Степанська Маргарита

12 років

м. Київ

Мурзен і скарб Вірініаде-Ра

1

Цього білого пухнастого котика звали Мурзен. Йому було лише 2 місяці від народження і він не підозрював, які дивовижні пригоди його чекають.

А все почалося того дня, коли його повезли до ветеринарної клініки. Начебто все було добре, аж доки у приймальні Мурзен не побачив здоровенного чорного пса, який так люто гавкнув на бідолашне кошеня, що той шарпонувся з рук хазяйки, зіскочив на підлогу і побіг так швидко, як йому ще ніколи бігати не доводилося. Услід лунали зойки і крики хазяйки, яка благала відвідувачів упіймати її улюбленця, але Мурзен не зупинявся. Він біг, не відчуваючи лап під собою, аж доки не вискочив з клініки і не зіштовхнувся з великим рудим котиськом.

- Отакої! - здивовано й сердито нявкнув рудий. Мурзен сторопів. "І що це за день сьогодні такий! То пси гавкучі, як монстри, то коти, що розмовляють наче Прямоходи," - промайнуло в голові Мурзена. "Невже я божеволію?!"- жахнувся він.

- То ти проситимеш вибачення, чи ні? - обурено муркнув рудий кіт.

- Ой, пробач, я тебе не помітив, - перепросило кошеня.

- Невже я такий малий, аби мене не помічати?! - ображено запитав рудий.

- Ні, просто я дуже швидко біг і був наляканий, бо у ветклініці на мене гавкнув якийсь здоровенний псяра, от я і втікав від нього, - на одному диханні відтарабанив малий.

- А-а-а , розумію, я й сам так втік від хазяїв, бо вони мене везли до Обрізчика, але у приймальні мене обгавкав пес і я теж утік. І ось тепер я вільний! - з гордістю промовив рудий кіт.

- А як тебе звуть? - запитав Мурзен.

- Руда Блискавка, - поважно повідомив здоровань.

 - А я - Мурзен Мурзикович Мурзинський, - хвалькувато заявило кошеня.

- Цікаво... Десь я таке прізвище чув, - задумливо протягнув Руда Блискавка.

- Але як би там не було, йдемо зі мною! - запропонував він. Мурзен на хвильку задумався і згадав хазяйку, яка вже, напевне, викликала поліцію і розклеїла оголошення про зникнення кота.

- Гаразд, я піду з тобою, - нарешті відповів він. І вони удвох подибали у підворіття.

- Гей, бандо, вилазь-но!  - крикнув Руда Блискавка. Несподівано із підворіття почали вилазити коти! Там були великі коти і маленькі кошенятка, молоді кішечки і поважного віку кішки, худі і товсті коти, пухнасті і короткошерсті, довгохвості і не дуже, одним словом, найрізноманітніші коти. Мурзен зачудовано дивився на все це, як на казку із багатоперсонажним сюжетом. "Оце так товариство!" - подумав котик. І раптом всі це розмаїте котяче товарситво хором спитало у новоприбулого:

 - Ти хто?

 Мурзен вкотре за цей ранок сторопів. "Як цікаво!.. Чи то воно мені все сниться, чи насправді вібувається?" - подумало кошеня. А вголос увічливо проказав:

- Я  - Мурзен Мурзикович Мурзинський, Кавалер ордену мишей, вправний мисливець, шукач молока і директор школи сусідських кошенят! - блискавично вигадувало кошеня.

- То ти не простий задрипанець, а поважна персона! - пронявкав великий чорний кіт з вогненними очима.

- А-а-а, так, я... поважний... так... я... е-е-е...можливо... я... цей... як його там... КІТ! – затинаючись, пробурмотів Мурзен. Лише зараз Мурзен уважніше придивився до котячого товариства. Там було п'ятеро чорних котів, з яких троє з зеленими очима, один з блакитними і той самий кіт із вогненними очима. Восьмеро рудих котів, і всі вони зеленоокі, включно з Рудою Блискавкою. Двоє білих як сніг котів, і обидва блакитноокі. Семеро смугастих котів, з яких четверо із зеленими очима, двоє -  з жовтими, а один із карими. Дванадцятеро плямистих котів, з яких шестеро мали смарагдовий колір очей, четверо - жовтий, а двоє - блакитний. Четверо сірих котів і всі - жовтоокі. Несподівано роздуми Мурзена перервав Руда Блискавка. 

- Зараз я тебе познайомлю із усіма тут присутніми, - прошепотів він.

- Ось Клавдій Невмиронович, викладач бойових котячих мистецтв і майстер спорту. Він втратив частину свого хвоста у сутичці з хуліганами.

- Це -  Чорнопуз, - Руда Блискавка перевів погляд на чорного кота з вогненними очима.

- Ці двоє -  Біла Лілія і Біла Лінія, - рудий показав лапою на біленьких кішечок.

- Ось Чарлі, Чарні, Чарсі, Чарута і Черпак, - ватажок перевів погляд на невелику групку котів, які стояли поруч.

- Козак, Кокарда, Кавві, Карп, Картон, Котен, Копун й Котард.

- Аллі, Анні, Абер, Ард, Александрей і Ебергард.

- Віллі, Річард і Петро, Бернард, Хіань і Віанро, Віррін, Ален і Катерина, Кі-ір, Зеруф і Дженіїна.

- Ковпак і Вапрі, ну і я, звичайно, - закінчив знайомство Руда Блискавка.

- Яке  різношерсте ваше товариство! – здивований і захоплений Мурзен з цікавістю роздивлявся котячу компанію.

- О, так! - підтвердив рудий отаман.

- Ховаймося в підвал, он збирається на дощ, - нявкнула Дженіїна. І всі коти, один за одним забігли до підвалу. Там було тепло і сухо, а також світилася невеличка лампочка під стелею.

- А тепер можна й обговорити все! - проказала Кі-ір. Уся котяча громада розмістилися довкола головної великої труби, що проходила через весь підвал, і нашорошила вуха.

- У нас з'явився новенький! - голосно промовила Кі-ір.

- А чи знає він головну котячу легенду? - запитала Зеруф.

- Чи він розуміє, що тепер потрібно боротися проти поганців, які возять котів до Обрізчика? -  й собі запитав Віанро.

- Він повинен знати, навіщо котів відловлюють! - кинув Хіань.

- Зачекайте! Нехай спершу новенький сам розкаже про себе, - запропонувала  Кі- ір.

- Ні! Спочатку ми йому розкажемо головну котячу легенду, - заперечив Петро.

- Легенду повідає Ален, - нявкнув Чарлі.

- Давно-давно, в далекому-далекому Єгипті люди завжди поважали котів, це були священні тварини, по їх смерті їм будували спеціальні поховання і ЗАМУМІЮВУВАЛИ їх! - почала оповідь Ален.

- Хіба є таке слово "замуміювували"? - перервав Ковпак.

- Чи не помовчав би ти, Ковпаче! - пирхнула Ален.

- Ну, добре, по-твоєму, - стенувши плечима, буркнув Ковпак.

- Фараон Ґелґенде-Ра  мав улюблену кішку Вірініаде-Ра і вона володіла величезним скарбом. Адже фараон просто-таки обожнював її і подарував Вірініаде-Ра купу коштовностей, а після її смерті всі вони були поховані разом з фараоновою улюбленицею, - продовжила задумливо оповідати легенду киця.

- Також ходили чутки, що фараон добряче заховав цей скарб і його досі не знайдено! - тріумфально закінчила Ален. Запала глибока тиша.

Хтось із менших котів тихенько запитав:

- Можливо, ми його відшукаємо?

- Ось це ми і хотіли обговорити, - ствердно нявкнула Біла Лілія.

- Саме так! - погодилася із сестрою Біла Лінія.

- Дивіться, це - карта скарбів, яку ми з Чорнопузом попросили в музейного працівника, - перекрикуючи усіх, рявкнув Руда Блискавка.

- Щось я дуже сумніваюся, що ви її саме просили, а не крадькома поцупили, - в'їдливо промовила Віррін.

- Ти хіба не віриш у нашу чесність?! - обурено прогарчав Руда Блискавка.

- Ні, не сумніваюсь, але мені добре відома котяча натура, - посміхаючись, спокійно муркнула Віррін.

- Гаразд, насправді ми поцупили її, тобто позичили на деякий час, - роздратовано буркнув Чорнопуз.

- Я зараз складу список усього, що ми маємо і можна вирушати! - проказала Катерина. За десять хвилин опісля Бернард прочитав:

- Карта, двадцять чотири сосиски, компас, п'ять рибин, вісім пакетів скислого молока, дитяча машинка, дев'ять масок і парасолька.

- Ми вирушаємо! - радісно вигукнув Мурзен. І коти розпочали свою велику подорож.

 

2

- Спочатку нам необхідно дістатися до тролейбусної зупинки, - промовила Віррін.

- Я вперше їхатиму на тролейбусі! - захоплено нявкнув маленький вугільно-чорний котик.

- Ми мусимо причепитися позаду тролейбуса на східцях, бо у салон нас ніхто не пустить, - продовжувала Віррін зі знанням справи.

- А чому нас ніхто не пустить у тролейбус? - здивувався малий.

- Якщо більше тридцяти котів цивілізовано зайде у тролейбус, це викличе, м'яко кажучи, підозри, - пояснила Вапрі.

- Йдімо швидше, бо я зараз відгризу собі хвоста від хвилювання й нетерплячки, - нявкнула Чарута. Всі коти вискочили з підвалу, і рушили до зупинки. Останнім плентався Руда Блискавка, тягнучи на спині здоровецький рюкзак, напханий усіляким добром. "І навіщо нам усе оте?!" – невдоволено буркотів собі у вуса котячий отаман.

Коли тролейбус підійшов до зупинки, коти хутко почали видряпуватися на металеві східці, прилаштовані позаду тролейбуса.

- Тримаймося міцно! - намагаючись перекричати шум автівок та іншого транспорту, нявкнув Клавдій Невмиронович.

Усе товариство вчепилося зубами і пазурями  і тролейбус від'їхав.

- Ми їдемо у великий і повний цікавих пригод світ! - захоплено муркнув Мурзен.

За півгодини тролейбус дістався до кінцевої зупинки, спинився і всі пасажири зійшли з нього. Котики теж.

- Потрібно знайти залізничну станцію, - озираючись, промовила Біла Лілія.

- Згідно з картою, залізнична станція має бути за рогом, - уважно вдивляючись в карту, сказала Катерина.

- То йдімо хутчіш! - нетерпеливився Хіань. Котяча ватага завернула за ріг вулиці і побачила малесеньке, брудне і страшенно налякане кошеня.

- Ти хто?!  - здивовано запитав малюка Клавдій Невмиронович.

- Я Пи-Кочос , - зі сльозами в голосі прошепотів малий.

- І  як ти тут опинився? - поцікавився вчитель бойових котячих мистецтв у кошеняти.

- Мене викинули, - схлипнуло те.

- Підеш із нами? - запитала Біла Лінія, - ми зібралися до Єгипту, шукати скарб!

- Авжеж, я піду! - радісно нявкнув котик. І вся котяча компанія попрямувала далі із новим другом.

Невдовзі котячий загін підійшов до потягу, що мав їхати до залізничної станції у Борисполі.

- Це наш потяг, - прочитав Бернард.

- Але ми без квитків! – стурбовано проказала Віррін.

- Поїдемо зайцями! Тобто, котиками, - рішуче нявкнув Мурзен і посміхнувся.

 - Тоді стрибаймо! - скомандував Чорнопуз. Чотирилапі почали стрибати на підніжку. При цьому старші допомагали молодшим.

- Швиденько, доки провідниця не помітила, - прошепотів Віанро. Котяча ватага м'якими лапками пробігла по вагону і заховалася в службовому купе.

- А якщо сюди зайде хтось? - наполохано запитав Пи-Кочос.

- Нас тут не помітять! – заспокоїв його Чарні.

Невдовзі потяг від'їхав і котиків почало заколисувати стукотом коліс. Раптом у купе зайшла провідниця і всі вмить прокинулися.

- Сидіть всі тихо! - ледь чутно прошепотів Клавдій Невмиронович.

Котики зіщулилися і притиснулися до стінок. Несподівано провідниця загуркотіла кришкою сидіння, під  яким ховалась котяча банда.

Коти зіщулилися ще більше. Враз гуркіт припинився, провідниця відвернулася в інший бік. Котячі вуха вловили її розмову з кимось із пасажирів, і провідниця вийшла.

- Святий хвіст Клавдія Невмироновича, я ледь не ковтнув власного язика від страху! - зойкнув Чарсі.

А потяг їхав і їхав, все далі й далі, ритмічно постукуючи по рейках…

 

Далі буде...