На краватці покійника білою змією пішов візерунок. Демон уважно слідкував.

 

 Розділ четвертий. Життя у всіх його формах і виявах

 

У неї дивне обличчя, дивні думки, дивний одяг, дивна манера мовлення. Поруч із нею усе здається фантастичним і напівреальним. Її прозорі брови, білосніжне волосся та кирпатий ніс роблять із неї сталеву леді, мовчазну міледі, непокірну царицю, яку все ж таки змогли зламати. Вона носила величезну бордову пов'язку на шиї з брошкою павука, тіло якого було виготовлене з сапфірів, а на кінчиках лапок виднілися ледь помітні діаманти.

 

Вона носила блузку з пишними манжетами, увесь образ довершувала сукня в підлогу. Кація ніколи не зраджувала велюру, навіть цього разу, коли на картці дрескоду було написано:"Велюр заборонений".

 

Вона ніколи не суперечила словам Чадова, на відміну від Савіної. Якщо б Михайло попросив її померти за нього, то вона б це зробила. Продукт свого часу, слабка, маленька, нікчемна людина, цінність якої вимірюється одним словом і наказом. Такі люди були корисними у всі часи, на превеликий жаль.

 

Протилежністю Каці був Вільгельм. Цей пухкий і бородатий хлопець обожнює дивакуваті речі. Він єдина дитина в сім'ї, тож це означало, певно, що мав бути улюбленцем і найкращим, однак не судилося. Мати його неочікувано завагітніла, ніхто в родині не планував народження цієї дитини, тож і ставилися до Вільгельма, як до звичайного килимка під дверима: є добре, немає нічого страшного. Ім'я довго обирати не довелося, батьки просто розгорнули першу книгу, яка трапилася їм до рук, і там ішлося про якогось Вільгельма, далекого завойовника дивних і чужих світів.

 

Саме таким була АВЕ. Люди як люди: кожен зі своїм болем і стражданням усередині, кожен із одиноким поглядом і кривдою на когось, але всі вони чогось були зібрані в цей час і в цьому місці.

 

Чадов нервово ходив кімнатою, намотував кола, здавалося, божеволів. З його думок не виходили слова того чоловіка. Кожне із них впивалося нестерпним отруйним кинджалом у спину. Усі перечитали цю записку не один раз. Кожен зробив сотню своїх висновків, але всі боялися говорити. Ось вона, ваша демократія.

 

Сьогодні приїжджає Троцька зі своїм прихвоснем. Що коїться на вулицях? ― розлючено спитав Чадов.

 

Люди пікетують, здається, що вони навіть оточили нас, ― зі спокійним виразом обличчя промовила Савіна.

 

Що не так?

 

Ти наказав їм скупити всі наші твори. Вони це зробили. Ти обіцяв бонуси, за які вони зможуть жити, але люди їх не отримали. У сім’ях немає хліба, то що ти скажеш на це, Михайле?

 

Нехай збираються сьогодні в мене.

 

Можливо, уже досить?

 

Я граю до останнього, ― якась посмішка зі спазмом з’явилася на обличчі Хая. Увесь він руйнувався зсередини, але не видавав цього, проте Савіна бачила все по очах. Вона вважала, що не вміє писати вірші, але була найкращою письменницею серед усіх.

 ***

 Пані Троцька з прихвоснем Поклонським вийшли з дорогої червоної автівки. Сьогодні вони чітко йшли за вказаною адресою, задля того, щоб назавжди зруйнувати АВЕ. Це був хитрий план, який полягав у тому, щоб дати владу письменникам, а згодом довести, що вони такі ж марні, як і їхня писанина. У леді на обличчі читалася довгоочікувана перемога. Тріумф, момент щастя та насолоди був уже близько. Ці невдахи розвалили світ за настільки короткий час, що це здивувало навіть їх, еліту держави, яка пророкувала їм півроку, але минуло лише 4 місяці.

 

На порозі апартаментів Михайла з’явилася пара. Гості на секунду оглянули їх, а згодом проковтнули, наче так і було потрібно. Біла сумка з чорною змією на замку комфортно примостилася в кріслі. Дороге соболине хутро спокійно дрімало на руці власниці, а червоні вуста викривилися в якійсь жахливій посмішці, яка пророкувала тільки поганий кінець.

 

Саме в цю мить заграла мелодія танго. Пані Троцька підхопила якогось стрункого мужчину за руку та повела до танцю. Вона прекрасно знала, що це та сама мить, щоб зруйнувати Савіну. Та, у свою чергу, потягнула не гіршого юнака. Це виглядало, як справжня дуель. Пишні подоли суконь розвивалися від швидких і раптових рухів, як пелюстки новонародженої квітки на вітрі. Жінки вигиналися, робили батмани, тримали голови високо та достойно, але погляди видавали їхню ненависть. Це був танець смерті.

 

Зустрівшись із Савіною, леді промовила:

 

Ти, як перша леді АВЕ, не могла направити Михайла в потрібне русло? Чи невже ти так само зловтішаєшся ось цим шабашем? Чи, може, тобі до вподоби смерті голодних людей, самогубства та злочини? Серденько, серед них є і твоя сім’я, твої брати та сестри, чий одяг ти доношувала та передавала, тож яку роль ти тут відіграєш? Ти така ж марна, як і всі ваші віршики, ― рука Троцької вільно гуляла від плеча Савіної і до ліктя, звичний прийом психології, щоб викликати приємні спогади на фоні жахливих. Савіна затремтіла, подалася назад і зникла серед натовпу. Уперше вона приймала таке важке рішення, пам’ятаючи ту записку й рядки, що слова нічого не значать, отже, єдиний вихід – смерть.

 

Савіна йшла до ванної кімнати з порожнім поглядом, усередині щось кололо, а нудота здавлювала ребра. Дитячі образи зібралися десь біля горла, і все, чого хотіла зараз Савіна, – це розплакатися й пригорнутися до матері. Але чи залишилися вони ще живими? Чи не вмерли, поки вона купається у розкошах? Відповідь зосталася витати петлею навколо шиї Савіної.

 

В ода набиралася швидко, ніби водоспад Вікторія. Тремтячі пальці намагалися виводити каліграфічні та зрозумілі букви. Вона поклала білий прямокутничок до своєї сумочки, переступила бортик ванної, занурилася в теплу воду, ще хвилини зо три борсалася, а згодом набула рахманного вигляду. Її зелені очі спотворилися й стали болотного кольору, оксамитова шкіра віддавала синім кольором, велична сукня, яка доводила її винятковість, хиталася в такт води, яка нагадувала трясовину.

 

***

 

Усі мовчали. Ніхто не міг повірити, що Савіна так учинила. Залишалося тільки одне – записка. Каця дістала її та почала тихо читати: «Отже, я це роблю. Роблю, бо слова нічого не варті, роблю, бо лише вчинки впливають і щось доводять. Те, чим ми займалися, – повна нісенітниця. Ми несемо відповідальність за цю генерацію. Ми відповідаємо за смерті людей та їхні самогубства. Ми перетворили цей світ на атракціон самотніх. Люди вбивають себе, бо не бачать необхідності жити далі, кохати далі, працювати далі. Ось що ми мали їм дати, а натомість вони отримали наші марні та даремні слова про нескінченне свято. Я благаю тебе, Михайле, не йди до кінця, це поразка».

 

На цьому зібрання АВЕ завершилося. Усе місто було наповнене трунами самогубців. Що за феномен дістався цього світу? Люди завжди хотіли хліба та видовищ, але коли отримали необхідне, зруйнували себе самі. Що з нами не так? Чи то, можливо, мутація так вплинула на нас?

 

За Савіною пішла й Каця Сталіна. Як дивно звучить речення: Сталіна пішла. Її знайшли повішеною у своєму будинку. Знову білий прямокутник, знову змія на її черевичках.

 

Зморені голодом і страхом, люди виходили на площі, вривалися до мерій і нищили там все. Вони нагадували напівмертвих тварин, які живуть тільки завдяки інстинктам.

 

Хаю, Каця пішла, Савіна пішла. Подивися, що ми накоїли. Невже ти не бачиш, що необхідно це закінчувати? Визнай свою поразку, віддай владу Троцькій. Вона врятує ситуацію.

 

Нізащо! Як ти смієш таке говорити взагалі? Чи ти знаєш щось про важке дитинство? Чи ти знаєш, як я вигризав собі шмат хліба, чи ти знаєш, як я боровся з ними всіма? Я звик іти до останнього. Навіть якщо це й повна поразка.

 

Після цього вони розійшлися, а за півгодини до Чадова дійшла інформація, що Вільгельм викинувся з вікна. Тільки без білих конвертиків, але з татуюванням змії на руці.

 

Чадов не зрозумів цих жертв. Він уперся своїми рогами та ламав систему, яку ж сам і створив. Якщо ти не знаєш, заради чого боротися, то борись проти себе. Через одинадцять днів режим АВЕ було повалено. До влади прийшла Троцька разом із Поклонським. Світ занурився в абсолютну темряву.

 

На вулицях їздили танки, люди переховувалися в сховищах, убивали одне одного заради того, щоб прогодувати хоч не себе, так дитину. Чадов спостерігав за цим через ґрати броньованого автомобілю. Його руки були в наручниках, стильний одяг перетворився на звичайну сорочку та штани. Змарнілість і виснаження гостро вдарили по зовнішності хлопця. Він уже знав, що його чекає. Кожну третю хвилину всі радіоприймачі повторяли одне  й  те  ж  повідомлення: «Увага! Сьогодні  буде привселюдно страчено істоту, яка винна в цьому хаосі!»

 

Пітьма ширилася містом, поглинала зморених людей, бавилася з душами самогубць. Якщо зазирнути у вікна квартир, то можна побачити сотні мертвих людей.

 

Звичайні люди читали їхні твори, твори, які врізалися гострими уламками в душі, підбивало підсвідомість на цей крок. Вони не вміли писати, вони вміли тільки руйнувати.

 

Чадов їхав на розстріл. Час від часу він бачив мертві тіла його друзів перед очима. Провина десь неприємно потріскувала поблизу сонячного сплетіння. Руки затремтіли, ноги підкосилися, а в голові раптово запаморочилося.

 

Він стояв босоніж на холодній, вогкій, осінній землі. За десять хвилин перші промені розірвуть темряву на сотні окремих шматків.

 

Стояв лише один чоловік у військовій формі. На його піджаку виднілася нашивка з білою змією. Лице прикривала маска, однак перед розстрілами він знімав її як вияв солідарності до напівмертвого. Чоловік перезарядив гвинтівку двома відточеними рухами, підняв її, умостив у руках, прицілився та зробив лише один постріл. Влучний постріл. Тепла в’язка рідина потекла з голови Чадова. Очі його були розширеними та виражали якесь здивування, що змішалося з мертвим спокоєм. Останнє, що бачив перед собою Чадов, трьох товаришів, які направили револьвери прямо на нього.

 

Будинок Чадова перетворився на лігво хаосу. Колони повалилися, гіпсові статуетки відпали й лежали хто без голови, а хто без рук і ніг. І тільки портрет переможеного демона висів із тріумфальним поглядом.

 

Очі його блиснули, та купка паперу швидко загорілася. Горіли твори Савіної, Сталіної, Чадова, Вільгельма. Полум’я поглинало їхні роботи, чавкало, шипіло, давилося. Такої пожежі не було ще з 1666 року. Здавалося, що можна почути крики людей, але ні. На вулицях було порожньо. І тільки розпластані, скуйовджені страхом і полум’ям тіла людей висіли на сотнях шибениць.

 

Спи, кляте місто, засинай, стомлене місто. Правда народиться з попелу.

 

У примарному неоновому світлі пітьми жевріла маленька дитяча постать. Дівчинка, що сиділа на холодному та липкому від крові асфальті, перебирала маленькими пальчиками листівки та якість уривки рукописів. Лише на деяких аркушах виднілась каліграфічно виведені ініціали Хая Чадова, Савіної, Сталіної та Вільгельма.

 

Ще десь зовсім поблизу палахкотіли вітрини та величезні нагромаджені сотнями літер вивіски. Загорталися в полум’я величезні цегляні будинки з сотнями однакових мерців-лялечок. Обвуглені до непристойності, вони нагадували гусениць, що ось-ось мали стати метеликами.

 

У місті була така тиша, що, здавалося, чутно тільки стривожене швидке дихання дівчинки з листівками. Щось тепле та в’язке почало падати на її ніжку, розбиватися та стікати на бридку дорогу, що складалася з крові та страждань, болю та поразки. Вона підняла пару оченят і побачила на гілках дерева тіло. Очі небіжчика дивилися прямо на неї. Важка непохитна туша людських кісток і плоті не виявляла жодних ознак, за якими цю істоту можна було б віднести до розряду живих.

 

Папірці затрусилися в такт з вітром, що зашелестів десь зовсім поблизу, перебрав пасма її волосся, заглянув у мереживо сукні, а згодом забрався розпалювати згасаючий вогонь знову й знов.

 

Діставши маленький, майже списаний олівець зі своєї кишеньки, дівчинка почала писати. А над нею, немовби всевидячим оком, простягнувся мертвий погляд покійника. Згаслі зеленуваті очі з карими плямами уважно слідкували за кожним словом дівчинки, наставляли її, шепотіли з вітром і листівками правду, про яку мав дізнатися цей світ. Це нова генерація. Генерація, за якою стоять горою сотні душ покійних розстріляних, закатованих, знищених творців. Своїми настановами вони виводять її на нові обрії, шлях до яких їм обірвала змія, що зручно обвила шиї.