Романенко Надія

13 років

м. Київ

РИВОК ДО ЖИТТЯ, АБО КІТ-ВИНАХІДНИК

 

Оповідання

 

В одному старовинному будинку жив кіт Аркадій. Він полюбляв ловити мух та павуків, інколи йому траплялись мишки. Але одного похмурого дня,  не знайшовши ніякої поживи, котик вирішив провідати свою господарку – Ліду. Пройшовши до її кімнати, Аркадій ввічливо присів збоку, адже заважати такій людині – вчинок гідний корисливого, безчесного кота-підлабузника, а не гідного кота з родини Адаменків! Отож він став чекати. Через  двадцять хвилин Аркадій стривожився. Чому це Ліда так непорушно сидить?! Невже з нею щось трапилось?! У котячій голові з’являлись найнеймовірніші припущення. Заснула? Тяжко поранена? Вбивство?! «А може...» – очі чуйної істоти широко розкрились, в них читався жах: «…Вона не може розв’язати задачу?! А-а-а-а! Рятуйте. Кінець світу». У розпачі Аркадій став переступати з ноги на … Ой! Вибачте, ..з лапи на лапу й нервово крутити хвостом. Але заспокійлива думка промайнула в голові: «Це все мої дурні фантазії! Не може все бути аж так серйозно. Добре: раз, два, три, чотири, п’ять … Заспокоїлись, пішли далі. Це просто криваве вбивство і нічого більше! Треба взяти на себе відповідальність слідчого… Стоп! Який я слідчий?! Я – свідок і можу стати одним з підозрюваних! Тіка-а-а-а-а-аю!»

Аркадій рвонув із місця, але задні лапи розповзлися на паркеті. Вони заплуталися в килимі, і кіт сторчголов полетів через усю кімнату. Ліда повернулася…

                     Аркашо, що ти наробив? Ти заважаєш мені зосередитися на домашньому завданні!

                     Мняа-у-у-у…

На м’яких котячих лапках кіт обережно підійшов до столу, стрибнув на лаковану поверхню і тихенько примостився біля Лідиного зошита. На білому лінованому аркуші дівчинка виводила якісь символи: чорним по білому, наче мережила павутину. Та у цієї павутини була якась закономірність: символи повторювалися! Аркадій простягнув лапку до ручки, немов кажучи: «Дай-дай мені, я теж так хочу» Усі коти хоч раз у житті хочуть навчитися писати.  Ліда відмахнулася:

                     Аркадій Адаменко, не заважай мені! – суворим голосом промовила вона.

                     Ву-у-р… – промурмотів котик і стрибнув додолу. Він знав: там, у піддиванному світі, у нього були приховані «інструменти» – ручка, олівець, шматок паперу і якась стара книжка про детектива із вусами Пуаро, який йому нагадував вгодованого щурика.

«Я навчуся цієї науки символописання», – подумав Аркадій.

На письмо Аркадій витратив кілька днів. Спочатку він списував літери зі сторінок улюбленого детективу, але заняття так захопило його, що він вирішив не просто копіювати, а вигадати щось своє. Треба вам сказати, що Аркадія вабила творчість завжди. З дитинства котик випробовував себе у точному мистецтві малювання кігтями на стінах, потім – на розсипаній землі із нікому не потрібних горщиків із квітами. Потім він освоював нелегке заняття розбивання чашок і тарілок на рівні шматочки – для складання мозаїки чи вітражу. Шкода, що ніхто із домашніх  цієї науки на оцінив. Далі була ікебана: букети він складав, відкушуючи квіти із вазонів і викладаючи на підвіконні. На географічну карту помешкання в нього не вистачило часу й терпіння. Довкруг було так багато цікавого й нового. Ось, наприклад, письмо. Та він міг записати все: свої думки і переживання, меню на сніданок і розклад руху мишок у підвалі, але не знав, як краще використати дорогоцінні аркуші паперу, які в нього залишилися після вправляння в письмі.

Одного гарного ранку, коли у вікні закінчилися показові польоти голубів, а сусідські кішки із будинку навпроти розпочали хоровий виступ, Аркадій сумним калачиком згорнувся на підвіконні. Життя минало, а він не здійснив чогось по-справжньому творчого й видатного.

Дні тягнулися поволі і якось нецікаво, неначе все життя бігло вперед, а Аркадій плентався старою черепахою позаду. «Як наздогнати ці дні? Виростити крила? І він критично оглянув свою шерстяну плямисту спинку. Ні, крила мені не личитимуть. Не вистачало іще, щоб мене порівнювали із якимось суєтними голубами… Збудувати підводний човен? Але я не хочу полишати Ліду надовго. Мандрівки – це не для мене, я часом люблю спокій, затишок і смачну вечерю. Звідки візьметься смачна вечеря в Амазонських джунглях? Ні, це повинно бути щось легке, стрімке, щоб наздогнати потік життя й часу. Це… це… ве-ло-си-пед!» – сяйнуло в Аркадієвій велемудрій голові. Але він не знав, що це, яке воно на смак, на нюх, на дотик, та в одному він був упевнений достеменно: аркуш буде чим заповнити.

Думки крутилися в нього в голові, як… «Колеса!» – вигукнув Аркадій. Для Ліди це прозвучало так: «Мня-у-у-у!» Вона здивовано глянула на кота, який підстрибом мчав кімнатою до старого дивану. Дівчинка ж не знала, що кіт здійснив неймовірне відкриття: щоб наздогнати те, що стрімко віддаляється, потрібно не одне колесо, а – два. Чи, може, три? Аркадій ще не був упевнений у цьому, та вже біг замальовувати колеса й записувати свої геніальні думки.

Довгі дні Аркадій витратив на схему. Йому усе не вдавалося намалювати два доладні колеса, виходили не чіткі кола, а незграбні овали: олівець вислизав із лап, а папір ковзав по паркету. Тоді Аркадій вирішив «сісти» за стіл. Папір він підім’яв під ліву лапку, а правою виводив кола-колеса. Язик висолопив, і тихо урчав від задоволення Аркадій – творець!

                     Що  ти робиш, Аркадію? – пролунало в нього над вухом.

                     Мау-у-у-у… – підняв голову кіт і зустрівся поглядом із Лідою. Пухнаста шуба приховувала шматок паперу й геніальне відкриття, що допомогло б наздоганяти час і буття. Лише олівець зрадливо видав його непересічний план. Але Аркадій був майстром маскування. Він вигнув спинку, буцнувся лобом об руку дівчинки і, наче нічого не сталося, скинув олівець зі столу.

                     Ах ти ж, бешкетнику, – сказала Ліда і підхопила Аркадія на руки.

План відкриття залишився на столі.

                     Мау-у-у-у… – благально волав Аркадій і тягнув лапи у бік столу. Але хіба люди колись розуміли котів? Їхні бажання? Шалені думки із упорядкування світу? Ні-ко-ли. Аркадій приречено зітхнув і притулився до дівчинки.

Коли Ліда винесла Аркашу за двері і повернулась до столу, то побачила якийсь дивний зіжмаканий запилюжений брудний листок паперу. Вона його розгладила й відчистила. Дівчинка побачила дивний малюнок. Зображення було дещо криве, але цікаве. Виглядало це так: два  поєднані круги й кермо. Малюнок Ліду зацікавив. По-перше, вона не пам’ятала, щоб таке малювала,  по-друге, її дивував почерк, яким все було підписано: криві друковані, некаліграфічні літери. Після довгих годин Ліді нарешті вдалося розібрати написане й удосконалити малюнок (слід сказати, що вона додала до схеми корзинку із квітами).

Увесь цей час Аркадій сидів під дверима й думав: «Ці люди – невігласи. Хіба вони можуть оцінити усю велич котячих думок і винаходів. Вони вважають, що призначення кота – мурчати й тішити людське око. А ми воліємо рятувати світ і надихати людей на нові відкриття. Я не просто кіт, я – Муза! Чи Муз? Я ж чоловічого роду. Ет…» Аркадій махнув хвостом і пішов до миски із кормом. 

Та старання Аркадія не були марними. Малюнок котика надихнув дівчинку, її тата. І через кілька років із їхнього двору виїхав велосипед. Знадобилося ще кілька років, щоб опанувати цього двоколісного скакуна, та ніхто не знав, що на його створення сім’ю надихнув звичайнісінький чорно-білий котисько. Він лежав у травичці у дворі і грівся на сонечку, поблажливо й дещо зверхньо спостерігаючи за людьми, голубами і життям, яке він уже не прагнув наздогнати…

   

                              ЕПІЛОГ

Ліда виросла… вийшла заміж… Одного разу вона показала чоловікові свій старий велосипед. Ідея йому сподобалась.

Отож двоколісний кінь знову зазнав змін. А в цей час Аркадій, наче нічого не сталося, лежав на осонні й думав про життя, минуле, майбутнє і безглузді польоти голубів. Адже ніхто не знає, що перший крок до прогресу зробив кіт, що йому людство завдячує шаленими винаходами й запаморочливими відкриттями.

А він тим часом спокійно лежить, приймає сонячну ванну і вважає, що він, філософ, вже наздогнав і навіть перегнав життя у своїх твердженнях. Він пише книгу, сповнену глибоких і чистих котячих думок…