Левіна Валерія

  Розповідь загиблого солдата

 

Я бачив сльози матері, її сум, я бачив,

 

як залягли тіні під колись ясні очі.

 

Мені було добре видно, як ссутилився мій

 

завжди сильний батько. Я хотів їх утішити,

 

обійняти і сказати,що все буде добре…

 

Але я не міг…

 

Темно. Останнє, що я памятаю – це куля, яка летить до мене і різкий біль у серці. Снайпер обірвав мені життя – моє молоде життя … Коли ми потрапили у засідку, я залишився на місці, даючи змогу вирватися групі бійців.

 

Посмертно мені надали почесне звання Героя України. Та я більше не зможу обійняти своїх рідних: матір, дружину, батька і свого любого синочка… Я думаю, ні я знаю – вони пишаються мною. Єдине, чого я хочу зараз – це бути поруч із ними, дивитися в очі, у яких - любов до мене. Йдучи обороняти Україну, я знав, що можу втратити все, що мені дороге…Я памятаю, як плакала мати, благаючи залишитися; як гіркі сльози, у передчутті втрати, котилися по її обличчю. В мене стискалося серце від болю і жалю, від думки, що я можу втратити її назавжди… Мати, моя люба матуся, яка до останнього не вірила, що я загинув… Здається, ніби вона після моєї смерті постаріла років на тридцять… Я памятаю, як тремтів голос у батька, коли він хрипло промовив: «Синочку, бережи себе»…Думка, що мій син залишився сиротою, змушує мене стискати кулаки, приносить нестерпний біль…Мої батьки…Мої любі, дорогі, рідні батьки…Лиш один спогад про посивілу від горя неньку, про послабленого батька, розриває моє серце на шматки, змушує котитися по моїх щоках гарячі солоні краплі...

 

Я бачу, як мати щовечора заходить до моєї кімнати, як плаче, обійнявши мою сорочку, а батько зовсім поник головою… У хаті, що була земним раєм для мене, більше не лунає сміх…Там лише лякаюча, пробираюча до самих кісток, тиша. Здається, ніби сама будівля постаріла: стала нижчою і похмурішою.

 

Я не загинув, я пішов вічною дорогою Ирію, і Лета несе мене у вічність. Моя смерть не була марною, я житиму доти, доки мене пам’ятатимуть там – на святій і грішній Землі. На моїй батьківщині дедалі більше стає дітей – сиріт, сивих матерів. Війна не припиняється, а навпаки – поширюється. Я дивлюся на дітей, які запитують у блідої, заплаканої матері, чому тато – герой, чому він не повертається; маленькі діти, яким матері не кажуть що тата більше немає, із болем у серці думають, що батько їх кинув…Але їх батько - воїн, солдат, який склав своє життя на алтарі жертовності і обов’язку чоловіка… Я бачу сотні жінок, у яких у сорок років обличчя в зморшках, під очима чорні кола від довгих, безсонних ночей, шкіра посіріла, а в очах більше немає сліз; вони, як дорогоцінні перли, лише інколи стікають по сухій, сірій шкірі, коли вічно молоді очі сина не опускають своїх повік із обеліска…

 

А знаєте, як боляче думати, що ти вже більше ніколи не відкриєш двері рідної хати, а усміхнена матір вже більше не вийде тобі на зустріч, не вийде й сивий батько, сховавши усмішку у своїй бороді? Що ти більше не відчуєш ті тепло і любов, які вони передають своїми обіймами…

 

- Тату, мій доброокий, тату, цей незносний біль втрати зробив своє. Ти не кричиш і плачеш, ти, залишившись на самоті, питаєш у Бога за що він забрав найдорожче. Ти молишся і проклинаєш. Не треба, тату. Якби я міг хоч би ще раз обійняти тебе. І мимоволі фантомним болем ниє там, де було воно- серце…

 

- Нене, зима вкрила твоє волосся, і чорна хустка відтепер єдина його прикраса. Мамо, мені боляче бачити тебе такою.

 

«Вибач, матусе, за чорну хустину,

 

За те, що віднині ти будеш сама…

 

Тебе я любив,і любив Україну,

 

Вона як і ти, була в мене одна…»

 

Важко, важко від сирої землі на грудях. Важко, коли, тримаючи автомат у руці в душі зароджується почуття приреченності . Коли перед кожним з нас стоїть вибір: вбити, чи бути вбитим…І коли ти вже готовий натиснути на курок, у голові зявляється думка, що в нього теж є матір, яка не спатиме ночами від горя, ти уявляєш на її місці свою, в тебе підкошуються коліна і стискаються кулаки, але ти вже не можеш опустити руку, тому що - це зрада, зрада сина своїй землі. Зціплені вилиці, рівне дихання, повний контроль і куля того, хто думав менше…і більше немає ні стаху, ні болю…

 

Тепер дивлюся на людей – усі кудись біжать

 

І маска жаху на чужих обличчях

 

Там матері так голосно кричать,

 

Від того, що синок пішов навічно

 

Коли швидка сталева куля

 

Пробила наскрізь молоде ще серце,

 

Від розуміння що тебе не буде,

 

Ту рану защипало мов від перцю…

 

Коли ви будете і плакати, й радіти,

 

Усе обернеться, і стане мов новим,

 

Ви встигнете пожити й постаріти,

 

А я лишусь навічно молодим…

 

А знаєте, як плаче мертве серце від розуміння своєї безпорадності, коли вже нічого не змінити, коли мати більше не спить вночі, а ти навіть не можеш її втішити і сказати, що ти завжди поряд. Я навічно житиму у її памяті і серці батька, що разом зі жменею землі вкинув у ту труну і свою душу, і віру…

 

Це боляче, нестерпно боляче…