Гаврада Єгор

 «Дракон: реінкарнація магії»

 

Добрий день! Мене звуть Петро. Три тижні тому мені виповнилось 27 років. Наразі я живу на фермі, яка знаходиться далеко від міста, тому моє коло спілкування зовсім обмежене. У мене є кіт Мурко, по натурі він дуже лінивий: тільки спить і їсть. Я був переконаний, що наш повільний плин життя ніщо не зможе порушити, але так здавалося лише на перший погляд…

 Був звичайний день. Я клопотався по господарству, а Мурко… А що Мурко? Він, як завжди, спав. День уже добігав кінця, літнє червоногаряче сонце потроху хилилося до обрію, я все переробив і надумав лягати спати. Тільки-но сів на ліжко, до мене прийшов мій кіт. Це видалося дивним, бо Мурко ніколи не наближався до мого ліжка у такий час. І тут (не повірите!) він заговорив людською мовою. Каже:

       - Петро, ти повинен мені допомогти!

        - Що-що? Мурко, ти розмовляєш?

        - Не зараз, будь ласка! – вигукнув Мурко.

        - Добре, але ти роз...

 Мурко перебив мене і сказав:

       - Зараз дивись мені в очі і не відводь погляду.

 З несподіванки мені не лишалося нічого іншого, як підкоритися владному голосу свого улюбленця. Я зазирнув у широко розкриті очі Мурка і відчув невагомість. Раптом все навколо стало темним, лише де-не-де повз нас пропливали яскраві зірки. Я боявся зачепити якусь із них, щоб не обпектися їхнім холодним вогнем. Так ми опинились у якомусь астральному світі, про існування якого я навіть не підозрював. Хотів запитати, де ми, але у мене перехопило подих. Мурко мабуть прочитав мої думки, бо одразу почав пояснювати:

       - Ми опинилися у ТОК, – сказав мій котик.

        - Де-де?

        - ТОК – таємна організація котів. Наша спільнота має міжгалактичний статус.

       - Ого!

 Ми летіли крізь якийсь тунель повз розпечене червоногаряче світило, від одного погляду на яке моя душа готова була заховатися у п’яти. Окрім того, мене переповнювало здивування від того, що мій Мурко, який завжди тільки їсть та спить, має таку активну громадську позицію. Так ось чому він завжди такий виснажений! Зрештою я запитав:

       - Так розкажи, як ти розмовляєш і що це все означає? Чому раніше я ніколи не чув твого голосу?

        - Це довга історія, а на нашу розмову виділено обмаль часу, тому зосередимося на головному. Колись давно Бог створив людей, землю і магію.

       - Дива! І де ця магія?

       - Вона трималася за допомогою драконів.

       - Що-що? – скрикнув я, не вірячи своїм вухам.

        - Ти спочатку дослухай! Люди не любили драконів, хоч ті їх і не чіпали. Вони вбили всіх до останнього, який жив над жерлом вулкану. Зі смертю цього дракона світ змінився: Дід Мороз перестав існувати, магічна сила свят зникла, навіть прикмети перестали діяти. І ми, ТОК, прагнемо все повернути. Наша мета – зберегти останнього дракона.

       - Як це можливо? Чому ти звернувся саме до мене?

         - Ми повернемося у ті часи і все змінимо, але ти повинен придумати, як переконати людей не вбивати дракона. Ти ж краще знаєш людську психологію.

       - Це завдання не з простих… Коли людина вирішила зробити щось, її важко переконати у протилежному. Але… Я знаю, що робити! Треба обєднати людей та дракона проти спільного ворога. Треба показати, що дракон може захистити людей від більш серйозної загрози...

Тут я прокинувся. Сходило сонечко. Я був переконаний, що мені просто наснився жахливий сон, але все було значно серйознішим. Це був тільки початок моїх пригод. До мене знову підійшов Мурко і заговорив:

       - Нам треба повернутись.

        - Так це не сон? – моєму здивуванню не було меж, але я швидко оговтався. – Добре, але як?

 Мурко дістав годинник і перевів стрілки. Настала ніч, і ми знову опинились у ТОК.

       - Я у ТОК головний. Зараз нас відправлять у V століття нашої ери. Усю ніч я думав над твоїми словами про спільного ворога, - сказав Мурко.

        - Ти щось вигадав?

        - Так, я маю тебе де з ким познайомити, – сказав котик. Тієї ж миті переді мною виникло дивне створіння. Частина його тіла була настільки прозорою, що я бачив зірки, які виглядали з-поза істоти. Верхня ж частина здавалася желеподібною. У руках істота тримала льодяні кулі. Здавалося, що її тіло позбавлене нервів, бо інакше вона б не могла тримати кулі із чистого льоду…

       - Хто це? – сказав я, злегка оговтавшись від шоку.

       - Не лякайся. Це наш друг – Алекс. Він піде з нами і трохи полякає людей. Дамо шанс драконові врятувати людство, тим самим виправдавши своє існування.

 Тієї ж миті Мурко перевів стрілки і ми опинились у темному непрохідному лісі. Я помітив, що Алекс повільно відділився від нас і полинув наввипередки.

       - Нам треба дійти до вулкану, – сказав Мурко.

        - Як?

        - По карті. Тримай знаряддя!

        - Що це? Броня, лук, меч? А де автомат, бронежилет? – здивовано вигукнув я.

        - Це V століття нашої ери!

        - Ну, добре-добре!

 Ми дійшли до якогось озера. Це були гейзери. Не встиг Мурко розповісти про техніку безпеки, як я побіг до тих гейзерів і полетів угору, підхоплений струменем гарячої води.

       - Я бачу вулкан! – крикнув я.

        - Я іду до тебе! – і Мурко теж злетів. За долі секунди ми опинились перед вулканом.

        - Як ми сюди потрапили? – я досі не йняв віри своїм очам.

        - Схоже, нас так сильно відштовхнуло, що ми долетіли сюди дуже вчасно. Он бачиш: люди, треба зупинити їх. За кілька хвилин ми можемо навіки втратити останнього дракона.

        - То побігли!

 Навколо ставало все спекотніше і ми це помітили.

       - Я більше не можу, – сказав я.

        - Так, треба щось робити… О, на нас летить дракон. Стрибай на нього!

 О-па!

       - Петро, тримайся!

        - Не можу!

 Ми з Мурком зірвались і стрімголов полетіли у жерло вулкану... Я прокинувся. Мурко знову перевів стрілки, настала ніч і ми опинились на драконі, але цього разу я тримався міцніше.

       - Дракон коливається в усі сторони. Треба щось робити! – крикнув я.

 Мурко ніжно замурчав, і це вгамувало дракона. Ми приземлилися. Люди побігли бити дракона. Але цієї миті невідомо звідки взявся Алекс зі своїми льодяними кулями. Ступаючи по повітрю, наче по кам’яній доріжці, він почав кидати кулі діаметром з 10 сантиметрів неподалік від скупчення людей. У паніці вони почали кричати, не знали, куди бігти від незвичного явища. І тут прийшов на допомогу дракон. Він роззявив свою пащу і випустив стовп вогню. Кулі, не долітаючи до землі, танули і спливали на землю краплинами теплого дощу. Поєдинок льоду та вогню тривав буквально кілька хвилин, після чого Алекс зник так само несподівано, як і з’явився.

 Приголомшені люди не могли звести здивованих очей з учорашнього ворога і в той же час свого рятівника – дракона. Ошелешені люди навіть не здивувалися, коли до них заговорив кіт:

       - Люди, забудьте свої колишні образи. Будьте мудрішими, не вбивайте дракона. Він вас захищатиме.

        - Добре!

        - Ура!!! – крикнули ми з Мурком.

        - Повертаймося, – сказав мій кіт.

        - Куди?

        - Додому!

 Коли ми повернулися, нашу ферму оточувало багато інших господарств. Люди були щасливі, дракон досі жив, а Мурко… А що Мурко? Він, як завжди, спав.