Даценко Єлизавета

Акварель

«Софа»

 

        Була глибока ніч. Настільки, що у темноті ледь розрізнялися людські силуети. Біля старого сараю стояв вантажний автомобіль. Два міцної статури чоловіка завантажували його великими коробками. У темряві ледь читалися надписи. На одній із коробок було написано « Заборонений товар».Через деякий час до вантажівки підійшов новий силует. З під чорної шапки виповзло волосся, неначе змія. У густій піні кавового туману почулися голоси. Почувся жіночий голос:

 

      - Яку суму ми здобули?

      - Не твоє діло – відповів брутальний на вигляд чоловік. Його звали Мартін. Сам він був не з наших країв. Високий, з маленькими не виразними очима, але смаглявим лицем. Нагадував італійця за національністю.

 

Пролунала тиша. У відповідь їй відповів той самий жіночий голос:

 

       - Як це? То я не в ділі? Добре, я наскаржусь босу.

 

       - Ой, налякала. Софо, коли підростеш? Ти для нас іграшка. Бос скоро тебе позбудеться, як скіпки в оці. Боляче, але швидко.

 

      - Ти Цербере, чому ще тут? – запитала дівчина, яку звали Софа. З обуренням поглянувши на хлопця в чорному плащі, після образи від Мартіна.

 

          Хлопець по кличці Цербер неквапливо відповів:

 

      - Тебе чекаю – пожартував він, - крихітка наша. От, як завантажимо товар, поїдемо. Зараз Всеволод забере усе і ми з ним чух… у нове місто.

 

      - Що на цей раз? Тютюн? – запитала Софа.

 

      - Навіщо ризикувати. Так, акварель з полотном. 

 

      - Що тут небезпечного? Ти жартуєш?

 

      - Там радіоактивний матеріал. Його заборонили взагалі у нас. Тільки аби швидше втюхати його нашим недовірливим покупцям, ти під виглядом продавця це зробиш.

 

      - Дай!!!

 

      - Що?

 

      - Фарби, малювати охота.

 

      -  Стоп, ти що з глузду з’їхала? Кажу ж, радіоактивний матеріал.

 

      - Мені не привикати. Дай!!!

 

      - Ну добре, але підвищ ціну. Не мені ж борги покривати.

 

      - Добре.       

 

       У Софи серце лежало до мистецтва. Щоночі біля вікна вона малювала. Хлопці часто сміялись, контрабандист – художник. Але вона не зважала. Софа була змушена виживати у цьому житті. Адже вона, кругла сирота нікому не потрібна. Дім забрало керівництво. Вона безхатченком не хотіла бути. От мусила заробляти на хліб з водою. Документи в неї вкрали. У чоловічому колективі почувала себе, як вареник у маслі. Не привикати…

 

         Тим часом вантажна машина була заповнена. Поспішно Мартін, Цербер та Софа сіли у автомобіль. Навкруги, неначе мінне поле поліції. У вантажівці Софа мовчала. Підпершись ящиками, вирішила робити підмальовок. На цей раз натурою слугував Цербер. Він ще не раз підколов по дорозі Софу, та вона не зважала.

 

         Водій повідомив про пустий бак і пішов на пошуки пального, залишивши контрабандистів біля магазину. Цербер вийшов по хот доги, забравши жменьку копійок з своєї кишені рюкзака.       

 

Через деякий час повернувся з охапком фарб та пензлів. Сівши біля Софи сказав:

 

       - Ось, твої інструменти. Все таки не солідно нашим товаром самих себе труїти.

 

       - Ой, дякую. Мені дуже приємно. Тай портрет буде кльовим.

 

       Цербер зашарівся, але не надовго. Мартін тим часом заснув, робота здолала й такого громилу.

 

      Під скронями ночі опинились шляхи. У молочному сяйві були видні силуети дерев… Вони самі у всьому світі. Блякле світло фарб ледь світило. Такі собі світлячки серед моря нічки. Малюнок оживав, здавалось, простягнеш руку і тебе полонить красень у плащі – Цербер.

  

       Задзвонив телефон, як грім серед ночі. Софка взяла слухавку:

  

      - Алло…

     - Софо це ти?

 

      - Так босе.

 

      - Ви у дорозі?

 

      - Вже так, Ви, щось хочете?

 

      - На кордоні зустрінете Буссе, віддасте йому половину суми. Він дасть пропуск у наш новий дім.

 

      - Білет на літак?

 

      - Щось таке…Ам…Не кажи про це Церберу. Все зроби тихо і без крику. Скоро дам нові прикази.

 

      Софа не розуміла слова боса, але довіряла йому. Тому знала, що усе зробить, як найкраще. Буссе? Хто б це міг бути, не відомо. Залишилось болюче чекання волі у новій країні. 

 

      Софа знала, що чинить не правильно обманюючи себе та інших. Кожного вечора вона думала про це. Але вірила у сповідання совісті каянням у зробленому. Ось так повільно закінчилась ніч.

 

Глава №2

«Кордон»

 

        Нічні перлини, змінило сонце. Туманна пінка розсіялась, залишивши краплини прозорих сліз роси.

 

        Водій щось тихо пробурмотів Софі. Після чого вона швидко вийшла з автомобіля. До аеропорту було кілометрів п’ять. Софа лише зараз зрозуміла слова боса. Поблизу їх зупинки була забігайлівка для туристів «Лісовик». Туди її і повели. За декілька напружених хвилин вона була там. Софі вказали на одного чоловіка. Він був нестерпно гидким. В ширину, мабуть, не вліз би у двері. На шиї висіли золоті намиста. Волосся на голові не мав, але лисина виблискувала від будь – якого світла. Костюм був куплений з найблищого ринку чи магазину. Йому саме чистили взуття якісь дві дівчини. На вигляд років тридцяти. Самій Софі було приблизно чотирнадцять. Вона не розуміла такої демократії. Боязко, підійшовши запитала. Бо водій зник:

 

      - Мене привели до, Вас. Мабуть, для нас щось є?

 

      - Кралечко, а ти хто? – запитав він.

 

      - Софія Соловей Романівна.

 

      - Ам… Кличкою скажи, лялечко.

 

      - Не, Ваше діло. Дядечко, в мене діла – з образою крикнула Софа.

 

      - Гей, зупини свій порив! Ні, ви чули які підлітки борзі – сказав чоловік.

 

      - Блище до справи!!!

 

      - Добре…Ось, ваші білети на літак. Дивись не загуби!

 

      - Це вже моє діло. І з чого такі переживання? До речі, Ваші гроші – сказала Софа віддавши гроші прямо в руки

 

       Але товстун уже нічого не казав. З білетами в руках, Софа поспішила назад. Вона була рада, місія виконана. Бос буде задоволений нею. У ранкових калюжах виднілись силуети Софиної совісті. Вперше, вона розмовляла з осередком культури мафії. Їй, до тепер було страшно. То був Буссе.

 

         Ось вже авто. Вона сіла в нього і швидко закрила двері. Простягнула білети Мартінові і знову сіла за портрет Цербера. Він саме підійшов і сів у авто:

 

      - Добридень, як справи?

 

      - Так, не дуже – сказав Мартін.

 

      - Чого кислі міни?

 

      - Сідай уже, їдемо. От взяли на мою голову…

 

      - Ти Мартіне, так не говори. Це ти тут зайвий.

 

      - Що ти сказав Цербер ненависник?

 

      - Те, що чув.

 

Софа стрепенулась і сказала:

 

      - Ей хлопці тихше. Чи, ви, хочете аби нас впіймали?

 

      - Ні, вибач Софо – відповів Цербер.

 

      - Вибач Софо – перекривив Мартін Цербера.

 

      - Ми уже в аеропорту – м’яко сказав водій.

 

        Через декілька хвилин контрабанда вийшла з авто. Згодом в аеропорту, Софа пройшла огляд білетів. З особливою осторогою всі всілись на свої місця. Ще три хвилини і літак, як пташка пурхнув у небо, у далечінь. Нарешті вільні фенікси відчули за собою усе скоєне. Воно відлетіло… Нове місто нове життя. Аркуш паперу для написання його нарешті знайшовся. Залишилась лише ручка, але її нема, поки вони летять.

 

        Софа все думала про те, як вони провезуть товар. Лише вона переймалась деталями і продумувала усе, їй не вперше.

 

       Дівчата її віку задумуються про кохання або освіту. Вона ж думає про контрабанду та кусок хліба для себе. Платили мало, зараз не сезон. Щось людяне все тьохкало у неї, та вона старалась не помічати. Бо знала, совість замучить, покине усе, кінець її життю. Зовнішність у неї була ще та. Біляве волосся, як у ляльки Барбі з найкращого магазину. Пухкі уста, як троянди заворожують. Брови застигли у безнадійному виразі. Очі зеленої кішки, манили у свої обійми. Жаль, що такий скарб дістався не тим рукам. Її дитяча наївність, але сила духу. Дорослість, але ще віра у Діда Мороза. Все перемішалось, але пуття немає.

 

       Літак ще довго летів, Софа засинала. Як у колисці спало немовля. Так тихо вона перетнула кордон нового життя.

 

Глава №3

 

«Ферма»

 

       Сонце, як лагідна матуся розбудила пасажирів. Голос стюардеси голосно врізався в голову:

 

      - Готуйтесь до посадки.

 

      Софа зібрала речі і з нетерпінням чекала. Цербер на диво спокійно сприйняв усе. Мартін не квапливо почав готуватись до посадки.

 

      Минуло ще кілька годин і літак смиренно сів. Двері літака відчинились, як в фільмах про зоряні війні. Взявши у руки карту Софа почала пильно розглядати маршрут. Тоді вона себе відчула морським капітаном. Куди руки капітана повернуть штурвал, туди і піде команда. Нарешті вони знайшли метро. Взявши багаж сіли у нього. Софа розуміла, що грошей дали мало і довго з такими розтратами не проживуть. Тому придбавши дешеву газету, прийнялась за пошуки роботи. Цербера і Мартіна це не переймало. Яскравий показник того, що Софа віддана своєму призначенню.

 

       Через довгі пошуки вони нарешті знайшли свою квартирку. Всередині під’їзду було досить прибрано і чисто. Сама квартира була двохкімнатна. Через прокурені вікна виднівся дитячий майданчик. У квартирі було скромно, без розкоші. Та більшого не чекати. Софа розклала свої речі і прийнялась планувати бюджет. Зібравши хлопців почала казати:

 

      - Аби нам тут вижити треба спланувати витрати. Що думаєте?

 

       - Думка вірна, але мені вистачає – відповів Мартін.

 

        - Прошу дотриматись моєї думки. Так буде краще – наполягала на своєму Софа.

 

        - Згодний – ніби здавшись поліції сказав Цербер.

 

       - Отже, кожний з нас нехай шукає тимчасову роботу. Так буде прибуток на їжу, чистий одяг та оплату комунальних послуг.

 

      - Ей, ми так не домовлялись – заперечив Цербер.

 

       - Прошу, це важливо.

 

       Мовчання виявилось згодою. Тому Софка продовжила:

 

      -  На їжу маємо половину бюджету. На проїзд третину. На одяг та інше ще одну третину. На комунальне маємо залишок плюс наш спільний прибуток. Ви згодні?

 

       Хлопці мовчали, але швидко кивнули головою. Розмова закінчилась так само швидко, як і почалась.

 

        Софа відправилась на пошуки роботи. Місто було величезним. Італія, як не радіти? Це вам не озера Києва. Софа не знала італійської, тому ходила з товстим словником у сумці. У газеті знайшла оголошення про роботу на фермі, за містом. Платня не погана, тай працювати треба по неділям. Сівши на автобус поїхала оглядати місце тимчасової роботи. Зелені лани, барвисті сади і невимушене чисте небо. Тут, ніби природа показала все що хотіла. Жаль, тільки фотоапарата не було.

 

        Доїхала до пізнього вечора, але їй не було страшно. Хлопцям зателефонувала, вони не хвилюватимуться. Товар продаватимуть тільки на наступному тижні. Далі потрібно було йти пішки. Коники стрибунці щось наспівували на своїх скрипочках. Сонце набувало нових барв. На небі розлились рожеві фарби. Раптом, за спиною відчула чиєсь дихання. Оглянутись боялась, страшно. Надумала тікати, та… З першої ж спроби отримала чимось по голові і так боляче впала. Далі відшило пам'ять. Були тільки темні плями перед очима. Все, приїхали, ферма.

 

Глава №4

 

« Сарай»

 

        Софа відкрила очі десь під ранок. Навкруги хрустке сіно. Рот перемотали скетчем і руки теж. Сумки біля себе вона не бачила, обікрали. Хто б це міг бути? Та зараз не до цього. Треба вибиратися. Помаленько вставши пошкутильгала до дверного замка. З кишені викинула ніж і розв’язала руки. Скоро й рот став вільним. Двері були зачинені та підперті. Софа почала торкатись до стін, може деревина десь проламується. І о диво, все так і сталось. Але вона не поспішила проломувати стіну і вибиратись, а прислухалась, чи нема когось поряд. Ні, можна вийти. Легкими рухами Софа була на вулиці. Навкруги ліс, ніде нічого не видно. Переконавшись у всьому швидко побігла навмання. Під ногами ламались гілки, але Софа не зважала. Бігла чимдуж і швидко. Передихати було ніколи на кону життя. Після хвилин п’ятнадцяти біганини відчула свободу. Фуг, минулося…Але навіщо комусь вона? Було не зрозуміло. Та ясно, що Софа вже десь кілометрів з двадцять звідти, а далі невблаганний ліс. Змучена, брудна на останніх силах повзла до кінця. Нарешті зрозуміла, що треба відпочинок. Присіла та глибоко вдихнула. Телефону немає, Цербер та Мартін хвилюється. Тільки тепер почала міркувати. Хтось навмисне підставив її, але хто? Навіщо комусь вона? Чудом Софа втікла, тільки тепер усвідомила. Значить вона тікала ззаду сарая, а не спереду. Зібравшись з силами побігла далі. Тепер її зустріли поля, вибралась з лісу. Через них виднілась траса. Лягла та поповзла на зустріч рятунку. Доповзла швидка, не вибаглива ж бо. На трасі почала ловити таксі. Так просиділа з годину. Її підібрали якісь перевізники тварин до зоопарку. У авто напоїли та нагодували. Що буде далі, Софа не замислювалась. Вона жива і це для неї зараз головне.

 

Глава №5

 

«Ганна»

 

       Софа ще довго їхала у тенетах невідомого маршруту зоовантажівки. Поки не запитала у водія:

 

       - Ви хто? Куди їдете? Де зараз?

 

       - Ну й цікава… - посміявся водій.

 

       - Звідки родом? – настирливо питала вона.

 

       - Добре, але все по черзі. Мене звати Олександр Олександрович. Я перевізник тварин до зоопарку. Перевожу лемурів, тигрів, левів… та інший імпорт. Наша компанія постачає тварин до зоопарку, бува на цирк повезе. Родом з України, село Спасівка, здається. Просто давно не був там. А зараз я їду до Іспанії,, там кориду влаштовують. До речі, ми зараз у Сан – Маріно. Як, ти ж у наших краях заблудилась?

 

       Софа довго мовчала, але набравшись сміливості почала:

 

       - Я теж Українка, хмільничанка. Живу біля Бугу… У тринадцять стала сиротою, зараз у контрабанді…

 

       Олександр Олександрович не приховуючи подиву швидко запитав:

 

       - Як тебе туди занесло, дитя?

 

       - Грошей не було, під заробіток…

 

       - У твоїх роках треба школу закінчити, а не дурника бити.

 

       - Не вам мене вчити, дядьку. Для себе я обрала.

 

      Ще з більшим сміхом водій промовив:

 

       - Ну ти даєш, мала. А знаєш, що? Я тебе до сестри моєї Ганки відвезу. Вона вдова про дочку мріє, тебе опікувати буде. А то в вісімнадцять скажеш про вибір.

 

       - Ви, не маєте права - , з дитячим виразом обличчя закричала Софа.

 

       - Гей, тихше, подумай, що ти тут? Дівчатко без долі та освіти. А в родині ти почесна людина.

 

       Замислившись над першою критикою її вибору в житті відповіла смиренно:

 

       - Може й воно так…

 

       - О! Це в нашому дусі. Ось зараз звернемо і поїдемо тебе прилаштовувати.

 

         Софа наче змирилась з таким розвитком подій. Але в душі щось казало: «Ні». Вона мусила повернутись додому, до квартири в Італії. Цербер та Мартін хвилюються. Та чомусь водій так відстоював думку, що і перехотілося. У задрипаному містечку її висадили під будинком з листом написаним нашвидкуруч. Повільно підійшовши до дверей і так боязко постукавши Софу пустили в дім. Ганна Олександрівна прийняла з радістю, а прочитавши лист і зовсім підлетіла в небеса. Софку швидко напоїли і нагодували, а під вечір поклали у нову до хрускоту чисту постіль. Справді, у таких гостях жити добре, але серце манить до пригод. Софа довго не змогла заснути, а потім взагалі вляглась на вікні. Вона задумала втечу, бо жити так довго у розкоші не для неї. Тому зібравшись з силами почала придумувати план втечі. Потрібно було захопити харчі, карту, якийсь одяг і дрібку грошей. Продумавши далі усю ніч Софа відклала втечу на потім, совість перед такою гарною жінкою, яка вперше до неї гарно ставиться, замучила до болі. З такою думкою Софа вляглась спати вже до ранку.

 

Глава №6

 

«Під дулом пістолета»

 

       Кілька сонних місяців Софа провела у Ганни. Вона стала для неї справжнісінькою мамою, але… У школі до неї ставились з зневагою та призрінням, що так близько приймала до серця вона. Тому кожний день – тортури. Не витримуючи такого тиску зібралась тікати, це вже точно. Вночі зібрала речі, з холодильника взяла харчів. У комодах знайшла деякі зручності. На клаптику паперу вивела:

 

« Не чекай мене, прошу, молю.

 

На жаль, я вільна птиця.

 

Для мене порох і чоботи краще.

 

Я більш не повернусь.

 

Софія»

 

      Під світлом місяця відкрила вікно і побігла у ліси та степи. Бігла довго, але присіла і зробила намет щоб доспати.

 

        Ніколи ще не спалось краще! У володінь лісу лунав вранішній концерт солов’я. Кував дерева дятел, як підкови, аж голова обертом була. На мокрій траві виднілись сльози дощу, як добре. Не гаючи часу Софа почала збиратись іти далі. Раптом почувся звін її мобільного телефону ( того, що їй подарувала Ганна). Похапцем взявши його відповіла:

 

            - Алло.

 

        - Софо, не впізнаєш?

 

З радістю в очах вона впізнала, то був Цербер, не забув, друг. Тому почала швидко казати:

 

        - Забери мене звідси, прошу.

 

        - Де ти? Ми біля тої ферми.

 

        - Ой не іди туди, тебе схоплять!!!

 

        - Ти, що це ферма боса, я не казав, бо думав ти знала.

 

        - Як!?... – з великим жалем і слізьми промовила тримаючи паузу, яка жала у серці. Бос хотів її позбутися. Чому? Вона відчула себе безхатнім щеням, якого виставили надвір. Тепер який сенс життя? Цю мить перервав Цербер, він відчув лихе:

 

        - Ей, не вздумай мені руки накладати на себе. Підожди, де ти взагалі.

 

       Крізь сльози опам’ятавшись сказала:

 

        - Кілометрів п’ять від села Форест, що біля Сан – Маріно.

 

        - Гм, я знаю де воно, ти вибирись на трассу я тебе там зустріну, окей?

 

        - Окей – смиренно сказала Софа.

 

       Так вона дізналась, що її життя висить на волосині, яку тримає Артур, її бос. Софа з болем у душі і зневірою у серці почала шукати трассу, бо там її чекав Цербер.

 

       Година дві, півтори і вона вже біля мети, але Цербера нема. Її надурили, знову. Як вона не впізнала !!? То був Артур! Він хоче її піймати? Потрібно зловити таксі. З хвилини на хвилину вона може бути під дулом пістолета, свого «напарника». Її швидко підібрали, Софа заплатила і помчала до аеропорту. Таксист їхав швидко по проханню Софки. Ось вона вже у аеропорту. З швидкістю гепарда помчала до каси. Замовила білет до Алжиру, був дешевший. Сіла у літак. Взліт… Вона на небі… Вже легко дихати стало… Не наздожене…

 

       Над Середземним морем відчула себе чайкою, що з’їла свою здобич. Її чекала нова глава свого життя, чи не вперше, чи не в останнє? Не відомо нічого.

 

Глава №7

 

«Around our weld»

 

        Сонце Алжиру світло прийняло Софу. Її сон перебила посадка. Нарешті відчула міський колорит. На плечах портфель у руці карта міста. Нарешті дісталась міста за допомогою метро. Навколо неї найрозвинутіше місто Африки. Добре, що був фотоапарат. Не щодня такі подорожі. Її зацікавив надпис на стовбці «Around our weld». Зірвала телефон і зателефонувала. По розмові дізналась місце і вулицю. Не гаючи часу чкурнула у навколосвітню. Справді, то була втеча від проблем, нові враження, ще й безкоштовно. Там саме загружали судно, свіжий запах морського бризу. Софу зустріли привітно, провели до судна, показали каюту. Маленька кімната розрахована на двох. Два ліжечка та два старих комоди. Але все це ще більше приваблювало Софку. Зручно сіла і давай чекати відпливу. До каюти зайшов хлопчина років шістнадцяти. Валіза здавалась більшою чим він. Сам білісінький, ніякої плямки. Морська безкозирка яка спадала. Він задав питання:

 

       -How do you do?

 

       - Матросе, англійську не знаєм?

 

       - Ой, я не матрос…

 

       - Тим більше, матросе. Можна я буду називати тебе так?

 

       - Не виключено юна леді.

 

       - Так от, звідки ти, як звати, навіщо безкозиркою хвалишся?

 

        - Помітила? Це при вході продавали, правда крута?

 

       Софа безнадійно підняла очі вгору. Та чекала, що скаже цей хлопчина. Хоч вона була меншою, але почувала себе дорослою дівчиною напроти його розуму. Така безпечність хлопця дратувала її, а може навіть дивувала, та все ж він говорив:

 

       - Польський я, українську недавно вивчив, а англійський рівень знань уже показав. Мене звати Максим Альфредович. От, цікаво я Макс по простому, татко мій Альфред, бо німець, мама полячка. Максимом назвали на честь дідуся мами, що жив на Україні, Буковина. Бабуся мами теж з Польських країв… - не встиг договорити Макс.

 

     - Стоп, родовід потім розкажеш.

 

      У каюті стало тихо. Чи образився простодушний Макс? Ні, він зрозумів, що у Софи проблеми і тому смиренно терпів холодноту її відношення до себе.

 

       Софа думала про інше, щось глибоке, що вражало її найбільше. Густа пінка недовареної кави в дома, у контрабанді. Але простити босу не могла, ще досі пам’ятає, як вона тікала. Сліпа довіра – проблема для неї. Тому з дитячої шаленої усмішки виросли дорослі гіркі зневірені очі, кислі вуста і крижане серце. Нікого не підпусте до себе, нікого. І ця навколосвітня, як захист проти навколишнього світу. Їй треба відпочити і обдумати свої подальші дії.

 

       - Рушаймо!!! – подався радісний голос матроса Богдана, який заводив людей на борт і дзвонив у дзвони.

 

       Через лічені секунди долі корабель «13 Бермуд» вирушив у путь.

 

      Як камінь з душі у воду… вільна . Софа не турбувалась про шторми і бурі які кидали корабля три дні попідряд. Ще мить і крах. Але леза моря не лякали відчайдуху.

 

       Макс не радів такому сусіду, але тим не менш закохувався у неї все більше і більше, а Софа не помічала. Макс боявся бути приниженим і втратити надії. Та за час подорожі він хоче дізнатися багато не тільки про море, але й про Софу.

 

       На іншому кінці світу Цербер не менш хвилювався за Софію. Він теж хотів бути з нею не менше. Але поки, що це більше батьківська турбота.

 

Глава №8

 

« Чого ти хочеш, бестіє!?»

 

У каюту принесли поїсти. Макс і Софа їли тихо і спокійно. Макс порушив тишу:

 

      - Як тебе звати? Я й досі не знаю.

 

      - Не твоє діло, матросе – холодно сказала Софа, так захищалась.

 

Макс передохнув і сказав:

 

      - Чому ти мовчиш?

 

      - Чого ти хочеш?!

 

      - Нічого, просто стати другом, дати по…

 

      - Замовкни!!! – крикнула Софа

 

      - Чого ти хочеш, бестіє?! Я до тебе по доброму, а ти… - вигукнув не витримавши Макс.

 

      - Я…я – ледь вимовила Софа і гірко заплакала у Макса на плечах. Вперше вона дозволила слабкість перед чоловіком. Погоня, знущання, позбавлення вибору, нарікання, що з неї хоче світ? Її випробовувала не раз доля. Пістолет і порох – найкращі друзі. За що? Дівчина пізнала смак беззаконня.

 

      Макс пригорнув її до себе і вислухав, як ніхто. Софу не жаліли ще ніколи, лише вчили жити. А Макс, здається, він інший.

 

       Так закінчився сніданок. Доля поставила все на місця, як треба. Море, як після бурі спокійно хлюпотіло, лиш сльози дощу скажуть про пережите.

 

      Софа більш не плакала. Її вислухали, їй стало легше. Що буде далі, не відомо нікому. Софа йшла по морю наздогад.

 

      Капітан повідомив про виплив у Атлантичний океан. «13 Бермуд» пройшов Гібралтар і переміни у житті. Далі тримати курс на північ. Перед судном відкрились нескінченні моря. Що вони несуть?

 

       Софа дістала зім’ятий малюнок Цербера і викинула у море. Акварель розлилась по морю. Досить, то хлопці здають її. Хіба бос знав би про ферму і хотіння на роботу? То все вони. Макс відкрив її нове життя і массу радості.

 

      Так у морі зародилось прекрасне почуття – кохання, не підвласне правилам. Софа теж не підвласна нікому. Хоче полюбить, хоче зненавидить. Тепер нею керує лише серце. Бос не побачить її ніколи.

 

      А тим часом лише сон здолав мінливу Софу.

 

Глава №9

 

« Я тебе не покину»

 

      Макса і Софію розбудили крики капітана:

 

      - Виходьте на палубу, швидше!!! – так повторював він разів з десять.

 

      Виконуючи вказівку, вони разом з іншими людьми вийшли і потіснились серед моря інших людей. Капітан все волав:

 

      - Ми тонемо, хапайте човни.

 

      Макс побіг по човна для Софи, яка ледь трималась на ногах. Почався вітер, такий сильний, що хвилі підняли корабля на два метри і відразу пускали. Дощ боляче бив по спині. Мокру Софу Макс ледь поклав у човен. Нарешті випливли у море. Макс долав його мужньо, як справжній капітан. А Софа лиш хворобливо дивилась на нього. Вона вся з голови до ніг мокра і холодна. Бідолашна ледь говорила з переляку. Мить і вона втратила свідомість. А Макс долав і себе і бурю. Ще метрів зо два до бережка. До полудня він доплив до берега і постелив свою куртку Софі аби відіспалась. Сам пішов шукати допомогу. Виявилось, що їх занесло до Джуно, берегів США. До Канади кілометрів зо п’ять, як сказав йому місцевий, що погодився допомогти їм.

 

      Тим часом Софа опритомніла і помаленьку встала. Вона не знала де зараз вона, де Максим? На її щастя він прибіг вчасно і посадив її у авто до місцевого, якого, як виявилось звали Бруно. Він віз їх довго, поки не довелось поповнити запаси пального. Залишив пасажирів наодинці.

 

      Софа вже розуміла ситуацію добре. Стиха запитала у Макса

 

      - Навіщо я тобі? Ти міг би зараз бути далеко. А натомість тягнеш мене з собою. Я - зайвий багаж.

 

      - Що ти кажеш? Ти чуєш себе? Я тебе ніколи не покину, чуєш?

 

      - У мене дуже болить голова, а ще горло. Попроси Бруно відвезти мене у лікарню.

 

      Потримавши руку на лобі Софи він ледь не зойкнув. Вона вся палала! Підбігши до Бруно вони чимдуж помчали до найближчої лікарні. Там Софі сказали, що у неї звичайна ангіна, але лікування потрібне негайно. Софу поклали у палату наставивши проти неї ліків. Макс ліг на іншому ліжку проти неї. Софі через кілька годин вкололи ліки. Вона скоро мирно заснула, як дитина.

 

      Макс не спав він все питався про неї. Слідкував за найменшим відхиленням

 

      У Софи виявили шок. Адже після катастрофи вона сильно перехвилювалась. Тому з неділю навіть не розмовляла.

 

      Макс сказав для себе: « І в горі і в радості я буду з нею. Вона для мене все».

 

      От, як сила кохання рятує душі.

 

Глава №10

 

«Мама»

 

      Ранок видався на диво спокійним. До палати зайшов якийсь поліцейський аби розпитати про деталі аварії. Але Софа мовчала, не хотіла згадувати про подію, яка погубила життя сотень. Лише твердила про те, що це їх не стосується. Максим не розумів Софи, але твердо вважав її думку поки, що найкращою.

 

      Через десять хвилин поки вийшов Максим до палати зайшла Бетсі медсестра. Передавши у руки софи листа. Софа прочитала надпис: «Від Соловей Марії Ростиславівни, Соловей Софії Романівні». Нарешті Софа збагнула, Марія Ростиславівна її мама. Вона не повірила собі. Як? Тому швидко прочитала листа:

 

«Люба донечко,

 

Ти напевно не віриш собі зараз. Де ти? Як себе почуваєш? Чим дихаєш? Через одинадцять років я наважилась розповісти тобі правду. Аварія відбулась справді. Твій тато загинув першим. Я від шоку вилізла з машини і окривавлена втікла, як злодій на місці крадіжки. Мені важко, але картаю себе донині. Якою мене зробив страх. Надіюсь ти не така. Я картаю себе. Надіюсь ти приїдеш до мене і ми будемо жити разом.

 

Твоя мама, вперше»

 

      Софа заплакала, але від радості. Вона зрозуміла урок від мами. Відкривши двері сказала:

 

      - Я готова дати показання.

 

      Поліцейський уважно вислухав Софу і занотував усі подробиці. Подякував Софії і монотонно пішов. Максим радісно зайшов і був здивований. Він вперше бачив Софу такою радісною. Вона розказала про маму і попросила його відвезти її до неї. Макс зрозумів, але було одне, але. Канадці повідомили його про те, що йому треба відслужити в армії. І, що його заберуть прямо зараз. Софа міцно обняла Макса і погодилась на те, що вони зустрінуться разом, коли він відслужить і будуть жити разом.

 

  Що таке час? Він лікує рани. Тепер у Софи щось нове. Що буде далі?

  

Глава №11

 

«Цербер?»

 

       Софу зранку ж виписали з лікарні. Вона замовила білети і сіла у літак. Справді, подорож велика. Що найменше її відвезуть на літаку до Мадриду. Далі потягом до Варшави і автобусом до Києву. Звідти на таксі до Вінниці. А далі мучитись і шукати транспорт доЗакарпаття. Далі блукати і шукати її рідне місто Буковина.

 

       Опритомніла вже біля Вінниці. Такий ритм життя переїзду не для неї. Фабрики, заводи, магазини, гіпермаркети, супермаркети, крамнички, будинки, озера, річки… Все закружляло у пристрасному танго.

 

       Ось уже Запоріжжя, милує зір. До Буковини викликала таксі і чекає на нього. « Та раптом, Цербер? Як він тут опинився? Підійшла і чемно запитала:

 

       - Цербере? Чому тут?

 

       Він саме порпався у валізі тому уваги не звертав. Але Софа набридливо запитала:

 

       - І це друзі так чинять?!

 

       І тут у Цербера виріс зміїний язик. Все тіло покрилось хутром. Три голови обмотували риб’ячу шию. Він брудно закричав:

 

       - Тебе позбутися…

 

       - А!!! – лиш скрикнула вона».

 

       - Це, Ви, таксі замовляли? – почувся голос.

 

       І тут Софа зрозуміла, що це сон. Зараз вона на зупинці таксі. Тому вибачилась перед водієм і сіла у машину.

 

       Думка все тривожила її. Цей сон…Що він несе? Чи то про щось попереджають? Кажуть коли хтось сниться, то він про тебе думає, а тут? Невже Цербер хоче її позбутися. Чи то бос насправді був з нею під виглядом Цербера?...Стоп! Стоп! Стоп! Зупинись, Софіє, думай про щось інше. Та погані думки самі лізли вголову. Світ збожеволів? Чи ні?

 

       Морозна ніч впала наЗакарпаття. А за вікном сумні Карпати пісні заводять. Сніжком пухнастим місяця частують. Додому…

 

Глава №12

 

«Як жаль, що час ніколи не вернеться»

 

       Софа рахувала кожну хвилину, секунду, годину її повернення додому. Час все повільно близився кінця. Не передати тих емоцій які спіткали Софу. Вона відчула себе героїнею серіалу, на яку чекало або щастя, або вічна скорбота і картання.

 

       Ось вже вийшла з таксі, а серце б’ється хочеш, не хочеш. Карпати вказують дорогу. Ось схили на яких вона в дитинстві грала в хованки з татом. Недалеко стара вишня, яка так само гарно розквітла, як завжди. На ній висить стара шина, яка ще недавно була гойдалкою. Ось Софин дім, такий як з картинки. Казково дерев’яний і небезпечно красивий до себе. Впізнала його серед інших по пісочниці на якій так і залишилась її лялька. Софа тихо її взяла і пригорнула до серця. Вона ще тепла! Постукала у двері, на мить час зупинився. Двері відкрила її мама. Так! Вона впізнала її. Тут не місце слову, мати і дочка зрозуміли один одного без нього. Міцно обійнявшись вони простояли так з годину. Мама встигла промовити слово:

 

       - Я знала ти повернися.

 

       - Пройдемо в дім? – запитала Софа.

 

       - Так, звичайно – сказала мати витерши сльози з свого обличчя.

 

       Стіл був уже накритим, на ньому були лише улюблені страви Софи. З подивом вона запитала:

 

       - Як ти дізналась, що я це все люблю?

 

       - Ти багато чого не знаєш… - повчально відповіла мама.

 

       Вони сіли за стіл. Тільки тут Софа знайшла своє справжнє щастя. Тут, у горах. У рідному домі. А щастя було перед її носом, а вона не бачила. Тихий вечір змінив напружений день. У повітрі витали звуки лісу, свіжої ялини з смолою. У траві похрускували на скрипках цвіркуни. Вперше, у цьому домі з’явилась тиша, але приємна. За столом Софа розповідала все, що сталось з нею. А мама лиш дивувалась, інколи плакала, інколи раділа. Нарешті сонце вляглось спати, вклавши всі Карпати. Як жаль, що час ніколи не вернеться… Жаль, що дитинство не вернуть.

 

Глава №13

 

« Дивний сон»

 

       Вночі Софі не спалось їй все лізли погані думки. Нарешті заснувши побачила сон…

 

       « Маленька Софа сиділа на лугу. Батьки кізок випасали. Їй зараз років чотири (так само, як перед смертю тата). Вона відчувала себе добре. До неї підійшов тато:

 

       - Що робиш?

 

       - Віночок – невміло відповіла Софа.

 

       - Який гарненький! Кому робиш?

 

       - Сонечку, щоб жило разом з нами!

 

       - Ех, якби ж то… - замріяно сказав татко.

 

       Софа перелякано встала і як заєць помчала в ліс. Чим швидше бігла, ти швидше виростала.

 

       Ось їй уже років з десять. Все шукає батьків, то плаче, то сміється.

 

       Стукноло дванадцять, вигнали з школи. Відчайдушно хоче покінчити життя. Підходить хлопчик (Цербер) веде її у контрабанду.

 

       Тринадцятиріччя. Неначе мавка лісова ухиляється від пуль. То манить красою, то кричить і тікає.

 

       То все її життя до контрабанди. Тоді їй було так добре… Чому втекла? Не знає, бо дитиною тоді була. Стоп! Її ж батьки загинули в аварії. Чому сниться, що вона втекла? Тут щось не те, явно…»

 

       Прокинулась Софа коли на годиннику пробило дванадцять. Вона ледве віддихалась, наче за нею хтось гнався. Біля себе помітила маму. Вона погладила її ніжно і запитала:

 

       - Що сталось?

 

       - Мені наснилось, що я втекла з дому в чотири, а потім все життя пронеслось. Мамо, я відчуваю щось не те. Ніби, у всьому винна я? Скажи, прошу!

 

       - Нічого страшного, просто у цю ніч не стало тата. Мені не дає спати ця подія, як і тобі.

 

       - Мамо, як тато помер?

 

       - Видно, прийшлось колись тобі розповісти…

 

       - Мамо, ти щось приховуєш?

 

       - Рівно одинадцять років тому тато зв’язався з контрабандистами. Я кричала на нього мов, що ти скажеш дитині. Він все казав, що йому треба воля. В ту ніч тато перевозив товар. Вантажівка перекинулась і загорілась від бензину і пороху. Так тато помер. Все це я вигадала аби не травмувати тебе. Тоді я хотіла помститись тому босу. А він навпаки пригрозив і забрав тебе. Я хотіла, як на краще, а вийшло гірше. Він вигнав мене і сказав аби я не поверталась сюди. Я всі ночі плакала за тобою. То була моя дурість. А ти виросла в контрабанді. Вони підсипали тобі щось, щоб ти нічого не пам’ятала, бо таким була домова. Я пробиралась, намагалась тебе викрасти та марно. А дізнавшись тепер, від боса, що ти втекла я воліла тебе знайти і знайшла… - сказала мама і гірко заплакала.

 

       Софа міцно обійняла маму. Ось, що значив її сон. Значить вона втекла, бо її поманив Артур, колишній бос. Що за дурня? Все не влягається в голові. Отже, вона вихована в контрабанді? Позбутись її, босу було добре. Менше мороки і її тата не буде нагадувати. От, чому він хотів вбити Софу чи згодувати долі. Але чому Артур повідомив її мамі про втечу? Мабуть щось замишляє, але, що? Зараз це зайве. Головне, вона знає правду.

 

 Глава №14

 

«Поліцейська»

 

       Ранок зустріла з думкою про те, що хоче боротися з злочинністю. Вона не допустить аби інші діти були під загрозою. Згадала про Цербера. У нього ж є дружина! І троє дітей! Вона не допустить Артуру зруйнувати ще одну родину! Не дозволить! За сніданком розповіла усе мамі, а та відповіла:

 

     - Аби стати поліцейською, тобі потрібно вивчитись, доню.

 

     - Я готова! Шукай білети і готуйся, для мене важливо зараз тільки це!

 

     - Добре, що ти думаєш про інших. Я підтримаю твою думку. Звичайно, жаль покидати те, що втрачено, але це твоє рішення – ,сказала мама віддавши в руки доньці гроші на білет.

 

       Софа негайно зібрала речі і побігла в аеропорт. Вона їде в Київ, де здійснить свою мрію. Сонце ще не встало, а Софа уже в польоті. Нові враження перехоплюють дух. Нарешті, вона поборе злочинність і дасть волю миру. Прилетіла до Києва швидко і почала шукати університет.

  

***

 

       Нарешті перед нею університет. Відкрила двері і її вразило те, що з самих дверей відчутно запах правди.

 

       До університету поступила без проблем. Теорію знала досить добре, чим подобалась вчителям. Для неї наступили п’ять років навчання захисту всього світу. Перші труднощі, а можливо переваги серед інших чекали теж. Завелика форма? Не біда, бо в душі закон привитий не рано.

 

        В тужну хвилину думала про Макса. Як він там? Але дала обіцянку чекати. Ще п’ять років розлуки, але п’ять років випробування для них. Кохання, яке світле почуття, але скільки його чекати в тузі і випробуваннях, серед бочки дьогтю. Нарешті, Софа думала про майбутнє, а не переймалася теперішнім і не дивилась назад.

 

       Що її чекатиме далі? Який сюжет напише їй доля? Які карти випадуть на шляху?

 

Глава №15

 

«Про що шепоче серденько?»

 

       У автобусі було чутно лише гомін мотора. Дві панночки ззаду все перемовлялись і гучно реготали. Так, минуло п’ять років, Софа вертається додому. Нарешті, омріяний диплом і захист громадян. Але вона уважно слухала розмову панночок ззаду. Їм було років по сорок, а реготали, як малі діти. Запах котлет та парфумів з запахом суниць доносився від них. Ось сказала перша:

 

       - Чула, що канадські солдати у таборі бомбу знайшли?

 

       - Ні, розкажи – чи то цікаво, чи то сумно запитала інша.

 

       - Ось слухай, Тамаро. Мій Богданчик там служить. Та от телефонує одного вечора, мов приїзди до мене. Я його питаю, чому. А він мовить, що знайшли зариту бомбу і пуф! Вибухнув наш третій корпус. Але сказав, не хвилюватись, що він вижив.

 

       - Ай, яке горе! – сказала, похитала головою Тамара.

 

       Софа ледь не зомліла. Максим служить у канадців! Невже з ним щось сталося? Поспішно запитала вона у панночок:

 

       - Ви, часом не знаєте про Маркова Максима?

 

       - Ні, донечко, а він тобі хто? – запитала та, що розповідала.

 

       - Та так… брат – схитрила Софа.

 

       - Ех, ці війни забирають усе і всіх. Кажуть, що підклали їм бомбу… - відповіла подруга Тамари.

 

       Хоч видно не було, але Софа плакала в душі. Вона хвилювала за Макса. Вийшла з автобуса коли над головою пролітали феї зими – сніжинки. На календарі 1 грудня. Рідко коли усе так по розкладу. Сніг – взимку, опалі прикраси осені – восени, підсніжники – весною. Дому дістатись було не важко, знала дорогу, як своїх п’ять пальців на руці. Знову тихенький стук, як надія. Двері відчинила матуся. Вона не задумуючись обійняла свою доньку. Вправно вказала на накритий стіл і запрошуючи сіла сама. Хвилина паузи і мама запитала:

 

       - Як там воно, доню, у столиці?

 

       - Добре… - скромно відповіла Софа. Її хвилював Макс.

 

       Мати вдала, що не побачила смутку дочки і повела далі:

 

       - Мабуть, весело було вчитись:

 

       - Ага… - знов монотонно відповіла Софа.

 

       Мама терпляче зачекала і почала:

 

       - Ти зустріла нових друзів?

 

       - Мамо, я не в дусі – крикнула Софа.

 

       Мати лише стиха заплакала і вийшла з – за столу. Вона не впізнавала свою донечку.

 

       А в душі Софії вирував ураган. Вона думала про останні новини. Чи з Максом усе добре? Софа, неначе жила у коконі від людства у голові лунали голоси. Що їй робити? Вона мусить піти до Макса і допомогти йому. Так, як він допоміг їй. Але мама? Що вона скаже на це? Ні, не піде.

 

       Раптом, відчула, що Софа повинна вибачитись перед мамою. Перед нею вона досить сильно завинила. Легенько обійняла маму, зайшовши у кімнату. Поцілувала її у голову. Лиш стиха вимовила:

 

       - Вибач, я завинила.

 

       Але, мати вже давно її простила і теж обійняла дочку. Так добре, коли гордість проходить повз зараз.

 

       Софа відчула страх. А може Максим її чекає? Може йому зараз погано? Ні, він би сказав.

 

Глава №16

 

«Аквамарин»

 

       У густому тумані ранку Софа допивала свою каву. Все було надто спокійним, що дивувало не раз. Щось точно мало статися.

 

       В двері постукала листоноша Наталка. Вся задихана вона кричала:

 

       - Вам лист з самої Канади!!!

 

       Софа чемно відчинила їй і подякувавши забрала листа. Весь він був вкритий веселками штампів, що тільки підтверджувало його походження. Софа знала, що то лист від Максима. З нетерплячістю відкрила його:

 

       «Дорога Софія,

 

З самого початку перепрошую в тебе. Насправді я не повернусь. Ні, зі мною все добре. Просто я зовсім нічого до тебе не відчуваю. Вибач, але ми з тобою, як брат з сестрою, а не закохані. Я знайшов іншу. Її звати Мері, вона з Канади. Ми з нею познайомились, коли ти була в лікарні. І насправді я навіть не служив. Просто вигадав дрібничку аби піти і жити з нею. Мені важко про це говорити, а тим паче писати. Зрозумій мене, серце моє належить іншій. Прощай, надіюсь навіки. Я не зможу тебе бачити. Хочу почати нове життя.

 

Вибачаюсь знову, що використав

 

Тебе, твій Макс»

 

       Після нього Софа нещадно порвала листа. На очах не переставали текти сльози. Як? Вона ж йому вірила. Поважала і любила, бо він у неї перший. Думала, що Максим приїде і все у них буде добре, та марно. Забігши у ванну лезом перерізала собі вену. Від втрати крові впала втративши свідомість. Голова нещадно заболіла. Сон почав випробовувати її

 

       «Софа не зрозуміла, як опинилась біля дзеркала в чорній кімнаті. Вона дивилась на себе ніби бачачи вперше. Руки до тепер були в крові. Волосся нещадно звисало, неначе опустивши руки. Обличчя змарніле, байдуже, очі розтратили віру в себе. Рум’янець зник з молодого і дитячого личка. Губи потріскались і сильно боліли.

 

       В дзеркалі тепер бачила не себе. У наче її відображенні виросли біляві змучені крила. Софа доторкнулась до руки тої крилатої. Раптом крилата заговорила:

 

       - Ех, ти, мені соромно за твою поведінку…

 

       Софа злякано запитала:

 

       - Хто, ти? Ти знаєш мене?

 

       - Я знаю про тебе більше ніж, ти можеш собі подумати…

 

       Зображення розтало. Скоро крилата стояла біля Софії. Обережно поклала руку на плече і сказала:

 

       - Я твоя сестра, двійник.

 

       Софа з подивом відказала:     

 

       - В мене немає сестри…ні…Що ти від мене хочеш. Що ти хочеш донести?

 

       Крилата спочатку засміялась, а потім зверхньо сказала:

 

       - Я переконаю тебе…Дев’ятнадцять років тому мама народила нас двох. Одна акушерка не мала дитини і викрала мене. Так вже хотіла маля. Я її не засуджую. Та, нашим батькам сказали, що я померла. З тих пір нас розділили. Та жінка була незвичайною, тому після смерті передала дар розмовляти в сні з кимось мені. Ось так я з тобою.

 

       Софа не вірила, її переповняли емоції. З надією запитала:

 

       - Де ти зараз живеш?

 

       - США, Новий Орлеан.

 

       - Я знайду тебе, обіцяю.

 

       - Я надіюсь, сестро.»

 

       Сон змінило світло. Перед Софою лікарняна палата. На стільці сидить мама. Ледь не заплакана мовить:

 

       - Прийшла в себе, нарешті!

 

       - Що зі мною? – запитала Софа.

 

       - Нічого…Тобі не варто зараз про це знати.

 

       Мати вийшла з палати, бо треба було купити ліків. Піднявши руку Софа на лодоні прочитала надпис «Мене звати Аквамарин». Містика? Софа так не подумала.

  

Глава №17

 

«Квиток у нікуди»

 

       Софа швидко одужала і повернулась додому. Зібрала усі речі і поїхала за сестрою. Матері нічого не сказала лише відповіла, що по документи.

 

       За годину вже була у літаку. Чого їй чекати? Перелітаючи країни, океани, перелітала і кордони між собою і Аквою.

 

       Чекати довго не довелось. Вже зовсім скоро була у Новому Орлеані. У кожної людини все питала: « Чи знаєте, Ви, Аквамарин?». Та ні, її ніхто не бачив. Проходячи одною вуличкою побачила дівчину. Зелене довге волосся, навіть бірюзове. Коли повернулась були видні її оченята. Софа впізнала в ній себе. Зрозуміла, що це Аквамарин. Підбігла до неї і закричала від радості:

 

       - Нарешті ми разом! – сказала обійнявши перелякану Акву.

 

       - То ти Софа? – запитала вона.

 

       - Так, так, так!!!

 

       - Я чекала на тебе. Ти, звичайно, запізнилась, але нічого. Головне, що ми разом?

 

       - Так, так!!!

 

       Щастю сестер не було меж. Вони ще довго стояли разом. Нарешті Софа знайшла щастя.

 

       На цьому, мабуть, можна закінчити повість, але Софійці треба трохи часу аби виправити весь компот, що вона наварила.

 

       Тим часом Аквамарин повела Софу по пейзажам міського життя. Танці, співи, місцеві крамниці і крамнички – стихія неформальної Акви. Іноді, у Софи паморочилось у голові від такого ритму. Три дні сестри були разом. Вони були усі надзвичайно незабутні і веселі. Я б могла ще довго розповідати про їхні спільні дні, але це було б зовсім не важливо. Головне, що рідні люди почуваються добре разом.

 

       Невдовзі Софа купила білети додому. Аквамарин переконала її розповісти усе мамі. Адже без неї їм би тут не довелось бути.

 

       Виявилось, що Аква ніколи не літала в літаку. Тому її страшенно нудило. Нарешті Софа показала сестрі свій світ. Поки вони йшли по пагорбам Карпат на Акву підозріло дивились люди. Її бірюза на волоссі нікому не була до смаку. Та Аквамарин не зважала.

  

Глава №18

 

« Все коли – небудь закінчується»

 

      Аква з Софою постукали у двері рідного дому. Мати відчинила швидко і ледь не зомліла. На порозі стояли її близнятка. Дві краплини води з різними стихіями. Нарешті дівчата пройшли у дім. Мати почала готувати смачний обід. Все питала:

 

      - А я думала, що ти померла Акво, а ти жива. Я навіть не думала, що існує таке ім’я чесно кажучи.

 

      Дівчата все сміялись. Обідній стіл був готовим. Як добре, що і у цьому домі буде свято. Мати почала розмову:

 

      - А знаєте, що контрабанду Артура викрили і він тепер у в’язниці?

 

      Софа мало не вдавилась. Невже? Невже, колись цьому могло бути? Тільки тепер усе налагодилось. Матір і доньки разом. Сміх і гамір навкруги. Аквамарин подивилась у вікно і скрикнула:

 

      - Сніг іде!

 

      До неї підбігли мама і Софа. А за вікном кружляла зима, добре, що не в серці, а навкруги.

 

      Софа ніколи не думала, що у неї є майбутнє. Що колись вона разом з рідними людьми отак зустріне зиму. Навіть добре, що Максим її покинув, вона зустріла сестру. Пішла від контрабанди, зустріла маму і долю. Як сумно, що історія і шлях Софи добіг щасливого кінця.

 

Heppy end

 

Від автора

 

Любий читачу, я рада, що ти обрав мою книгу і історію Софи з поміж інших. Справді, шлях Софи був важким. Але повіривши у себе, вона відкрила для себе світ. Мабуть, колись, ти, зрозумієш, як добре знайти сестру і маму, коли тобі так потрібна підтримка. Що до Макса, по – моєму він ніколи не полюбив би Софи. У нього надто інший характер. Артура я засуджую. Як він міг відібрати дитину у матері? Як він міг підставляти дитину, як? Та це життя. Якби у Софи не було падінь, не було і злетів.

  

Від себе додам одне, ніколи не плачте через підлість іншої людини. Адже тільки вона має картати себе за скоєне .Любіть батьків і не засмучуйте їх.

 

Як сумно, що історія добігла кінця. Пора прощатись, надіюсь не на довго. І пам’ятайте, після чорної смужки піде завжди біла, тільки зачекай.