Шайда Софія

13 років

м. Львів

 

Життя у всіх його барвах

Листопад повільно наближався до завершення. Погода ще іноді тішила несміливими промінчиками осіннього сонця, проте сьогодні небо затяглося похмурими сірими хмарами, з яких ось-ось мав випасти дощ. Дерева стояли напівголі, а останні блідо-багряні листочки тихо та сумно опадали додолу. Можливо, хтось перебував у гармонії, сидячи в таку погоду на підвіконні з горнятком ароматного лате та спостерігаючи за метушнею заклопотаних людей і наближенням зими. Проте більшіс
ть не помічали у такій погоді нічого приємного та захоплюючого, тому просто поспішали по своїх справах.

Дзвінка сердито копнула ногою двері школи та вибігла на вулицю. Кинула зневажливий погляд на зграйку другокласників, які щось весело обговорювали, сміючись. Колючий вітер дув просто в обличчя, сердито заплутуючи довге русяве хвилясте волосся. Ямочки, якими всі так захоплювалися, не грали на її обличчі, а ясні блакитні очі байдуже дивилися на світ. Безліч сумних думок роїлося в голові дівчини.

Останні два місяці перетворили привітну красуню Дзвінку на замкнену в собі дівчину-підлітка, яка втратила будь-який інтерес до всього оточуючого. За ці два місяці усе кардинально змінилося. Найкраща подружка Марта, з якою вони ділилися усіма секретами, зрадила її, розказавши всім дещо дуже образливе про Дзвіну. Принаймні, Дзвіні так сказали. А хлопця із паралельного класу, яким захоплювалася ще з восьми років, побачила з іншою. До повного комплекту нещасть – щоденні сварки у сім’ї через погані оцінки (бо інтерес до науки пропав), зауваження від вчителів, образи однокласників через ущипливі коментарі Дзвінки, які вона дозволяла собі останнім часом.

Ніхто не розумів, що відбувається з улюбленицею друзів, із цією загадковою вродливою дівчино. Давно вже не чути було її щирого сміху, який так легко піднімав усім настрій. Занурена у свої думки, вона не помічала нікого і нічого, не відриваючись від екрану свого смартфону. Весь свій час вона витрачала на «залипання» у соціальних мережах, тож на живе спілкування у неї не залишалося ні часу, ні бажання.

Спочатку друзі намагалися підтримати Дзвіну та допомогти їй, мовляв, «осіння депресія», «з ким не буває»… Та вона сама відсторонювалася від усіх, не приймаючи щирості товаришів. Зрештою, усім це набридло, та ще й Марта, колись найкраща подруга, а тепер найлютіший ворог, здавалося, розпускала плітки.

Справа в тому, що Дзвінка сама не розуміла свого внутрішнього стану. Що трапилося? Що змінилося? Багато разів вона задавала собі ці питання, та так і не змогла дати на них відповіді.

Дзвіна уже майже дійшла додому. Здалеку було видно сусідку пані Іру, яка обговорювала погоду чи то пак «важливі новини» із подругою давніх літ. Аж раптом сталося щось неймовірне. Звідкись налетів густий чорний дим і повністю оповив Дзвінку. Дівчина полетіла кудись донизу. Вона пробувала ворухнутися, проте руки й ноги не слухалися її. Панічний страх підступив до грудей. Ядучі клуби диму не дозволяли глибоко вдихнути, а все тіло немовби скувало залізними лещатами. В очах потемніло, Дзвінка відчула, як з кожною миттю слабшає, і… знепритомніла.

Повільно, немов уві сні, Дзвінка розплющила очі. Її охопив переляк. Густі клубки диму потихеньку розвіювалися, відкриваючи Дзвінці страшну картину. Дівчина опинилася у великому мегаполісі з сотнями хмарочосів на довгих одноманітних вулицях. Найцікавішим і, водночас, найстрашнішим було те, що все довкола було чорно-білим. Місто вкривав смог, а сіре небо нависало темною завісою. Похмурим містом сновигали люди. Хоча насправді людьми їх було важко назвати. Високі, худющі істоти із холодно-байдужими поглядами, блідою шкірою, темними колами під очима, прямим чорним волоссям. Вони повільно ступали вулицями, стиха перемовлялися між собою. В їхніх очах можна було побачити смуток, гіркоту, розчарування та крижану байдужість до всього живого. Це нагадувало нашестя зомбі.

Дзвіна обережно підійшла до найближчої «перехожої» та боязко спитала: «Підкажіть, будь-ласка, де це я?». Жінка зі смутком подивилася в очі Дзвінки і мовила: «Ти потрапила у паралельний світ, де живуть «меланхоліки». Це відображення душі песимістичної людини, яке існує доти, доки їй властива депресія. Оскільки у Вашому світі є багато людей з черствими і збайдужілими душами, увесь їх негатив відображається на наш світ та породжує «меланхоліків». Усі ми хочемо чимскоріше вибратися із цього гнилого світу, проте це залежить не від нас. Ти, певно, не проста дитина, якщо потрапила сюди. Ти повинна будеш обрати свій правильний шлях, змінивши цим нашу долю. Запамятай це».

Дівчинка іще б щось запитала, проте дивна пані пішла від неї, залишивши її стояти розгубленою посеред дороги. «Потрібно чимшвидше звідси вибратись», - скрушно зітхнула Дзвіна і попрямувала вглиб цього жахливого світу. Розпачливі думки не давали спокою: «Як це сталося? Чому я тут опинилася?». Все далі й далі заглиблювалася вона у місто, і ще тривожніше робилося їй на душі. Одноманітні будівлі різних відтінків сірого створювали гнітючу атмосферу. Дзвінка відчула, як сильно скучила вона за сім’єю, затишком рідного дому, однокласниками та друзями. Єдине, чого вона зараз прагнула – повернутися додому. Проте дива не траплялося.

Дівчинка уже втратила відлік часу і ледве пленталася. Але куди? Сама не знала. З-під довгих вій по щоці покотилася перша сльоза. Чорні хмари пливли над головою, а виснажені люди все брели та брели.

Дзвінка раптом усвідомила, якою егоїсткою та песимісткою була вона останні два місяці. Ці люди – просто копія її теперішнього душевного стану. А через що все сталося? Дзвінка зрозуміла, що саме вона несла негатив людям, які бажали їй добра, були щирими та вірними. Дзвінці стало соромно. «Тільки повернуся додому, одразу стану справжньою собою»,- подумала дівчинка. Це ж треба, вона й не помічала, якою бездушною стала. «Тепер буду частіше усміхатися та радіти життю. Я повинна бачити у ньому більше, ніж екран телефону. Я ж взагалі перестала спілкуватися з людьми! Іван зовсім не винен, що йому подобається інша. І як некрасиво вийшло з Мартою… Можливо, я якось неправильно зрозуміла її слова… Спілкуватися з друзями і рідними! Ось він, ключ!».

Тільки-но Дзвіна прийшла до цього висновку, як у небі щось загриміло, земля під ногами  затремтіла, і раптом мільярди сяючих зірок посипалися з неба. Вони падали на будівлі, на примарних істот, які при цьому усміхалися і ставали… справжніми живими людьми! Коли впала остання зірочка, сталося диво: цей похмурий світ засяяв яскравими барвами. У ньому зявилися дерева, милі будиночки, крамнички. Небо стало ясним, сонце блискало промінням, немовби не могло натішитися, що все навколо таке прекрасне.

Раптом дмухнув вітерець, і в руках у Дзвінки з’явився невеличкий конвертик. Це був лист, адресований саме їй. Ось про що там йшлося: «Люба дівчинко! Цей паралельний світ виник через втрату жителями Вашого світу справжньої любові до життя. З появою доби компютерів-смартфонів, соціальних мереж люди ставали щораз байдужішими до всіх, їхній настрій без причини падав. Їхня негативна енергія скупчувалася, і з неї утворився світ нещасних депресивних «меланхоліків». Усі ці люди існували, наче сновиди, не маючи цілі в житті. Щось змінити можна було б лише тоді, коли б хтось із землян зрозумів, нарешті, що його байдужість, поганий настрій, жорстокість отруюють життя всіх людей навколо. І от сюди потрапила ти, Дзвіно. Ти, напевно, навіть не розумієш, що для нас зробила. Ми довго шукали людину, яка б врятувала наш світ від одноманітних сірих буднів, наповнених байдужістю. А для цього людині потрібно було просто визнати, що саме вона несе у світ весь негатив. І мало статись чудо, яке, як бачиш, сталося. Сумні «меланхоліки» перетворилися на життєрадісних оптимістів, і тепер позитивна енергія з нашого паралельного світу проникатиме на Вашу Землю і робитиме людей щасливішими. Спасибі тобі, дитино. Ти потрапиш назад, до себе, проте не забувай нести позитив у життя інших. Цього листа написав Тобі Повелитель Світової Гармонії».

Коли Дзвіна прочитала лист, на серці у неї стало так легко і добре, їй хотілося співати, летіти, ділитися своїм щастям з перехожими.

Зненацька усе закрутилось, завертілось, і зявився портал до іншого світу, що мінився усіма кольорами веселки. Дівчина впевнено ступила крок і… полетіла вниз.

Коли Дзвінка отямилась, над нею вже стояв гурт співчутливих перехожих, від яких вона дізналася, що приблизно хвилину тому… знепритомніла. Дівчина згадала про пригоду, яка сталася з нею в паралельному світі. Здивовано подивилася на людей. Ось вони, такі рідні, хороші люди, які прагнули допомогти їй, незнайомій для них дівчині. Дзвінка підхопилася на ноги, подякувала всім за допомогу і швидко побігла додому. Вона так хотіла обійняти своїх рідних!

А на наступний день із важких сірих хмар, якими було вкрите небо, пішов білий лапатий сніг. За кілька годин місто перетворилося на білосніжну казку. Переступивши поріг класу, Дзвінка миттю побігла до однокласників. «Пробачте, що псувала своєю поведінкою ваше життя. Сама не знаю, що на мене найшло…», - сказала вона друзям. За цей день Дзвінка знову стала такою, якою її звикли бачити – веселою довгокосою красунею з іскристими очима та веселою вдачею. Мало того, Марта теж підійшла до Дзвіни , обняла її і запропонувала відновити дружбу, яка так давно тривала. Все знову ставало на свої місця, а Дзвіна бачила тепер все у зовсім іншому світлі. А ще Іван, так, саме той Іван із паралельного класу одного разу підійшов до Дзвінки і запросив її на побачення. Виявилося, що та дівчина, до якої Дзвіна приревнувала хлопця, була його двоюрідною сестрою! Тепер Дзвінка знову мала найкращу подругу, чудового хлопця, а у її сімї запанувало щастя і злагода.

 

Дзвінка ніколи не забуває про дивовижну пригоду, яка так змінила її життя. Правда, вона інколи  вважає це сном чи маренням, але у її шафі ще досі зберігається невеличкий конвертик… Життя знову наповнилося усіма яскравими барвами.