Веркалець Анастасія

 Мангл

 Розділ 1

 

  В автобусі було жарко і задушливо. Ніби і кінець зими, але, здається, що то літо ступило на поріг. Риська не могла терпіти шуму, який роївся навколо неї. Тому найкращий вибір – це слухати аудіокнигу в навушниках. От і зараз після щосуботнього тренування з футболу дівчинка повертається додому. Втомлена, але задоволена своїми успіхами вона знову поринула в світ своїх думок та мрій.

 Орисьці 12. Вона відмінниця в школі, добре грає на фортепіано, додатково займається вивченням англійської мови, але найбільше їй подобається футбол. Вже близько року дівчинка відвідує тренування Богдана Максимовича. До того моменту, як вона почала займатися футболом, вся втома, переживання і задушливий потік нервових емоцій часто-густо відбивався на найближчих для Риськи людях. Проте, коли тренер поклав дівчинку нападаючим_ вона зрозуміла, футбол це не просто гра -це заняття, яке дозволяє гравцю позбавитись непотрібних думок, агресії, злості.

 Зазвичай голова Ориськи зайнята постійними думками. Думки бувають різні: "Чи виконала вона домашнє завдання?", "Чи зможе вона правильно виступити на академ концерті?", "Чи вивчила слова з додаткового заняття англійської мови?"... Завжди ці думки роїлися в її голові... Але, граючи в футбол, Риська звільнюється від них. В той момент вона не думає ні про виступ в музичній школі,  ні про домашнє завдання,  ні про англійські слова...  Перед дівчинкою стоїть одна мета - виграти, забити м'яча у ворота суперників. 

 Риська знала,  що вона робить все,  щоб стати хорошою,  освіченою людиною. Адже освічена, хороша людина-розумна,  розсудлива,  впевнена в собі. Мама часто говорила: "Ти на правильному шляху, ти хороша дівчинка." Так,  здавалося,  що так і є.  Але щось не давало їй спокою. Ориську весь час переслідувала думка,  що вона щось робить не так,  що вона щось пропустила.  І як вона не намагалася переконати себе, що все добре, що все правильно ця думка залягла десь глибоко в її підсвідомості.  

 Отак роздумуючи дівчинка навіть не слухала те,  що говорить механічний голос. "Ну от,  знову задумалась.  Прийдеться перечитувати " Пісню пісень"".  Автобус зупинився.  Пасажири почали виходити.  Серед цих людей була і Риська.

Стандартний маршрут:  школа - додаткове заняття англійською - гра на фортепіано в музичній школі - дім і домашнє завдання  сьогодні не діяв. Мама погодилася на те,  щоб в дочки був один єдиний вільний від науки день і Ориська знову посміхнулася.  Яка ж "милосердна"  в неї мама. 

    Йдучи, дівчинка потай сподівалася,  що сьогодні станеться щось особливе,  щось незвичне для неї. Від самого ранку Ориську переслідувало незвичне відчуття якогось дива, що от - от повинно статися... 

 - Ой! -  Риська несподівано опинилася вже на землі , прогрітій сонячним промінням.  

 - Вибачте,  маленька пані,  я не помітив вас. 

 До дівчинки простягнулася рука, з вигляду тепла чоловіча долоня. Над нею стояв високий чоловік. На чоловіку була червона сорочка,  строкатий піджак з золотистими ґудзиками та звичайні чорні штани. Риська взялася за руку і підвелася.  Витерши джинси рукою, вона глянула на чоловіка.  

 - Мені здається, що я десь вас бачив,  маленька пані. 

 Чоловік злегка підвів брову. 

 - Можливо, - стенула плечима дівчинка. -  Світ тісний. 

 Чоловік усміхнувся.  Він вдивлявся в її очі наче намагався пригадати щось. 

 - Мене звати Март, -  простягнув руку незнайомець. 

 А мене Ориська, -  посміхнувшись,потисла руку і вона. Раптом дівчинка помітила татуювання нижче долоні.  Воно було завбільшки з денце немаленького горнятка, але не заповнювало цілу руку.  Март помітив її цікавість і усміхнувся іще раз. 

- Це не просто татуювання. Це символ, своєрідний знак мого клану. 

 - Клану? Якого? - дівчинці не вірилося що вона отак говорить з незнайомцем. Але в неї було дивне відчуття, наче вона його уже давно знає. 

- Дивно,  що ти не знаєш з якого я клану? Судячи з якого ви, маленька пані,  то мали б зразу зрозуміти, хто я. 

Риську здивували його слова. Що він має на увазі?  З якого це вона клану? 

 - Дозвольте перепитати,  але я трохи не розумію.  Ви говорите про клани. Це що, якісь секції? 

 Вона скривилася. В пам'яті ще жевріла згадка про той день, коли їх з мамою намагалися долучити до секції "Східного сонця".  Проте мама одразу сказала,  що в ніякі секції вони не вступатимуть,  але та жіночка ще довго за ними ходила торочачи,  що їхній бог Східного Сонця подарує щастя всім , хто вступить в їхній гурт.  А потім мама, розсердившись і накричавши на жіночку пішла геть з такою швидкістю,  що п'ятирічна Риська мало з ніг не звалилася. 

 Март засміявся:

 - Ні, ні,  маленька пані. Ніяких секцій я не відвідую.  Але мій клан набагато цікавіший за ваші приземні вигадки про якихось там богів.  Зрештою,  всі клани набагато цікавіші але приземні цього не знають. 

 В Ориськи очі на лоба полізли. Цей тип явно не сповна розуму, якщо говорить таку маячню. Вона уже роззирнулася,  щоб знайти куди втекти від цього божевільного дядька, як тут Март схопив її за руку.  Дівчинка сахнулася.  Його очі змінилися.  Зелені очі з маленькими зіницями сяйнули сріблом, цього було достатньо,  щоб Риська почала пручатися. Проте, якого зусилля не прикладала, це не допомагало їй вивільнитися з чіпкої руки Марта. 

    Чоловік раптом завмер і погляд був щирий й відвертий.  Таке відчуття,  що він справді хоче допомогти:

 - Я рідко коли віщую щось без оплати,  але тебе я знаю і тобі я скажу. Скоро все зміниться вщент.  Ти не будеш такою, як раніше.  Вивільниться на волю справжня ти.  Тобі доведеться боротися за Медальйон Фрейлі бо інакше джурі захоплять його і тоді буде біда.  Ти будеш не сама.  Але жоден з тих кого ти знаєш зараз не допоможе тобі,  адже вони всі звичайні приземні.  Скажу ще,  медальйон дарує не тільки шанс,  а й на взамін забирає найцінніший спогад. Пам'ятай про це. Мій час, щоб тобі це сказати закінчиться. І ще одне...  Передай Лілії оце.  Скажи,  що це від Марта... 

 Риська так заслухалась,  що не помітила як перестала пручатися,  як рука Марта не тисне, а легенько притримувала. 
Вмить вона помітила як контури татуювання заблистіли золотом. Очі Марта перестали сріблитися і він відпустив її і посміхнувшись сказав:

 - Ми ще зустрінемося,  маленька пані. 

 І він зник.  Дівчинка котрусь секунду постояла на місці і для певності помахала рукою перед собою. Там, якусь секунду назад стояв цей чоловік.  А зараз його немає.  Він зник.  Тільки тепер вона помітила, що в руці стискає золотисту брошку з метеликами оздобленими зеленими камінцями.  Брошка була справді гарна, проте злегка погнута на кінчику. 

    Риська вирішила не зволікати і швидким кроком попрямувала до свого будинку. 

 Минув тиждень від того дня,  коли Ориська зустріла того дивного чоловіка,  з не менш дивним ім'я -  Март. Дівчинка багато думала про той випадок.  Для чого він це сказав? Звідки цей дивний тип знає її і її маму?  Але після цих всіх думок вона вирішила забути про той випадок.  Забути про це все.  Викинути з голови. 

 За ці сім днів вона так і не зважилася показати ту брошку.  Мимохідь дівчинка згадала про неї.  Невелика,  красива брошка золотого кольору,  з тендітними метеликами, викладеними зеленими блискучими камінцями спокійно лежала в шухляді Рисьчиного столу. 

 Здавалося, все було як і раніше,  але щось змінилося. Щось змінилося в Орисьці.  Дівчинку тягнуло за хлопцями.  Їй кортіло з ними бешкетувати,  стрибати і лазити по деревах.  Тепер, на кожні не надто приємні шпички від Сашка вона не могла змовчати,  її розривало,  щоб сказати,  щось дошкільне.  Рисьці хотілося поганяти в футбол з хлопцями,  але вона ніколи собі цього не дозволяла,  адже вони завжди посвистуючи казали: "Ти ж дівчинка,  який футбол?  Ти й п'яти хвилин на полі не протримаєшся!".  Так!  Від зустрічі з незнайомим Мартом дівчинка змінилася і , хоча вона намагалася не видавати цього,  хотіла бути такою,  як раніше,  десь глибоко в середині вона уже не витримувала цієї всієї правильності. 

 Все закінчилося в п'ятницю зранку. Або почалося.  Риська саме попрямувала за шкільною формою,  що кожного вечора вішалася на вішак і чіплялася на дверцята шафи,  як раптом її пересмикнуло.  Чому вона не може одягатися,  як хоче?  Чому вона не може поводитися,  як хоче?  Адже справжня вона не бажає ходити в цій простенькій одежині для шмаркачів.  Стоп!  Що це вона таке думає?  Вона ж мріє стати ідеальною дівчинкою,  освідченою і хорошою людиною. Тому вона мусить...  Чи не мусить? 

 Орися не витримала. Відклавши чистеньку шкільну форму,  вона вхопила перші ліпші джинси і кофту,  на швидку руку заплела безладну гульку, кинула книжки в ранець і попрямувала на кухню. Як завжди на столі стояла миска з рисовою кашею. Мама весь час піклувалася про те, щоб дочка харчувалася правильно. Проте потайки Риська уже зненавиділа ту рисову кашу. І на цей раз не глянувши на стіл, і вхопивши булочку з  маком, що зрідка приносила бабуся, вона вилетіла з квартири, бо вже запізнювалась до школи.

 

* * *

 

Минув місяць, два, три, рік. Тепер не можна було впізнати Риську. Колишня хороша дівчинка залишилася хорошою дівчинкою, проте було в ній дещо особливе, дещо пацанське, така собі своєрідна родзинка. Її легко розчулити, легко розсердили, наче сірник підпалити, але так само легко й помиритися. Риська продовжувала бути відмінницею. Після цих змін знайшлося і більше часу на захоплення дівчинки: на футбол, на читання фантастичних книжок, на прогулянки з друзями. Щосуботи дівчинка гуляла з ними. Більшість її друзів були хлопцями. З ними було цікаво і весело… Чомусь Рисьці справді подобалося теперішнє її життя, вірніше стиль життя. Здавалося, що це справді справжня вона, не колишня звичайна відмінниця, а дівчинка із характером з родзинкою

 

Розділ 2 Гості

 

Закінчувалась весна.  Риська саме повернулася додому.  Гримнувши дверима вона помітила,  що мама була вдома. 

 - Ти вже повернулася -  мама саме діставала з духовки ароматний пиріг. 

 - Так -  кинувши портфеля на крісло заговорила дівчинка.  -  Відмінили фізику,  здається Жанна Семенівна захворіла. 

 - Цікаво... -  Мама поклала на стіл вже готовий пиріг і знову зайнялася щойно витягненим з духовки  - Сьогодні ввечері до нас прийдуть Маркінси,  так що май на увазі,  доведеться одягти сукню. 

 Ориська стрепенулася. 

 - Маркінси?  Але ж,  мамо... 

 Їй не дали договорити. 

 - Ніяких "але".  Маркінси -  дуже хороші люди, а ще потрібні.  Ти знаєш,  що я товаришую з Мариною і вона,  дуже хороша жінка та подруга.  А те,  що ти не знаходиш спільної мови з Максимом не повинно зашкодити нашим відносинам з Мариною.  Ти прекрасно розумієш,  що зараз наш проект під загрозою,  а Марина може мені допомогти.  -  вона раптом підійшла до дочки і присіла біля неї на крісло -  Рисько,  я не прошу робити це заради правильної поведінки та етикету.  Зроби це заради мене.  Так,  я знаю,  що ти й на дух не переносиш Максима,  але ж можна потерпіти кілька годин?  Добре? 

 Риська підвела на маму очі.  Так,  вона не могла терпіти того пихатого Максима.  Скільки шкоди він їй завдав...  Але ж потерпіти можна?  Не заради того,  щоб наладити з ним стосунки,  а заради мами. 

 - Добре,  мамо. -  дівчинка доклала всіх зусиль,  щоб продовжити далі -  Я постараюся бути ввічливою з Максимом. 

 Мама усміхнулася і попрямувала до свого пригорілого торта знову. 

 - От,  і чудово.  Маркінси прийдуть о восьмій.  Будь готова до прийому.  І не  забудь одягти сукню.  А зараз іди вчитися.  Не забудь:... 

 - "Наука понад усе!"  -  закінчила замість неї Риська і насилу усміхнувшись пішла з кухні. 

          Риська рушила до своєї кімнати,  не стримавшись злегка гримнула дверима.  Котрусь секунду постояла біля дверей,  перед очима промайнула вся сімейка Маркінсів.  Худорлявий та високий Михайло Маркінс з неприємним колючим поглядом та лисою головою,  єхидна Марина Маркінс,  з пухлими губами та блондинистим волоссям завжди дзвінко сміялася та позаяк,  Ориська знала,  що пані Марина доволі хитра та підступна жінка.  Дівчинка крутнулася на пальцях і з гуркотом повалилася на ліжко.  Думки знову повернулися.  Найсильніше її дратував Максим чи, як його всі називають-Макс.  Достатньо високий як на свої 14,  він мав доволі симпатичне обличчя з зеленими великими очима та волосся світло - блондинистого кольору кінчики якого  нещодавно пофарбували в синій .  Макс був популярним в школі,  для когось кращим другом,  для когось найсимпатичнішим,  а от для Риськи він був просто хитрим підступним хлопчиськом,  який мав би учитися на 2 проте хитрістю виманює в дівчат домашні завдання і контрольні роботи.  Для неї він просто сусід,  а для нього вона просто Сусідка.  І все,  більше нічого.  Проте дівчинка терпіти його не могла. 

 Нарешті прийшов вечір.  Риська одягла нещодавно куплену сукню.  Гарну,  трохи вище колін,  з довгими рукавами,  кавового кольору.  Натягла чорні капронові колготки і розпустила довге волосся пшеничного кольору.  Глянувши на себе в дзеркало вона вирішила,  що виглядає більш менш нормально.  Годинник показував за десять восьму.  От - от повинні прийти Маркінси.  Дівчинка рушила на кухню і мимоволі захопилася.  Стіл уже був повний. Дві миски салату,  м'ясна тарілка з нарізаною ковбасою та рулетом, сирна тарілка,  свіжонарізані овочі та багато інших різноманітних смаколиків.  Мама теж була готова до прийому гостей.  Чорна сукня підкреслювала її фігуру, срібний медальйон у вигляді троянди неймовірно їй личив.  Темне волосся акуратно зібране в товсту гульку і срібні сережки, що звисали тонким ланцюжком підкреслювали її образ «залізної» леді.  Здавалося,  що то не вона марудилася біля кухні готуючи ці всі  страви. 

 - О,  Рисько,  ти вже одяглася? - поміщають тарілку з свіжими овочами заговорила мама- А тобі личить. 

 - Спасибі... -  кволенько відповіла та. 

 Почувся звук дзвінка в дверях.  Мама стрепенулася мало не випустивши миску. 

 - Ойой! Рисько,  швиденько відчиняймо двері. 

 І дівчинку проти її волі потягнули до дверей.  Ориська стала випрямившись, гордо,  так як і її мати,  підняла голову. Мама відчинила двері і на поріг ступили Маркінси.  Марина Маркінс в ошатній атласній сукні червоного кольору,  блондинисте волосся змійками сповзало кучерями по плечах, Михайло Маркінс теж був по святковому вибраний: зелена сорочка з червоним метеликом доволі личила до худого лиця чоловіка,  а чорний піджак з темними штанями підкреслювали його гордовиту статуру. Останнім за батьками зайшов Максим. Стильно одягнений в червону сорочку з темним костюмом і достатньо красивим зачесаним вгору блондинисто-синім волоссям.  Примітивши Риську він злегка насмішкувато глянув на неї.  Ще трохи і дівчинка сказала б,  щось дошкільне у його сторону. Проте, вона стрималася, згадавши прохання мами.

 Як виявилося,  старші вже відійшли на кухню і вони в коридорі залишилися самі. 

 - Може,  цеє,  запросиш пройти до столу? -  він вправно поправив свою "синю"  зачіску. 

 Риська глянула на нього спідлоба.  Ну чому,  чому цьому хлопчиську так кортить її дратувати? Їй хотілось сказати щось на зразок:"А ви,  ваша величносте,  не знаєте де знаходиться кухня? " чи" Самі пройдете,  пане,  крила не обламаються ",  але натомість проскреготіла зубами:

 - Прошу на кухню,  стіл уже накритий. 

 Макс єхидно усміхнувся і попрямував за дівчинкою. 

    Вони присіли за стіл.  І все було б нормально,  як би навпроти Риськи не сидів її ворог.  Той весь час кидав на неї зацікавлені і, як завжди, насмішкуваті погляди.  

     Колупаючи виделкою в тарілці вона не слухала,  що говорять дорослі,  як тут... 

 - Рисько,  то як, ти згідна?  -  мама допитливо дивилася на неї. 

 - Иммм.... -  Риська не знала про,  що вони говорять тому й відповіді дати не змогла. 

 - Ми говоримо про літній табір.  Мова йде про нашу згоду чи ти і я хочемо поїхати туди.  То ти як? -  чемно і,  як завжди,  насмішкувато підкинув Максим. 

     Риська задумалась. Якщо цей  хлопчисько говорить про літній табір тоді мама хоче її відпустити туди? Дівчинка ніколи не була в таборах,  і їй страх як цікаво,  як це,  бути в літньому таборі. Звісно вона згодна!  Проте....  Туди ж їде і цей клятий Максим і точно буде діставати її. Так що 50 на 50. Їхати чи ні?  Погоджуватися чи не варто?  

 - Так,  добре,  я поїду. -  на одному подиху мовила та. 

 - Чудово!  - весело пискнула пані Марина -  Ох,  Ліліє,  я така рада,  що наші діти зможуть разом провести час поки ми відпочиватимемо в Таїланді. 

      Орися пополотніла.  Відпочиватимуть в Таїланді?  Її мама і оця кучерява пихата жіночка?  Вона нишком зиркнула на ту і помітила,  що і мама зблідла.  Здавалося,  що це не входило в її плани.  Не входило,  щоб дочка дізналася правду.  Рисьці стало так образливо і тому до кінця вечері вона сиділа мовчки тільки зрідка кивала головою даючи цим відповідь на питання старших. 

 Все було б чудово,  але дівчинка знову почула своє ім'я.  

- Що? - злегка здивовано запитала та. 

 Мама глянула на неї і Ориська помітила її сумні очі. 

 - Нам пропонують піти до тебе в кімнату.  -  як завжди ввічливо мовив Максим,  проте дівчинка помічала насмішкуваті іскорки в його очах. Він хотів ще щось додати але пані Марина продовжила сама:

 - Ми прекрасно розуміємо, що молодому поколінню не цікаві дорослі теревені,  тому можете піти до Рисьчиної кімнати.  - вона накинула на тарілку ще салату і продовжила -  Я впевнена,  що ви знайдете чим зайнятися, правда,  Рисько?  -  і вона таємниче підморгнула дівчинці. 

     Риська пополотніла ще дужче.  Що ця "мадама"  має на увазі?  Вона хоче сказати,  що думає про Рисьчину симпатію до Максима?  О ні!  Невже її вороже ставлення до цього хлопчака виглядає, як небайдужість до нього?  

       Вона мало не випустила з рук виделку.  Глянувши на Максима,  вона ще більше напружилась. Той вивчально дивився на неї і в його очах відобразилася огида,  мовляв:"Що він має до цієї дівчини?  Що навіть поводитися правильно не вміє" і Риська мимоволі скривилася. Але вирішила послухатися,  все ж таки сидіти в своїй кімнаті з цим бовдуром краще, аніж тут слухати їхні теревені. 

 Вона відсунула крісло і пішла до своєї кімнати на ходу кинувши слабеньке "Спасибі".  

 Максим попрямував за нею і вона почула краєм вуха,  як той мимоволі з огидою пирхнув. 

 Щойно двері її кімнати зачинилася дівчинка кинулася до комп'ютерного столу,  ввімкнула комп'ютер і зайшла на сторінку футбольної команди. Там саме опублікували нову фотографію із матчу. Риська гортала сторінку і краєм ока спостерігала за своїм "небажаним"  гостем.  Максим стояв навпроти так званої дошки "пошани"  де були прикріплені грамоти і похвальні листи,  медалі з футбольних змагань.  Там на вішалці висіла її футбольна форма,  футзалки для гри,  щитки, і ще деякі футбольні штуки.  Він зацікавлено дивився на це все і раптом заговорив порушуючи мовчанку:

 - Я не знав,  що ти граєш у футбол.  І давно? 

 Риська скривилася.  Мусив він говорити,  краще вже мовчав би. 

 -  Вже давно -  і не втримавшись докинула -  А ти,  що не знав,  все ж таки сусіди.

 Той обернувся до неї і пирхнувши продовжив:

 -  Я бачу ти не дуже хочеш нормально поводитися. 

 - Як би ти не заговорив до мене, то я б нічого не відповідала і, відповідно, "повелась" нормально.  -  огризнулася дівчинка. 

 -  Ну,  ну... -  він повалився на ліжко спершись об стіну і заклав руки за голову.  -  Знаєш що...  Ти думаєш,  що я хочу з тобою їхати в табір?  Ні,  ні і ще раз ні! Проте, предки вирішили все за мене,  ну і за тебе. Вони конче хочуть в той Таїланд,  а я туди і носа не потикну,  ненавиджу море. -  він злісно пирхнув,  а Риська здивовано підвела ліву брову. Як можна ненавидіти море і океан?  Це ж рай!  Пляж, вкритий біленьким пісочком, гамак,  шум хвиль, приємний, легкий морський бриз і переклик чайок,  ти заходиш в морську воду після насиченого спекотного дня,  хвилі прямують до берега,  а ти занурюєшся в освіжаючу прохолодну воду,  а потім виходиш на берег і твої ноги поринають в тепленький пісочок, а сонце гріє ніжним промінням і все, ти в раю!  -  Знаєш,  раз ми разом їдемо в літній табір то нам не завадило б здружитися хоча б трішки.  Не думай,  що я з тобою хочу товаришувати,  просто хай предки думають,  що ми з тобою друзі.  Не переймайся,  в таборі ми і так не будемо спілкуватися.  -  він підвівся і сів на край ліжка -  Я знаю,  що ти хочеш поїхати туди,  та й і я не проти.  Давай укладемо угоду: ми показуєм предкам нашу дружбу і обоє їдемо до табору,  а там проводимося і робимо все як хочемо, і що хочемо.  Це краще ніж їхати разом з предками в той Таїланд,  бо там ми повинні терпіти одне одного місяць. То як,  -  хлопець простягнув руку -  згода? 

    Риська глянула на його долоню.  Цікаво,  а може це гарна ідея.  

 - Добре,  -  тиснучи Максимову руку белькотіла та -  спробуємо провернути цю аферу.  

     Він задоволено усміхнувся,  і Риська тихо буркнула: "Кріль мальований" 

     Решту часу воно сиділи мовчки,  кожен займаючись своїми справами.  Ориська гортала стрічку фотографій з футбольних матчів в блозі їхньої команді,  а малий Маркінс щось дивився в своєму мобільнику.  Час минав.  Годинник показував 10  і нарешті все скінчилося.  Маркінси збиралися додому.  Мама з пані Мариною,  що щось обговорювали,  Михайло Маркінс вийшов за двері,  йому зателефонували,  а Риська з Максимом стояли одне навпроти одного. 

 - Завтра я покажу тобі фотографії з футбольного матчу.  До речі,  я їздив на змагання в Болгарію. -  хлопець сказав це достатньо голосно,  так що навіть мама з пані Мариною глянули і посміхнувшись тихо зашепотіли:"Я рада,  що наші діти здружилися,  можливо дружба перейде в щось серйозніше. " таємниче мовила пані Маркінс до Лілії і підморгнула і та посміхнулася.  Обоє повернулися до попередньої теми. 

 - Що ти робиш?  -  тихо зашипіда дівчинка дивуючись з того,  що він робить. 

- Та тихо ти,  не шипи.  -  нахилився до неї Максим -  Ми ж домовилися,  уклали угоду чи не так? Не переймайся,  ти не мій смак. -  він скривився -  Підіграй мені... 

 Орисьці не дуже хотілося цього робити,  проте вона наважилася:

 - Ти їздив в Болгарію на змагання?  -  вдаючи захоплення видушила з себе дівчинка -  Здорово!  А ми нещодавно були на змаганнях з футбольною командою "Стрілка".  Можливо колись ми теж в Болгарію поїдемо. 

 - Можливо...  -  хлопець наче хотів ще щось сказати проте їх перебили. 

 - Синку,  нам уже час. -  пані Марина задоволено усміхнулася. 

 - Так,  так...  -  погодився той -  Завтра зустрінемося на початку парку о 16.00. Добре? - Максим випромінював саму доброту і чемність,  що навіть мама і пані Маркінс охнули замилувавшись цією "милою"  сценою. 

       Як же він розсердив Риську своєю чемністю і добротою,  вірніше лже-чемністю  і «добротою». 

 - Добре -  мало крізь зуби не просичала вона помітивши як весело і задоволено заусміхались пані Марина і її мама. 

      Маркінси вийшли з квартири і щойно за ними зачинилися двері Риська втомлено видихнула.

 Вона вже було попрямувала до своєї кімнати,  як тут... 

 - Рисько,  зачекай.  -  мама легенько торкнулася її плеча.  -  Я хотіла тобі сказати,  але не встигла... 

 - Мамо,  -  перебила її дівчинка - я зрозуміла, ти думаєш про те,  що я іще маленька дівчинка,  яка не розуміє,  що її мама хоче по справжньому відпочити на морі десь за кордоном,  так?  Мамо,  я все чудово розумію.  Ти хочеш провести свій відпочинок з пані Маркінс десь в іншій гарячій країні,  знайти для себе час і діло. Але мені образливо,  що ти мені не довіряєш.  Чому? 

 - Рисько,  я хотіла тобі сказати,  але не встигла.  Маркінси прийшли швидше,  тому так.  Я тобі довіряю більше ніж будь кому,  ти моя донька... -  вона витримала коротку паузу і продовжила -  Якщо ти не хочеш,  я можу не їхати,  можу відмовитися від пропозиції Марини. 

     Риська глянула на маму і раптом зрозуміла.  Її мама давно не відпочивала так як їй хотілося,  не було можливості, робота не дозволяла,  але вона завжди дбала про те,  щоб дочка відпочила.  Відправляла Риську з бабусею на море до Одеси,  купляла путівки в санаторій,  бронювала номер в готелі в м.Запоріжжі і забезпечувала походами в музеї,  до старовинних замків,  на гарні пляжі,  всюди де тільки можна. А вона завжди ображалася на неї,  мовляв:"Чому ти завжди зайнята?  Ти мене не любиш... "  

 - Ні,  ні,  мамо,  я не проти.  Ти заслуговуєш на гарну відпустку,  а я вже давно хочу поїхати в літній табір.  Ти чудово все спланувала. -  вона обняла маму і вдихнула аромат парфумів.  Цей запах вже давно став рідним,  батьківським.  -  ти заслуговуєш...  -  самими губами пробелькотіла вона. 

       Сімейну ідилію перервав телефонний дзвінок. 

 - Це напевно бабуся.  -  і мама рушила на кухню,  відповісти на дзвінок. 

  Ориська тихо пройшла в свою кімнату. Сівши на ліжко, вона задумалась.  Все таки,як же вона любить свою маму... 

 

Розділ 3 Розмова

 

 Весна закінчувалась,  закінчувалась і школа. Літо уже наступало на п'яти.  Мама сказала,  що в табір вони з Максимом вирушать 2 червня.  І Риська щоранку дивилася на календар.  Дні повзли за днями. 

       Ось і прийшло 1 червня.  Шкільний рік закінчився ще два дні назад, тому Риська сьогодні могла спати досхочу.  Мама ще о 8 пішла на роботу,  як завжди залишивши гроші і повний холодильник різноманітної їжі,  яку вчора наготувала бабуся. 

     Дівчинка прокинулась о 10.  Застелила ліжко,  одяглася (як завжди простенькі джинси і кофту) і ввімкнувши телевізор сіла снідати.  На тарілці лежала яєчня,  дві піджарені сосиски,  порізаний помідор і скибка сірого хліба, а в кольоровому горнятку пашіла парою кава з молоком,  наповнюючи кімнату чаруючим кавовим ароматом. Дівчинка мимоволі подумала про те,  що ще рік тому вона б не могла позволити собі такого шкідливого сніданку проте за рік все змінилося, зокрема і мамине ставлення до яєчні,  сосиски та кави на сніданок. 

     По телебаченню показували ранкові новини.  Проте дівчинка не дивилася телевізор,  вона читала книжку,  хоч і мама просила не читати під час прийому їжі. 

       Після ранкового душу,  сніданку і прибирання своєї кімнати Риська вирішила зібрати валізу. Валіза,  як завжди,  лежала зверху на шафі.  Діставши її перед дівчинкою постала нова проблема: що туди покласти?  Після десяти хвилин роздумів і пошуків у шафі,  Риська нарешті почала пакувати валізу. Дівчинка поклала туди: 3 пари джинсів,  3 кофтини на довгий рукав,  6 футболок,  5 пар шортів, 5 пар нових шкарпеток 2 пари бриджів,  3 батника,  3 сорочки (бо дуже любила їх носити) ,  кепку "реперку",  хусточку,  2 пари кросівок, 1 пару шльопанців,  1 пару туфель. Із засобів гігієни у валізу потрапили: 1 баночка шампуню для волосся,  брусок мила, зубна паста та щітка,  ватні диски спонжики і палички,  розчіска,  гребінець, резинки і фен для волосся.  Найбільше Рисьці сподобалося класти у валізу свою футбольну форму, футзалки та щитки,  а також, найголовніше -  футбольний м'яч (раптом а якщо там немає м'ячів,  вона ж без футболу,  як риба без води).  Ось, валіза майже зібрана.  

 - Треба побігти в магазин за печивом та газованою водою.  -  сама до себе заговорила дівчинка і рушила в коридор за грішми, взула кросівки, замкнула двері на ключ та раптом стукнулася чолом в чоло з Максимом.  Той потер забите місце і глянув на дівчинку. 

 - Ти чого штовхаєшся?  - пробурчав він. 

 - Я? - здивовано перепитала Риська. 

 Максим глянув на неї підкинувши догори обидві брови. 

 - Ну не я ж -  з притиском просвистів він. 

 Орисьці це не сподобалося і вона штрикнула словом:

 - Можна подумати,  що я навмисне це зробила. 

 Хлопець хитро примружився. 

 - Можливо. -  хихикнув - Багато дівчат шукають,  як би то стикнутися зі мною. 

 В Риськи очі на потилицю полізли. 

 - Що-о-о?  О ні!  Оце вже ні!  Мені такий,  як ти зроду віку не потрібен.  Кріль мальований! 

 Хлопчина вишкірився ще дужче. 

 - Ну,  ну...  А для чого тоді штовхнула мене? 

 - Це вийшло випадково!  І взагалі,  я не збираюся з тобою теревенити,  до побачення. – і, вона різко розвернувшись, пішла сходами вниз. 

 - Та добре, добре...  - почулось ззаду Максимове -  Ти куди йдеш?  В магазин?  Я теж туди.  Та почекай...  

     Врешті решт хлопець догнав її і почав бозна про що говорити.  Він говорив про свої походи на дискотеки,  про дівчат які шукають з ним зустрічі,  про смішні випадки у школі з його участю і про всяку всячину,  яка не вельми цікавила Ориську. 

       Нарешті компанія дійшла до великого супермаркету «Шазам». Вони ввійшли в приміщення  і їхні думки одразу розійшлися.

  Мені потрібно в молочний відділ,  а потім в хлібний. 

 - А мені,  ваша величносте,  не потрібно. 

 Той здивовано глянув на неї. 

 - Ти хочеш сказати,  що не куплятимеш сосиски в тісні,  чипси,  солодкі води? 

 Ориська пирхнула. - Молодець,  додумався. 

 В Максима очі на лоба полізли. 

 - Ти,  що,  серйозно?  А тобі цього всього не хочеться їсти? 

 - В дорозі ні.  Я не хочу,  щоб мене нудило. 

 Хлопець пирснув зі сміху. - Ще не зустрічав таких людей!  Рисько,  ти свята людина! 

 Дівчинка скривилася.  Ось,  ось за що вона його не може терпіти,  за його змінний,  як у хамелеона шкіра,  настрій. І вона швидким кроком подалася за печивом у кондитерський напівфабрикатний відділ. Максим тільки гучно пирхнув навздогін:

 - За 20 хвилин біля входу. -  і він рушив в іншу сторону. 

     Риська мандрувала між рядами полиць.  У щойно взятому візочку хиталися туди сюди два пакета крекера з цибулею. Дівчинка  вкинула туди,  ще пачку печива до кави,  обожнювані нею зефірки в шоколаді,  пачку соленої соломки,  кульок з цукерками та пакет з кукурудзяними паличками.  З напоїв у її корзину потрапили газована вода, солодка водичка зі смаком апельсину і лимона,  виноградно-яблучний сік та питний йогурт. Вона вже хотіла було йти на касу ,  як тут... 

      Між двома полицями з консервованими продуктами,  з корзиною в руках стояла її мама. Дівчинка вже було хотіла піти до неї,  привітатися,  але помітила,  як до матері наблизилась рудоволоса жінка.  Вона мляво кволенько усміхнулася їй.  Було видно,  що ці жінки знайомі і, напевно разом прийшли в супермаркет.  Ориська акуратно підступила ближче.  Вона стояла таким чином,  що мама і ця рудоволоса рудокоса тітка не могли її помітити. 

 - Ой,  не знаю,  -  роздивляючись різноманітні баночки на полиці тихо заговорила мама -  можливо не варто відправляти Ориську в літній табір?  

 Рудокоса добродушно зиркнула на співрозмовницю.  Тепер Риська могла краще роздивитися цю пані.  Кругленьке личко з тоненькими губами і таким же тоненькими носом,  очі великі, голубі. Вона була не знайома для Риськи. 

- Не переймайся, Ліліє, все буде добре.  -  вона роззирнулася озирнулася, навколо небуло ні душі навколо себе,  наче переконуючи,  що ніхто не зможе їх почути. Навколо не було ні душі. І рудоволоса продовжила -  Ти ж розумієш,  що скоро твоя "миленька" сестричка вийде з варти і повідомить Ордену,  про твою втечу.  
- Вони не зроблять мені шкоди,  адже це мій вибір.  -  поглянула на свою співрозмовницю мама. 

 Руда витримала паузу. 

 - Твій вибір -  жити серед приземних,  забути про свою істину суть.  Але ти й сама чудово знаєш закони для батьків...  Мати може вибирати для дитини речі,  але дитя в якому тече кров мангела повинна перебувати у середовищі мангелів і жити там до повноліття...  -  вона хотіла ще щось доповнити,  але її перебили. 

 - Так,  я все це знаю. -  злісно заговорила Лілія -  Але зрозумій,  я не можу повернутися.  Саме зараз з під контролю  з боку Ордену виходить моя сестра,  і їй конче заманеться довершити те,  що не встигла 12 років тому...  Тоді Вірт доклав всіх зусиль,  для того,  щоб захистити мене і нашу дочку від неї...  

   Ориська пополотніла.  Нашу дочку?  Це йдеться про неї,  про Риську?  Чи про когось іншого?  Вона шаленіла але вирішила дослухати. 

 - Ти 12 років живеш серед приземних,  12 років не використовувала своєї сили.  Хіба тобі не набридло?  -  рудокоса запитально вивчала поглядом Рисьчину маму. 

І та нарешті мовила:

 - Я зробила все,  щоб захистити її,  Селесто. Я не хочу думати ні про себе,  ні про свою силу знаючи,  що якщо я її використаю з моєї дочки висмокчуть душу,  щоб заволодіти якимось там камінчиком.  Не хочу,  розумієш?  
- До речі,  про це.  Я хотіла повідомити тобі новини. Уже знайдено п'ять із семи камінців.  Сьоме липня наближається, і ти про це знаєш. Орден відібрав кращих двох для наступних камінців,  планують відправити на зону їхнього 
розташування всіх з Володарського кола.  Проте нещодавно одного з них сильно поранили і він не може ходити.  Орден вважає,  що це знак...  Лілі,  можливо це... 

 - Ні -  перелякано стрепенулася жінка - Цього бути не може...  Селесто,  це не можливо... 

 Селеста покивала головою. 

 - Можливо це просто випадковість.  -  вона сумно усміхнулась -  Але можливо не викреслюється. 

    Раптом вона глянула на свій зап'ясток знизу і Риська охнула.  Там майоріло чорнотою татуювання.  Схоже вона бачила на зап'ястку того дивного Марта ще рік тому назад.  Контури татуювання заблистіли сріблом і вона сумно заговорила:

 - Як бачиш,  правила не змінились, все всім вічно потрібно. 

 

- Іди,  а то ще проб'ють код твого місце знаходження і буде тоді не до жартів. -  знову розглядаючи кольорові баночки,  тепер уже з концервованими фруктами,  пробурмотіла Лілія.

 Селеста усміхнулася. 

 - Так напевно.  Але ти подумай над моїми словами...  -  вона схопила з полиці першу ліпшу баночку -  Візьму хоч це,  а то ще з цього магазину ваші приземні не випустять. -  і вона сумно усміхнувшись попрямувала до виходу кинувши -  До зустрічі,  Лілі. 

 Рисьчина мати провела жінку сумним стривоженим поглядом і кинувши на полицю якусь баночку попрямувала в протилежну від дверей сторону. 

 Дівчинка швидко кинулася до каси.  Ще бракувало пересікнутися з мамою.  Після того всього,  що вона почула їй конче потрібно залишитися на самоті,  обдумати пережиті події сьогоднішнього дня,  розкласти все по поличках. 

 На касі набурмосена продавчиня з коротким чорним волоссям,  наче загіпнотизована, повільно перебрала в руках пакунки. Зараз Ориська все б віддала,  щоб ця жіночка хоч трохи швидше рухалася.  

 Нарешті оплативши і вкинувши покупки в пакет,  дівчинка рушила до виходу. 

 Як виявилося,  Максим уже давно на неї чекав.

 

  Розділ 4 Дорога

 

Нарешті вони дійшли до свого будинку.  Ориська вже думала,  що не стримається і визвірится на цього пришелепкуватого Максима, проте ситуацію врятувала поява найкращого Максиминого друга.   

 Вітько вишкірився на повні зуби,  щойно примітивши дівчинку. 

 - А,  що,  Максиме,  вона не погана.  Дивись,  і висока,  і струнка,  і обличчя,  яке не яке доволі красиве.  Все таки швидко ти Ірці заміну знайшов.  -  хихикаючи белькотів Вітько. 

 Максим глянув на Ориську вивчальним поглядом і скривився. 

 - Та може і не погана,  проте Ірці вона не достойна заміна. 

   Риська пополотніла.  Що?  Заміна?  Це вона заміна?  Ух.... Не стримається... 

  Вже було розкрила рота,  щоб ударити словом,  як тут наспіла сусідка тітка Галя.  Вона несла з виду тяжкеньку сумку і дівчинка вирішила допомогти старенькій,  заодно і втече від цих бовдурів. 

 - Ой,  тітонько Галю,  а давайте я вам допоможу. -  і вона дочекавшись втомленого кивка сусідки підхопила торбу і потащила її в під'їзд. 

    Як завжди,  в під'їзді пахло сирістю і пилюкою. 

  Заледве дотягнувши тяжеленький пакет на 6 поверх,  вона подякувала за стакан води і рушила на свій третій. Там вона залишила свого пакета з продуктами,  ще тоді,  коли допомагала сусідці. 

   У квартирі було затишно.  Десь на кухні грало радіо,  з відчиненого вікна чувся шум міста,  а зараз саме час пік.

   Дівчинка дозбирала валізу,  склала все більш менш потрібне в дорозі у рюкзак і вирішила відпочити. Кинулася на ліжко,  хотіла почитати книгу проте, не могла,  думки лізли в голову,  як мухи до хати. 

        Риська роздумувала про маму.  Хто ця рудоволоса,  про що вона говорила?  Хіба у її мами є сестра?  Якщо навіть так,  то чому вона під вартою?  Що таке Орден і чому він має шукати її маму? І хто такий Вірт?  Адже мама чітко сказала:"... Тоді Вірт доклав всіх зусиль,  щоб захистити мене і нашу дочку від неї...". Що це означає?  Яку і чию дочку?  Риську?  Чи може у мами є інша сторона життя,  і вона приховує,  ще одну дитину?  Ориська потрясла головою.  Та ні,  не може цього бути!  Її мама не така,  не могла так вчинити... 

   Після двох годин роздумів дівчинка вирішила повернутися до цієї теми пізніше.  Ну ж не піде вона,  і не скаже в обличчя мамі: "Мамо,  я сьогодні бачила тебе в супермаркеті.  Ти говорила з такою рудоволосою і я не хотіла вам мішати тому підслухала.  Мамо,  у мене є кілька питань.  Хто такий Вірт і хто така "наша дочка",  чому ти не говорила мені про свою сестру,  чому вона під вартою,  і що  таке Орден? ".  Ні!  Це було б по дурному тому дівчинка вирішила поки що мовчати. 

   День добігав кінця. Мама приходила з роботи пізно,  і Риська уже спланувала,  що їй робити.  Вона не могла сьогодні поглянути мамі в вічі,  надто добре ненька знає дівчинку.  

   Щойно почувся скрип вхідних дверей  Риська кинулася в ліжко по вуха натягнувши ковдру.  Мама прийшла до доньчиної кімнати,  шумно видихнула і зачинила двері. 

  Почувся звук телебачення.  Сьогоднішній вечір не був винятковий.  Як завжди мама до пізньої ночі дороблятиме свої проекти,  звіти і документи. 

   А час ішов...  Дівчинка вже й справді дуже хотіла спати,  тому старанно прикривши повіки вона подумала,  що сьогодні на диво швидко засинає і це вельми здивувало її. 

 

                    * * * 

 

- Рисько,  вставай,  а то не дай Бог проспиш.  Маркінси вже давно збираються...  -  над Ориською нахилилася мама.  У неї були нафарбовані червоним губи,  на повіках чергувалися сині з блакитними тінями,  мамині улюблені срібні сережки,  що звисали тонкою цепочкою і акуратно зібране в товсту гульку волосся -  Але я вирішила,  що розбуджу тебе пізніше за них, ти ж не, якась там Маркінс,  ти - Ярема. 

    Чому Ярема?  Тому що у Ориськи таке прізвище.  Так,  згодна,  дивне і не стандарте прізвище проте таке було у Орисьчиного батька,  її мама любить це прізвище і вона гордо його носитиме. 

   Риська протерла руками очі і підвелася.  Одягнувшись в спортивний костюм,  вмивши обличчя і заплівши хвоста вона пішла на кухню. Годинник показував 5:15. Спати дуже хотілося, проте дівчинка вміла терпіти та й до табору поїхати хотіла.

 -  Рисько,  я там омлета приготувала -  Почувся мамин голос,  а потім вона продовжила говорити по телефону.
Ориська поснідала і підійшла до мами. 

 - Добре...  Бувай...  -  вона вимкнула мобільник і втомлено видихнула -  Маркінси вже на тебе чекають.  Вони відвезуть вас з Максимом на вокзал. - мама глянула на неї і усміхнулася -  Рисько,  це дуже гарний табір в Карпатах і ми з Мариною впевнені,  що вам сподобається. Рисю,  якщо ти не... 

 - Хочу,  мамо,  я хочу поїхати. -  перебила її дівчинка. 

 Мама усміхнулася знову. 

 - Добре,  Маркінси уже чекають. -  вона була одягнена - Рисько,  мушу бігти.  Робота не чекає. 

 Мама ніжно поцілувала її в щічку. 

 - Бувай. 

 Дівчинка дістала валізу,  рюкзак, глянувши на свій дім востаннє цього місяця вона вийшла з квартири.  На площадці вже стояв набурмосений Макс.  Він був одітий в червоний батнік і чорні штани.  Хлопець римітивши Риську граційно поправив  "синю"  зачіску.  Дівчинка мимоволі пирхнула,  дуже він їй потрібен. 

     З прочинених дверей квартири Маркінсів вийшов Михайло Семенович.  Він байдуже глянув на Риську і поклав поруч з валізою рюкзак.

- Ну що ж,  молодьож,  рушаймо?  -  якось на диво нудно заговорив він. 

   Чоловік схопив Максимову валізу і рушив було до Риськи проте та уже зіскочила з першого десятка східців тримаючи в руках свою сумку. 

   Михайло Семенович знизав плечима і рушив за дівчинкою.  Проте на самого Максима це вплинуло дужче.  Він широко розкривши очі дивився чи то на Риську,  чи то на батька...  Пройшла секунда і він кинувся за ними.  Наздогнавши,  юнак одразу відібрав валізу у тата і заходився сам її нести.  Проте Риська помітивши цю картину насмішкувато пирхнула.  А отак йому! Буде знати,  як це приємно.   

  Новенький BMW темно синього кольору стояв прямісінько біля під'їзду. Автомобіль коротко півкнув роблячись доступним і Михайло Семенович відчинив багажник. Діти слухняно вкинули свої валізи і залізли в машину. В салоні пахло м'ятою і лимоном. Мотор завівся і авто рушило. Риська сиділа поруч з Максимом і їй зовсім не хотілося з ним язиками чесати,  проте в нього здається було інше бажання. 

- То що,  мала,  рада,  що ми їдемо?  -  він знову поправив свою зачіску і скоса зиркнув на дівчинку. 

Риська спалахнула.  Як він сказав?  Мала? 

 - Як ти мене назвав?  Мала?  -  зашипіла Ориська. 

 Той тільки насмішкувато зиркнув на неї. 

 - Так,  а ти,  що не дочуваєш,  -  і хлопець наче навмисне додав -  мала? 

 - Ти страх втратив,  га? 

 Добре,  що Михайло Семенович їх не чув,  дуже був зайнятий розмовою по телефону. 

 - Дорогенька,  ти думаєш я не помічаю,  як ти дивишся на мене?  Я звісно все розумію,  але...  -  Максим зробив коротку паузу,  зміряв її поглядом -  Але ти трохи не в моєму смаку.  Тому я пропоную бути друзями. 

 Максим простягнув їй руку.  Риська зміряла її не приязним поглядом і засичала:

 - Ти божевільний,  Маркінс,  та я на тебе зроду віку не подивилася б.  Та й що ти взагалі... 

 - Виходимо.  -  почувся голос Маркінса старшого -  Ми приїхали на вокзал. -  і він вийшовши з салону подався до багажника. 

 Обоє пасажирів вийшли також.  В Рисьчиній голові лютувала буря.  Та як оцей жалюгідний Маркінс може думати про те,  що вона щось до нього відчуває.  Дівчинка точно знала -  їй на нього все одно,  Максим дуже дратував її і ця ненависть ніяк,  ну просто ніяк,  не могла перерости в щось інше.  Риська це точно знала.

 Діставши валізу вона байдуже глянула на Михайла Семеновича і дочекавшись поки цей дурноверхий Максим дістане і свою сумку рушила за Маркінсом старшим. 

    Вокзал...  Це місце завжди асоціювалося в Риськи з чимось особливим, з чимось не збагненним.  От і зараз ранковий вокзал надихає на подорож не важливо куди,  важливо яку. 

     Вони ввійшли у приміщення.  Не зважаючи на ранній час біля кас стовбичили люди вишикувавшись у невеликі черги. 

 - Ходімо,  уже 5:45, ваш поїзд рушає о 6:00. -  Михайло Семенович почухав лису потилицю і почав діставати з кишені гаманця квитки. 

     Вони знову вийшли на вулицю. Прохолодний ранковий вітерець з легка дмухнув.  Переступаючи через колії вся компанія ішла на платформу номер 3. Риська йшла широким швидким кроком.  Позаду тяжко дихаючи крокував Максим. 

 - Що,  тяжкенько?  -  трохи уповільнила крок і обернулася вона. 

 - Навіть не відчуваю нічого - стрепенувся хлопець і вдав наче йому легко іти -  Слухай,  ти думаєш я нічого не помічаю?  Ти ж хочеш привернути мою увагу,  чи не так?  Така вся тяжко доступна.  Але мушу тебе розчарувати.  Мене тяжко доступні не цікавлять,  та й такі як ти теж ні.  Тому вибач,  але я краще перепрошу в Ірки. -  він коротко хихикнув,  а Ориську ці слова заділи.  Що?  Оцей от пришелепкуватий Маркінс далі продовжує насміхатись?  Чому,  от чому йому так кортить її діставати? Дівчинка вже було рота роззявила щоб відповісти,  але вони саме підійшли до свого вагона. Риська мимохідь подумала: "От тільки най ще раз спробує сказати щось на подобі цього в потязі,  тоді не врятує його жодна людина. " Її думки перервала провідниця.
- То ви в табір 
їдете? -  втикнувши носа в якісь документи,  що їй подав Михайло Семенович заговорила білява,  низенька провідниця років 25. 

 - Так -  ледве чутно побуботіла пробурмотіла дівчинка втупившись в землю.  

  Проте її голос заглушили слова Максима. 

 - Давайте,  скоріше показуйте нам наші ліжка і поїхали. Я страх,  як хочу спати.  - він позіхнув прикривши рота долонею. 

 Провідниця байдуже зиркнула у його сторону і так само байдуже пробубніла:

 -Можете заходити. -  вона віддала якісь папери Маркінсу старшому і відійшла в сторону відкриваючи цим прохід. 

 Дівчинка першою підскочила відштовхуючись від бруківки до середини. Пройшла трохи вперед і взяла свою валізу,  що їй уже подавав Михайло Семенович. 

 - Пройди трохи вперед -  Почувся його голос, проте Риська і без того знала,  що їй робити.  За секунду,  дві вони втрьох крокували вагоном. 

 З привідчинених дверей - їздилок виднілися інші пасажири.  Всі вони здебільшого спали,  тільки зрідка можна було побачити,  як хтось лише готується до сну. 

 - Вам в купе під номером 7. - тихо проговорив Маркінс старший. 

 Максим незадоволено пробубонів:

 - Скоріше вже б спати. -  він демонстративно прикрив рота позіхаючи. 

 Риська скривилася.  Для чого він це робить?  Показати,  що йому байдуже?  Чи може він просто не вміє терпіти?  Ориська знала, що їй його не зрозуміти. 

 Ось вони знайшли своє місце.  Дівчинка зайшла першою.  На верхній полиці розляглася дівчинка років 13-14. У неї було гарне темне волосся до плечей,  карі очі і доволі симпатичне обличчя .  Дівчинка не спала.  Вона лежала закинувши ліву ногу на праву. На нижній полиці заклавши руки за голову спокійно лежав світловолосий хлопчина теж років 13-14. З виду,  він був достатньо високий і худорлявий.  Здається він спав. Риська не бачила тільки одного -  того,  що мовчки розлігся і обернувся обличчям до стіни.  Проте він видався їй доволі міцної статури. 

 Вона пройшла дальше і зайняла свою полицю. Старе псевдо-ліжко обшите коричневою шкірою не привітно скрипнуло щойно дівчинка поклала на нього свою валізу. 

 - Орисько,  Максим буде в купе під номером 14. -  до неї говорив Михайло Семенович.  Він знову почухав свою лису потилицю і продовжив -  Потяг от - от вирушить так що я напевно піду.  Мама просила передати,  щоб ти була слухняною та ввічливою,  не забувай про це. -  чоловік махнув їй рукою наостанок і причинив двері - їздилки. 
    Риська закотила очі.  "Просила передати, щоб ти була слухняною і ввічливою..."  Ой,  можна подумати,  що вона не є "слухняною"  і "ввічливою". 

 - Що, дістали постійні докори батьків?  -  почулося з верхньої полиці. Дівчинка обернулася до неї. 

 Риська натягнуто посміхнулася. 

 - Та так,  трохи.

 Незнайомка легко сплигнула з верхнього псевдо-ліжка, неначе вона робила це постійно і сіла на нижнє, де саме мирно сопів світловолосий юнак. 

 - Ану, посунься я й так знаю,  що ти не спиш,  притворюга.  -  дівчинка не милосердно штовхнула хлопчину під бік ліктем і той скривившись підхопився. 

 - Звідки ти знаєш? - він потирав підбитий бік. 

 - Слухай,  не бубни,  краще подивися на нашу сусідку- вона сказала це досить голосно і Риська мимоволі глянула в бік третього сусіда. 

 - Не переймайся,  він зараз спить як убитий,  думаю,  його навіть танки не розбудять -  трохи тихіше проговорила дівчинка і Риська хитнула головою. 

 - Віртуальні ігри?  - уточнила. 

 - Та де там,  -  долучився до розмови і світловолосий,  його погляд трохи розгубився тому замість нього продовжила сусідка:

 - Просто він у нас любитель нічних прогулянок,  іноді -  підморгнувши заговорила вона. 

 - Тоді ясно - силкуючись запхати валізу під полицю проказала Риська. 

 - Допомогти?-  почулося дівоче і чиїсь руки торкнулися темно синьої обшивки Орисьчиної валізи. -  Мене, до речі, Лізою звати.  -  після того як вони спільними  зусиллями помістили сумку під лавку привіталася дівчинка і простягнула руку. Ориська потисла її у відповідь. 

 - А мене,  Орися,  проте для друзів просто Риська. 

 - А я Марко. -  простягнув руку і хлопчина по-смішному показавши кумедну гримасу.  Він одразу розсмішив дівчат.  

 - Приємно познайомитись - силкуючись придушити сміх, потисла руку дівчинка. 

 Марко знову посміхнувся. 

 - А хочете фокус? - Він підійшов ближче до верхньої полиці, де саме спав їхній сусід та взявши пляшку з водою почав лити тонкою цівкою води на бідолаху.

 - Ей,  Ніку,  вставай.  -  Ориська скривилася.  Ну для чого так тормосити бідолашного.  Проте, її роздуми перервав інший голос:

 - Ти страх втратив,  Марку.  Відчепися,  дай поспати!  -  хлопчина штовхнув свого кривдника ліктем і ближче підсунувся до стіни -  Кріль мальований! -  тихіше додав і здається заснув знову. 

 Ориська від здивування підскочила. Кріль мальований?  Це ж її слова.  Дивно... 

 - То як може чаю вип'ємо. -  Ліза посміхнулася. -  Провідниця от - от прийде. 

 - Так,  так я не проти випити чогось гарячого.  Дорога напевно довга.  -  знову розлігшись на полиці заговорив Марко. 

 - Довга,  довга.  -  і собі усміхнулася дівчинка -  Ми ж в Карпати їдемо,  це серйозне діло. 

 Ліза просто усміхнулася і присіла на нижнє псевдо-ліжко біля Риськи. 

 - Слухай,  а ти не знаєш,  де тут можна поїсти?  -  тихіше почала вона.  Видно пожаліла Ніка -  Від ранку нічого не їла. 

 - Та ні,  не знаю.  Проте на наступній зупинці ходитиме жіночка.  Їх тут багато і продають вони різне від сухих,  хрустких паличок до свіжоспеченої булочки. 

Ліза приклала руку до живота. 

 - О,  а довго до тієї зупинки?  -  скривившись запитала та. 

 Ориська пожаліла дівчинку. 

 - Здається,  до неї 2 години. 

 Ліза тихо простогнала. 

 - О!  Я не проживу ще 2 години,  якщо хоч чогось не перекушу.  Марку! 

 - А,  що я?  -  він теж приклав руки до живота. -  Ти вибачай,  але всі мої запаси ми з'їли ще 2 години назад. І ти стовкла найбільше. Так що терпи. 

 Ліза пирхнула. 

- Скільки там твоїх запасів було. Один сендвіч, варене яйце і одна помідора. 

Марко скривився.

- А що ти собі думала? Я брав тільки для себе одного,  а тут ти навалилася: "Тобі,  що жаль?  Давай сюди,  я їсти хочу!"  -  він іронічно схопився за живота. 

 Ліза набурмосилася. 

 - А що я зроблю?  Така моя природа. - 

 Риська мимохідь хихикнула,  проте здається вони її не почули. -  Слухай,  а може в нього,  щось є?  -  вона кивнула в бік сплячого сусіда. 

 Марко здивовано підвів брову. 

 - Ти що?  Оцей от,  може днями не їсти і нащо йому взагалі,  щось з собою брати якщо він може зловити собі... -  хлопець притих. У нього був такий вигляд,  наче він бовкнув,  щось секретно важливе. 

 Ліза глянула на нього вбивчим поглядом, а Ориську ці слова вельми здивували. 

 - Зловити?  Це як?  -  вона блимнула очима на співрозмовників. 

 - Так то Марко пожартував так.  - почала було Ліза -  Зовсім не вдало пожартував,  чи не так,  Марку? -  дівчинка глянула на нього злісним позирком. 

 - Так,  так,  зовсім не вдало.  -  юнак стрепенувся і тут в їхнє купе зайшла провідниця. Та сама дамочка з білявим волоссям та зеленими очима.  На ній була спідниця та піджак синього кольору,  біла сорочка з пухнастим жабо,  волосся спадало короткими кучерями,  дівчина закусила губу і сонно проговорила:

 - Бажаєте кави,  чаю,  води газованої,  не газованої,  соку мультифруктового,  морквяного,  компоту,  молока. -  провідниця потрясла головою -  Ой,  соку,  компоту та молока уже немає.  То щось замовлятимете? 

 - Мені,  будь ласка,  чаю. -  швидко проговорила Ліза і благально додала -  А щось поїсти у вас не знайдеться? 

 Провідниця позіхнула прикривши рота долонею. 

 - Крім халви нічого. 

 Ліза скривилася. 

 - Ні,  дякую,  халви не потрібно. -  було видно,  що вона не любителька халви. 

 - А вам чогось принести?  -  звернулася до Ориськи та Марка жінка. 

 - Мені кави,  будь ласка.  -  замовила дівчинка. 

 - А мені чаю. -  Марко запитально глянув на Лізу.  -  Може йому кави замовити? -  хлопець кивнув у бік Ніка. 

 - Можна, а то наша спляча красуня не зможе прокинутися.  Нік любить каву. 

 Провідниця ще раз позіхнула. 

 - То два чаї і дві кави? 

 - Так так.  -  підтакнула Ліза і жінка зникла за дверима-їздилками. 

 - Ніку, ей, ми тобі кави замовили,  чуєш? -  Марко весело пирхнув. З верхньої полиці почулося сонне "Угу". 

 - Добре нам,  ми не нічні птахи,  -  влягаючись біля Риськи веселенько промимрила Ліза-  Слухай,  Рисю,  не хочеш поспати на верхньому лже-ліжку,  а то мені трохи лячно,  воно вузьке,  а я в ночі тормошуся.  То як? 

 Дівчинка знизала плечима. А й справді,  що їй там поспати на верхній полиці?  Та й привикла вже так,  почало подобатися зверху спати. 

 - Звичайно -  посміхнулася вона -  люблю спати зверху,  я вже звикла.  Уяви,  тричі їздила в поїзді,  і тричі спала на верхній полиці. 

 Ліза усміхнулася. 

 - Дуже дякую,  бо я вже думала,  що звалюся з відти. Слухай,  а можна тебе Рисею називати? 

 Риська блимнула очима. Її ніхто так не називав,  але звучить доволі гарно: Рисю,  Рися,  Рисею. Хм...  Цікаво... 

 - Так,  можна. 

 - Чудово,  -  Ліза закинула ногу на ногу і заклала руки за голову. 

 - Вам спати не хочеться,  -  позіхнувши промимрила Риська. 

 Обоє: Ліза та Марко,  здивовано перезирнулися. Вони весело пирхнули. 

 - Ще одна нічна пташка,  -  стримуючи сміх проговорив Марко. 

 - Якщо хочеш спати то залазь на верх.  -  посміхнулася Ліза. -  Ми з Марком в ніч спимо,  а оцей от, -  вона кивнула в сторону іншої верхньої полиці де спокійно спав Нік -  любитель нічних прогулянок,  як мертвий з ранку спить,  проте ми його завжди наказуємо: "Спи вночі!",  навіть снодійне підсипали... 

 - Нічого не бере,  -  похитав головою Марко -  проте він практикується спати вночі,  і знаєш,  в нього трохи виходить.  А ще,  Нік просто обожнює каву з молоком.  

 - Не просто обожнює,  кава для нього все!  -  діставши зі столу книжку продовжила Ліза. 

 Марко взяв мобільний телефон і буркнув:

 - Він такий... 

 Хлопець не встиг доказати,  бо зверху з полиці почувся голос:

 - Закрийте роти і дайте поспати,  а то я з вас шкуру знімлю,  ви мене знаєте. 

 Ліза відклала книжку,  Марко перестав дивитися в мобільник.  Всі поглянули в гору,  на верхню полицю. Ліза пирхнула:

 - Ну,  ну...  Ніку,  вставай,  вже 6:20, а ти ще спиш. Ми вже давно на ногах. 

 Проте здається Нік не збирався прокидатися. 

 - Я не ви,  я не жайворонок і не лелека,  я сова і якщо ви хоч слово ще скажете я роздеру вас на клапті. -  і він здається знову заснув. 

 Марко пирхнув і повернувся до телефону,   Ліза закотила очі і знову захопилася читання книжки. 

   Риська вже почала залізати на свою верхню полицю,  як тут двері-їздилки знову трохи відсунулись і до їхнього купе ввійшла провідниця,  тепер до її піджака був прикріплений бейджик і на ньому чорними літерами написано "Сушак Іванна Василівна провідниця  вагону 3"

 Жінка пройшла до купе і поклала на маленький столик чотири горнятка з залізними ручками.  В двох горнятках пашіла парою темна кава,  а в інших двох - чай. Провідниця дістала з кишені піджака два пластикові пакетики з вершками, чотири паперових з цукром і поклала поруч чотири залізних ложечки. Жінка кивнула і вийшла причинивши двері-їздилки. 

 - Ну нарешті, -  підхопилася Ліза і кинулась до свого горнятка.  Вона розірвала паперового пакетика і висипала білий цукор в свій чай.  -  Обожнюю чай. 

 - І я -  Марко і собі підхопився і заходився розмішувати чай залізною ложечкою. 

 Ориська сплигнула з драбинки і присіла поруч з Лізою. Та подала дівчинці її горнятко з кавою і трохи скривилася. 

 - Не люблю каву.  -  пробубніла вона. 

 Ориська розірвала паперового пакетика,  висипала білий цукор та вилила вершки у каву. Спробувала.  Напій був доволі смачний і солодкий. 

 - Ооо!!! - тихо простогнала Ліза -  Від чаю ще більше їсти захотілося!  -  вона відклала горнятко і схопилася руками за живота.  Тут таки Риську осяяло. Вона згадала,  що в рюкзак ще з вечора поклала пачку крекеру,  зефірки в шоколаді,  печиво та інші смаколики. 

 - Зараз я вас врятую!  -  вигукнула дівчинка і з верхньої полиці почулося тихий стогін. 

 - Я ж просив! - хлопець довбоснув грюкнув кулаком по м'якій обшивці,  але не збирався вставати. 

 Ориська почала шукати свого рюкзака. Але виявилося,  що замість її чорно-коричневого шкіряного рюкзака,  під лавкою зігнутий у четверо лежав великий червоно-чорний портфель.  Щойно вона його дістала як по цілому їхньому купе розійшовся жахливий запах.  Марко скривився і відвернувся,  Ліза зацікавлено підійшла ближче але закрила носа рукою. 

 -  Сумніваюся, що тут є щось їстівне. -  вона скривившись оглянула рюкзака. 

 - Це не мій!  -  вигукнула Риська і почала його розкривати.  Виявилося,  що то так тхнув ход-дог. Дівчинка не наважилися щось з відти дістати. -  Клятий Маркінс!  -   просичала дівчинка застібаючи блискавку на рюкзаку.  Це був портфель Максима. Вона впізнали його старий пошарпаний та грязний брудний рюкзак. 

 - Зачекайте на мене.  Я швидко!  -  і Ориська вискочила з купе в коридорчик. «Потрібно віднести Маркінсу його бомбу - смердючку!" подумки говорила дівчинка. 

      Так,  який там номер?  15 чи 16? О!  Здається 11. Дівчинка відсунула дверцята-їздилки,  але крім чотирьох дівчат вона не побачила нікого.  Одна з них,  з коротким рудим волоссям саме стягала з себе чорні штани.  Примітивши Ориську, вона голосно пискнула і мало не закричала:

 - Геть звідси!  Я закличу провідницю і вона висадить тебе на першій же зупинці! 

Дівчина ще щось кричала але Риська вже давно засунула двері-їздилки і рушила далі. Дівчинка згадала слова Маркінса старшого.  Так!  Максим же в купе під номером 14. Вона різко рвонула до купе під номером 14, шарпнула двері-їздилки і одразу помітила Максима.  Хлопець розлігся на нижній полиці скрутившись калачиком. Ориська шаснула до нього навіть не помічаючи трьох інших хлопчаків,  що побачивши дівчинку вибалушили на неї здивовані очі. 

 Риська почала трусити сплячого Максима.  Той тільки бурчав:

 - Я не хочу... Я хочу спати... Чого тобі треба? 

 Врешті решт хлопець прокинувся,  сів на лавці і сонно пробубнів:

 - Що ти хочеш?  -  він накинув на плечі старе покривало. 

 Риська кинула йому під ноги смердючий рюкзак. 

 - Що це таке?  -  карбувала вона кожне слово. 

 Максим здивовано глянув на сумку. Вдихнув повітря і скривившись сахнувся. 

 - Що ти з ним зробила?  -  затуляючи носа руками буботів він.

 - Я?  -  Ориська пополотніла -  Віддай мені мого рюкзака і розійдемося по хорошому. 

 Той здивовано глянув на неї і пирхнув. 

 - Ти божевільна?  Спершу почисть мою торбу,  а тоді поговоримо. -  він демонстративно влігся на лже-ліжку показуючи,  що не збирається говорити. 

 Ориська спалахнула.  Що?  Він вирішив,  що вона чемно, як якась прислуга буде виконувати його накази?  О,  ні,  дорогенький!  Цього не буде!  Ні-ко-ли! 

 - Давай,  розійдемося по хорошому.  Ти мені мій рюкзак,  а я тобі твій.  -  дівчинка ледве стримувалась,  щоб не довбаснути його під бік. -  Добре? 

 - Успокійся,  мала.  -  знову закривши очі буботів він - Я сказав,  що не дам тобі твою сумку,  поки не почистиш мою торбу. Ясно? 

Риська стиснула кулаки. Що він собі дозволяє?  Хіба це вона зробила так,  щоб оця от торба так жахливо тхнула?  Та це все через отой хот-дог,  через всю ту хімію,  що Максим туди поклав! 

- Так що давай, іди чисть мою торбу. Давай, давай.  -  він помахав рукою і дівчинка не стрималася. 

 - Ну все,  Маркінс,  тобі кінець!  -  вона схопила його за плечі і той з переляку слухняно скочив на ноги. Риська штовхнула його в коридор і він з гуркотом повалилася на якогось хлопчину. Проте Максим упав на підлогу впершись прямісінько ліктями. Хлопчина якого цей пришелепкуватий Маркінс мало з ніг не звалив стояв рівно, як нічого не бувало. Риська не помічаючи його кинулась на Максима.  Той встиг тільки на спину обернутися.  Він почав відповзати,  наставляючи руки вперед і мимрити щось таке:

 - Та я пожартував,  та чого ти Рисько,  та успокійся, будь ласка, не потрібно. 

 Зараз він був схожий на підбите цуценя. Проте Риська вже не могла стриматися.  Як же він її дістав!  Постійні насмішки, докори,  образи.  Ну все,  зараз вона помститься. Де краще пасуватиме синець?  Під правим чи під лівим оком?  Вона було кинулася на нього,  але хтось міцно схопив її за талію. 

 - Ееееее..  Не треба кровопролиття.  Подумай сама,  кому ти цим краще зробиш?  Ну нехай,  у нього буде синець. Але коли його батьки про це дізнаються вони точно тебе по голівці не погладять.  Ти що не бачиш,  що він і так нюня,  мамин синок, тільки крутого з себе корчить.

 Риську трохи заспокоїли ці слова і вона перестала пручатися. 

 - Отак. Спокійно.  -  продовжував говорити він. -  А ти що тут стоїш?  Чухрай звідси,  і скажи спасибі,  що я був поруч,  а то вона тебе роздерла б. 

 Максим перелякано зиркнув на Риську і швидко чкурнув у своє купе,  він приніс її рюкзак і знову зник причинивши дверцята-їздилки. 

 Риська віддихавшись обернулася. 

 - Ну що ж ти так? Я думав у нього інфаркт станеться ще до того,  як ти до нього йшла рвати і бити. -  він усміхнувся. 

 - Угу, нема чого до мене чіпатися. 

 - Ясно,  ясно... То я піду.  -  він позіхнув,  усміхнувся і пішов геть. Риська постояла,  ще секунду,  дві і схопивши свого рюкзак теж пішла в своє купе. 

 Щойно  вона ввійшли в своє купе, як раптом помітила дивну картину. Ліза сиділа на лаві спершись спиною об стіну і підігнувши коліна до грудей, Марко сидів біля столика і попивав чаю. Але найнесподіванішим для Риськи було побачити того юнака,  що врятував Максима від неї.  Він був доволі високим,  з темним волоссям і глибокими блакитними очима. Як дівчинка і передбачала,  цей хлопчина був достатньо міцної мускулатури.  Зараз він стояв до неї спиною.  Здавалося,  що він щойно переодів футболку.  Хлопець поправляв низ футболки і обернувся. Його ліва брова одразу підскочила вгору. 

 - Поки ти спав,  Ніку,  у нас з'явилася сусідка.  - посміхаючись заговорила Ліза.  -  Знайомся це Рися, Рисю це Нік. 

 Нік посміхнувшись простягнув руку і все одно підвів ліву брову. 

- Ми частково знайомі -  пирхнув він. 

- Як?  -  пополотніла Ліза. -  Коли?

 Риська потисла руку і натягнуто посміхнулася. 

- Довго пояснювати.  -  проговорив Нік. 

 - Рисю,  -  спохопилася Ліза -  ти ж мала нас "врятувати"! 

 - Так  -  кивнула дівчинка -  Ось. 

 Вона почала діставати з рюкзака пакети та пляшечки. Ліза схопила пачку з крекером. Швидко розпакувала упаковку і почала їсти фігурні печенька. Марко теж накинувся на перший ліпший пакет. Як виявилося,  це були кукурудзяні палички. Обоє жадібно наминали "здобич" і запивали їжу чаєм. 

 - Хочеш?  - простягаючи пачку крекерів Ніку не чітко проговорила Ліза. 

 Той наставив руки в перед. 

 - Ні,  ні дякую.  Ти ж знаєш я не голодний. 

 Ліза пирхнула. 

 - Щастить людям. Не то що ми з тобою,  Марку,  га? 

 Хлопець жуючи кивнув. 

 Риська присіла на псевдо-ліжко і поглянула на друзів.  Проте в голові майоріла думка: а чи може вона назвати їх друзями?  Чи хочуть вони з нею дружити?  Можливо...  Вона стряснула головою. Ні такого бути не може. Ні! 

 - То як,  ми друзі?  -  вирвалося в неї. Обоє глянули на неї трохи здивовано. Перезирнулися. 

 - Звичайно,  Рисю -  посміхаючись заговорила Ліза -  По-перше,  ти нас врятувала від голодної смерті -  іронічно проговорила вона -  По-друге,  ми більше нікого тут не знаємо,  і по-третє,  Нік і так не дозволить нам з кимось іще познайомитися.  -  вона замовкла,  наче сказала,  щось зайве,  щось секретне. Марко спохмурнів і опустив голову.  А Нік одразу посерйознішав. Тільки Ориська не знала про що йде мова. 

 - Чому не позволить?  -  вона запитально глянула на Ніка.  Той кинув на неї байдужий позирки і проговорив мало не крізь зуби:

 - А це,  не твого розуму діло,  приземна.

 Він розвернувся і швидким кроком подався геть з купе. 

 Марко трохи підвів погляд та й Ліза наважилась поглянути на Ориську. Обоє зиркнули в сторону дверей-їздилок і Ліза почала:

- Я б хотіла тобі розповісти, ти з вигляду хороша і розумна -  вона натягнуто посміхнулася.  -  Але я не можу.  Заборонено.  Ти не зрозумієш,  та й Нік мене уб'є якщо я хоч словом обмовлюся. 

 - Ти не зважай на його поведінку -  долучився до обговорень Марко -  Він взагалі хороший. Проте життя в нього склалося не дуже добре. -  тихіше додав він. 

 - Чому не дуже добре?  -  запитально глянула вона на друзів. 

 Обоє перезирнулися. 

 - У нього померли батьки.  -  тихо промовила Ліза. 

 - Коли йому було 6.-ще тихіше додав Марко. 

 - На його очах - ледве чутно промовила Ліза. 

   - Ого,  -  тихо пробубоніла Риська. 

 - Ще,  б пак.  -  вже трохи голосніше говорив Марко. -  він не любить про це говорити. 

 - А ти б любив говорити про те як твоїх батьків вбили?  -  пирснула Ліза. 

 - Ну...  -  Марко тихо пирхнув. 

 Ліза додала:

 - Давайте не будемо про це говорити. 

 - Добре -  кивнули і Риська, і Марко. 

 З коридору почулося:

 - Дорогі діти,  ми підїжджаємо.  Можете починати одягатися. -  здається це говорила та білява провідниця. 
- Що ж,  одягаймося?  -  весело кивнула Ліза наче щойно не було цієї всієї розмови. 

 - Угу, - тихо пробубоніла Риська. 

 І вся компанія почала збиратися. 

 - А Нік?  -  коли все вже було майже зібране запитала Риська. 

 - А,  та Нік сам збереться.  Та й скільки там у нього речей?  Один лиш рюкзак...  -  говорила Ліза. 

 -... Як і в усіх хлопців.  -  додав Марко і посміхнувся. 

      Двері-їздилки відсунулися і з'явився Нік. Він мовчки зиркнув на Риську і рушив до нижньої полиці.  Хлопець одною рукою підняв лавку і дістав звідти свого рюкзака. 

 - Ну,  що ж, ідемо?  -  він трохи підвів брову. 

 - Так,  так. -  посміхнувся Ліза і ближче ступивши до Ніка пробубоніла -  Ти де був? 

 Той тільки глянув на дівчинку. 

  Виходимо!  -  почулося з коридору і компанія рушила до виходу - Шикуємось по парах!  

Як виявилося,  майже всі вийшли на коридор,  вишикувалися по двоє і вже чекали на наступні слова вожатого. 
Риська глянула у вікно. Там вже ясно світило сонце гріючи землю теплим промінням. 

- Я хвилююся -  почулося Лізине -  А ти,  Рисю? 

 - Та так,  трохи.  -  посміхнулась дівчинка.  Чомусь в неї було дивне відчуття,  наче їй щось не договорюють. 
- Просимо виходити! - почулися слова вожатого. Вожатим був хлопець років 20-25, у нього було руде волосся і така ж руда щетина. Всі троє вожатих були одягнені в зелені футболки з намальованими деревами. 

 Юрба рушила. За кілька хвилин дівчата теж спустилися з вагона і Ориська завмерла.  Тут було так чудово!  В повітрі пахло деревом і зеленню,  літали птахи в небі,  навіть вокзал тут був інший.  Бруківка викладена темним каменем,  кам'яні статуї,  неймовірно красива арка. Здавалося все,  все було тут іншим. 

 - Тут класно - почулося Лізине. 

- Ага - майже не чуючи подругу сказала вона. 

 - Рушаймо!  -  почулося знову і група рушила. 

 Дівчата ішли вперед,  а за ними крокували хлопці. 

 - Шановні,  зараз ми будемо забирати у вас валізи,  а ви сідайте в автобус,  що відвезе вас до табору. 

 - Я вже думала ми приїхали,  а тут в автобус -  закотила очі Ліза. 

 - Нічого, - говорив ззаду Марко - якось прорвемся. 

 Червоний автобус стояв трохи віддалік на парковці. Рися не помилилася.  Тут все було іншим. Навколо будівлі вокзалу юрмилася купа народу. Півколом вишикувалися столики накриті вишитими скатертинами.  Тут продовалося все,  від мініатюрних кугутиків з сиру до коврів з натуральної шерсті. Ориська роззирнулася.  Навіть повітря тут було іншим. 

- Рисько,  хутчіш.  -  проговорила Ліза і схопивши дівчинку за руку кудись потягла. Риська мирно ішла за подругою. 
     Нарешті вони дійшли до автобуса.  Зайнявши свої місця дівчата знову розговорилися. 

 - А де хлопці?  -  тихо запитала Риська. 

 Ліза роззирнулася. 

 - А он вони!  -  вигукнула вона -  Образилися. Вірніше образився. Нік він такий. 

 Риська озирнулася.  І справді,  на задніх сидіннях сиділи хлопці. Дівчинка помітила,  як до цих двох прямував Максим і вона мимохідь скривилася.  Ти подивися,  який він веселий, який усміхнений.  Видно знайшов вже собі "сторожових собак".  За хлопцем ішли двоє високих хлопчаків.  Один був чорнявий і не дуже вродливий,  а другий рудоволосий та з веснянками. Здається це були ті хлопці з Максимового купе,  його сусіди. Вся їхня компанія ближче підійшли до Ніка і Марка, а Максим, весело посміхнувшись, щось заговорив.  

     Риська обернулася,  пирхнула.  Ти тільки подивися на цього пришелепкуватого Маркінса! Ще годину тому він повзав по підлозі,  просив не бити його,  виглядав як налякане цуценя! Тоді його врятував оцей от хлопець.  А тепер?  А тепер він вирішив подружитися з Ніком.  Ну він продажна собака, кріль мальований. 

    Повз дівчинку пройшла та рудоволоса,  до якої в купе вона ненароком потрапила.  Риська відчула,  як та з огидою пирхнула. 

 - Сідайте,  будь ласка,  автобус рушає!  -  до салону ввійшов рудоволосий вожатий - Зараз ми повторимо правила безпеки під час їзди в автомобілі, автобусі та в загальному в громадському транспорті...  -  і він почав довго і нудно нагадувати пасажирам правила безпеки й поведінки.  Тим часом, автобус їхав до табору.  Риська трохи послухавши вожатого обернулася до вікна. На вулиці була чудова погода,  природно красиві, витесані вітрами і дощами скелі,  високі дерева найрізноманітніших пород: ялинки,  сосни,  буки,  клени,  дуби і багато інших,  неподалік височіли гори, вкриті деревами,  крізь прочинене вікно ледь-ледь чувся шум річки та спів пташок. Як тут гарно. 

 Автобус їхав.  Краєвид за вікном мінявся, і можна сказати на краще.  Зникли високі стовпи,  що проводили електричний струм,  будинки,  баки з сміттям,  натомість з'явилися невеликі дерев'яні альтанки,  таблички з написами "Збережи ліс!",  або "Збери сміття за собою!". Мимоволі вона згадала того дивакуватого Марта з яким вона зустрілася минулого року.  Згадалися його не менш дивні слова, брошка, яку він дав їй на прощання,  розмова мами з тією рудоволосою, що тоді вони мали на увазі,  про що говорили? Згадався Нік і те про,  що нехотячи сказали Ліза та Марко? Рисьці здавалося,  що це все між собою тісно пов'язано. Але як?  І чому?  Її гризла цікавість і мрія дізнатися про це все.  Здавалося,  що вона теж є частиною цієї всієї історії. Чому?  Дівчинка не знала. Цікаво,  а багато пригод чекає на неї в таборі?  Чи зможе вона більше дізнатися про це все?  Так!  Риська поклала перед собою цю мету і вона її здолає.  Таке відчуття,  що вона просто мусить про це все дізнатися,  що вона частина цього всього.  Вона зможе,  вона мріє про це. 

 А чекає на неї багато пригод, небезпечних завдань. Вона дізнається про 7 кланів,  про манглів та про їхню силу, дізнається про себе,  про те,  на що вона здатна,  про медальйон Фрейлі,  зрозуміє хто їй друг,  а хто ні ворог.  Проте чи зможе вона зосередитись на заданій меті коли бушують почуття,  коли з'явиться перше почуття кохання.  Але до кого і як?  До приземного?  До чорнокровця,  чи може ще до когось?  Це все чекає попереду,  а зараз вона спокійно сидить в автобусі,  що везе їх до табору і навіть не підозрює,  що на неї чекає попереду. 

 

                          Це не кінець,  це тільки 

                                         початок.