Романенко Надія

13 років

м. Київ

ВЕРЕС

 

Ліричний етюд

 

Дощем і вітром розмивало степ. Колись ви йшли через нього,  піднявши і опустивши голову. Ви говорили з вітром. Ви мовчали. Плакали з заплющеними очима, і закритим ротом, і серцем. Сліпі, заглушені вітром. Забуті. Здавалося, на мить перед очима відкрилось житнє поле, і з ракурсу падіння ви дивились на нього з-під лоба. А потім ви злітали… ви бачили людей, що лишались під вами. Хтось писав безглузді слова на асфальті. Кружляючи з вітром, ви клялись, що розповісте…  Що поділитесь цими волею і болем.

Ви вигадали вітер. І біль. Чомусь все ставало несправжнім. І ви більше ніколи його не чули. Ви мовчали в тиші і розбивали її кришталь. Ви відчували дотик вітру на ваших щоках. Але мовчали. І вони вас обпікали. Ви були егоїстами. Стих вітер.

Якось ви тримали в руках верес. Ви йшли у степ. Ви посадили верес… бо просили прощення. Пішли і забули. Надовго.

Колись ви розіб’єтесь.  І востаннє йдучи сильними, ви побачите… Ви побачите поля вересу. Ви засмієтесь. Ви станете чайками. Ваші крики, так схожі на сміх, не стихнуть. Обіцяю...