Козуб Аріна

 

Світанок на рідній землі

 

Глибока ніч вкрила своєю чорною шапкою землю. Замовкли пташки, не доспівавши своїх веселих пісень. Не шумить листва, не дзюрчать ручаї, не чутно голосів людей.

 

Ніч у степу… Я відчуваю спокій і нескінченну відкритість миру. Жовте сліпе око місяця дивиться на світ з безмежного простору неба, де, наче золоті монети, розсипані його надійні друзі – зорі. Такого неймовірного й уважного погляду з космосу не побачиш у місті.

 

Нічна природа ніби очаровує тебе, і ти сам не помічаєш як залишаєш їй частинку свого серця. Тобі хочеться сидіти тут, у степу, вічність і , вдихаючи свіже повітря, почути спокій і тишу…

 

Поступово ніч відступає, стає видно нечіткі силуети дерев та горизонту. Небо світлішає. Дме легкий вітерець. Землею стелиться ранкова прохолода. Природа завмирає на мить, ніби готується до дива. Нарешті біля самого горизонту спалахує сліпуча багряно-червона окрайка сонячного диску. Вона стає оранжевою, потім рожево-жовтою. І видно як сонячний диск стрімко піднімається вгору і стає неймовірних, майже космічних, кольорів, які неможливо описати словами. Вогняний шар піднімається усе вище і вище, напуваючи променями усе навколо. Сонце стало таким яскравим, що аж боляче на нього дивитися. Ще через кілька миттєвостей воно відірвалося від землі і поплило у безкрайню блакить.

 

Земля посвітлішала. Застрибали з листочка на листочок цвіркуни, у повітрі задзижчали комахи, перелетів з дерева на дерево птах, почувся шелест у траві, десь загавкав собака, скрипнули двері, почулися голоси людей. Природа ожила, готуючись до нового дня.

 

Я запам’ятаю цю ніч і світанок назавжди. Це була чарівна, неймовірна, надзвичайна мить мого життя. Іноді спокійна, тиха, погружена у дрімоту. Іноді жвава, яскрава, суєтлива. Це була та мить, яку ніколи не забудеш.