Добринчук Анастасія

  Фантастична повість

 

Розділ 1

 

Легенда про чотирьох сестер

 

«Колись давно, у прадавні часи, коли світ заполонила тьма, жили чотири відьми. Вони були доньками відомої чаклунки Моргани. Але залишатися в людському світі не захотіли, тому створили новий, в якому і правили. Сестри володіли чотирма стихіями, кожна з сестер мала власну. Перша була покровителькою вогню, друга володіла землею, третя парила у небі, а остання оберігала воду. Разом вони були непорушні. Їхній силі не було меж. Відьми любили приходити у світ людей і залякувати їх, а потім жорстоко вбивати. Катуючи безпомічних, доньки кровожадної чаклунки відчували себе повелительками смерті, але вони й не здогадувалися, що ось-ось самі впадуть до її ніг.

 

Минали роки, відьми ставали могутнішими. День за днем від їх рук помирали чоловіки, жінки, діти. Минав час. Смерть навідалася до них і забрала життя однієї з сестер. Відьом залишилося троє, вони бажали одного – вічного життя. У його пошуках загинула ще одна. Та сестри не припиняли марних старань, і врешті-решт покровителька вогню досягла свого. Вона вбила сестру і забрала її магічні сили, завдяки цьому прожила ще одне десятиліття. Проте життєва сила з кожним днем зменшувалася. Остання сестра не хотіла залишати жодної згадки про себе, тому зняла золотий кулон і розірвала його, а пил розвіяла.

 

Це було останнє, що вона встигла зробити, але й найкраще. Золотий пил потрапив на зачароване дерево. Магія чотирьох стихій зіштовхнулася з магією життя. І на світ зʼявилася нова істота – німфа.

 

Минали століття, народжувалися нові істоти. Від того світу, який створили чотири сестри, не залишилося нічого, крім чотирьох стихій: вогню, води, повітря і землі».

 

  Розділ 2

 

Хлопець у червоному капелюсі

 

- Невже все так і було, мамо? – маленька дівчинка загорнула книжку, яку щойно читала їй мама.

 

- Це вже тобі вирішувати, Лілеє, вірити в цю історію чи ні.

 

- Але це ж просто нереально. Неможливо, щоб за твоїм бажанням утворився новий світ чи через чиюсь дурість помирали люди.

 

- Ти завжди мене дивуєш, доню. Здається, говориш очевидні речі, такі, які й мають бути у реальному житті, але, на жаль, все не так, як ти фантазуєш.

 

- А як насправді? Що таке справжнє життя? – це питання донька задавала не раз, але матір ніколи не відповідала на нього. Жінка, яка завжди була життєрадісною та безтурботною, змінила свою посмішку на вічний смуток. Лілея пам’ятала той вечір. Раз за разом, перемотуючи події назад, дівчинка бачила схвильованого ельфа, який вбігав у вітальню. Вона пам’ятала кожне його слово, кожний жест, який мав у собі тугу та траур. Того вечора вона дізналася про божевільну родину Восса, яка, святкуючи народження первістка, спалила половину міста. Тоді вся країна дізналась про смерть їхнього короля. Вельгернія оплакувала його, а королева не зронила й сльози, але після того ніхто не бачив на її губах усмішки. Лише Лілеї здається, що кожної ночі чує схлипування мами, а після – сумний сміх, як пам’ять про свого чоловіка. Відтоді дівчинка ніколи не бачила міста, ні його жителів, ні його фарб. Її не випускали з палацу, а їй так кортіло втекти і самій зрозуміти суть життя, а не прочитати про це в книжці.

 

- Зараз не до цього, Лілеє.

 

- А коли буде до цього, мамо? Через чотири роки мені вісімнадцять. Я стану повнолітньою, отже, королевою. Тоді ти теж мене не випускатимеш з палацу? - дівчинка поглянула на матір, але, не дочекавшись відповіді, продовжила: - Тоді розкажи чому!

 

- Ти не розумієш?! Світ поганий, доню, і його не зміниш…

 

- Але й не втечеш. Можливо, лише в твоїй голові чарівники діляться на поганих чи добрих! Але це не так! Єдине, що всіх об’єднує, – це вибір між світлом і тьмою.

 

- Інколи можливості вибирати немає, бо якщо ти цього не зробиш, це вже будеш не ти…

 

- У всіх є можливість вибору, важливо, чи ти її знайдеш.

 

- У твого батька її не було, він мусив, інакше…

 

- .. його вважали б боягузом? Отже, тато проміняв нас на свій титул!

 

- Що ти таке говориш, Лілеє?

 

- Він боявся, що його не зрозуміють, але не боявся залишити мене сиротою , а тебе – вдовою! Це не люди погані мамо, а неправильні пріоритети!

 

- Не смій підвищувати на мене голос, Лілеє!

 

- А що, мамо? Не смій того, не смій цього. Правду сказати не можна?

 

- Ти ще зовсім мала, щоб вміти розбиратися у правді…

 

- Мала, кажеш… А коли я буду доросла? Коли буду дурити сама себе? Зізнайся в цьому, мамо, тато залишив нас багато років тому. В нього було безліч слуг, але в пекло пожежі ринувся він, знаючи, що не повернеться…

 

- Це була хоробрість…

 

- Це була дурість, мамо! Світ не настільки жорстокий, як ти собі уявляєш.

 

- Ти не знаєш нічого про цей світ!

 

- Тоді дозволь дізнатися. Випусти мене з замку! Сьогодні День Чотирьох Стихій. Свято! А як завжди у цьому похмурому палаці…

 

- Ні, Лілеє. Зараз прийдуть гості, тому йди переодягнися…

 

Лілея зачинила двері у кімнату з такою силою, що вони ледве не злетіли з петель. Ну чому? Чому її вважають маленькою дівчинкою, яка нічого не розуміє?! Як би цього не хотіла мама, але Лілея вже давно виросла. Ця дівчинка знала багато такого, чого не розуміла навіть королева. Не дивлячись на свій домашній арешт, вона повсюди мала вуха та уста, які їй про все доповідали. Лілея єдина знала наміри тата, коли той ринувся у бій. Вона єдина знала, що її батько не любив маму, а одружився на ній через титул та гроші. Дивно, але саме темна чаклунка з давнього роду Восса заворожила серце всіма улюбленого короля, а він, дізнавшись про її зраду, вирішив вбити суперника. І тепер через свого батька страждає дівчинка, не маючи змоги вийти за мури замку. А вона ж так любила дивитись на маленькі вогники, які запалювались ввечері. Шкода, що могла наглядати за ними лише здалеку.

 

Лілея поглянула на небо. Захід! Для когось починається нове життя – нічне, а хтось живе лише завдяки цим ночам. А у дівчинки ще один бал. Інколи вона шкодувала про своє походження і вже давно зрозуміла, що ніколи нічого не заборонятиме своїй дитині. Хай яке у її малечі буде дитинство, сповнене небезпеки чи пустощів, та все ж воно буде. Дівчинка здихнула. Все ж таки, як складно бути спадкоємицею престолу.

 

- Принцесо, (- як же Лілея не любила, коли її так називали), через декілька хвилин вам потрібно спуститись вниз.

 

«А якщо не захочу, знову змусите?», - подумала дівчинка і перевела свій погляд на сад. «Ні. Не зможете. Я втечу. І ви не повернете мене доти, поки я не захочу», - знову подумала дівчинка і відчинила вікно. «Ні, це буде дивно, якщо втечу в бальному платті, тому краще переодягнусь», - всміхнулась своїм думкам дівчинка і через хвилину вона була по той бік вікна, а ще через кілька хвилин і по той бік брами брами. «Дивні у мами бачення світу. Вона думає, що всі у ньому жорстокі, але ніколи й подумати не могла, що її донька з легкістю освоїть чарівну паличку сама», - знову міркувала дівчинка, кидаючи останній погляд на замок.

 

«Цей світ набагато гарніший, ніж світ у моєму палаці», - вирішила вона, поринувши у маленькі вулички міста. Можливо, це тільки в свято вони такі прекрасні? Та Лілеї було байдуже. Вона з подивом спостерігала за грою маленьких ельфів, куштувала різні вуличні смаколики, які ніколи не готувались на королівський кухні. Один хлопчик навіть запросив її потанцювати. «Я завжди думала, що мама помиляється на рахунок жорстокості чарівників та людства, але тепер я в цьому впевнена», - вирішила Лілея після отриманої чашки какао від незнайомця.

 

Дівчинка відчувала себе, наче в казці, і не помітила, як опинилась в моторошному мало освітленому провулку. Тут не було ні музики, ні танців, чулось лише, як вітер прогулюється безлюдними будинками.

 

- До нас завітала гостя, панове, - почувся дивний голос з нотками сарказму.

 

- Що ж, на ловця і звір біжить (- по шкірі дівчини пробігли мурашки), - давненько ми не отримували такий прекрасний подарунок, та ще й в такому вбранні, - Лілея саме вийшла на єдиний промінь світла, а її золота брошка на мантії зблиснула.

 

- Напевне, якась приїжджа, адже всі знають, що в наш квартал не треба пхати свого носа!

 

- А чому ви вирішили, що цей квартал ваш? – гордо відповіла Лілея. За роки життя з мамою вона навчилась елегантно грубіянити. Якби там не було, але привласнювати не своє нечесно!

 

- У в нас дипломат, панове. Не підкажеш своє прізвище, дівчинко?

 

- А вам яке до цього діло?! Гадаю, переживете без цього!

 

- Ми? Так… А от тебе, дівчинко, потрібно буде повернути твоїм батькам. За це нам немало заплатять…

 

- Вас за це ще й у в'язницю посадять, - все ж таки в Лілеї зовсім не було почуття власної безпеки.

 

- Цікаво, за що? – хмикнув інший.

 

- За нанесення шкоди особі королівської крові! Я, між іншим, Лілея Гонт - спадкоємиця престолу.

 

- Не смій брехати! – скрикнув один з чарівників і дав ляпаса дівчині. Хлопець був чимось стривожений. З одного боку він не хотів вірити словам дівчини, з іншого – хотів вбити її на місці, - Принцеса ніколи не виходить за мури палацу, - його слова звучали лагідніше, наче він переконував себе у чомусь.

 

- Я втекла, - різко відповіла дівчина.

 

- Не вірю. Королева не допустила б цього. Кажи, хто ти, є шахрайко!

 

- Я не брешу, і ви швидко пожалієте про це! – за відважність Лілея отримала другий ляпас.

 

- Ти занадто балакуча… У нас рідко трапляються такі безстрашні, та й ті не виходять звідти цілими, я б сказав навпаки…

 

- Ви безсоромні і безсовісні!

 

- Безсовісні, кажеш?! Де була твоя совість, коли король підпалив місто? Де вона була, коли від його злості померло безліч людей?!

 

- Тато?! Але він не підпалював міста!

 

- Багато ти знаєш, дівчино? Якщо вірити твоїм словам, тобі було лише дев’ять, коли це сталося. Ти не могла знати всього, та й твоя матір всього не знає! А я бачив це! Я бачив, як він, розгніваний через народження первістка Восса, кинув палаючий факел на притулок безхатьків. Він бачив, як вони вмирають і не врятував їх, навіть не дозволив наблизитись слугам. А це був всього початок! Так, звісно, потім він і сам постраждав від того вогню, але на його руках було забагато крові. Цей квартал, дівчино, не відновили після пожежі. Його й не відновлять, тут забагато скривджених душ!

 

- Ти брешеш! – єдине, що змогла відповісти Лілея на зухвале зізнання.

 

- Заткніть її рот. Не хочу слухати дитячих розмов про справедливість. Вона занадто мала, щоб це зрозуміти.

 

- Не смійте! Не чіпайте мене!

 

- Це сміливо, так? Нападати на бідну дівчинку? – з боку одного з будинків з’явилась ще одна постать.

 

- А знаєш, хлопче, ти нам вже набрид! Завжди з’являєшся невчасно!

 

- Хлопче?! – в голосі незнайомця чулось здивування і якісь дивні нотки, які не притаманні чоловікам. - Я завжди з’являюся невчасно, аби завадити вашим пустощам. А зараз облиште дівчинку.

 

- Ця дівчинка нам дорожча за життя, принаймні, якщо вірити її словам.

 

- І що ж у її словах такого, за що ви здатні померти? – постать наближалася ближче.

 

- Вона каже, що є Лілеєю Гонт, - різко відповів найнижчий з хлопчаків, який досі, здається, мовчав.

 

- Справді? – юнак, який вже встиг підійти до Лілеї, різко нахилився, ніби не вірячи у правдивість сказаного. Він занадто швидко випрямився, але й цього Лілеї вистачило, щоб помітити вогненно-палаючий капелюх. Хлопець спохмурнів і вже менш іронічним голосом продовжив: - Навіть якщо й так. Чим завинила ця дівчинка перед тобою, Тед?

 

«Цікаво, як цей парубок зміг мене розпізнати у темряві? І де міг побачити? Не на балу ж, туди запрошують лише знать… І хто такий Тед?», - швидко промайнуло у голові Лілеї.

 

- ЇЇ батько вбив мого брата, - холодний, майже льодяний голос прозвучав у повітрі.

 

- Це була випадковість, - відповів парубок у червоному капелюсі. У його голосі звучав сум і почуття обману. Найпевніше, він і сам не вірив у власні слова.

 

- Люди не зникають випадково, Ден. Ти це прекрасно знаєш! – буркнув у відповідь хлопець. «Звідки вони знають один одного? Невже раніше спілкувались?», - подумала Лілея.

 

- Всяке може статися. Ти не знаєш всього. Ніхто уже не дізнається. Король не був святий… Але для чого тобі опускатися до його рівня, катуючи й шантажуючи дітей? Ти втратив брата, Тед, але це ж не означає, що ти втратив людяність і честь! Відпусти її! – Тед похитав головою. - Відпусти зі мною! І ми розійдемося друзями. Я не хочу з тобою ворожнечі! – парубок ще раз відповів негативно. - Ти був чудовим другом, але став нелюдом! Зроби перший крок до нормального життя. Відпусти…

 

Хлопець різко підняв Лілею, не давши нікому оговтатись. Вони побігли кварталом, раз за разом повертаючи в різні боки горизонту. Минали будинки і перебігали на інші вулиці. Лілеї здавалось, що вже давно за ними ніхто не біжить, можливо, й не біг зовсім, але вона боялась зупинитись, боялась ще раз потрапити в руки тій банді, боялась підвести того, хто її врятував.

 

Дивне це слово «страх», чи не так? Ніколи не знаєш, коли він наступить. Навіть якщо в одну мить ти безстрашний, то не можна з впевненістю сказати, що в іншу ти не будеш боятись власної тіні. Та ще дивніше почуття – знання. Як викинути з голови те, що ти знаєш? Адже не можливо повірити в те, що хочеш, якщо знаєш про інше…

 

- Прийшли, - почувся далекий голос. Лілея озирнулася, дивно, але вона й не помітила, що вони вже давно не біжать.

 

- Що? – ледь чутно запитала дівчина.

 

- Вже прийшли. Ти про щось задумалась, пробач якщо відволікла.

 

- Та нічого. Від таких думок потрібно рятуватися. Зачекай! Тобто відволікла?

 

- Ти про щось думала, а я тебе перебила. Хоча ні, значення цього слова ти зрозуміла. Ти про інше… Так, я не Ден, не розбишака, не парубок, який заважає витівкам Теда, не його колишній друг, в решті-решт – не хлопець, - відповів незнайомець і зняв свій яскравий червоний капелюх. Звідти випала каштанова коса.

 

- Тобто? – здивувалась дівчина. Невже таке можливо, щоб одна людина обвела навколо пальця стількох?

 

- Присядь, - відповів невідомий, вказуючи на лавку. - Наскільки я зрозуміла, ти – Лілея? Тоді слухай мене уважно. Це була погана ідея – втікати з палацу. Твоя мама каже правду. Цей світ жорстокий, і правила у ньому такі. А ті, котрі борються проти них, зазвичай помирають найперші. У той вечір, коли твій батько підпалив місто, загинула не одна людина, не одна сім’я і навіть не один квартал. В той вечір я, як і Тед, втратила брата – Дена. Саме його образ я взяла, коли намагалась переконати Теда йти доброю дорогою. Ми з дитинства були дуже схожими. Ріст, жести, навіть голос… Ця людина була найдорожчою для мене, але якби я здалась, це б означало, що я прийняла цей світ такий, яким він є. А цього робити не варто. Ти повинна боротися і не здаватися, не зважаючи на перешкоди. Але не зараз, ти ще не готова до цього, тому повертайся і вибачся перед королевою.

 

- Але я не хочу! Цей світ не такий поганий, як ви кажете, просто деякі люди… жорстокі…

 

- Світ робить їх жорстокими, а ще – влада і любов.

 

- Ти кажеш, як моя мама.

 

- Я поділяю деякі її погляди. Спостерігала за королевою на деяких балах.

 

- Балах? Ти була у нас в палаці?

 

- Так. Там розкішно… Я туди ходила з Ейсером, моїм хлопцем. Він – зірка у спорті, через те його всюди запрошують. До речі, я Делла. А то ти навіть ім’я мого хлопця знаєш, а моє – ні.

 

- Тепер знаю. Дякую за те, що врятувала.

 

- Не ти перша, не ти остання. Але якщо чесно, з усіх тих дітей, що пройшли через руки Теда, ти єдина, хто мене вислухав.

 

- Знаєш, а мені було приємно з тобою спілкуватись. Шкода, що більше не побачимось.

 

- Чому? Ти не хочеш товаришувати?

 

- Ні, просто мене не випустять більше з замку.

 

- Зі мною випустять. Не хочеш сьогодні сходити на матч з Джоко Локо? У мене є зайвий білет.

 

- Тільки за! Але поясниш що це таке?

 

- Ти не знаєш, що це за гра? Світ з глузду з’їхав.

 

- Це я ще раніше усвідомила, - посміхнулась Лілея, - а зараз бувай, а то скоро світанок, а я десь плентаюсь.

 

- Я зайду за тобою! – крикнула вслід Делла.

 

- Чекатиму!!! – відповіла принцеса.

 

  Розділ 3

 

Дивний спосіб закохатися

 

- Принцесо! Восьма година ранку, пора прокидатись! – почулось за дверима. «Аби я ще засинала, було б взагалі чудово», - подумки відповіла Лілея. Дівчинку дуже забавляла та ситуація, в якій вона опинилася. Вияснилося, що ні королева, ні гості балу, ні прислуга не помітили відсутності спадкоємиці престолу. Можливо, її няня повідомила королеві, про хворобу принцеси, можливо, захворіла сама королева, тому не помітила відсутності доньки, можливо, відбувся всесвітній армагедон і всім було просто не до Лілеї. Так чи інакше, вона вислизнула з дому непоміченою. Шкода, але вдруге це не вдасться, проте їй потрібно попасти на матч!!!

 

- Принцесо! Вас уже чекають на сніданок! Ви вийдете? – знову почувся голос за дверима. Лілея неохоче піднялася зі свого м’якого ліжка і поспіхом переодяглася у свій звичний одяг, аби ніхто не помітив забрудненої мантії та розірваної сорочки.

 

- Та спускаюся вже! – різко відповіла дівчина, відчиняючи двері. За чотирнадцять років, що вона провела у замку, дівчинка могла з закритими очима тут ходити. Могла, але не хотіла! Лілея зненавиділа усю розкіш, що буває на цьому світі. Усі дорогі картини, чарівні меблі, найдорожчі люстри. Та навіть сходи, якими вона спускалась, були позолочені та начищені до блиску. У цьому замку було все, окрім справедливості, чесності і простоти. Можливо, корона могутньої держави й дозволяла мати такі статки, але не тоді, коли безліч людей не мали навіть пристойної їжі

 

- Що бажаєте на сніданок? – прозвучала ще одна репліка, яка доводила Лілею до божевільності.

 

- Хліб і молоко, - відповіла дівчинка.

 

- Але, принцесо, не гоже вам їсти такі прості страви. Можливо, щось інше?

 

- Деякі люди взагалі не мають що їсти, - пробубоніла дівчинка, - Мама ще не спускалась? – запитала Лілея, помітивши, що королеви немає.

 

- Вона біля центральних воріт. Допитує якусь дівчину, - відповіла служанка. - Ви уявляєте, якась самозванка каже, що ви на неї чекаєте.

 

- Делла, - єдине, що сказала Лілея, вставши з-за столу, і вибігши з вітальні.

 

- МААААМО, ніііііі! – почувся крик десь зі спини королеви. Вона якраз хотіла проклясти самозванку, яка нібито бачилась з її донькою, - Не чіпай її, Делла ні в чому не винна!

 

- Вона бреше, каже, що ви вчора разом святкували День Чотирьох Стихій. Ви ж не могли цього зробити. Служниця сказала, що ти заснула, - монотонним голосом відповіла королева. - Тому облиш її і повертайся назад у замок, я зараз прийду.

 

- Але це правда, я втекла, а вона мене врятувала. – намагалась пояснити все Лілея.

 

- Ти вийшла з замку, не дивлячись на мою заборону? Та ще й посміла не

 

розповісти мені цього зранку? Я розчарована в тобі, Лілеє. Але все ж ти побувала на волі і я сподіваюсь, що зрозуміла, який цей світ насправді?

 

- Зрозуміла, він жорстокий, - тихо відповіла Лілея.

 

- Ось бачиш, я ж говорила, а ти мені не вірила.

 

- Але жорстокий він, через те що сповнений любові. Отже, жорстока любов. А ті, що не вірять в це, переконалися на власному досвіді. Так, мамо? Ти ж знала про страшні діяння батька і не випускала мене, щоб я не дізналася правди! – Лілея й сама не до кінця розуміла своїх слів. Проте все ж вірила у їх правдивість. Ще вчора вона здогадувалась про наміри матері, але боялась вірити у це.

 

- Ти звинувачуєш мене у брехні і підлості?! – розмова перейшла на крик, а королеву ніби підмінили. З люблячої, можливо, занадто суворої матері, вона перетворилася на жорстоку відьму. - Не хочеш приймати мої правила в цьому палаці?! Тоді забирайся геть!!! Більше ти мені не донька! Бачити тебе не хочу! – Лілея зніяковіла. Вона любила свою маму, не дивлячись на дивні настанови і правила. Але, схоже, вона любила лише видуманий образ, але не ту, яка була королевою. На очаі навернулися сльози, але Лілея ніколи не дозволить собі плакати навіть у такій ситуації.

 

- Ходімо, Делло, нам тут не раді. Побачимось на коронації, Королево! - скрикнула Лілея і більше ніколи не повернулася в палац.

 

Тиша… Інколи вона лякає, можливо, вбиває. Та найгірший з варіантів той, коли не знаєш що сказати. Хочеш підтримати, та не можеш. Бажаєш звеселити, та не хочеш. Що тоді робити?

 

- Будеш? – Делла відійшла від власних думок, і, знайшовши у кишені чарівну цукерку, запропонувала її Лілеї.

 

- Ні, дякую. А довго ще йти?

 

- Ні, залишилося ще трохи. Даремно ти так…зі своєю мамою.

 

- Можливо, але вона сама мене прогнала, я більше не могла там залишатися.

 

- Привіт! – зверху почувся голос. - Дорогі пані вирішили подивитися гру? Ну що ж, тоді урочисто запрошую вас побачити, як команда Коркорду розгромить Ельдіплан! – крикнув хлопець і полетів на своїй мітлі далі.

 

- Хто це? – здивовано запитала Лілея.

 

- Віллі - капітан команди Коркорду. До речі, саме проти неї грає Ейсер.

 

- Кумедний хлопець, - посміхнулась Лілеяю - То ти мені поясниш, як грати в цю гру?

 

- Гаразд, тільки швидко. Це гра дуже схожа на людський волейбол, хоча ти, можливо, не знаєш, що це таке. Посередині поля висить сітка. Гра відбувається на мітлах. У кожної команди шість гравців. Біля самої сітки стоїть альфа-гравець, він може лише відбивати мячі. Далі – бета і гама. І останні: зета, каппа і омега. Гравці перекидають мʼяч через сітку, доки він не торкнеться землі, але через те, що це відбувається в повітрі, і до того, як м’яч торкнеться землі його ще можна відбити, є деякі ускладнення. Чим далі летить мʼяч, тим більш він зменшується. І ще одне. Гравці не можуть залітати в чужу зону, і щоб суддям добре було видно порушення, існує невидимий барʼєр з магічними ускладненнями. Якщо гравець потрапляє на нього, бар’єр фарбується в червоний колір..

 

- Складні правила, але, гадаю, що розберусь, коли побачу матч.

 

- Ну, ось прийшли.

 

- А чому в нас не запитували про квитки? Як ми потрапили одразу на стадіон?

 

- Ми через чорний вхід зайшли, родичам гравців дозволено, - відповіла Делла.

 

- Леді та Джентельмени!!! Прошу вашої уваги до фінальної битви цього сезону. Фіналістами, як завжди, є Коркорд і Ельдіплан! Капітани, можете потиснути руку. Ну, а тепер В БІЙ! – почувся голос коментатора.

 

- А де Ейсер? – поцікавилася Лілея.

 

- Він, як і капітан-суперник, альфа-гравець.

 

- І команда Коркорду уже забила перше очко! – продовжував коментатор.

 

- Ой! Цей хлопець зараз злетить з мітли! – зойкнула Лілея, коли альфа-гравець Коркорду повис у повітрі.

 

- Не бійся, Лілеє, це його спосіб відбивати м’ячі. Хто вперше бачить його гру завжди лякається.

 

- Але це ж ненормально!

 

- А ніхто й не сказав, що він нормальний. Віллі – дуже запеклий гравець Джоко Локо. Його й хлібом не годуй, дай лише виділитися.

 

З голосу Делли чітко можна було зрозуміти, за яку команду вона –

 

вболіває. А от Лілея вагалася, надто їй сподобався цей ненормальний хлопець.

 

Через півгодини почулось від коментатора:

 

- А ми продовжуємо гру! І на рахунку 20:0 на користь Коркорду. Залишилось ще п’ять голів забити Ельдіплану і гра закінчена!

 

- Надто швидко вони здалися, - почулося від Делли. - Зазвичай Ейсер краще готує команду, - сумно відповіла дівчина.

 

- Не хвилюйся. Головне не перемога, а участь!

 

- Та не в цьому проблема. Капітан команди, яка виграє, стане гравцем країни. Ейсер про це мріяв від народження…

 

- І в нас уже є переможець. З рахунком 25:10. Перемагає Коркорд! Капітане команди. Віллі, чи маєте бажання комусь присвятити свою перемогу.

 

- Так, маю. Я не знаю її ім’я, але завдяки цій дівчині я зміг правильно налаштувати команду.

 

- І хто ж це? – знову чулось від коментатора.

 

- Дівчина з великими синіми очима, яка всю гру не спускала з мене погляду!

 

- А конкретніше?

 

- Нууу, - нічого ліпшого не придумавши, Віллі рванув з місця і наблизився саме до тих трибун, на яких сиділи Лілея і Делла.

 

- Ось вона! – крикнув капітан, вказуючи на Лілею.

 

- Я?! – дівчина засоромилася.

 

- Саме так. Я присвячую свою перемогу тобі і обіцяю, що все життя ти не зводитимеш з мене очей!

  

Розділ 4

 

Розмова з давнім другом

 

«Привіт, друже! Рада знову тобі писати. Скільки ми уже не бачились? Мабуть, років з десять. Так, справді, ми не бачились з тобою відтоді, як мене вигнали з дому. Але за той час багато чого змінилося у моєму житті. А як ти? Сподіваюсь без мене ти ні з ким не спілкувався. Ну що ж, поїхали, я розкажу тобі про моє нове життя. Я маю безліч друзів. Розумію, це дивно звучить, але саме після втечі з палацу я їх знайшла. Це – Делла і Ейсер. Про зустріч з Деллою я тобі розповідала, прийшла черга познайомити з Ейсером.

 

Вперше ми побачились на чемпіонаті з Джоко Локо. Тоді він ще грав проти мого чоловіка. До речі, можу гордо заявити, що вже два роки я заміжня і виховую маленьку доньку – Либі. Це просто диво, але пропоную познайомитись з нею пізніше. На тому фатальному для Ейсера матчі ми познайомилися з Віллі. Він ще тоді пообіцяв, що я завжди не зводитиму з нього очей. Хто знав, що він тоді казав правду!!! Приблизно через рік ми почали зустрічатись, а ще через рік він поїхав в навколосвітню подорож, уявляєш?! Той період довжиною тривалістю в п’ять років був просто жахливим. І не тільки для мене, адже Ейсер також потрапив у збірну Вельгернії і нам з Деллою довелося їх чекати. А що зробиш? Любові не накажеш. І ось через кілька років вони повернулися. Щасливі… А головне , друзі, було доволі цікаво спостерігати, як два давніх суперники товаришують. Але ліпше вже так, ніж було раніше. Проте зараз не про це. Ти уявляєш, що вони зробили?! Пропозицію руки і серця!. Спитаєш, що тут дивного для закоханих? Ні, ну я б зрозуміла, аби це було в якійсь романтичній атмосфері. Але ні, ці двоє бовдурів вилізли на дах поїзда і крикнули: «Якщо ви не погодитесь, ми стрибнемо звідси». А найсмішніше, що зробили вони це разом. І ось через щасливий рік подружнього життя ми з Деллою дізнаємося, що вагітні. Ти уявляєш, ще й народили в один день. Так всі разом і виховуємо. Ми з Віллі – доньку Либі, а Делла з Ейсером – Тінкі. Ну, а тепер, якщо дозволиш, кумедний та фантастичний день, коли вони вперше побачилися.

 

На той момент Либі й Тінкі був уже рік. Так, саме стільки вони не могли бачитись. Просто за іронією долі, Делла й Ейсер поїхали на батьківщину сімейства Ліліо. Не довго думаючи, ми назвали доньку Либі, адже вона завжди усміхалася. Та це й не дивно, адже кожен не хотів її розлютити або засмутити. Либі була володаркою стихії вогню, тому, коли вона злилася, кінчики її волосся спалахували, а потім відростали нові. Також вона була покровителькою лісових духів, тому, коли сумувала або почувалася самотньою, розмовляла з якимись духами, яких ніхто не бачив. Та і врода у неї особлива. Її очі – кольору весняних трав, а світле волосся з кожним днем темнішало.

 

Тінкі теж не відставала від Либі. Вона завжди щось комусь розповідала, а коли розуміла, що її ніхто не слухає, наганяла на свого (ніби винного) співрозмовника хмару, з якої йшов дощ або здіймала сильний вітер, адже Тінкі володіла повітрям. Коли ж вона на когось дуже ображалася, то земля під ногами здригалася. Так, у неї була ще одна природна стихія – земля. Коли Тінкі раділа, то її вії закручувались, а золоті кінчики волосся сяяли, як сонячне проміння.

 

Дивно, дівчата щойно познайомилися, а вже разом гралися. Звісно, Либі не почувалася самотньою, та все ж продовжувала бубоніти собі під ніс. Тінкі не злилася, адже, мабуть, думала, що Либі говорить до неї. Час від часу Либі заходилась сміхом. Для неї не важливі були причини, вона сміялася просто так. То від того, що я розповідала про її «хорошу» вдачу, хоча, без сумнівів, вона не розуміла, що то про неї. То від того, що Тінкі продовжувала щось розповідати, хоча Либі давала знаки, що її ніхто не слухає.

 

Либі пильно дивилась на ноги Тінкі, на яких були яскраво-червоні кеди. Донька вагалась між «негайно спопелити це взуття» чи «облишити, вони ж не змушують мене ЦЕ носити». Тінкі ж, в свою чергу, дивувалась такому «варварському смаку», адже не розуміла, як можна поєднувати комбінезон з туфлями. Та все ж Либі залишалась відносно спокійною, хоч її волосся ставало червоним. Тінкі ж дедалі більше сердилась, і над Либі уже бушував вітер, адже тепер вона розуміла, що її ніхто не слухає… Нам повезло, що поряд опинилася няня, яка чомусь не взяла вихідний на наше прохання і все ж таки змогла заспокоїти наших норовливих доньок.

 

Як не дивно, але я розповіла тобі сьогоднішній день, як в ті роки, коли була маленькою. Я рада, що все-таки змогла тебе знайти у тому палаці, хоч і минуло уже чимало часу. Мені не вистачало цього дивного шелесту сторінок, запаху стародавніх чорнил і … маминої гри на скрипці. Я б хотіла хоча б ще один раз почути її гру. Шкода, що більше не зможу. Вона померла… Саме тому я змогла прийти до палацу і забрати свої речі, які лежали там роками. Пробач, але більше ми з тобою не зустрінемося, надто болісно мені згадувати ті вечори, коли були створені записи тут. Сподіваюсь ти мені пробачиш. Твоя давня подруга».

Розділ  5

 

Дивне віщування

 

- Ледве вклала їх спати. Уявляєш? А я думала, що сама не впораюсь, - з кімнати іншого поверху почулися голос і кроки. - А ти не знаєш, коли мають повернутися наші хлопці. Останнім часом мені зовсім не подобається те, наскільки часто вони відвідують бар.

 

Делла повернулася до кімнати і, помітивши засмучену подругу, спробувала змінити тему. Проте їй це не вдалося, і вона з подивом помітила пошарпаний щоденник у руках Лілеї.

 

- Ти все таки забрала речі з палацу?

 

Лілея кивнула, і тоді Делла присіла на диван разом з нею.

 

- Ну і навіщо? Я ж попереджала тебе про сумні спогади, а з ними ой як нелегко жити.

 

- І що мені їх тепер викидати? – почулись негучні слова.

 

- Ні! Не смій! Либі підросте, розкажеш їй про бабусю, адже які б стосунки у вас не були з матір’ю, а дитина має знати свій родовід. Не хнюпся, краще ходімо щось вип’ємо.

 

- І ти туди ж? Ти гадаєш нам мало двох алкоголіків, які вже тиждень святкують перемогу Вельгернії на всесвітньому турнірі? Було б зрозуміліше, аби вони ще в ньому участь брали, так ні, лише вболівали. А якби ще дізналися, що я спеціально зв’язалася з суддею і попросила їх не допускати до гри, бо в нас діти маленькі, то чує моє серденько, що вони б в барі бували частіше ніж вдома! – вибухнула злістю Лілея.

 

- Тихо. Ти хочеш дівчат розбудити? Нехай порадіють трошки, бо з наступного тижня в них тренування і їм буде заборонено пити. А я взагалі хотіла кави, - ображено відповіла Делла.

 

- Та годі, Делло…

 

- Ну гаразд. До речі, Віллі й Ейсер не одні в барах зависають.

 

- Тобто? – здивовано глянула Лілея на подругу.

 

- Я нещодавно дізналася, що вони вже тривалий час товаришують з Тедом.

 

- Яким Тедом? Ааааа, це той, що….

 

- Так, той що був у банді волоцюг. Але наскільки я знаю, після нашої останньої зустрічі він змінився. Зараз одружений, виховує сина і збирається переїхати в ліс.

 

- У ліс? А що він там забув?!

 

- Кажуть, хоче відкрити ферму якихось тварин. Одним словом, наші хлопці останні дні проводжають Теда і п’яніють вони зовсім не від алкоголю, а від запаху деяких рослин, але це не точно і не завжди, - посміхнулась Делла. Раптом хтось постукав.

 

- Увійдіть! – наказала Лілея.

 

- Королево, до вас гість.

 

- Гість?! Кого привело у цю пізню пору? – обурилась Лілея, хоч більше це було схоже на ніяковість.

 

- Мене! – почувся голос із-за дверей. – Я прийшов, щоб сповістити одну дуже важливу новину.

 

- Впустіть його! – двері відчинилася, і в кімнаті з’явився старий маленький чоловічок з довгою бородою і дивним конусоподібним капелюхом.

 

- Хто ви і що вас сюди привело?!

 

- Прошу не обурюватись королево, - кланяючись Лілеї, відповів гном, - Делло! – гном ще раз вклонився.

 

- До чого цей пафос, чоловіче?! Негайно кажіть, чому ви тут, інакше підете геть! – крикнула Делла, в той час, коли Лілея намагалась роздивитися невеличкого гнома. Лілея помітила скручений пергамент у руках незнайомця.

 

- Що це?

 

- Це причина мого візиту, - відповів чоловік і розгорнув пергамент. - Це карта зоряного неба. За допомогою неї я зчитую долі людей. І мені дуже не сподобалася карма ваших дітей.

 

- А навіщо вам здалися Либі та Тінкі?

 

- Пані Делло, мені не байдужа династія королев. Не дивуйтеся, чому Тінкі сюди потрапила, адже у майбутньому ви про все дізнаєтеся. Але існує одна річ, про яку краще обговорити зараз.

 

- І що ж це? – Лілея ще й досі не розуміла причини візиту цього дивного астролога.

 

- Це їхня смерть. Якщо не завадити їхній долі, то через десять років вони стануть мертвими.

 

- Але чому? Що може з ними статися? – подруги були не на жарт схвильованими. Не те щоб вони вірили у якісь віщування, але вони завжди могли перевірити їх, проте не в цей раз.

 

- Точно сказати неможливо, але це пов’язано з повітрям і землею. Я знаю, що ви хочете сказати, Делло, те що Тінкі володіє цими стихіями їм не допоможе.

 

- Їх щось може врятувати?

 

- Звісно, що може, в противному випадку я б не прийшов. Дівчатам не можна буде бачитись десять років.

 

- Що?! Але це неможливо, - скрикнула Делла. Просто в голові не вкладалось, як доньки найкращих подруг, можуть не бачитись.

 

- Проте потрібно переступити через неможливе, інакше доля неминуча.

 

- І що ж нам робити? – майже пошепки запитала Лілея.

 

- Перш за все думати! Їхнє життя у ваших руках, вам визначати тривалість їхнього життя, - відповів гном і зник.

 

- Це в голові не вкладається?! Можливо, він бреше? – Делла вже другу годину поспіль ходила вздовж кімнати, а в Лілеї від цього ще більш боліла голова.

 

- А який йому з цього зиск?

 

- Зависть! Чимало людей, які заздрять нашому щастю, насамперед – твоєму!

 

- Не думаю, що хтось би хотів пожити моїм життям. Тим більше, причому я і смерть Тінкі?

 

- Так це нелогічно… Але я не бачу інших варіантів.

 

- Можливо він каже правду, і нам все-таки потрібно розділити Тінкі і Либі, до того ж вони якось жили один без одного рік!

 

- Так, але тоді ми не бачились, чи ти пропонуєш на десять років розлучитись?

 

- Ні, я маю на увазі, що дівчата не пам’ятатимуть одна одну, якщо ми їх розселимо у різних куточках Вельгернії, а ще краще – в інших країнах.

 

- Пробач, але жити у батьків Ейсера я не зможу. У Київлено занадто холодний клімат. Це ж аж на сході Вельгернії. До того ж там майже завжди сніг.

 

- Ні, я не пропоную вам переїжджати з Вельгернії. Просто, я відправлю Либі до бабусі, - почувши це, Делла якось дивно відреагувала, вона спочатку поглянула на стелю, а потім на ніж, яким Лілея різала яблуко.

 

- Але ж вона того, як там, ПОМЕРЛА!

 

- Хто помер?! – перелякась Лілея.

 

- Ну як хто?! Твоя мама, бабуся Либі, - відповіла Делла, потім Лілея простежила за минулими поглядами Делли і на кінець зрозуміла, про що вона.

 

- Делло! Як ти про таке подумати могла? Взагалі-то в Либі є ще одна бабуся – матір Віллі, Джоніфур, яка живе в Сомінії, країні на півдні Вельгернії. Гадаю, вона погодиться прихистити Либі до шести років. До того ж це дуже тепла країна.

 

- І ти не боїшся там залишити дочку?

 

- А чого боятися? Це ж рідна бабуся, вона поганого не зробить. До того ж Віллі в Сомінії буває частіше ніж у Вельгернії, адже там проводиться більша кількість матчів. Плюс, я приїжджатиму на декілька тижнів, а Либі на канікулах буде жити тут, поки Тінкі гостюватиме в Київлено.

 

- А потім що?

 

- Як це «що», все, про що ми мріяли, Либі вступить у Коркорд, а Тінкі – у Ельдіплан, де й вчилися їхні татусі.

 

- Все це настільки дивно, що й не віриться, що це наше життя.

 

- Ой відчуває моє серденько, що це лише початок.