Тендітна Поліна

 НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ ЗВИЧАЙНОГО КОТА

  Моя найзаповітніша мрія

 

Привіт! Хай! Чесно кажучи, я не знаю як правильно привітатися. Часто чую різні слова, а от коли і за якої нагоди їх говорити, щось не дуже розумію. От у нас котів усе набагато простіше. Потерлися носиками, муркнули одне одному і все! А у людей все так заплутано чомусь…

 За привітанням, я ж бо вихований кіт, забув сказати вам хто я. Моя Хазяйка називає мене котик – Муркотик. Ви думаєте, я незвичайний кіт? Умію розмовляти? А от і ні. Ви страшенно помиляєтеся. Я звичайнісінький. Розмовляти я не вмію, та й не маю в цьому потреби. А спілкуюся з вами виключно через інтернет. Ми, коти, дуже здібні тварини, а тому дуже швидко навчаємося всього того, що вміють люди. Але про це вони не знають, а ми тримаємо в таємниці свої таланти.

 Працювати із клавіатурою я навчився. Бо кожного вечора лягаю біля ніг Хазяйки і спостерігаю за її спілкуванням в Однокласниках. Але відверто кажучи, у мене не все гаразд із тими чорними намистинками, із яких складаються слова. До школи ж я не ходив. Тому відразу попрошу у вас вибачення за свої помилки. А ще мені не досить зручно набирати, бо, як самі розумієте, кошачі пазурі – це вам не манікюр. А от із мишкою у мене були проблеми. Так і хочеться її… Ну, самі розумієте. А втім, це така несправедливість – мишка є, а про кішку забули. Я б замість назви «курсор» говорив би просто: «котик». Адже він дуже подібний до нас. Такий же вправний, непосидючий та допитливий. Упродовж дня де він тільки не встигає побувати!

Ой, щось я зовсім заговорився з вами. Адже моє завдання – розповісти вам історію із власного котячого життя та отримати багато «лайків». Навіщо вони мені, спитаєте ви? А я і сам не знаю. Усі збирають, тому і я вирішив назбирати. Можливо колись стану відомим. І вже тоді не Хазяйка повезе мене на море, а я її.

 Ви здивуєтесь, як то кіт і море? А нічого дивного немає. Адже море – це не тільки вода, а ще й теплий пісочок. Лежиш собі, перевертаючись з одного боку на інший і спостерігаєш, як чайки вихоплюють із води маленьку рибку, чи рибалки раз у раз тягають бичків у відра. Щодо чайок, то з ними не домовитися. А з рибалками простіше. Підходиш до них і жалібненьким голосочком просиш рибинку. Щоб спроба вдалася, потрібно ще намочитися у воді. Для чого? Бо коли кіт має знесилений, брудний вигляд, рука рибалки мимовільно тягнеться до улову. А коли ви пещений пухнастий, охайний котик, то вас тільки погладять. А щодо рибки, то… Вони вважають, що ми приходимо до них лише для того, щоб вони з нами погралися.

 Так що на морі і для котів є безліч можливостей. Але є й одна проблема – як туди потрапити? Адже ми, на відміну від людей, не маємо ні грошей, ні водійських прав. Щоправда, є в нас і паспорти і квитки нам продають. Але як пояснити касирові, куди я прямую? Тому і вирішив я діяти розумно. Хотів був видати цю ідею за свою, але може образитися мій найліпший товариш. Бо це була його пропозиція. А друг у мене – собака. Хазяйка називає його лагідно: «Мій ти Амурчик-Мурчик». Та найчастіше кличе Мурчиком. Можливо, ми з ним того і друзі, що в нього таке котяче ім’я?

 Мурко, так я називаю його про себе, запропонував мені дістатися моря без дозволу Хазяйки. Як? А дуже просто: залізти у валізу і сидіти там доти, доки Хазяйка не приїде на море. Коли вона відкриє свій чемодан, то неодмінно побачить мене там. Але кричати не буде, бо подумає, що це вона сама не помітила мене у своїх речах і прихопила з собою. Буде довго вибачатися і всіляко намагатиметься мені догодити. А що ще може бути краще? Так, залишається лише реалізувати мій, наш, тобто Мурчика план. Але є одна проблемка. Як непомітно залізти до валізи й закрити її? Дрібниця, та ми ніяк не могли її розв’язати. Тому довелося запитати про це в Інтернету. Те, що він нам запропонував, нас зовсім спантеличило. Що ж робити?

 Вихід, як і вкотре, знайшли ми самі. Ну, тобто більше Мурчик. Чи хоч, по правді, усе вигадав він сам. Так от: я мав залізти до валізи, а Мурчик зубами закрити блискавку. Нічого геніального? Ще б пак! Це для вас нічого геніального, а для нас це завдання особливої надскладності. Бо ми ж не маємо таких вправних рук, як у вас. Але… Як же Мурчик потрапить до хати, адже він дворовий собака. «Знову звертатися за порадою до Інтернету?», – запитав я у друга збентежено. Він лише замотав головою. Чи то не погоджувався зі мною, чи то мав намір почухатися, я так і не зрозумів. Як раптово підказку мені підкинули горобці. Я не скажу, що вони мої друзі. Навіть навпаки. Та цього разу вони були на моєму боці. А вони навіть і не здогадувалися про це.

 Із горобцями в мене стосунки не склалися. Я стільки разів намагався їм помститися, але кожного разу наривався на ще більші неприємності. Ці хитрі птахи знали мою «ахілесову п’яту». Я страшенно не любив митися, а Хазяйка ретельно стежила на моїм зовнішнім виглядом. Намагалася часто мене купати з кусючим шампунем. Для мене дні купань перетворювалися на дні тортур. Хазяйка, здебільшого, купала мене один раз на тиждень. Такі дні я відчував заздалегідь. А тому намагався у будь-який спосіб завадити їй виконати те, що неодмінно мало відбутися. Я прикидався хворим, ховався, тікав із хати, пручався, випускав пазурі та дряпався… Та Хазяйка була невблаганною.

 Так от, стосовно горобців. Ці ниці створіння якось побачили одне із моїх купань, а тому кожного наступного разу всідалися на гілках, як у кінотеатрі, і спостерігали за вікном мої муки. Найбільше вони потішалися з моїх криків. Адже їм було незрозуміло, як можна так не любити води. Мало того, у них виник підлий план, як збільшити кількість моїх купань на тиждень. Усіма можливими способами вони виманювали мене на вулицю. А там… Ну, от візьмемо останній випадок.

 Було це позавчора. Три дні тому я пережив свої водні процедури. І цілий тиждень я мав би бути спокійним. Та не такої думки були оті сірохвості. Я певен, що в них був план. Не інакше. Так от, лежу собі на підвіконні і стежу за краплинками дощу, які стікають по віконечку. Хоча на вулиці й дощ, але на душі спокійно і весело. По-перше тому, що вкрав на кухні смачну сосиску, а, по-друге, що Хазяйка через годину збиралася піти в гості до своєї подруги і я без перешкод зможу додрукувати розповідь про свою давню мрію.

 Та не так думали оті скакунці з пір’ям. По черзі вони почали мене дратувати. Літали в мене перед очима, стукали дзьобами у скло, жестами показували скільки у мене розуму в голові. Усе це я стійко ігнорував. Але коли вони в калюжі почали імітувати процес мого купання, то мій терпець урвався. Я за будь-що вирішив провчити цих потвор. Я став на задні лапи на вікні та відчинив кватирку. Думав вистромити лапу та й схопити хоч би одного задираку за хвоста, але не втримав рівноваги і гепнувся прямо з вікна в калюжу. Мені не так було образливо, що я опинився в холодній і брудній воді, що я трішки забився, як від того, що вся компанія хвостатих реготала, тобто цвірінчала так, що голова в мене пішла обертом. Це був мій остаточний провал.

 Після того, як я прийшов до тями, то ледве зміг дістатися до будинку. Адже на мій хвіст налипло стільки бруду, що я не міг його тримати догори, а тягнув за собою. Також я прекрасно розумів, що буде позачергове купання. Я почав думати. Мені потрібно було як можна скоріше дати відповіді на кілька запитань: як потрапити до будинку? Як прошмигнути повз Хазяйку, аби вона мене не помітила? І як уникнути ванни?

 Поки я роздумував над цими шарадами, мене помітив Мурчик і голосно почав гавкати. Він, напевно, мене не впізнав, а тому почав висловлювати своє обурення стосовно чужого кота на подвір’ї. Я намагався йому показати, що це я, але він нічого не бачив. На його дзявкотіння із дому вийшла Хазяйка і мені вдалося непоміченим прошмигнути до хати. Найкраще місце для схованки – це батарея біля ліжка. Мене не видно, зручно, затишно і тепло. Крім того, там у мене невеличка схованка смаколиків. Так що деякий час жити можна! Я тріумфував. Перший пункт плану в мене напрочуд швидко вдався. Надалі я для себе вирішив добре обігрітися і, як я думав, бруд сам відпаде від мене, коли підсохне. А те, що не відпаде, можна буде вилизати. Так і купання уникну. Урааааа! Тобто Мяяяя! Ой! Але…Знову це «але».

 Як виявилося, Мурчик нічого не знав стосовно моїх планів і був певен, що то не я, а чужий кіт заскочив до будинку. А тому він, мало не збивши Хазяйку з ніг, кинувся на розшуки приблуди. Собаки, як відомо, мають гарний нюх, а тому, щоб знайти мене, йому вистачило кількох секунд. Це б Хазяйка шукала мене з годину, але не Мурчик! Мало того, що він через своє гавкання не чув мене, так і на його поведінку звернула увагу Хазяйка. Вона зрозуміла, що Мурко просто так би не гавкав. Вона взяла швабру й почала нею тикати під ліжко. Я терпів. Адже легше витримати штовхани, аніж оте купання. Але Хазяйка також була не дурна жінка. Вона відчувала, що її швабра торкається чогось такого, що вона не може зіпхнути із місця, а тому стала навколішки й зазирнула під ліжко. Ну що ж, і вона мене не впізнала!

 Хазяйка почала кричати і ще інтенсивніше тикати в мене шваброю. Я розумів, що на кону моя витривалість проти купання, але і найсильніші коти мають терпець. Довелося мені вилазити із свого сховища. Як тільки я виліз, Хазяйка скрушно похитала головою і пішла гріти воду. Для чого, я сподіваюся, ви зрозуміли.

Коли ми з Мурчиком залишилися наодинці, я швиденько промуркотів йому про свій провал. Він мене зрозумів, але нічим зарадити вже не міг. Стрімко наближалося моє катування. Проте Мурчик не був би Мурчиком, аби в нього не виник план, як полегшити мій розпач. По-перше, він обіцяв помститися горобцям, бо і йому вони страшенно набридли. То будили своїм цвірінчанням, то тягали смачні шматки в нього з миски, то надумали збудувати гніздо у його будці. Ледве відбив у них своє майно. А тут ще й друга скривдили, поганці.

 Щоби я менше знаходився в обіймах води, Мурчик пропонував мені зробити так. Час від часу він буде сильно гавкати під дверима. Хазяйка, звичайно, буде виходити надвір щоб подивитися, хто там, а я в той час трішки зможу відпочити від миття. От що то значить справжній друг! Хазяйка довго бурчала на мене, бо ніяк не могла зрозуміти, чому я вивалявся в грязюці. Я намагався їй пояснити, але моє муркотіння вона сприйняла як непослух. Проте скільки щастя отримали горобці. Вони ледве не лускали від задоволення!

 Який дурень отримує від купання задоволення? Принаймні, що не я. Не я, не яяяя! Рятууууйте! Та де ж той Мурко? Невже він забув про нашу угоду? Мяуууууу! Чи собі вже почати гавкати? Нарешті Мурко голосно загавкав і Хазяйка, залишивши мене в мисці, подалася надвір. Я швидко почав бігати по своїй купелі, вихлюпуючи воду. Навіщо? Менше води, менше «задоволення». Ви скажете, чому я не втік із миски і не сховався? Ага! Уже пробував і не раз. Усе одно Хазяйка мене знаходила і продовжувала робити свою справу. Коли я почув, що Хазяйка повертається з вулиці, то перестав бігати туди-сюди по мисці, смирненько сів і блаженно заплющив очі. Не кіт, а взірець. Хазяйка почала мене вихваляти, що я тихенько її дочекався. А от Мурчика вона страшенно лаяла, що зчинив гармидер. Не минуло й кількох хвилин, як мій вірний друг почав знову викликати Хазяйку на вулицю. Деякий час вона вагалася, але потім пішла. Моя біганина розпочалася знову. Я так старався, що й не помітив, як повернулася Хазяйка. Ох і дістав же я за свою витівку! Тому коли наступного разу Мурко загавкав і ніхто не пішов надвір, я був дуже вдячний долі.

 Знесиленого, але чистого мене поклали на м’якеньку ковдру, налили молочка і відкрили мої улюблені рибні консерви. І я подумав, що можливо не так уже й погано купатися? Інколи? Ну, тобто зовсім не часто.

 

Довгоочікувані збори

 

Нарешті Хазяйка почала збирати валізи на море. Дивні люди, стільки речей тягають за собою! От у нас, у котів, один одяг на всі пори року і нічого. Хвилина і ми вже готові подорожувати. А Хазяйка, переважно, збирається кілька днів. Але то мені на руку, чи то на лапу, точніше на всі лапи та ще й хвіст. Просто в мене буде вдосталь часу, щоб підготуватися й собі до мандрівки.

 Цілу ніч я думав, що краще обрати для свого тимчасового номера «Люкс». Перший варіант – сумка. Вона велика, простора, але Хазяйка її часто не ставить на підлогу, а кидає. Хоч і зручно мені буде в ній, але кожного разу отримувати стрес від падіння мені зовсім не хотілося. Варіант другий – чемодан. Він менш зручний для пересування, але Хазяйка обережно тримає його за ручку і тягне на коліщатах. Тому, без жодного сумніву, на море я буду добиратися в чемодані…

 Нарешті настав день від’їзду. Хазяйка мала намір залишити нас на сусідку, щоб із спокійною душею відпочивати. Та в мене були свої плани. Коли чемодан уже було спаковано, я обережно його відкрив і спробував туди залізти. Проте він був так щільно забитий речами, що туди б не помістився навіть мій хвіст. Не говорячи вже про кілька моїх речей. І хоч я вже говорив, що коти не мають потреби в речах, вихованим котикам не личить лежати на пісочку без панамочки та трусиків.

 Що ж робити? Я побіг до вікна, щоб обговорити це питання із… Та ви вже знаєте із ким. Проблема, гину, планам крах – тарабанив я йому лапою по склу. Мурко мене зрозумів і підійшов ближче до вікна. Щоб дати відповіді на мої запитання, Мурко почухав задньою лапою вухо, постукав хвостом по дорозі, два рази позіхнув і нарешті облизався. Він завжди облизувався, коли знаходив відповіді на мої, як я їх називаю, котоломки. Лапами він показав мені, що я маю робити. Одновуха кицька! Як я сам до цього не додумався! А потрібно всього лишень витягти із чемодана кілька речей Хазяйки. Тільки що ж витягнути? Я напружено думав, але зосередитися заважали аромати пирога, який Хазяйка готувала собі в дорогу. Чи вигадав би я щось, чи ні, не знаю, але мої думки перервала несподівана поява Мурчаки. Мур-няв, мій незамінний товаришу. Але як ти тут опинився? І Мурко сказав мені, що поки Хазяйка виходила надвір полити квіти, він так підлещився до неї, що вона дозволила йому зайти до хати. А як же інакше? Хіба я міг дозволити собі не зібрати друга в дорогу.

 А ще друг порадив мені підкріпитися як слід. За його порадою я під ліжком уже мав деякий запас харчів. І хоча їх було не так багато, я був певен, що з голоду не помру. Шматок сосиски, шкурка з-під ковбаски, два сухарики та кісточка. Та як пробратися на кухню, коли там Хазяйка? Вона не любила, щоб ми вешталися там у неї під ногами без її дозволу. Вихід запропонував Муряка. Він почав тихенько скавуліти і підгукувати її до себе. Він знав, що Хазяйка неодмінно зверне на нього увагу і вийде погладити його. Цей процес прояву турботи, здебільшого, тривав недовго, тому я знав, що маю обмаль часу. Коли Хазяйка почала пестити свого Муряточку, я непомітно влетів до кухні. Що ж іще з’їсти і де це взяти? Перепрошую, але хоч я і вихований кіт, проте довелося застрибнути на стіл. Я так думаю, що один-одненький раз не зіпсує моєї вихованості?

 Миттєво опинившись на столі, я почав принюхуватися до всього, що там було. Правда, особливо і принюхуватися було ні до чого. Адже Хазяйка збиралася сьогодні вже їхати, а тому не куховарила. Нас вона годувала особливим кормом, зрідка балуючи шматочками зі столу. Чим же напхати свого живота? Сіль, перець, часник, цибуля відверто не просилися до рота. Морква та яблуко також не сприяли виділенню шлункового соку. І раптом я побачив бутерброд із маслом. Оскільки я не дуже люблю хліб, то заходився злизувати маслечко. Спочатку я злизував його обережненько, повільно смакуючи і обтираючи свої вусики. Але після того, як Мурило подав сигнал, що більше не зможе утримувати Хазяйку, я прискорився.

 Облизавши масло, я зрозумів, що на столі більше нічого немає. Тоді я швиденько зіскочив із нього і вирішив понишпорити у відрі для сміття. Перепрошую, що занурюю вас у такі подробиці. Я розумію, що виховані коти так також не чинять, але що не зробиш заради мрії всього життя. Легенько перевернувши відро, я відчайдушно намагався знайти кісточки, лушпайки з риби чи ще щось таке, що хотілося б відразу з’їсти. Але і там на мене чекала невдача. Обнишпоривши всі відходи, я так і не знайшов бажаних нямнямликів, а дуже швидко вилетів із кухні, бо почув, як поверталася Хазяйка. Не буду розповідати вам скільки часу вона мене лаяла та намагалася знайти. Спочатку лагідно пропонувала мені вийти і стати перед нею, потім говорила, що я негідний котисько, а пізніше почала мене розшукувати по всій хаті й обіцяла натовкти мене мордочкою в ту шкоду, яку я наробив. Але я сидів у своєму таємному сховищі і ніяк не реагував на її слова. Бо я знав, що вона, по-перше, не знає мого улюбленого місця усамітнення, а по-друге, не личить вихованому котику приймати таке покарання. Нарешті Хазяйка заспокоїлася, але попередила, щоб я до моменту її від’їзду і не пробував показуватися їй на очі. Цього мені і треба було.

 Мурчику я розповів, що підживитися кардинально не вдалося, не рахуючи злизаного масла. Мій дружбан заспокоїв мене, сказавши, що може так буде й краще. Адже подорож у чемодані не найкращий варіант для мого переповненого шлунку. Тим паче, що потрібно було швидко розв’язувати іншу котоломку.

 Мур запропонував акуратно витягнути ті речі, які лежали в чемодані зверху. Він витягував їх зубами, а я тягав під ліжко.

 Коли в чемодані виявилося достатньо місця, я закинув туди свої речі і пірнув сам із головою. Точного часу від’їзду ми не знали. А тому вирішили діяти. Спершу ми мали попрощатися, бо нам доводиться розлучатися вперше. І ми кинулися тертися носиками. Але так енергійно прощалися, що звалили на підлогу чемодан. Гуркіт був страшенний! Ось-ось мала прибігти Хазяйка. Тому я прожогом заскочив до чемодана, Мурко миттєво закрив за мною застібку і ледве встиг лягти біля дивану на протилежний бік від валізи.

 Коли Хазяйка влетіла до кімнати, то побачила ідеальну картину. Мурко міцно спить, а чемодан… Ну, напевне сам упав, вирішила Хазяйка. Із ним інколи таке трапляється. Потрібно б віддати в ремонт, як приїду…

 Як довго я знаходився в чемодані, я не знаю. Зручно вмостившись, я задрімав. Мені снився пісочок та бички, які розмовляли зі мною. Мої сни несподівано перервалися. Я відчув, що чемодан покотився на коліщатах. І тоді я зрозумів, що мрія наближається. Поки Хазяйка чекала на таксі, Мурко весь час крутився біля неї. От тільки мене вона ніде не могла знайти. Вона все бідкалася, що занадто сильно нагримала на мене вранці і я образився на неї так, що не вийшов навіть попрощатися. Муркотику мій, де ти? Деее? Про те, де зараз я, знав лише Мурко, але він мене нізащо б не видав. А ще горобці. Вони так цвірінькали і низько літали над чемоданом, що я вже думав, що мене викрито. Та на моє щастя Хазяйка не знала їхньої мови, а ще була дуже на них ображена за те, що вони повикльовували в неї того року насіння. Тому вона взяла палицю і почала на них кишкати. А тут під’їхало й таксі. «Щасливої дороги, друже!», – крикнув уже навздогін мій рятівник і помічник, як дверцята багажника із гуркотом зачинилися. Здрастуй, море! Я вже їду до тебе!

 

 Шлях до моря

 

Їхати в багажнику та ще й у чемодані, не досить зручно скажу я вам. Особливо тоді, коли дорогою траплялися ямки, чи доводилося таксистові різко гальмувати. Тоді я бився або головою, або спиною об чемодан. А це за відчуттями майже те саме, що і впасти серед рівного шляху. Інколи мені було настільки боляче, що я хотів почати голосно нявкати і звільнитися із западні, але щойно я згадував куди я їду, то зціплював міцніше зуби і терпів.

 Коли я почув, що відкрили багажник, то зрозумів, що ми на вокзалі. Тут мені вже доводилося бувати. Щоправда я тоді ще був маленьким кошенятком. Пам’ятаю, як боязко визирав із пазухи моєї колишньої Господині. А тому людський гамір навіяв на мене хвилинні спогади про моїх братиків і сестер. Я не витримав і заплакав. Сльози рясно покотилися по моїм щокам, а я не мав змоги їх належно витерти. Не скажу, що мені погано живеться з моєю Хазяйкою, але… Я був би зовсім не проти потертися носикам із моєю ріднею.

 Хазяйка кілька разів необережно вдарила чемоданом об східці потягу, я двічі вдарився головою, і мої роздуми вмить стерлися. Одновуха кицька! Хто ж так носить валі…? Втретє я вдарився головою тоді, коли Хазяйка вмощувала свої речі. Через деякий час усе стихло і я зрозумів, що потяг рушив із місця. Душа співала, попри те що все тіло боліло. У цю мить мені найбільше хотілося потягнутися, а ще… Я зрозумів, що мені страшенно хотілося пити. Який же ж я дурень! Кототелепень! Нализатися масла і не запити його в таку спеку. Якби поруч був Мурчик, він неодмінно щось би вигадав. І мені страшенно захотілося додому.

 Та моя проблема спраги виявилася поверховою. Через деякий час мені почала дошкуляти ще й спека. У серпні в багажному відділенні та ще й у чемодані, м’яко кажучи, тепло. А якщо ще зауважити, що на вас хутряна шубка, то ойййй, йоооо! Мало того, що тіло боліло, але воно і страшенно свербіло. Бо через тісняву я не мав змоги не тільки почухатися, але й потягнутися.

Несподіванка очікувала мене на наступній зупинці. До вагону ввійшов пасажир із собакою. Уявляєте собі? Із собаааакою! Він умить розсекретив мою присутність і почав кидатися на полицю. Господар намагався його вгамувати, але від цього він, здається, ще більше нервував. Нарешті я почув, що на нього наділи намордник. Але він усе одно тихенько скавулів і лапою шкрябав по підлозі. Господар майже кожної хвилини пояснював своїм сусідам, що пес у нього вихований і він ніяк не може пояснити його дивну поведінку. Адже собака подорожує з ним уже не перший рік і жодного разу себе так не поводив.

Нарешті небезпека минула, подумав я. Проте радіти довелося недовго. Підступне масло знову нагадало про себе. Мало того, що у мене в роті аж задерев’яніло все, так і шлунок почало крутити від спожитого жиру. Спочатку болі були раптовими і швидко закінчувалися. Та через деякий час вони стали постійними і нестерпними. Мало того, шлунок почав ще й гарчати, немов старе авто. Звичайно, що ці звуки не міг не почути чужий собака. Він став знову несамовито гавкати та рватися до полиці.

 Сусіди по купе вирішили-таки відкрити багажну полицю й перевірити, що ж там так турбує пса. Я зрозумів, що це мій кінець. І вже приготувався мужньо прийняти свій провал. Коли відкрили полицю, то спочатку нічого дивного там не знайшли. І господар собаки взявся було знову його лаяти. Так би все й минуло щасливо для мене, якби не зрадливе гурчання. Собака, як скажений, кинувся на чемодан і почав його гризти. Господар ледве відтягнув свого пса від валізи, а стурбована Хазяйка вирішила відкрити чемодан, щоб усі впевнилися, що там немає нічого такого, що б могло так турбувати собаку.

 Яким же було здивування всіх присутніх, а найбільше Хазяйки, коли вона побачила в чемодані мене! Усі почали вихваляти пса. Мовляв, який він у вас розумний. А Хазяйка взялася лаяти мене. Вона ніяк не могла зрозуміти, яким чином я потрапив туди. Та довго сварити їй мене не довелося. Я мав настільки виснажений вигляд, що вона страшенно злякалася за мене й тут же кинулася мене гладити та обнімати. І хоч мені було ще спекотніше від її обіймів, проте я був радий, що мене не викинуть із потяга. На першій же зупинці Хазяйка винесла мене прогулятися на пероні. Свіже повітря та вода з калюжі повернули мене до тями і я радісно замуркотів. Брати мене із собою на море ніхто не мав наміру, але ж і залишити десь самого Хазяйка також би не змогла. Тому я офіційно їхав на море.

 У нашому купе майже всі приязно поставилися до мене: пригощали шматочками курячого філе та пропонували ковбаску. Один тільки пес категорично виявляв свою неприязнь до мене та худорлява жінка в окулярах. Вона все допитувалася в Хазяйки, чи не заразний я, чи є у мене паспорт, чи робили мені щеплення?. Можливо тому, що я поцупив у неї шматочок ковбаски? Проте чи могла така дрібниця привести до таких серйозних ускладнень? Адже я вихований котик.

 

На морі

 

На море ми приїхали вночі. Хазяйка знову запхнула мене до речей. Проте тепер уже не до чемодану, а в сумку. У ній виявилося набагато зручніше, і через щілинки я міг вільно дихати. Дорога до пансіонату виявилася не такою болючою, як до вокзалу. Бо я зручно лежав на сумці та ще й на колінах.

 Усю дорогу я думав лише про те, якою буде моя перша зустріч із морем. Я не один раз бачив його на екранах, чув розповіді про нього, але… Самі розумієте, що телевізор не передасть усіх відчуттів і запахів.

 Коли ми зайшли до номера, то я подумав, що ми відразу підемо на море. Невже вона не здогадується, що всі мої муки були лише заради того, щоб дістатися моря. Та Хазяйка була іншої думки. Звідки їй було знати, що коти теж мріють побувати на морі? Адже вона прекрасно знала мою відразу до води. Але ж ви знаєте,чим море притягує мене до себе.

 Мої роздуми перервав несподіваний наказ Хазяйки лягати та відпочивати. Як спати? Але коли мене поклали поруч себе на ліжко та ще й ніжно погладили, я вирішив підкоритися. Тим паче мені потрібно було відновити сили і час, щоб придумати, як змусити Хазяйку взяти мене із собою. Тут я вкотре пожалкував про те, що зі мною поруч немає мого вірного това...

 Коли я розплющив очі, сонечко вже світило нам прямо у вікно. Сон не навіяв мені жодної підказки, і тому я смиренно став очікувати на вирок. Пощастить мені чи ні побачити море? Не пощастило. Хазяйка заявила мені, що я буду на весь час її відпочинку сидіти в номері і чекати на неї. Адже їй соромно і неприємно згадувати про мої стосунки з водою. Тут вона ще взялася демонструвати свіжі подряпини на руках, які я залишив після останнього купання. Сам винен!

 Отже, Хазяйка пішла плескатися в теплому морі, а я тинявся по кімнаті. Як же тільки безглуздо влаштоване життя. Чому ми вже стільки років живемо поруч, але й досі Хазяйка не навчилася мене розуміти. От я завжди знаю, який у неї настрій, які в неї улюблені страви, фільм, із ким вона найдовше розмовляє по телефону і все таке. А чому їй інколи так складно прислухатися до мене і зрозуміти про що я їй муркочу.

 Безвихідь підштовхнула мене на підвіконня. Я був вражений краєвидом. Як же раніше я не здогадався визирнути у вікно? Ось воно море. І знаходиться так поруч. Із відчаю я заплакав. Сльози так рясно котилися з моїх очей, але я їх не витирав, бо це було нехай і в мініатюрі, але море на підвіконні. Мої зітхання почули ластівки, які зліпили собі гніздечко на нашому балконі. Ластівок я знав і поважав. Це не ті пихаті горобці. Одного разу навіть намагався було зруйнувати їхнє гніздо, але, як вихований кіт, я вчасно зупинив себе. А можливо причина була в іншому? Мені просто забракло сили дістатися до пташенят? Яка різниця? Чи не так?

Так от, ластівки почали розпитувати мене про мій занепадницький стан. Мені зовсім не хотілося розмовляти з ними, але ж я вихований котик, тому був змушений відповісти на їхні запитання. Співрозмовники виявилися дуже милими й балакучими, і вже за кілька хвилин я розповів майже всі подробиці свого життя. Вони дізналися і про мою схованку під ліжком біля батареї і про те, що в мене залишився вдома найліпший друг, і про мою війну із горобцями. І тут до мене несподівано завітала удача. Виявляється, що і ластівки не долюблювали горобців. Адже вони часто намагалися привласнити собі їхні гнізда. Інколи навіть доходило до серйозних непорозумінь та бійок. Саме цей момент зробив мене і ластівок майже друзями.

 Нові знайомі пообіцяли якось спробувати допомогти мені. Для цього вони вирішили зібратися разом зі своєю численною ріднею і порадитися. Через півгодини я дякував новим друзям і втілював їхній план у життя. А порадили вони мені от що: почати голосно нявкати. Безсумнівно, що не всі відпочивальники зараз на морі. Хтось неодмінно мав би почути цей концерт і обуритися моєю поведінкою. Тому Хазяйка змушена буде брати мене із собою. Чудовий план! Я подякував своїм сусідам, адже я вихований кіт, і взявся виспівувати соло.

 Я дуже старався бути почутим. Напружено пригадував усі відомі мені мелодії і перекладав їх на власне виконання-муркотання з приспівами нявчання. Мої зусилля швидко оцінили. Не минуло й півгодини, як до кімнати забігла знервована Хазяйка. Я знав, що вона мене зараз почне лаяти, а тому я спробував випередити її. Я стрибнув їй на руки, почав тертися та лагідненько муркотіти. Вона зрозуміла, що мені самотньо і лячно знаходитися в цій кімнаті, але що ж робити? Не брати ж тебе із собою? Після цих слів я ще міцніше притулився до неї, ще більше став тертися об неї і ще лагідніше муркотіти. «Ну, гаразд, спробую взяти тебе із собою», – промовила вона і посадила мене до сумки. Я тріумфував! От ластівки! От молодці!

 Я на морі! А я на морі! Мо…рі… Я ніколи не думав, що це слово може бути скупченням стількох людей. Галас, крики, метушня. А пісок? Хіба це той пісочок, про який я мріяв стільки часу? Пакетики, недопалки, огризки, лушпиння, папірці, кісточки з-під риби, недоїдені сухарики і ще багато чого. Можливо тому він і сірого кольору? Чи сірий – це колір морського піску?

 Я ледве знайшов місце, де спокійно зміг би прийняти сонячні ванни. Але його ще потрібно було привести до ладу. І тому я заходився розгрібати лапками пісочок, вирівнюючи його та відкидаючи вбік сміття. Я працював дуже зосереджено, бо вже уявляв, як буду засмагати. А також мені потрібно було придумати, як дістатися до рибалок. Адже скуштувати свіжу морську рибку це неперевершено.

 Мої плани раптово перервав несподіваний біль з лівого боку. А потім ще один і ще один. Від болю і з переляку я голосно занявчав. На щастя, мене почула Хазяйка і врятувала мене. Виявляється, що наш сусід вирішив, що я розгрібаю лапками пісочок для… Ну, ви самі знаєте для чого. І вирішив порушити мої плани. Одновуха кицька! Як він міг навіть подумати про таке, адже я такий вихований котик. Тому настрій було зіпсовано. Крім того, болів бік. Але я все одно був задоволений, бо я на морі.

 Наступного дня я прокинувся доволі рано. Страшенно хотів зустрітися з рибалками, бо знав, що на риболовлю ходять зранку. Я почав тихенько нявчати біля ліжка Хазяйки і скребтися в двері. Спросоння вона, мабуть, не зрозуміла, що ми знаходимося не вдома і випускати мене за двері небезпечно. Але я від цього був у захваті. Порада ластівок спрацювала і тут.

 Іти довелося доволі далеченько. Я вже й почав шкодувати про свій задум. Раніше я ніколи так довго не ходив. Тому мої лапки страшенно стомилися. Нарешті я побачив кількох рибалок. Сили самі по собі повернулися до мене. І я вже не пішов, а побіг назустріч до них.

 На пірсі рибалили якийсь дідусь у головному уборі з газети, жінка із цигаркою в зубах та кілька місцевих хлопчаків. Хлопці зраділи, коли я почав муркотіти біля їхніх ніг. Проте їхнього настрою не поділяли ті двоє останні. Бабуся була перекупкою на базарі, а тому весь улов спритно намагалася продати. Тож ділитися зі мною своїми прибутками не входило до її планів. А дідусь виявився нашим сусідом по готелю. Це він розшукав мою Хазяйку на морі, коли я вдавав із себе оперного співака. Він був злий на мене через те, що я не дав йому виспатися як слід. Сонце було шкідливим для нього, і тому він приймав морські ванни рано-вранці та ввечері. Тому і він не виявив особливого захвату, коли побачив мене.

 У бабусиному відрі вже плюскало чимало риби, та й дідусь уже дещо мав із улову. Проте вони вирішили ніколи й нізащо не ділитися зі мною. А хлопчики і раді були б пригостити мене рибкою, та удача їм не посміхнулася ще жодного разу. Бабуся і дідусь зловтішно посміхалися. Їм, очевидно, було приємно спостерігати за тим, як я вперто чекаю улову від хлопчиків.

 Нарешті я дочекався свого гостинця. Хлопчики радо поділилися зі мною своїм уловом. Дідусь лише скоса подивився в наш бік, а бабуся відкрито покрутила пальцем біля своєї голови, показуючи хлопцям, як нерозумно вони вчинили. Але я із рибою в зубах був уже далеченько від них. Мені не хотілося снідати в компанії тієї бабусі й дідуся. Подякувавши хлопчикам, я ж бо вихований котик, подався на камінь хрум’ячити-рибачити. Я просто не міг отак відразу взяти і з’їсти свою рибку, хоч найбільше в житті саме цього мені й хотілося вже стільки часу! Я волів роздивитися її, щоб потім розповісти про це своєму найліпшому другові. Рибина була ще живою, але ослабленою. Хоч і шкода було її, але й скуштувати страшенно захотілося. Раптом я почув поруч дивні звуки. Поки я обернувся, щоб роздивитися хто там, мою рибку поцупила наглюча чайка.

 Я думав, що такими нахабними бувають тільки горобці, але як виявилося… Як хотілося плакати і нявкати на весь пляж, але… Я ж вихований котик, правда? А тут ще й бабуся з дідусем, які спостерігали за мною, почали голосно сміятися. Та що вже говорити про них, коли і хлопчики відверто реготали з моєї невдачі. Такого сорому я вже витримати не міг і тому поспішив повернутися до свого номера.

 Хазяйка збиралася на море, та мені вже не так хотілося йти разом із нею. Але як їй пояснити це? Тому я сховався. Можливо, вона здогадалася про мій намір і залишила мене у спокої. Коли зачинилися за нею двері, я обережно виліз із сховку й розлігся на ліжкові. Я вирішив добряче відпочити. Нові враження, розчарування, вранішні пригоди не давали розслабитися повністю. Тому я вирішив не силувати себе, а лягти на віконечко і милуватися морем. Хвилі в білих шапках накочувалися одна на одну, наздоганяли та втікали одна від одної. Так смішно було дивитися на ці ігри. Я й не помітив, як заснув невдовзі.

 Прокинувся від галасу за вікном. То сварилися між собою діти. Я помітив серед них одного із своїх ранкових знайомих. Він щось збуджено доводив. Діти з камінців викладали морські картини. Мені закортіло дізнатися, яку картинку намалював камінцями той хлопчик і чому він комусь щось доводив. Я підтягнувся до кватирки і став прислухатися. Виявляється, діти між собою оголосили конкурс на найкращий морський пейзаж. Кожен проявив фантазію, уміння і знання про морських мешканців. Миколка, так звали мого хлопчика, виклав із камінців… Ні, ви не повірите… Мене! Але діти сказали йому, що його картина не буде брати участі в конкурсі. Адже це не морський кит і не котик, а звичайнісінький собі домашній кіт. А тому жодного відношення він не має до конкурсу. І як Миколка не намагався пояснити їм, що вранці до нього приходив саме такий кіт і просив у нього рибу, діти йому не вірили. Кіт на морі? Чудеса! А можливо до тебе вранці приходив слон? Краще б ти виклав із камінців його. Слони хоч би вміють плавати! Миколка заплакав і відійшов від дітей. Він лише спостерігав, як уперто вони обирають переможця.

 Чим я міг йому допомогти? Як довести дітям, що я є насправді? І що дуже люблю море? На моє щастя повернулася Хазяйка. А ще вона принесла мені живих бичків. Ви уявляєте? І тут я зрозумів, як маю діяти. Я швиденько вхопив рибину і побіг надвір. Розшукав Миколку, щоб усі змогли побачити, що він не брехунець і я існую насправді. Діти кинулися мене гладити, але я нікому не давався до рук. Лише Миколці дозволив себе погладити. Розмовляти я не вмію, але так намагався показати, що зневажаю їхнє товариство.

  А Миколка, до речі, отримав-таки перше місце за оригінальний морський малюнок. Так і я допоміг своєму знайомому. Мурко буде неодмінно пишатися мною, коли я йому про це розповім. Але то буде пізніше. А поки що я кожного ранку виходжу на прогулянку, а Миколка чекає вже на мене зі свіжими бичками...