Робчинська Уляна

 Етюд (реалістичний, але нереальний)

 ***

 Увесь сумний гуртожиток, який стояв край головної вулиці, щоранку прокидався від золотих променів її волосся. Руді локони спадали на обличчя Марії, вкривали плечі та діставали самісінької підлоги, ніби намагаючись втекти, а згодом згадували про свою господарку та повертались до неї у тепле затишне ліжко.

 

***

 Не пам'ятаю, скільки часу ми знайомі, але я не можу уявити свій ранок по-інакшому. Відтак вона безпардонно вривається у мою кімнату рівно о 7:05, мугикаючи щось на кшталт «Імперського маршу», дістає з моєї шафи білу сорочку. Мою останню чисту сорочку! А потім, кинувши чергову цитату та махнувши своїм довжелезним рудим волоссям, як ніде ні в чому, зникає, заливаючись сміхом. Чому вона весь час сміється? Звідки вона взагалі бере сили на те, щоб сміятись щодня?!

***

 Скрип вентеля. Тишу (дивну як для сьомої ранку) перервав шум води. Хтось зараз точно прийде і скаже: «Гучно!», моментально роблячи з мене винного, а я відповім:

      - Ні, скоріше, холодно.

 Адже це ж так дивно, коли взимку є гаряча вода!

 Холодні краплі скочувалися по моєму тілу, летіли вниз, так і не знаючи, що зараз розіб’ються об кахлі підлоги. Так їм і треба за таку температуру!

 

***

 Я зайшов до кімнати, ще досі витираючи волосся рушником. На годиннику 7:20. Чорт! Куди зникає увесь одяг або хоча б пристойна його частина, коли я кудись поспішаю?!

      - Чудово, тапер я запізнюсь на право!

       - Ні, не запізнишся…

 Оце новина! Тепер я навіть не помічаю, коли у мене в кімнаті хтось знаходиться! На підвіконні, серед кактусів та порожніх пляшок від вина, сиділа Марія та бовтала ногами.

      - …Ти його взагалі пропустиш, збирайся, ми їдемо в Нью-Йорк!

 Ні, я мабуть чогось не розумію, але дві хвилини тому я був впевнений, що зайду до кімнати, вдягну джинси зі светром, а десь по дорозі куплю кави, але ж ні! Тепер книжки мені не потрібні. Светр… а де він взагалі?! Ну що, знову?!

      - Може, досить брати мої речі? - я глянув на дівчину.

 Кава по дорозі мені також не світить, адже біс його знає, якими дорогами понесе Марію. Мало того, тепер я ще їду в Нью-Йорк! А джинси? Ну хоч джинси мені залишили. Я підійшов до шафи, підстрибнув і забрав звідти старі «Лівайси».

      - Ну так що? – Марія кинула на мене хитрий погляд.

       - Можна подумати, ти не знаєш, що я відповім, - я підійшов до неї та легко штурхнув у плече.

 Ну ось, тепер вона знову сміється! З чого?! Чи це я надто песимістично дивлюсь на світ?

 

***

 Шановні пасажири, пристебніться пасками безпеки, літак іде на посадку.

 Ні, це ви серйозно? Невже минуло одинадцять годин? Окей, в будь-якому випадку це зараз не найголовніша проблема.

      - І як ми до міста маємо дістатись? – каже Марія, коли ми вже виходимо з аеропорту.

       - Враховуючи те, що грошей в нас вистачить тільки на український тролейбус, мабуть, пішки.

      - Якось мені ця перспектива не дуже подобається… так що… Бачиш он того таксиста? - Марія показала пальцем на чоловіка, що стояв біля машини та роздивлявся довкола, - Піди з ним поговори. Ну, чого чекаємо? Давай.

 Я зі своєю умовною англійською без особливого ентузіазму поплентав в сторону жовтої машини. Чесно кажучи, я й досі не до кінця розумів, що я забув у Нью-Йорку і якого біса я витратив ті гроші, які збирався витратити на те, щоб перевезти батьків до Львову. Але в будь-якому випадку вже пізно. Так, потрібно зібратись з думками, спокійно, мене бачать в цьому місті вперше і востаннє.

      - Hello, - якось непереконливо звучить вже з цього моменту. - Емм, I want… I am wanting… to do…

 Не вірте! Ніколи не вірте іспитам з англійської, складеним на «відмінно», адже це не має стосунку до справжнього рівня знань.

      - I want to be…

 І в цю секунду я почув звук електрошокера… Таксист лежав.

      - В машину! Та не стій же ти! – я відчув, як рука Марії тягне мене кудись, а наступної миті вже опинився за кермом.

 Я ж водити не вмію! Але часу стояти нема, тому… Зчеплення, перша передача, чому так повільно?! Третя передача… Газ! Все відбулось настільки швидко, що я не встиг отямитись, але, чорт, це примусило мене відчувати себе живим! Я сміюсь! Мабуть, вперше за довгий час. Невже?!

 

***

      - О, я ще два знайшла, - Марія витягла з кишені банкноту із зображенням Томаса Джефферсона.

       - І всього п’ятдесят чотири долари, не рахуючи грошей на квитки назад.

      - Малувато… Але нічого, викрутимся! Пішли, кави купимо, мені потрібна фотографія із старбаксівським стаканчиком.

 

 

***

 Ми сиділи на підлозі першої-ліпшої, а головне – дешевої кватири. На вулиці сутеніло, і один за одним вмикались ліхтарі. Велике місто почало наповнюватись нічним неоном. А за вікном пішов сніг. Повільний та боязкий (він же перший). І кожна сніжинка намагалась заглянути у вікно та подивитись на дівчину, про яку так багато розповідав вітер, що нерідко затримувався на підвіконні Марії та нашіптував їй таємниці порожніх дворів та вулиць. Марія шепотілася з вітром та зігрівала його теплом свого довгого рудого волосся. У такі моменти до міста приходила весна, а сніжинки так і не встигали надивитись в вікно.

 

***

 7:05. Я почув, як наближаються кроки Марії.

      - «Залізничний квиток збуджує більше надій, ніж лотерейний». Це Поль Моран, не чув?

 Мабуть, тільки вона так може – без дозволу взяти мою ж книгу, а потім питати, чи знаю я про цього автора! Я відкрив очі, провів поглядом по кімнаті і зупинився на ножі, який лежав у купі рудого волосся… Відрізаного рудого волосся! Я глянув на Марію.

      - Стоп, це що – каре?!