Уйманова Василина

 У Пошуках Щастя

 

Присвячено матері, татові й бабусі. Дякую вам за безцінні уроки й розкриття поняття щастя.

 

Я ненавиджу все, що оточує мене. Тиждень тому мені виповнилося шістнадцять, але я не бачу сенсу в житті так, ніби мені давно минуло за дев'яносто.

 

Задля чого я була наділена розумом? З якої причини я відрізняюся від інших? Чому мене не цікавлять фільми, соціальні мережі, хлопці й вечірки? У нашому столітті, я маю відповідати певним критеріям, аби бути сприйнятою людьми. Вважається, що ми були створені соціальними створіннями. Чомусь прийнято думати, що для повного щастя нам необхідні інші особи. Ні, це не правда. Люди для нього не потрібні. Насправді, не існує ніякого щастя. Щоб б не було зроблено, ми завжди залишимося безталанними, самотніми істотами. А чому? Бо ми не бачимо щастя, коли воно зрідка трапляється на очі. Якщо ж ми й помічаємо його короткий, ясний промінець — ми не навчені, як втримати його тепло на своєму постійно нахмуреному обличчі.

 

Дехто має на думці, що найбільше щастя — то мати родину. "Нещасні" ж сироти знають із самого початку їх самотнього існування, чого очікувати від життя. Суть буття відкривається для них у самому дитинстві: немає ніякого сенсу марнувати час, шукаючи щастя й залишаючись оптимістичними, бо проблема слідуватиме за проблемою, одне горе за іншим, ридання за риданням. Ті ж "щасливі" індивідууми, котрі мають сім'ю, гадають з дитинства, що вони постійно будуть оточені любов'ю, підтримкою й піклуванням, а потім — "Бум!" Одного дня вони дізнаються, що немає більше тих, хто залишалися янголами-охоронцями протягом усього їхнього існування. Раптом, відкривається життєва істина; для когось — у сімнадцять, комусь — у двадцять чотири, а якимсь дуже нещасним персонам — узагалі, після тридцяти.

 

Годі тратити врємя зря, царєвна несміянна!

 

Таким чином був перерваний мій висновок людського буття. Я й не намагатимуся нікому його пояснити, бо неосвічені, інертні створіння, котрих споконвіків кличуть людьми, не зрозуміють мене, думаючи про наступний епізод серіалу; не почують моїх слів через грубий, одноманітний шум сучасної популярної музики.

 

Досить тєбє пялитися на стіну. Піди, займіся ділом. Хлібу в домі нєт, а вона сидить, як мертва, на стіну глазами клипає і слова нє скаже.

 

Мати.

 

Нещасне, зомбоване радянським соціалізмом створіння, застрягле між двома віками. Я й не пам'ятаю останнього разу, коли я чула, як матір розмовляла чистою українською, або ж російською, мовою. Добре, наївне серце. Колись яскравий розум і безсумнівний талант у музиці зараз знайдені під безперервним впливом безглуздих сучасних технологій, узявшими під контроль кожен аспект життя матері. Кажуть, що метою їх створення було поліпшення людського буття. Вона, безсумнівно, була досягнута: тепер, ми не маємо сенсу напружуватися, аби стати кращими в чомусь. Яке "полегшення"! Ти вже вважаєшся гідним сучасної уваги, якщо маєш сторінку на Фейсбуці або новий айфон, більший за власну руку. Невже сучасні люди народжені менш розумними від їх пращурів? Чому в новинах ми чуємо про молодих Енштейнів і Бетховенів рідше, ніж то було раніше? А тому, що в новітньому столітті більше немає потреби в таких геніях. Батареї й зарядні пристрої стали не гіршою заміною людському мізку. Однак, про що можна й говорити, коли індивідуумам цікавіше обговорювати штучний інтелект, а не безмежні можливості людського розуму? А хто зараз усе ще цінує справжню, чоловічу працю? Сучасним підліткам дивно зустріти тиху людину, котра полюбляє читати. Чомусь, у їх обмежених думках, прагнення самовдосконалитися не варте й найменшої краплини уваги, якщо особа, володіюча ним, не досягає успіхів у тих областях, котрі вважаються "крутими" і "модними". А як багато золотих умів щоденно ламаються під металевими поглядами тих, хто говорить гучніше і впевненіше! А нащо, узагалі, перейматися? На даний момент, деградація сучасного людського покоління — безсумнівний факт, помічений лише кількома особами. Лише ті індивідууми мають беззаперечне право називати себе щасливими, бо саме вони зрозуміли, що сенсу в бутті більше немає. Колись, можливо, він ще існував. Тоді, майбутнє здавалося непередбачуваним й інтригуючим. Зараз же, набагато легше передбачити кінець, а не продовження. Я відчуваю його в усьому й у кожному. Не хвилюйтеся, люде, нам ще не довго лишилося мучити себе пошуком ідеалу й щастя. Скоро, і ви зрозумієте, яким марнуванням часу було їх шукання в бутті.

 

Тож, мої думки були перервані низькою жінкою у старому платті, вишитому з грубої сірої тканини. Мамині очі відправляли два теплих голубих промінця на моє похмуре обличчя. Ласкава посмішка додала її лицю більше глибоких зморшок. Я ніколи не відкривала цій старій, неосвіченій, наївній жінці пояснення моєї очевидної переваги над іншими. Вона б не зрозуміла. Відвела б, напевно, до шкільного психолога, а потім забула б запитати, як пройшов сеанс. Живучи шістнадцятий рік разом, я можу легко передбачити кожен наступний крок її дій. Насправді, ніхто не потребує багато часу, аби зрозуміти іншу особу. Однак, ми, люди, під час діалогу з іншою персоною, маємо тенденцію або затуляти розум безглуздою впертістю, або ж марнувати час бесіди, оцінюючи колір волосся або можливу ціну тканини жакету співрозмовника. Нікому не потрібно більше трьох хвилин, аби знайти кращого друга. Проблема постає в тому, що обмежені сучасні люди не розвинули достатньої кількості спостережливості, щоб це помітити. Вони не мають бажання напружити запилені безглуздими речами мізки, аби зрозуміти сенс цього найбільш очевидного в понятті дружби ланцюга.

 

Я часто питаю себе, як я можу знати, що моя матір не байдужа мені, якщо її слова чи дії не викликають у моїй душі ніяких особливих почуттів? Відповідь проста: лише її смерть принесе печаль (а, може, і сльози) у моє серце. Що слугує цьому причиною? Чому б я взагалі псувала собі настрій змінами в бутті абсолютно іншої людини? Я живу своє життя власним способом і піклуюся про проблеми, оточуючі лише мене, тож нащо морочити голову негараздами інших? У цьому випадку, я й гадки не маю, як відповісти на це питання. Я обов'язково маю виправити свою недовершеність і знайти відповідь, бо кожне запитання, залишене без неї, робить людину слабкішою, запобігаючи її аналізу власних помилок. А хто зараз, узагалі-то, піклується про самовдосконалення й самоаналіз? Можливо, саме ця проблема і слугує однією з найвагоміших причин обмеженості сучасного людського розуму.

 

Вибачай мені, мамо, — тихо мовила я.

 

Нашо мені твої вибачення? Усі діти як діти, ти адна сідиш всьо врємя у своїй комнаті, нічого не дєлаючи.

 

Безталанна, недалекоглядна жінка: обмежений розум матері не дозволяє їй зрозуміти, що, аналізуючи день за днем, я досягаю набагато більшого, ніж будь-хто, кого стара може кликати своїм другом.

 

Як же ж нічого не роблячи? — спитала я, встаючи і змушуючи себе посміхнутися. — Зараз-же піду до магазину й куплю свіжого хлібця до обіду. М-м, приємний запах часничку аж вабить до столу! Невже ти приготувала борщик?

 

Так, золотце! — сказала мама з ласкавою посмішкою на вустах, помітивши мій інтерес.

 

Я плеснула долонями:

 

Тож мушу поквапитися, поки він ще тепленький!

 

Як сильно ж я втомилася, не маючи змоги завжди бути собою. Однак, я можу пожертвувати декількома хвилинами власного комфорту заради матері. Я знаю, що це допоможе їй відчувати трохи щастя хоча б удома. Чому я готова на жертвування власної душі заради неї? Як дивно, я не можу дати відповіді й на це питання.

 

Аналізування дня за днем навчило мене прикусити язика. Під час розмови, усе залежить саме від відповіді. Однак, нащо мені використовувати її для розкриття правди? Кожен має власне бачення конкретного питання, тож розуміючи, що співрозмовник не погодиться зі мною, навіщо мені навмисне відповідати тим, що, безсумнівно, призведе до сварки? Я розвинула здатність промовчати, аби врятувати стосунки з матір'ю. Я не намагаюся нічого довести чи пояснити і стороннім особам, бо вони не зможуть зрозуміти, однак знатимуть таємні кутки роздумів, що огортають мою душу захисною пеленою. Це означатиме, що, намагаючися звучати розумнішою, я змарную не лише обмежений час свого буття, але й пильність кожної думки, виточеної навколо дорогоцінного висновку. Безперечно, я не виглядатиму кмітливішою, промовчавши. Проте, я не мушу нікому доказувати свої розум і далекоглядність. Розуміння власного володіння цими якостями, а не думка іншої особи про мене, має дійсне значення. У глибині власної душі я знатиму, що, завдяки моєму стриманому мовчанню, матір — неосвічена, наївна, проте надзвичайно добра серцем і турботлива жінка — продовжить день зі спокоєм на душі і стійким ритмом роботи серця, не марнуючи часу, переймаючися моїми думками, котрі вона все одно ніколи не зможе осягнути.

 

Не поспішаючи надягнувши стару зимову куртку й виношені черевики, я вийшла з дому, не сказавши ні слова неньці. Який є сенс у пустих фразах "Бувай!" або "Скоро побачимося!"? Це й так очевидно. Ними ти лише нагадуєш собі, що рано чи пізно матимеш повернутися до сірої буденності.

 

Природа — то, певно, єдина річ, котра іноді змушує мене зупинитися і придивитися. Її кличуть матір'ю, однак чим ми, безпристрасні, ледачі істоти, хоча б трохи схожі на неї, щоб величати її схожим чином? Як висловлюємо ми їй подяку за власне існування? Вирубуванням лісів? Забрудненням океанів нафтою? Руйнуванням землі асфальтовими дорогами? Термін "Глобальне потепління" звучить усе частіше й частіше з уст ведучих телевізійних шоу. Однак, витративши 43 роки на те, щоб зрозуміти його значення, чи стали ми робити щось по-іншому? Чи намагаємося ми виправити виниклі проблеми? Це давно варто було почати робити, аби врятувати власні життя в майбутньому. Я й не кажу про майбутність планети, бо кому яка справа до того, що може трапитися з нею? А чи подумали ви, зомбовані створіння, як багато ви забов'язані природі? Та не варто ломати голови, хоча кого я обманюю: ніхто й не планував цього робити заради якогось там оточуючого середовища. Уже запізно думати про його рятування. Проте, дорогою до нашого безсумнівного зникнення, чому б не продемонструвати хоча б краплину поваги до "матері", якщо вже так прийнято кликати природу? А нащо? Країни продовжують вести безупинне змагання в економічній сфері, приносячи навколишнє середовище в жертву. Чи зможуть Сполучені Штати одного дня відмовитися від вирубки тисячолітніх лісів Аляски або добування нафти з Мексиканської затоки? Безсумнівно, ні. Тоді Штати вже не можна буде назвати наймогутнішим союзом світа; кращим із кращих місць для життя й роботи. Люди занадто гордовиті, аби принести таку жертву заради якоїсь там природи. Однак, я не переймаюся. Я дочекаюся 2050 року, коли, як прогнозують учені, катастрофічне положення оточуючого середовища стане очевидним кожній людині. Кажуть, тоді на планеті не залишиться достатньої кількості лісів для вирубки й риби для годування голодного населення Азії. Можливо, хоч це стане поштовхом для країн, змушуючим їх почати приділяти хоча б трохи поваги до природи. Людський розум занадто осліплений світлом телефонних екранів, аби дозволити його володарю передбачити такі прості речі. Ми не здатні збагнути власної деградації; ми не відчуваємо свого падіння, поки не вдаримо дна безодні. Скоро, країни розпочнуть щось робити, аби запобігти глобальному потеплінню. Почнуть марнувати час, бо тоді буде запізно. Уже запізно.

 

Зима... Я люблю цю тиху, таємничу пору року, бо вона нагадує мені стан власної душі. Колись, пухнастий сніг ніжно обіймав сіру крижану землю вже на початку грудня. Зараз же почає сніжити, якщо пощастить, наприкінці січня.

 

Сьогоднішня заметіль нагадує мені потік моїх безперервних думок. Я ледь здатна побачити те, що знаходиться на відстані трьох метрів від мене. Кожен крок вимагає уйми зусиль, бо, живучи далеко від шосе, — до якого мені варто було дібратися в першу чергу — навіть і не мрієш про чищену від снігу стежку до нього.

 

Аби дійти до дороги, я маю промайнути шість сусідських будівель: такиж же сірих і моторошних, як і нинішнє зимове небо. На щастя, я не можу їх бачити: заметіль несе легкі сніжинки з шаленою швидкістю так, що вони боляче колять шкіру, залипаючи на віях. Мені подобається цей стан природи. Вона ніби сама намагається показати людям ще один безцінний урок, який вони все одно проґавлять: усе може бути прекрасним, незалежно від стану. Людські стереотипи і встановлені принципи не дозволяють їм розкрити очі ширше й побачити різні аспекти буття. Можливо, саме ця обмеженість і є однією з найвагоміших причин людського нещастя. Більшості індивідуумів подобається тиха, сонячна погода. Якщо ж дощить — ми скаржимося на те, як волого, брудно й гидко почувається на вулиці. А ви спробуйте залишити будівлю без незліченних пустих думок у голові і просто оглянутися на все навколо: як задоволено виглядають листя дерев, поглинаючи вологу; який стійкий ритм відбивають важкі дощові краплини в широких калюжах. Узимку, більшість завжди знайде безліч причин нарікати на природу: надворі або занадто холодно, або ж нещодавно почата хуртовина не дає змоги побачити достатньої кількості оточення. Дорослі, задумайтеся на хвилину, що змусило вас ненавидіти сніг? Велика відповідальність за життя під час керування? Новорічні клопоти? Як ви гадаєте, чому діти полюбляють зиму? Невже тому, що вони не мають уйми проблем, про які варто піклуватися? Придивіться: негаразди оточують усіх. Проте, малеча ще має змогу помічати тонкий промінь світла, здатний розірвати чорне полотно безперервно проникаючих у життя кожного проблем, котру вони втрачають із часом, спостерігаючи за дорослими. Батьки думають, що вони виховують дітей. Насправді ж, нам варто нарешті помітити, наскільки багато чому дітвора спроможна навчити нас.

 

Довгий час мене оточувала тиша: те, чого так бракує в сьогоденності. За постійним галасом телевізійних динаміків й одноманітним шумом безупинно граючої музики в навушниках, люди не мають можливості, навіть і не бажання, задуматися. Приходячи додому з роботи, самотній чоловік знаходить у холодильнику страву, приготовану тиждень тому; сідає, стогнучи від головного болю, на твердий, холодний диван і вмикає телевізор. Чомусь, цей спосіб життя вважається звичним для сучасних осіб. Однак, це не дивно: коли ми робимо щось за звичкою, та дія не вимагає додаткової розумової діяльності. А хто зараз усе ще розуміє те, що саме розум надає людині гідності? Однак, нащо марнувати сили на читання або рахування, коли можна ввімкнути телевізор — дзеркало сучасного світу — або дістати новопридбаний калькулятор?

 

Проте, тиша тривала недовго. Поглинаючи стійкий звук розламаного під моїми ногами льодяного прошарку снігу, вона була перервана тихим, коротким стогіном. Він зайняв мою увагу лише на якихось три секунди, і я продовжила свою путь. Навіщо мені зупинятися й озиратися? Аби побачити п'яницю, зруйнувавшого власне життя слабкістю духу й ледарністю? Однак, мені не потрібно було й оглядатися: декілька секунд після почутого стогіну, люта завірюха виявила милість показати того, хто порушив панування тиші: на пухнастому снігу, згорнувшися в невеликий калач, лежав коричневий собака, прикривши чорний носик з білою плямою на ньому худою лапою.

 

Щасливе створіння, природа не наділила тебе таким розумом, який вона змарнувала на людину. Ти не бігаєш навколо в пошуках їжі, бо знаєш, що це не матиме сенсу. Ти спокійно лежиш і вмираєш, розуміючи, що тобі нічого втрачати. Чим люди відрізняються від собак? Мабуть, однією лише відсутністю відданості. Особам так само нічого губити, окрім самих себе. Ми думаємо, що смерть батьків або друзів зруйнує нам життя. Насправді ж, єдине, що здатне дійсно позбавити наше існування сенсу — то ми самі й наші дії. Безодня поглинає людей усе глибше і глибше щодня, але ми, на відміну від тих істот, котрі вважаються менш інтелектуально розвиненими, продовжуємо наївно бігати навкруги, шукаючи щастя й задоволення від буття.

 

Ти, голодний, дрижачий від холоду пес, і я давно пізнали сенс існування й не марнуватимемо сил роблячи те, що зрештою призведе навіть до більшого нещастя, прикидаючися, що ми змінюємо сіре буття на щось краще. Ми спокійно чекатимемо, знаючи, що, наприкінці, ми все одно не знайдемо нічого, окрім розчарування. Я-то розумію, що тобі не потрібна ніяка допомога. Ти й сам збагнув це. Ти здався, бо правда відкрила твої очі: результат не вартий ніяких зусиль.

 

Я перервала наш зоровий контакт, озирнувшися на приглушений шум автомобіля, стаючий усе гучнішим і гучнішим. Вирішивши подивитися на найщасливішу істоту, котру я бачила протягом декількох минулих днів, востаннє, я не побачила собаки на тому самому місці, де він зустрівся мені вперше. Навпаки, цуценя повільно повзло до іншої сторони шосе, ледь маючи достатньо сил ворушити короткими, тремтячими від лютого холоду лапками. На якусь секунду, я уявила можливу подію в майбутньому: водій, не маючий змоги побачити достатньої кількості дороги й помітити собаку через заметіль, укотре натискає на чорну педаль газу; дурний цуцик продовжує рух уперед, перетинаючи асфальтову смугу. Секунда — і я чую писк, роздираючий серце. Ще момент пізніше — я бачу маленьке коричневе тільце, лежаче посередині дороги.

 

Собака, ніби відчувши мої думки, зупинився й підняв тремтячу голівку, затримавши погляд на моїх звиклих байдуже виглядати очах. Я не хочу дивитися на нього, бо не бажаю дозволити пустим, інстинктивним почуттям, котрими природа наділила людей, узяти верх над висновками, викарбованими часом й аналізом. Недалекогляднa людина одразу ж подумала б: "Бідне цуценя! Який же Ірод міг викинути тебе з дому знаючи, яка зима чекає на нас цього року!" Я-то розумію всю глибину твого щастя й… Ні. Чомусь, я не хочу, щоб це трапилося: якась невидима сила відігнала мою байдужість до оточуючих мене подій.

 

Мале, бідолашне цуценя. Я зрозуміла б природу, якби вона знущалася схожим чином над людьми, та що наробили їй нещасні тварини? Однак, моя думка почалася не з правильного русла. Люди тримають усе під своїм безперервним контролем. Вони підкорили природу і її беззахисних дітей, оточених асфальтовими шосе, забрудненими течіями й сірим від смогу повітрям. Особи самі порушують баланс, створюючи негаразди. Тож як можемо ми шукати щастя, коли ми власноручно відганяємо його день за днем усе далі й далі від нас?! Ні, я не можу дозволити цій знедоленій тварині загинути під проклятими колесами "сучасного дива"!

 

Зробивши чотири широких кроки вперед, я опинилася посеред міської дороги. Поспішно зігнувшися до холодної землі, ніжно прикритою пухким, свіжим снігом, я огорнула цуцика своїми руками. Яке холодне в нього тільце! Як трясуться його худі лапи! Безталанне, страждаюче від людської безсердечності створіння! Безсумнівно, хтось викинув малого нещодавно, бо в околицях немає й ніколи не жило двох схожих на цього цуценя собак.

 

Ні, не людська недалекоглядність тривоже моє серце; не їх обмеженість, безглуздя дій і слів. Безсердечність і байдужість, котрими особи так уміло володіють, — ось що роздирає мою душу! Чому ти, нещасне створіння, мусиш страждати через холод людських рук, металевість їх поглядів? З якої причини ти, природо, маєш терпіти удари людських молотів по твоїй плодовитій землі; шум пил, знищуючих кору твого дерев'яного захисту від палкого сонця? Індивідууми ствeрджують, що світ жорстокий. Та що ви знаєте про жорстокість, коли ви є її причиною?!

 

Я не могла відвести погляду від проникливих, напівприкритих короткими віями собачих очей. Водій почав шалено сигналити, помітивши мене на дорозі, одночасно намагаючися зупинити авто. Безпощадна завірюха не дозволила мені побачити нічого навколо, окрім двох потужних променів світла, падаючих на мене й цуценя з фар автомобіля. Міцно притуливши собаку до грудей, я спробувала дібратися тротуару якомога швидше, та наступна подія змусила мене зупинитися на місці, перехопивши подих.

 

Слизька дорога виявилася хитрішою за винайдені людьми шини для зимових доріг: гальмування не допомогло зупинити авто — воно все одно продовжило рух за інерцією, ковзучи тонким прошарком льоду, що лагідно обійняв холодну землю багато днів тому, намагаючися захистити її від нещадного морозу. Зрозумівши це й побачивши, що я досі не дісталася тротуару, водій повернув кермо праворуч: якомога далі від мене й цуценяти. Секунду пізніше, я почула гучний удар, цілком затримавший мою увагу своєю несподіваністю: рух автомобіля врешті-решт зупинив сірий телефонний стовп, змушуючий чорну хмару диму порушити панування чистого зимового повітря. Чомусь, доля абсолютно незнайомої мені людини турбувала мене в той момент.

 

Кучерявий дим оточив мене нестерпною моторошністю. Раптом, я відчула себе так самотньо, як я ще ніколи не почувала себе в цілому житті. Гарячі сльози боляче запекли по замерзлим від несамовитого холоду щокам, падаючи на дрижаче тіло цуценяти. Солоні краплини змусили оточуючу мене картину розплиcтися. Я відчула шалену слабкість, починаючи тремтіти від розуміння своєї безпорадності. Я сіла на льодяну, проте м'яку від пухнастого снігу, дорогу, ніжно притиснувши цуценя до своїх грудей.

 

Допоміг мені вийти з цього незвичного стану звук відкритої двері автомобіля. Через безутішну боротьбу зі сльозами, я на декілька секунд забула про все, що щойно трапилося; і лише людина змогла повернути мене до реальності.

 

Як Ви себе почуваєте? — прозвучав жіночий голос, роздираючий зимову тишу своєю ніжністю.

 

Я продовжила сидіти, не маючи змоги сказати ні слова. Кожен подих вимагав уйми зусиль, приносячи біль десь у глибині мого тіла.

 

Не дочекавшися відповіді, незнайомка підійшла ближче й, на мій превеликий подив, сіла на засніжену дорогу поруч зі мною, мовивши:

 

Ви маєте бути відчайдушною людиною, аби піти на такий риск через собаку. Буду чесною з Вами: я й гадки не мала, що цуцик перетинав дорогу.

 

Я відчула, ніби її чутливий голос огорнув мене приємною теплотою, здатною відігнати зимову лютість. Раніше, я й гадки не мала, що слова можуть зігрівати душу, а не лише ранити її.

 

Як же мені хотілося відповісти на її посмішку, але на думку не приходило нічого, що можна було б сказати. Через мороз, вологі від гірких сліз вії почали злипатися, однак я все ще могла спостерігати кучерявий, сірий дим, огортаючий засніжену поверхню автомобіля жінки.

 

Помітивши напрям мого погляду, незнайомка, усміхнувшися, мовила:

 

Ніяка річ не може бути важливішою за життя, яким би воно не було, тож не переймайся за авто. Я рада, що песик знаходиться в добрих руках.

 

Я кинула на жінку невпевнений погляд, насупивши брови. Як може будь-який спосіб життя заслуговувати милості? Як можна пробачити те, що наробили безсердечні істоти, котрих кличуть людьми?

 

Помітивши моє збентеження, вона сказала з приязною посмішкою на вустах:

 

У тому й полягає відмінність між річчю й живою істотою. Річ завжди означатиме те, що вона мала призначення тлумачити. Людина ж несе відповідальність за кожен день свого життя, безперервно приносячи зміни до його неспинного руху. Сьогодні ти людина, а завтра ти можеш стати Людиною.

 

Слова незнайомки змусили мене знову нахмуритися.

 

Люди не змінюються, — тихо мовила я, зрозумівши, що мій співрозмовник намагалася сказати. — Принаймні, не за один день.

 

Можливо, не за один, але ми всі маємо змогу перемінитися на краще. Використати її чи ні — саме це рішення впливає на все наше життя.

 

Усе це нам безупинно повторюють у школі, затямуючи дітям розуми фразами-кліше. Ні в кого ж не вистачає ні розуму, ні бажання, відкрити очі ширше й побачити…

 

Що? — невиховано перервала мою думку жінка. — Щоденні турботи? Глобальні проблеми? Горе, щодня оточуюче кожну родину? А чому б, замість того, аби додавати негараздів своєю поведінкою, не стати натхненням до їх вирішення? Чому б не посміхнутися до насупленої людини й не запропонувати допомоги? Чому б, замість того, аби давати грубі відповіді під час суперечки, просто не мовити: "Ви можете бути праві. Ваша думка заслуговує визнання"? Чому б не робити світ кращим?

 

Кращим? — засміялася я. — Занадто пізно думати про те, як можна зробити цей світ ліпшим місцем для життя. Люди змарнували свій шанс, коли такий з'явився.

 

Як ти можеш знати, коли ця можливість постала? Що надає тобі впевненості в тому, що, тисячу років пізніше, якась самотня дівчина не скаже, що людям давно варто було почати змінювати власні звички, аби зробити життя щасливішим? Це прискорило б розповсюдження насолоди від щоденного існування.

 

Наша деградація очевидна! — голосно заперечила я. — Щось неймовірне має трапитися, аби змусити людей задуматися і змінитися!

 

Так чому б тобі не стати цим неймовірним, що може змінити світ на краще? У кожній справі хтось має бути першим. Чекати, доки якась особа прийде до того самого висновку, що й ти — ось що є дійним марнуванням часу!

 

Слова незнайомки змусили мене замислитися, не звертаючи уваги на холод, повільно беручий під контроль кожну кінцівку. У моїх думках панувала неочікувана боротьба між старою й новою мною. Змінити світ ще не пізно? А й дійсно, як я можу знати, коли ми вже не матимемо на те часу? Дійшовши до всіх висновків своєю спостережливістю, чому б мені не поділитися ними з тими, хто, з деяких причин, ніколи не задумувався над питаннями буття? Чому б мені не стати першою? А хто знає, можливо, я й не буду першовідкривачем. Може, у цілій країні живе уйма людей, міркуючих про ці самі негаразди, але не висловлюючих власних думок?

 

Як можна боротися з проблемами, огорнувши себе мовчанням? То є марнуванням часу. Єдина мета думок — висновки, котрими ми маємо ділитися, аби інші індивідууми не зробили тих самих помилок, аналізуючи кожний варіант вирішення складних життєвих ситуацій.

 

Раптом, я згадала, як матір колись мовила до мене: "Розумний учиться на власних похибках, але мудрому уроками слугують помилки інших". Тоді, я не приділила її безцінним словам ніякої уваги, не зрозумівши їх істинного значення. Зараз же, вони виплили на поверхню моїх думок, відігнавши переживання й непокої своїм теплим сяйвом життєвої істини.

 

Я називала людей байдужими, однак, насправді, найбільш безпристрасною особою, котру я могла б коли-небудь зустріти, була я сама. Я робила висновки й ніколи не ділилася ними, тихо очікуючи кінця. Проте, його запобігання є моїм обов'язком як слугою природи. Сьогодні, щось змусило мене вийти на дорогу й обійняти цуценя, а не лише стояти осторонь, безмовно стежачи за подіями. Невже то був жаль? То я можу його відчувати? Я й не пам'ятаю останнього разу, коли це почуття змусило моє серце прискорити ритм; гіркі сльози провести пекучі лінії на щоках. Як давно я не проймалася найпростішими людськими емоціями, відкриваючими їм дійсне розуміння життя! Безперечно, це є ще однією з причин, чому я ніколи не бачила потреби в запобіганні їх деградації. Люди, безсумнівно, лютіші й жорстокіші за будь-яких диких тварин. Однак, я не можу поклястися, що у світі не існує добросердих осіб, котрі здатні перейматися не лише власною долею. Чому б мені не допомогти їм розповсюджувати свої ідеї, поширювати добро? Чому б мені не показати людям, як знайти щастя?

 

Доню-ю! — раптом почула я знайомий, зігріваючий душу материний голос.

 

Побачивши врізану у стовп машину й мене, сидячою на дорозі з незнайомою жінкою, ненька зупинилася на стежці з чітко вираженим почуттям тривоги на обличчі.

 

Я не могла втримати сліз, побачивши матір. Перший раз у моєму житті я зрозуміла, що змусило б мене плакати через її смерть, — любов: найсильніше почуття до близької мені людини я коли-небудь відчуватиму. Гірка нитка жалю почала боляче пронизувати серце, змушуючи мене усвідомити, як давно я не казала нені таких простих слів, як "Я люблю тебе, мамо!"

 

Зі сльозами щастя на очах і дрижачим від довготривалого холоду цуциком на грудях, я підвелася й побігла до матері. Дозволивши її працьовитим рукам огорнути мене, я відчула себе найщасливішою людиною на всій земній кульці.

 

Я люблю тебе, мамо! — крізь приємно лоскочучі шкіру сльози мовила я. — Я відчуваю щастя, бо я зрозуміла, як багато значення несе в собі це одне коротке слово. Я люблю тебе, мамо!

 

Я знаю, що щастя існує. Воно оточує кожну людину так само, як і горе з турботами і проблемами, однак, чомусь, ми привчили себе бачити негаразди набагато ясніше, ніж те, що надає нам натхнення жити.

 

Кожен несе в цьому короткому слові різні поняття, промовляючи його з особливими інтонацією і швидкістю. Зараз же, знаходячися далеко від дому й родини, я розумію, що справжнє щастя — почуття кохання до дорогих мені людей, котре зігріває мою душу в найлютішу зимову заметіль. Я завжди була оточена щастям і любов'ю, однак здатність помічати їх відкрилася мені лише нещодавно, кидаючи ясний промінь надії в майбутнє.

 

Щастя існує в кожній людині й у всякій речі. Одночасно, вони несуть у собі уйму горя і клопот. Що помічаєш ти першим визначає напрям усього твого життя. Якщо ми й деградуємо, якщо ми й падаємо в безодню, то чому б не насолоджуватися теплим вітерцем, обіймаючим усе тіло, під час польоту? Ми не в силах змінити минуле, але ми здатні зробити впевнений крок у майбутнє із посмішкою на обличчі. Що б на нас не очікувало, разом з тим ми обов'язково зустрінемо людей, котрі висловлять підтримку, доброту й сердечність, огортаючи серце ласкою. Це і є щастя.