Ястремська Владислава

12 років

м. Хмельницький

 

Загублене, але  знайдене кохання

Вона завжди їхала по цій дорозі не поспішаючи, насолоджуючись краєвидом (особливо  восени). Але ні, не цього разу... Ольга чимдуж давила на газ ...90...100..120...

Перед  вїздом  у село заспокоїлась, пригальмувала. Тепер спідометр показував  60. Звернула на свою вулицю, швидко відімкнула хвіртку, потім будинок. Рвучко зачинила двері, притулилась спиною, а потім узагалі сіла на підлогу. Їй  хотілось кричати, але вона мовчки плакала…

Раптом з двору почула знайомий голос, і згадала, що у поспіху не зачинила хвіртку.

-  Олю, ти вдома? -  то була її сусідка,  тітка Марія.

Оля не реагувала, мовчки сиділа і плакала. Тітка Марія відчинила двері, зайшла у будинок. Побачивши Олю,  вона присіла поряд та обійняла дівчину за плечі.

-  Олю, що сталось, чому ти плачеш?

Оля почала говорити крізь сльози:

-  Памятаєте, у мене через місяць мало бути весілля ... А сьогодні я побачила  Олега у ресторані …З іншою ... Вони цілувались…

Тут Оля ще дужче почала схлипувати, а потім узагалі залилась гіркими сльозами. Тітка Марія ледве її заспокоїла.

- Все, не плач, він того не вартий.  Ти ще знайдеш своє справжнє кохання.

- Можливо, ви праві. Але зараз мені потрібно трішки розвіятись. Візьму фотоапарат поїду познімаю.

- Зачекай, я тебе знаю, тож до ночі будеш їздити. Зараз зроблю тобі хоч бутерброди та чай у термос. У тебе якісь продукти є?

- Не памятаю, здається, є. Гляньте у холодильнику.

Поки тітка Марія робила бутерброди,  Оля залізла на горище, щоб знайти старий плівковий  фотоапарат (не любила вона знімати на цифровий ,  казала,  що на цифрових фотки  виходять холодні,  « не живі»).

-   Олю, твій перекус готовий, ти скоро?

-   Уже йду!

-   Дякую, можна ключі я залишу  у вас ? Боюсь десь загубити.

-   Звичайно, увечері зайдеш, забереш.

-   Дякую, бувайте!

Оля потихенько  пішла у сторону конюшні. Настрій трішки піднявся.

Зайшовши до стайні, одразу побачила  Іванка, свого друга дитинства.

-   Привіт, Олю! -  радісно скрикнув Іван. – Хочеш проїхатись?

-    Так, звичайно, хочу покататись ще й пофотографувати.

-    Тоді  покажу тобі, де о цій порі року особливо гарно.

-   Дуже добре, тільки попереджаю, я налаштована кататись дуже довго, аж до ночі.

- Окей, я згоден!

Вони довго катались та фотографувались і не помітили, як сіло сонце та на небі засяяли зірки.

За день вони дуже втомились,  тому присіли на пахучу траву перепочити.

Тримаючись за руки та дивлячись на зоряне небо,  вони довго сиділи на траві. Для них наче зупинився  час...

Аж раптом Іван,  лагідно подивившись на дівчину, промовив:

 - А знаєш, Олю, здається, я тебе кохаю...

- Я тебе теж...

Через півроку Оля та Іван одружились. У них росте маленька донечка,  Катруся.

 Напевно,  любов не потрібно шукати десь далеко. Вона може бути зовсім  поруч, але ми  не одразу  її помічаємо та не завжди про це своєчасно здогадуємось.