Ягудін Давид

Синя Троянда

 

    Я йшов не озираючись. Зорі світили в нічному небі, але дим від вогню закривав його половину. Мабуть, недалеко був сутичка з колонами. Я розвернувся та почав йти проти диму. Ліва рука знов почала відмовляти. Я сів за поваленим деревом, щоб налагодити протез.

 

  Руку я загубив у одному з боїв, коли потрапив під обстріл плазмометів. Протез був новий, але після всіх «пригод», дивом було б, якби він працював досконало.

 

  Я дістав викрутку та почав зменшувати тиск в клапанах протезу. На коліна я поклав справну, але до біса стару гвинтівку. Тихо почав молитися, щоб мене не помітили. Набоїв для цього артефакту не так вже й багато, а фотонну рушницю я загубив, коли тікав. «Та як піхота 21-го століття воювала із цим металобрухтом?!»— сказав я про себе

 

  Я подивився на небо. На небі слабо мерехтів Місяць, котрий вже заневолили прибульці. На ньому повільно перебиралися ледь помітні зорельоти колонів. Я поклав викрутку до кишені, та спробував порухати лівицею, але моя “мила рученька” зламалася остаточно.

 

  Зараз краще спланувати шлях, бо потрапити до колонів не хотілося. Я почав згадувати усі орієнтири, котрі знав на нічному небі. Дим заважав сконцентруватися на визначенні напрямків, але через декілька спроб я зрозумів, що північ у тому боці, де джерело диму.

 

  Згадавши, звідки буде легше чкурнути з Землі, я вирішив йти на схід, до Атлантики. На узбережжі залишилися порти не захоплені колонами, але там теж може бути небезпечно. Відразу після вторгнення прибульців, повстали роботи. Дуже вчасно, що й казати.

 

  Я роздивився навколо. Було тихо, і я нікого не бачив, але десять років військового досвіду мене навчили: немає нічого оманливішого за отаку лагідну тишу вночі. Тож я приготував гвинтівку, але один шматок залізного брухту, котрий я називав “рукою”, мені заважав нормально тримати зброю. Я пошукав на рукоятці кнопку для одинокої стрільби, бо набоїв бракує для стрільби чергою, але натомість там був магазин. Чим вони керувалися в ті часи , коли зібрали цю зброю?! Взагалі цій гвинтівці місце в музеї, на виставці- звідки, власне, вона й була. Навіть не знаю чим думав коли хапав її.

 

  Я повільно пішов, ховаючись між деревами. Колони могли відчути мене телепатично. Я дізнався про це, коли уперше зустрівся з ними. Їх прийняли як дорогих довгоочікуваних гостей. Весь світ вітав позаземних прибульців, поки вони не захопили світові центри впливу. Дивно, але я досі не впевнений, як саме вони виглядають. Весь час я втікав від різних істот ,не схожих на попередніх. Невже вони змінюють подобу? Тоді вони ще небезпечніші.

 

  Я почав вдивлятися у темряву. Нікого не було видно, але мій досвід найманця підказував: хтось тут таки є. Я постарався прицілитись з гвинтівки, готовий до будь чого.

 

  Повільно роблячи кроки, я переходив від дерева до дерева, ховаючись за ними. Рука не діяла, тому я ніяк не міг нормально прицілюватися. Я продовжив йти. Усюди все ще була тиша, як на цвинтарі - котрим цей ліс і став.

 

  Вітер доніс до мене сморід . Я подивився в напрямку смороду та побачив тіло. Я його впізнав. Це був Дюні. Я подружився з ним, коли Н.А.Т.О. наймав нас для захисту Вашингтону. Той бій був програний- як і всі інші потому. Бійці вбивали себе та один одного під телепатією колонів. Ті хто вижив, на кшталт мене - втікали куди можна. після Колони повторили це з Брюсселем, так що тепер я безробітний.

 

  Я нагнувся та подивився на старого друга. Шкода, що зараз не ті обставини, за яких я міг би спокійно поховати Дюні. Все ж він заслуговував на достойне поховання. Зараз настали зміни, що збезцінять спадщину минулого. Світ, в якому я народився, виріс та до якого звик, зникає в мене на очах. Тепер моєю метою є вижити, а не жити.

 

  Раптом я почув тріск. В цю мить ззаду мене вдарив робот. Я впав під вагою його руки, та вдарився об дерево. Він хотів мене пнути ногою, я вже готувався до удару, та натомість він промазав. Саме в цей момент я помітив, що він сліпий.

 

  Я поповз, але зачепився за гілку, й мисливець почув мене. У відчаї я спробував встати, чіпляючись за дерева. Біль різав моє тіло, так що про нормальне “встав та біжи” не було й розмови. Робот почав тягтись до мене, і саме в цей момент я вдарив його своїм «сувеніром» по пиці, втримавши його правицею. Робот загубив рівновагу, та врізався у дерево. Мене все ще різало від першого удару, так що я знов впав.

         - Ти ще гірший за колонів!— гаркнув робот— від них я нічого не відчував...

 

         - А ти ще гірший за мого командира! - відповів я.

 

         - ... вони давали нам накази, а ми виконували їх, як сліпі...

 

         - Мені також, за гроші, тільки зараз від них жодного зиску.

 

         - Тобто ти теж тікаєш?— робот перестав мене шукати напомацки, чому я був радий. Цю модель розробили для полювання. Він міг витримати бій з ведмедем, так що я йому не був перешкодою, хоч він і сліпий.

 

Так, теж від колонівя розслабився, гвинтівку поклав на коліна. Тільки тепер до мене дійшло те, що сказав робот. Тобто, це колони влаштували повстання роботів. Я й не сумнівався, що їхня телепатія може діяти на роботів, так що я відчув невелике співчуття до цього залізного бовдура. Тільки зараз я почав помічати, що з цим мисливцем в нас багато спільного.. Найманець без руки та сліпий робот, гарна з нас була б компанія. Скоріше за все, він теж думав про щось подібне, бо перестав демонструвати намір вбити мене.

 

Я зробив пару довгих ковтків повітря, щоб розслабитись , очі сліпило від болю. Та раптом мисливця наче перезапустили. З його руки з’явився мисливський ніж. Він встав та повільно пішов до мене.

          - 200 років ви гралися з нами як з йолопами...— це був зовсім інший голос. Я почав відповзати від нього, радіючи що він сліпий.

 

         - ...І нам набридло прибирати залишки всього що ви з ними робили...!— я почав відстрілюватися. Коли я відповз на достатню відстань, то встав та побіг від нього геть, незважаючи на біль Гвинтівку я кинув, бо від цього музейного експонату вже не було жодної користі— набої скінчилися, корпус розтрісканий. Рука повисла нерухомо. Мене хитало як п’яного. Наче зброю, я дістав з кишені викрутку- знов не знаю, чим думав. Я біг що є сили. Навіть не думав куди. Головне подалі від небезпеки цього пекла, котрим став світ.

 

  Я опинився на галявині, хоча насправді це була розтрощена частина лісу. Чашоподібні кратери зробили із нього швейцарський сир, покритий одинокими деревами. Я продовжив свій шлях маневруючи між кратерами по траві, котра на диво зоставалась не ушкодженою, та продовжувала рости між глибокими, але не широкими кратерами. Мабуть така властивість бомб колонів. Моє чуття підказало мені зупинитись. Воно мене ніколи не підводило, тож я зупинився. Я відчув що мене оточили ті, від кого я втікав весь цей час. Колони!

 

  Я почав оглядатися. Навколо з'являлися силуети колонів, котрі освітляв схід сонця. Викрутка у моїй здоровій руці почала нагріватися від поля колонів. Вони вистежили мене.

 

  Я почав шукати якусь зброю, бо викрутка вже була настільки гарячою що тримати її було неможливо. В такий спосіб Колони заставляли бійців вбивати себе. Коло почало звужуватись. На галявину вийшов робот -мисливець, мабуть, вже повністю під їхнім контролем.

 

  Раптом фотонний промінь вдарив в мою гомілку. Я почав падати, здорову руку паралізувало. Впавши, я покотився по схилу на дно найближчого кратера. Я впав у калюжу зеленого слизу, котрий витікав із розбитої нерозірваної бомби, заливаючи усе дно. Я не міг рухатися, бо все тіло боліло невиносним болем. Рефлекторно я притиснув опік від пострілу долонею, але це не припиняло болю.

 

  Слиз лип, випаровуючи нестерпний сморід. Я почав повзти, майже нічого не бачивши від болю. Аж раптом я помітив те, чого не очікував.

  Вона світилася небесно синім, майже прозорим кольором. Я зупинився, бо втікати не було сенсу. Її краса почала чимось заворожувати мене. Троянда.

   Ця квітка не загинула під цією гидотою. Але вона більше ніколи не буде тією трояндою, котру подарують якійсь красуні...

   Колони з'являлися на краю кратера. Я відчув їхню вбивчу телепатію. Вже знайомий мені робот підійшов до краю готуючись до нового пострілу.

 ... Троянда, вона майже помирала коли її накрило слизом...

 Колони дивилися на мене. Я відчував це.

 ...Вона не хотіла гинути. Вона не мала це робити. Вона пережила пекло, коли виходила із слизу...

 Я помітив, як щось маленьке почало підповзати до мене зі сторони обличчя. В очах яснішало.

.... Вона не зникла, але ніколи не буде звичайною трояндою котра колись була на землі.....

  Перед моїм обличчам стояв слизень розміром з більярдний шар. Я відчув напругу у голові, котрою він хотів мене зламати. Я здогадався що це і є колон. У своїй справжній подобі. Маленький та безпорадний слизняк, котрий весь час вдавав із себе чудовисько. І я вірив в це. І не тільки я- всі інші теж.

 ....це Синя Троянда...

 В нього не виходило. Він ослаб. Він більше ніколи не буде здаватися мені непереможним монстром.

 Колон повернувся та поповз геть, наче я його не цікавив. Так зробили й усі інші колони що стояли на краю кратеру, залишивши розгубленого робота-мисливця на самоті. Помилково він разчавив одного.

Вони програли.

Світ не зник, але він стає іншим. Як Троянда.