Ніткевич Маркіян

 

 Перлина

 

В сиву давнину, ще за часів Київської Русі, жили собі батько з донькою. Батька звали Гаврилом, а доньку Купава. Гаврило був вправним гончарем.

 

Одного літнього дня закінчились запаси глини і потрібно було їх поповняти, відтак гончареві треба було іти по глину до озера. Гаврило через спеку себе погано почував, тому попросив Купаву, щоб та пішла з ним.

 

Дівчинка боялась цього озера і ніколи до нього не ходила. Все тому, що кілька років назад, саме на тому озері, при таємничих обставинах, зникла її мама, тоді всі порахували, що вона втопилась. Проте Купава була хорошою донькою і хоч їй було дуже страшно, вона не могла відмовити батькові та погодилась піти.

 

Отже, Купава вирушила з батьком-гончарем по глину. Це була маленька дівчинка віком дев’яти років, середнього зросту, зі смаглявим обличчям, каштановим волоссям та блакитними, як море, очима. На ній красувався вишитий лейбик, а ноги прикривала картата, коричнева спідниця. Ходила дівчинка так само, як і її батько, босоніж.

 

Гончар з дочкою вже кілька годин були в дорозі, і от вони угледіли величезну водойму - озеро Світязь.

 

- Нарешті ми прийшли, - промовив батько!

 

- Тату, будь ласка дозволь мені залишитись подалі від озера, - благала Купава. – Ти знаєш як я боюсь води, тим паче цього озера! На ньому ж вкрали маму

 

- Доню, закінчилась вся глина і треба поповнити запаси, - пояснює батько. При його чорному оселедці, кругленькому з рівномірною засмагою обличчі й карими очима, коротко-вистеженій бороді він виглядав дуже серйозно. – Я сам не впораюсь тому і взяв тебе… Припини плакати, скільки разів я тобі казав, мати потонула, її не викрадали ніякі русалки. Твоя допомога мені необхідна, тому досить!

 

Купава витерла сльози і слухняно пішла на засипаний піском берег озера. Неподалік лежав дерев’яний човен із веслами, залишений без нагляду власника.

 

- Чудово, - зрадів батько. – Візьмемо цей човен, а потім вернемо на місце.

 

Гончар підійшов до озера і вирвав довгий очерет. Тоді спустив човен на воду.

 

- Сідай, ми вирушаємо, - наказав батько. Дочка ледве перебирала ногами, але все-таки послухалась.

 

Купава з Гаврилом, час від часу перемовляючись пливли озером. Небо було безхмарне і пекуче сонце сліпило батька з донькою. Купава чим раз старалася не виглядати з човна. Подолавши ще декілька десятків метрів, Гаврило зупинився. Гончар зав’язав мотузку навколо поясу та взяв очерет, скрутив його і утворилася трубка для дихання під водою.

 

- Стеж за мотузкою і очеретом, - сказав гончар. – Коли я потягну раз за мотузку, це означає, що я знайшов глину і мене треба витягувати, якщо я потягну два рази - там нічого немає і ти муситимеш гребти далі, але не надто швидко, пам’ятай, що через очерет я дихаю і якщо він впаде чи його щось перетисне, я задихнусь. Зрозуміло?

 

- Так.

 

Гончар, взявши трубку очерету в рот, вистрибнув з човна, розбризнувши на всі сторони краплі води.

 

Батько з дочкою вже кілька годин кружляли по озері і набрали аж чотири мішки глини, навіть впіймали два коропа на вечерю. Вже темніло і батько вирішив винирнути і трішки перепочити.

 

- Може вже закінчимо? – запитала Купава. - Вже потемніло, і власник човна міг повернутися.

 

- В нас залишився ще один порожній мішок, - заперечив батько. – Зараз я наберу його, ми попливемо на берег, зготуємо собі поїсти і при багатті переночуємо поряд з озером цю ніч.

 

Гончар знову стрибнув під воду і залишив дівчину одну.

 

З берега лунало ухкання сов і гавкіт собак. Човен трішки погойдувався. Мотузка ніяк не рухалась. Дівчинка подумала, що батько якраз набирає глину. Вогник світильника легко потріскував. Купава нудьгувала і вирішила заплести волосся в колосок, аж тут тишу перервала мотузка, яка занурилася під воду один раз, тоді другий і зробила паузу. Дівчина вже думала гребти далі та раз! Мотузку вирвало із її рук.

 

Купава довго дивилися в місце, але отямилась і кинула в воду запасну мотузку, яку відразу хтось схопив. Вона тягнула за мотузку так сильно, на скільки мала сил.

 

- Мабуть батько за раз набрав цілий мішок глини, - подумала Купав, проте сильно помилилась.

 

З води вона витягла не батька з глиною, а чоловіка з білою бородою і волоссям, яке тягнулося аж до грудей, у чоловіка була сильна мускулатура. Замість ніг у нього був золотистий риб’ячий хвіст. В одній руці він тримав металевий, ржавий тризуб, обв’язаний водоростями, а в другій гончаря, якого він кинув в човен.

 

Купава схопила весла та спробувала втекти від страшного дідуся, але човен обв’язали водорості і вона не змогла навіть його поворухнути. Батько відкашлявся і прийшов до тями.

 

- Невже ти таки повернулась! – промовив Русалій. – Я попереджав тебе шість років назад коли ти приходила ще з мамою, щоб твоєї ноги тут більше не було, бо від моєї руки поляжеш!

 

Купава перелякалась. Перед нею повстав справжній підводний житель, і з’явилось відчуття, наче вона вже колись його бачила. Її серце йокнуло. Вона згадала хто це такий…

 

- Це ви забрали мою маму? – тремтячим голосом запитала дівчинка. Відповідь не примусила на себе чекати.

 

- Так, вона прийшла за одним проханням і за це віддала своє життя на суші, - розповів Русалій.

 

- Що в неї було за прохання? – запитала вона.

 

- Ти хіба не пам’ятаєш, - насупився Русалій. – В дитинстві ти була дуже хвора і могла померти, але твоя мама прийшла й запропонувала свою волю в обмін на твоє життя, при обіцянці, що ти ніколи не повернешся на це озеро і не намагатимешся знайти матір.

 

- Ви, дядечку, пробачте мене, - просила Купава. – Я прийшла зі своїм татом набрати глину до вашого озера і про зустріч з вами я нічого не пам’ятаю…

 

- Угода є угодою, - перебив Русалій. – Своїм іменем - князя озера Світязь, я перетворюю тебе в перлину!

 

Князь почав розмахувати тризубом і насилати на всі сторони зелені блискавки. Гончар став поперед доньки, щоб захистити її, але русалій ледве поворушивши оком, з допомогою хвиль, викинув його з-за борт. Дівчинка злетіла в небо і посіріла, після чого її почало скручувати мов нитку в клубок. Грім не вщухав сотні тисяч променів на шаленій швидкості летіла прямо в перлину. Навколо сірої кульки почала виникати синя оболонка. Тепер Купава мала форму звичайної перлини з якої виднівся привид зі страшною гримасою.

 

Князь вже збирався йти під воду, але гончар його зупинив.

 

- Великий князю, можете перетворити її назад на людину, а я вам служитиму, - запропонував гончар. Князь вмить повернувся.

 

- Навики у будівництві є? - зацікавився Русалій.

 

- Та ще й які! – повеселішав гончар. – Я підробляв на будівництві, навіть боярам п’ятиповерхові палаци будував.

 

- Чудово! – усміхнувся Русалій. – Я, як і всі князі Київської Русі, хочу мати замок, бо живу в звичайному двоповерховому будинку. Якщо збудуєш мені палац то обіцяю, що верну тобі твою дитину.

 

- Але як я буду дихати під водою? – запитав гончар. – Хіба я не задихнусь?

 

- Візьми цю золоту луску і приклади її до горла, - наказав Русалій. Батько спритно виконав княжі доручення і чекав далі. – Тепер візьми мене за руку і не відпускай, бо загубишся десь серед озерських глибин, а я тебе шукати не буду.

 

Гончар схопив його за руку і вони стрімголов ринули під воду. Навколо літали вихори води та пролітали риби. Батько і Русалій занурювались все нижче і нижче. Пісок, який покривав дно, зник, а кам’яні брили все частішали. Нарешті вони залетіли в останню ущелину і опинились ледве не на даху підводного міста.

 

Всі стіни були закриті густими, різнобарвними рифами та де-не-де, в хаотичному порядку, сяяли прикріплені золоті зірки, які освітлювали все підводне місто. Основа міста вкривалася низько скошеними темно-зеленими водоростями.

 

В князівстві була справжня метушня. В одному кінці міста чоловік з зеленуватим хвостом стежив за фермою мушель і равликів, в іншому - жінка, яка вочевидь займалася ювелірною роботою і виготовляла прикраси, в третьому - була утворена величезна куля, у якій проживало різне морське населення: медузи, восьминоги, омари й навіть невеличкі акули! Ближче до середини знаходились будинки з красивих матеріалів. Дехто робив свої житла з мармуру, хтось із каменю, були навіть будинки, які просто споруджували з рифів. В середині цього підводного міста, знаходилася площа на якій продавався різний крам. Біля нього красувався золотий, з двох поверхів будинок, який був прикрашений ще більш коштовними цінностями. З нього звисали різні прапори, стіни вкривали рубіни, вся доріжка була рівненька, всіяна круглими камінцями. Годі було уявляти, що знаходилось всередині цього багатства!

 

Гончар так замилувався тією красою, що забув глянути на четвертий кут міста, куди й розвернув його підводний Князь.

 

Там знаходилась поляна всіяна білими перлинами.

 

- Це поле називається Арагоніт, - пояснив русалій. – Русалки і русалії безсмертні, але якщо їх дуже сильно поранити чи зачаклувати, вони перетворюються на перлини. Як ти бачиш, перлина твоєї дочки синя, це означає, що її ще можна врятувати, але глянь на поле, серед нього лежать білі перлини. Перлина стає білою у випадку, коли на порятунок немає шансів.

 

- Але ж Купава не є русалкою? – сказав Гаврило.

 

- Тут ти не правий, - заперечив русалій. – Підводний князь може рятувати тільки своїх підданих, тому мені прийшлось зробити її наполовину Русалкою, або як тут їх називають, Водяниками. Вони можуть дихати як на суші, так і у воді, але в них немає хвоста, проте помирають у вигляді звичайної перлини.

 

- То ви кажете вона помре? – перелякався гончар.

 

- Ні, я можу її зцілити поки хвороба не знищить її організм, що станеться через три дні, - пояснив князь. – І стільки ж в тебе часу на будівництво замку.

 

Гаврило вже збирався вибухнути злістю чи вилаятися, але згадав, що цей слизький чоловік це його останній шанс врятувати дочку і покірно кивнув «підводному створінню».

 

- От і чудово, - продовжив князь. – Мій замок зроблений із золота, і він почав вкриватися пліснявою. Мені порадили зробити будинок з глини. Такий легкодоступний, простий матеріал, але дуже міцний і найкраще підходить для будівництва. Лети на вільне місце в центрі купола. Скоро туди привезуть все необхідне для замку. Бажаю успіху!

 

Русалій відпустив руку гончаря і полетів до брами, яка знаходилась в правій стороні від них. Мабуть навколо цього міста знаходились ще й села.

 

Кілька секунд гончар стояв в жаху. Глянувши на відстань від землі, Гаврило подумав, що зараз полетить прямо на плантацію равликів, але вже через кілька секунд гончар згадав, що він знаходиться у воді та не гаючи жодної секунди вирушив до будови.

 

Туди якраз привезли будівельний матеріал, біля якого стояв чоловік з червоним волоссям, яке закривало вуха. Чоловік на диво не мав хвоста, як і ціла його бригада.

 

- Вітаю вас, мене звати Кузьма, - назвався будівельник. – Вам надана честь від князя зайнятися будівництвом його замку. Я буду постачати вам матеріали, які потрібні під час будівництва. Ви вже отримали: кілька сотень мішків глини і п’ять тон гальки. Вам ще щось потрібно?

 

- Звісно, - сказав Гаврило. – Довезіть, будь ласка, десь з тисячу коралів, бажано високорослих, стільки ж слизу, скільки й гальки і багато, багато водоростей.

 

- Що ж ви з цим збираєтеся робити!? – здивувався Кузьма.

 

- Будувати, - відповів гончар.

 

За півгодини очікування все замовлення привезли.

 

- Тут все, що просили, - висловився постачальник. Вигляд у нього був такий, наче він сам взяв всі замовлені речі і на плечах доніс сюди. – Раджу не використати їх на дарма, бо князь скупий і прискіпливий.

 

- Справді? – здивувався гончар.

 

- Ви хіба не знаєте, - пирхнув Кузьма. – Наш князь дуже злий і все найкраще забирає собі. Ви думаєте, що так виглядає все князівство? Всі навколишні землі живуть у бідноті. Тут проживають лиш найпрацьовитіші жителі. Мало хто спить навіть по три години на добу. Ми не раз пробували скинути цього злодія, але він всіх поборював своїм жезлом, тому раджу не дратувати його, бо він не тільки забере вашу доньку, а може і вбити вас.

 

- Я його не підведу, а ви допоможіть мені перемішати гальку зі слизом і частиною глини, – попросив Гаврило.

 

Під руками Кузьми почали літати бульбашки, які полетіли в бік будівельних матеріалів і підняли їх вгору. За півгодини праці появилась липка суміш.

 

- Тепер розчистіть пісок на цій території і акуратно почніть закладати суміш, - сказав Гончар.

 

Нова зграя бульбашок ринула до піску і змила його з місця. Далі на це місце почали акуратно лити суміш, доки вона не закрила всю яму.

 

- Тепер кожні півметра треба вставляти високорослі корали.

 

Бульбашки знову підхопили будівельні матеріали і виконали прохання Гаврила.

 

- А зараз горизонтально, через метр, треба приклеювати ще рифи і на місці стику з вертикальними коралами намазати ще слизької суміші.

 

Прохання було виконано.

 

Час йшов непомітно і вони вже п’ять годин крутилися навколо будови. Позаду гончаря посилився плин підводних течій. Гаврило повернувся і побачив того самого князя озера Світязя, який приїхав подивитись на будівництво свого замку. По його вигляду не можна було зрозуміти чи він задоволений.

 

- І як ти це можеш називати замком? – грубо запитав Князь.

 

- Все поступово, - пояснив Гаврило. – Зараз ви бачите перед собою основу без якої не може бути замку.

 

- Зрозуміло, - недовірливо відповів Князь. – Вже ніч, а як виявляється, люди без сну стають млявими та слабкими і навіть можуть померти, тому ти зараз вирушаєш до мого палацу на вечерю, а потім до своєї кімнати на семигодинний сон, після чого продовжиш працювати.

 

Гаврило погодився, але задумався: «Як це під водою, та ще й на такій великій глибині, можна визначити, яка зараз частина дня?».

 

Глянувши в верх він побачив, що всі золоті зірки, які він бачив ще тоді коли приплив набули синього кольору.

 

Будинок всередині не справляв аж такого привабливого враження. Справді, по кутках кімнат і коридорів набиралася пліснява, а вигляд самих золотих стін нагадувало почищене яблуко, яке цілий день пролежало на вулиці. Лише декоративні меблі, які прикрашали палац, надавали йому пристойного вигляду.

 

Піднявшись на другий поверх по золотих сходах, вони звернули наліво і по червоному килимі дійшли до їдальні.

 

З двох сторін висіли величезні картини. Земля була вкрита сірим килимом, в кошиках розцвітали різні підводні рослини. Посередині кімнати знаходилась перегородка (до речі, теж золота), яка відділяла їдальню від кухні. Біля перегородки стояли стільці, за якими можна було спостерігати за приготуванням їжі.

 

- Що ж, сьогодні ти будеш їсти в моїй їдальні, - сказав Князь. – Тобі страшенно пощастило. Тут готують найкращі кухарі озера.

 

Гаврило вирішив не злити князя, хоча мав намір запитати: «Чому ви не відкриєте харчевню, щоб всі морські жителі могли насолодитися їхньою їжею», але змовчав, бо розумів, що краще не сперечатися з Князем, тому вирішив навпаки здружитися.

 

Майже цілу годину вони з князем їли і розмовляли на різні теми. Їжа була смачна. Чого тільки не подавали: форель, коропів, равликів. Гаврило навіть покуштував рибу, про яку ще ніколи не чув у житті - фугу. Князь розповів, що цю рибу привозять сюди через підземні води аж з Тихого океану. В результаті, через слабкі знання Гаврила, князю довелося розповідати про водойми цілого світу, але далі розмова йшла доволі спокійно. Вони жартували і розповідали різні життєві історії.

 

Задоволений розмовою князь провів свого гостя до його кімнати, і навіть подарував йому золоту монету в знак поваги і дружби.

 

Кімната освітлювалася мерехтливим сяйвом зірок. Русалій розповів Гаврилу, щоб пригасити зірку, треба полоскотати її за край будь-якого щупальця і вона перестане світити, тоді вийшов та побажав виспатись, щоб завтра мати сили продовжити працю.

 

Гончару, аж ніяк не хотілося спати. Він ще раз оглянув свою малу гостьову кімнату з ліжком і шафою та заглянув у вікно.

 

При сяйві синіх зірок на лавці сиділа русалка і плакала. Гаврило не міг просто відвернутись і більше нахилився до скла, яке, в свою чергу, вийшло з оправи і викинуло гончаря за межі палацу.

 

Гаврило наблизився до жінки і сів поруч. Жінка розвернулася до нього. Гончар ввічливо запитав.

 

- Що з вами сталося?

 

- Не ваша справа, - відповіла йому Русалка.

 

- По вас видно, що сталося якесь горе, - продовжив він. – Скажіть, що саме і може я чимось вам зараджу.

 

- Мене звати Олеся, - сказала вона. Сама русалка мала синій хвіст, зморшки на обличчі, а в білій пасмі волосся виднілась сивина. – Я живу в бідному селі біля столиці, працюю п’ятнадцять годин на добу і заробляю триста срібляків, а мій чоловік у морській бульбашці, що знаходиться зліва від вас, через недосипання став на отруйного морського йоржа, тепер йому необхідна операція, інакше він стане інвалідом, а нам на операцію бракує дев’ятсот срібляків.

 

- Як він міг стати на йоржа, якщо в нього нема ніг?

 

- Він Водяник, - пояснила Олеся і розплакалась ще сильніше.

 

Гончар дістав золоту монету і простягнув її русалці.

 

- О дякую, незнайомцю, - зраділа вона. – Але навіщо ви це зробили?

 

- Просто хотів допомогти, - промовив він.

 

- Як я зрозуміла, ви з суші.

 

- Правильно, - підтвердив Гончар. – Мені наказали збудувати замок в обмін на життя моєї донечки.

 

- Ви постарайтесь, бо перед князем вибачення не діють, - попередила Олеся. – Я, тим часом, пішла, мені ще треба до лікарні йти через бар’єрний риф.

 

- Хочете я вас проведу, - запропонував він. – Після такого дня я точно не засну.

 

- Ви що, це небезпечне місце! – закричала Олеся, - єдина лікарня, створена для простих жителів підводного князівства, знаходиться в сусідньому селі. Там через недогляд повиростали корали і водорості, розвинулась дивна фауна риб. Деякі водяні жителі навіть губилися там.

 

- Тим більше, - додав він. – Я вас захищатиму, а ви приведете мене сюди назад до світанку.

 

Отож, Гаврило з Олесею вирушили до найближчих воріт, які виводили за межі столиці, і опинились в зарослому хащами селі. Там росли водорості та інші підводні рослини. Подекуди виднілися занедбані хати. «Підводний ліс» був настільки густий, що угледіти якусь лікарню неможливо. Тоді Гаврило зрозумів звідки Святополк взяв стільки водоростей і коралів.

 

- Ти точно не передумав? - мовила вона. – Ті рибини зазвичай найбільш активні в ночі.

 

Гончар насторожено похитав головою і взяв її за руку. Олеся повела його в самісінькі хащі.

 

Деякі перешкоди приходилось долати прикладаючи великі зусилля. Як виявляється, піску майже не було. Практично все дно вкривав мул.

 

Гаврило з Олесею вже півгодини бродили підводними хащами і вирішили перепочити на великому опуклому камені, який був обв’язаний водоростями і покритий пліснявою. Тільки вони присіли, як із-за коралів, що нагадували кілька величезних пострижених морквин, приклеєних один до одного, почулося шелестіння.

 

- Це монстри, - шепотом промовила вона.

 

Гончар відламав гілку коралу і поплив до водоростей. Щойно він їх відхилив, поставив руки в бойову стійку, як побачив підводну сім’ю. Всі члени сім’ї мали червоні хвости, крім батька, у якого був лише один плавник. Дівчата мали розпущені кучеряві коси чорного кольору і жовті барвисті очі. Хлопці на тілі, крім хвоста, нічого не мали. Зачіска була зроблена на коротко під оселедець. Очі і волосся були того самого кольору, що й у дівчат. Вся сім’я виглядала знесиленою.

 

- Що з вами сталося? – запитав Гаврило і провів сім’ю до сусідніх двох коралів, щоб ті перепочили.

 

- Дякую за допомогу, - сказала матір. – Ми сім’я Водоростенко, живемо у столиці, а я з чоловіком працюємо листоношами. Недавно йому треба було доставити повідомлення до села Піщаники. Дорога туди йде через ці хащі, де один монстер відкусив йому плавник. Тепер йому важко плавати і я з дітьми мусимо його нести. Нам доводиться працювати двадцять годин на добу, серед яких шість нам допомагають діти. Наш князь взагалі не піклується за своїх громадян, а ситуація погіршується, зарплатня постійно зменшується і ми можемо не вижити.

 

- Ви б могли пливти з нами, - запропонував він. – Ми прямуємо до лікарні.

 

- Чудово, нам якраз треба передати туди на огляд чоловіка, – повеселішала вона. Проте, коли вони поплили за Олесею, то побачили, як на неї напали.

 

Навколо неї крутилися монстри, схожі на риб, обв’язані різним мотлохом, водоростями, коралами, деякі з них були з голками в роті.

 

Гончар накинувся на монстра і почав з ним боротися, під час битви з монстра злетіли водорості, він побачив луску, Гаврило усміхнувся і відійшов у бік, взявши на себе всю увагу підводних чудовиськ.

 

- Гавриле, що ти робиш! – закричала Русалка.

 

Гончар поплив вгору. Вони вже зайшли далеко в хащі і були майже в центрі, коли Гаврило згадав розповідь Олесі про те, що тут знаходиться найбільша Шпаринна течія. Вона розповідала, що це дірки, які покривають всю стіну і випускають час від часу потужні потоки води. Гаврило приплив до шпарин та гукнув монстрів.

 

- Агов, чого ви так повільно, з такими темпами від вас можна й втекти!

 

Монстри прискорили швидкість і по одному почали накидатись на Гаврила.

 

Перша рибина, до речі та сама з якою він бився, блискавкою кинулась на нього з розкритою пащею. Від такого видовища будь-хто вже б закляк, але він не розгубився і ухилився від неї та вдарив гілкою корала. Риба стрімголов вскочила в Шпаринну течію. Так само він «повідправляв» всіх інших риб, а тоді попрямував до кінця течії і побачив, що з купи мотлоху випливають звичайні карасі, коропи і форелі.??? Гаврило вирушив назад до Олесі.

 

- Що ти з ними зробив? – запитала вона.

 

- З ким? – запитав гончар.

 

- З чудовиськами! – наголосила Олеся.

 

- Якими монстрами, це звичайні риби, - пирхнув Гаврило, до їхнього гурту приплили ці самі звичайні створіння та, на диво Гаврилові, заговорили.

 

- Дякую за порятунок, - промовили вони. – Коли село, ще двадцять років назад заросло хащами, тут сталося багато змін. Плавати в пошуках їжі стало важко і ми почали шукати всякі гострі речі, щоб прикріпити до себе і мати можливість прогризати хащі. Одного разу ми натрапили на водяника який ніс з собою цілу купу йоржів. Ми вирішили його налякати. Змастилися слизом і одягнули на себе все, що було під рукою: кожушки, корали, водорості. Тоді ми добряче його налякали і забрали в нього цілий мішок з йоржами. Потім ми перейшли на м’ясо, здебільшого Водяників і Русалок, які насмілювались сюди приходити, а згодом перетворились на жахливих монстрів і втратили можливість говорити. Така наша історія.

 

- А риби хіба розмовляють? – запитав Гаврило.

 

- Люди не розуміють, проте Русалки і Водяники можуть розуміти нашу мову, - пояснив короп. – Також добрим людям ми інколи виконуємо бажання.

 

- Знаєте, ваш Князь перетворив мою доньку на перлину, можете перетворити її назад? – запитав гончар. – Або знищити всі ці корали?

 

- Ні, - заперечив короп. – Твою дочку зачаклував сам Князь, його сила потужніша, а знищити корали небезпечно, бо піде хвиля землетрусів, які знищать все князівство.

 

- А заморозити? – запитав гончар. - Князь розповідав, що корали тут тримаються тільки завдяки тому, що їх прогріває магма, що протікає біля ваших земель. Точно! У мене є бажання: я хочу снігову кульку, яка зможе заморозити всі корали які тут знаходяться.

 

- Гарний задум, - похвалила форель. Всі риби поплили вгору і стали кружляти та булькотіти. Всередині кола утворився блакитна кулька. За кілька хвилин вона зменшилась і приземлилась в руки Гаврила. – Твоє бажання виконано.

 

- Добре, а ви орієнтуєтесь в цих лабіринтах? – запитав гончар.

 

- Ми знаємо їх як свої плавники, – відповіли риби.

 

- Тоді пройдіться по лабіринтах і приведіть всіх живих істот до лікарні, яка знаходиться на виході з цього селища, – попросив він. – Там і скористуємося цією кулькою.

 

Риби погоджуючись похитали головою і вирушили виконувати доручення Гаврила.

 

Тим часом, гончар з русалками і русаліями часу не гаяли і прориваючись через хащі, уникаючи йоржів, мотлоху (був навіть випадок, що Гаврило відкинув листок якоїсь підводної рослини, схожої на пальму з дуже довгими листками, при цьому на голову йому ледве не впав ніж, залишений біженцями з міста) і ось, нарешті вони побачили велику прямокутну білу будівлю, дах якої вкривався червоними рифами. Вікна мали форму півмісяця. Перед входом знаходились великі ковані двері. Навколо був зроблений металевий паркан, який не підпускав зарості близько до себе. Гаврило передав золоту монету Олесі. Як виявилось, в одній золотій монеті є тисяча срібняків, чого мало б вистачити на лікування її водяника.

 

Дочекавшись всіх людей і риб, які знаходились в цих хащах Гаврило промовив.

 

- Що ж, позбавимо село від цих непрохідних хащ!

 

Гаврило був сильним, тому зміг закинути кульку аж в середину «підводного лісу».

 

З місця падіння кульки пішло сліпуче світло і вогкий туман. Кулька збільшувалась щосекунди, аж раптом, вона вибухнула, зробивши весь підводний простір білим.

 

Отямившись через кілька секунд, Гаврило побачив кригу, яка тягнулась аж до брами лікарні. Всі хащі були заморожені.

 

- Що ж, давайте все це розбивати, поки не розтануло! – наказав гончар.

 

Всі жителі взялися нищити ці кришталеві споруди. Через півгодини праці вони очистили цілий підводний ліс, а ще за годину, коли крига, яка залишилась, розтанула та морські зірки знову стали золотими, перед ними виднілося красиве село, з хатами, поставленими в хаотичному порядку. Риби, які залишились в одязі монстрів, припливли до Шпаринної течії знову стали самими собою.

 

- Дякую тобі за допомогу, жителю суші, - промовив Водяник в свитині та в вим’ятих шкіряних штанах. – Ми ніколи не за будемо про те, що ти зробив для нас. У тебе добре серце. І пам’ятай, якщо ти будеш доброю людиною і твоя воля відповідатиме биттю твого серця, ти зможеш побороти будь-яку нечисть.

 

- Дякую за добре слово, - відповів Гаврило, хоч і не розумів про що товкмачить цей водяник. – Можете провести мене до палацу князя, бо мені треба виконати ще одне завдання - врятувати доньку!

 

Маленький карась покірно похитав головою і покликав гончаря за собою. Вже за кілька хвилин Гаврило був у ліжку.

 

Тільки він заплющив очі, як прийшла прислуга Князя і провела його знову на кухню.

 

- Доброго ранку! – привітався князь. – Сідай, зараз поснідаєш і підеш далі працювати. Як виспався?

 

- Так, - збрехав гончар.

 

Поїсти легко не далося. Русалій півгодини розпитував його про життя на суші, що Гаврилова каша і омлет вже вистигли.

 

Поснідавши, Князь провів робітника до місця будови, після чого вони попрощались і розійшлись у різні сторони.

 

- Бачу ти завоював симпатію Князя, – здивувався Кузьма. – Це не кожному вдається. Треба приступати до роботи!

 

- Нам ще необхідно багато зробити, - сказав Гаврило. – Самі ми не встигнемо. Ти не міг би покликати інших працівників з бригади.

 

- Ні, - заперечив будівельник. – Всі вони зайняті дачами князя, будинками дітей князя, сільськими штабами князя. До речі, дітей у князя аж двісті сорок три.

 

В роздумах вони простояли кілька хвилин…Аж раптом почули шум, який наближався та ставав все гучнішим

 

- Риби?! – здивувався Святополк.

 

З двохтисячної зграї риб вийшов короп.

 

- За те що ти вернув нам наші будинки, проявивши при тому доброту і кмітливість, ми вирішили віддячити тобі! – промовив короп. – Тому ми допоможемо тобі з будівництвом.

 

- Це було б чудово! – з радощів Гаврило зробив навіть сальто у воді. Олеся розповіла, що так в підводному світі висловлюють радість.

 

Весь час Гаврило пояснював рибам що робити, керував процесом. Справа пролітала за справою: перев’язати заготовку водоростями і перемастити глиною, викласти бруківку.

 

На обід гончар не пішов, хоч по нього прийшов сам Князь. Він не заборонив рибам допомагати Гаврилові, але сказав, що за їхню роботу він нічого не заплатить.

 

Настала четверта година дня. З перетертих коралів і слизу різних равликів та мушель вийшли чудові фарби. Всі кімнати були оформлені в королівському стилі. Сині, червоні і фіолетові кімнати, на які використовувались чорнила восьминогів, були оздоблені золотими цятками.

 

Святополком доставив різні дорогі меблі. В результаті, до одинадцятої години вечора був закінчений палац.

 

Такими чином було збудовано: три великі пишні зали, величезна кухня, шість гостьових кімнат, десять спальних кімнат, величезний кабінет для роботи, кілька кімнат для прислуги. На задньому дворі знаходилась стайня. Потім приєдналась Олеся, яка посадила декоративні корали на подвір’ї.

 

Відтак, робота була завершена.

 

Навколо замку були красиво наклеєні, мов гірлянди зірки, а півмісячні вікна виставлені в лінійку знизу до верху.

 

- Вітаю вас! Замок завершений! – оголосив Гаврило у головній залі замку, коли годинник пробив північ.

 

В цей час до зали зайшов Князь. По його вигляду не можна було визначити чи він злиться, чи радіє. Це викликало у Гаврила ще більше занепокоєння.

 

Русалій став посеред зали, викладеною бруківкою блідо-червоного кольору, та промовив.

 

- Я задоволений твоєю роботою, - повеселішав він. – Замок красиво оздоблений! Тому твоя дочка оживе, але мушу повідомити ще одне.

 

Хвилювання Гаврила зросло. Князь продовжив.

 

- Сьогодні я проведу ритуал перетворення на русаліїв і ти зі своєю дочкою станете русалками і будете жити зі мною в цьому замку, - повеселішав він. – Ти згоден? Будеш моїм заступником?

 

Це викликало у Гаврила злість. Як так? Він виконав своє завдання, збудував замок, а Русалій хоче заточити їх під водою. Як Купава житиме без своїх подруг, а Гаврило без друзів. Бабуся Купави безпорадна і не виживе без нього.

 

- Ні! - Закричав Гончар.

 

У всіх затамувало подих. Навколо Князя загорілося рожеве полум'я, яке Русалій ледве притушив. Вся рука Князя обгоріла.

 

- Тоді готуйся до смерті, – скривився князь і послав в його сторону блискавки.

 

Гаврило вже був готовий померти, але поперед нього вистрибнула Олеся і захистила його. Гончар відразу кинувся до неї.

 

- Гавриле, не звертай на мене уваги йди і вбий цю звірюку, - тремтячим голосом сказала вона. – Я ще при першій зустрічі побачила у тобі щось незвичайне. Ти людина! І на відміну від злого Князя, у тебе є серце. Це непереможна сила почуттів, яка недосяжна кожному із нас. Це єдине чого боїться Князь! Це єдине, що може його знищити!

 

Олеся ще раз моргнула очима і перетворилася на білу перлину, - це означало безповоротну смерть.

 

Гончар заплакав і з цих сліз утворився рожевий меч.

 

Князь знову загорівся полум’ям. Його тризуб втратив силу і тепер між ними точився холоднокровний бій.

 

Русалій кинувся до Гаврила. Тепер, вставши у бойову позицію, був готовий прийняти напад суперника. Русалій замахнувся тризубом, а Гаврило в свою чергу заблокував удар. Князь ще деякий час напружував сили, щоб тризубом вибити рожевий меч із рук Гаврила, але натиск, яким напирав гончар на Русалія був настільки сильним, що Князь ледве міг тримати зброю у руках. Все виглядало так, наче рожевий меч Гаврила це сірник, а князь був политий олією, бо щосекунди рожеве полум’я посилювалося.

 

Зі скаженою гримасою князь відсахнувся від Гаврила. Зрозумівши, що Гаврилові надає стільки сили, Русалій дістав перлину Купави і жбурнув її у землю, але при самій землі перлина розвернулася і прилетіла в руки гончаря. Гаврило поклав її в кишеню.

 

Князь наказав слугам допомогти йому, але побачивши, що Гончар має шанс вбити ненависного диктатора, вони навіть не ворухнулись.

 

Битва загострювалась. Противники кидалися один на одного, здійснюючи складні фехтувальні рухи. Не зважаючи, що серце Гаврила сильно калатало….Він був готовий продовжувати битися , а знесилений Князь з останніх сил оборонявся та все рідше нападав.

 

Князь відплив на кінець зали, Гаврило наближався. Зібравши останні сили, Князь запустив в Гаврила три сильні водяні поштовхи.

 

Всі вони летіли майже одночасно, Гончар відбив перший…другий…Бум!... Раптово у Гаврила влучила хвиля і збила його з ніг…

 

Ледве дихаючий князь зі спаленим волоссям і бородою та сильними опіками, блискавично рушив з жезлом на Гаврила, цілячись йому у груди. Здавалось все, кінець…

 

В очах Гаврила пролетіли найкращі моменти його життя: «Як народилася Купава, як він вчив її плавати, як він робив їй глиняні ляльки, а потім вона цілувала його у щоку, її радість, коли вони пішли на ярмарок і він купив їй вишитого лейбика…

 

Ні! Він переможе цього Русалія. Якщо не заради себе, то заради доньки.

 

Тризуб летів йому прямо у груди, навколо Гончара літати рожеві промені і очі загорілись тим самим кольором.

 

В останній момент Гончар схопив тризуб за ручку, Русалій насилу старався довести діло до кінця, але зброя стала пекучою і він випустив її із рук.

 

Князь, чимдуж збирався втікати, але рожевий вогонь обв’язав все його тіло і розвернув до Гаврила. Гончар засунув тризуб князю прямо в груди.

 

- Вітаю, ти переміг, - сказав Князь і почав зеленіти – Перед тим, як піти так би мовити у «відставку», я хотів би зробити хоч одну добру річ за все своє життя, - шкіра князя набула зеленого кольору. – Я розкажу, що треба зробити аби врятувати твою доньку, - тепер він почав світитися.

 

Коли випливеш на поверхню греби на північ, - з нього почали вилітати блискавки, зіниці стерлись і лишилися білі чисті очі. – Там ти знайдеш спіраль по легендах, яка може відмотувати час назад, вона крутиться проти годинникової стрілки, - волосся, яке лишилось стало дибки.

 

Бути в такому стані мабуть було занадто боляче, тому Русалій почав кричати.

 

АЛЕ ЯК ТИ ЗНАЄШ, НА ПОВЕРХНІ МАГІЯ ОЗЕРА ПРОКИДАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ІЗ ЗАХОДОМ СОНЦЯ І ЗАСИНАЄ З СВІТАНКОМ, - князь став сліпучо-білим, його обличчя майже не було видно. – ТОМУ ПОКВАПСЯ, БО ЗА ДЕСЯТЬ ХВИЛИН СПІРАЛЬ ЗНИКНЕ, Я ВЖЕ НЕ ПІДТРИМУЮ ЖИТТЯ ТВОЄЇ ДОНЬКИ І ВІДРАЗУ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТІ ВОНА ПОЧНЕ МЕРЕХТІТИ, А ДО НОСТУПНЬОЇ НОЧІ МОЖЕ Й НЕДОЖИТИ!

 

Зелений вибух відкинув Гаврила. Вже за мить на місті вибуху знаходилась перлина з жовтим привидом в середині. Перлина впала на плиту, але гончарю зараз було не до неї, він звернувся до присутніх риб.

 

- Будь ласка, допоможіть мені! – благав Гаврило, – виведіть мене на поверхню.

 

Зі всіх риб, як завжди висунувся маленький карасик і поманив рукою за собою.

 

Гаврило зрадів і поплив за рибою. Гончар зрозумів слова князя «гребти».

 

Після його смерті королівська луска на Гаврилові відпала, і він був змушений самостійно гребти, оминаючи кам’яні брили.

 

Нарешті! Світло наближалось і гончар виплив на поверхню. Була ніч, небо встелене зірками. Деякий час він просто дихав, все-таки кілька днів не був на поверхні. Проте карась не дав довго відпочивати.

 

- Чому ви зупинились, незабаром почне світати і спіраль зникне! – закричав карась.

 

Попри напруження Гаврило задумався: «Як він може розуміти риб, якщо луска відпала?..», проте відкинув всі думки, крім однієї - потрібно врятувати доньку.

 

Озеро як завжди було спокійне і давало легко підкорювати свої володіння. Подолавши вказаний шлях, вони побачили човен, той самий на якому збирали глину, і десь всього за двадцять метрів величезну водяну спіраль.

 

Він дістав перлину і побачив, що вона справді мерехтить. То була звичайною, то одразу ставала білою. Побачивши, що з’являються перші промені світла, Гаврило і швидко впустив перлину по течії.

 

Білий колір зник і все виглядало так, наче події перемотувались назад.

 

Зробивши два кола, синя оболонка зникла і лишився сірий клубок. Потім він розпустився і утворилася сумна примара дівчинки. Тоді вона почала тривожно дихати, набирати об’єм, ставати кольоровою. Тепер звичайна Купава борсалась у воді, стараючись вигребти, але, на жаль, їй нічого не вдавалось. Проте, вона почала молодшати і молодшати.

 

Гаврило зрозумів, що тут щось не те і є можливість того, що коли вона дійде до середини спіралі, може взагалі зникнути!

 

Гончар стрибнув за Купавою. Вхопивши її, він старався вигребти, але не зміг, проте значно вповільнив крутіння по спіралі. Тепер є шанс, що до світанку Купава залишиться у віці кількамісячної дитини. Карась ззаду теж допомагав тим чим міг і вигрібав з останніх сил (мабуть розумів, що у своїх п’ять місяців не переживе ці кола).

 

Втративши надію на порятунок, Гаврило відчув, як незрозуміла для нього сила, виштовхнула його з Купавою з води назад у човен.

 

 

 

Стояла ніч, палахкотіло багаття, Гаврило з донькою знаходились на місці, де кілька днів назад взяли човен.

 

Вони лежали накриті водоростями. Їхній одяг сушився біля багаття. Не будивши доньку, Гаврило встав, підійшов до берега і закляк.

 

На камені, опустивши свій зелений лускатий хвіст у воду, сиділа Русалка, яку на відміну від всіх інших, Гаврило знав.

 

- Мальва! – закричав Гаврило і накинувся на Русалку з обіймами.

 

Через шум прокинулась Купава і теж кинулась до них.

 

- Мама! – закричала дівчинка.

 

- Привіт, мої дорогенькі, - сказала Мальва, жінка років тридцяти, з гладким темним волоссям та карими очима. Вона мала тендітний носик та овальне обличчя. Як і всі русалки, вигляд у неї був блідий. – Вибачте, що вас покинула, просто іншого виходу не було.

 

- Чому ти мене не попередила? – запитав Гаврило.

 

- Ти б не дозволив, - пояснила вона. – Вибач, що всі роки ти жив у брехні. Думаю, тепер я можу розповісти тобі всю правду.

 

Мальва розпочала свою розповідь.

 

- Насправді, вся моя сім’я водяники. Жили ми на суші, як ти знаєш, тут у Світязі, але батько працював головним бояром Князя і заробляв великі гроші. Порівняно з іншими підводними жителями, він мав невеликий час роботи, всього одинадцять годин. Мій тато з Князем були близькими товаришами. Особливо Князь полюбляв, коли припливала я. Він був у мене закоханий, проте не поспішав висловлювати свої почуття, але в певний момент, коли він насмілився зробити пропозицію, я вже була заручена з тобою. Князь просив мене відмовитися від заручин, але вибір було зроблено. Потім наша донька занедужала і мала померти. Я знала, що Купаву зможе врятувати Князь, оскільки вона водяник, тому пообіцяла, що вийду за нього заміж в обмін на те, що він зцілить Купаву. Окрім того Русалій ще поставив додаткову що я ніколи не буду шукати з вами зв’язку. Я розуміла, що так просто вам все не розповісти і попросила Князя організувати так, ніби на озері в мене попала блискавка, але спостережлива Купава побачила, як з- під води вилізли чотири русалки і затягнули мене під воду.

 

Зелений хвіст Мальви померехтів і став золотим.

 

- Що з ним таке? – запитав Гаврило.

 

- Це просто спадковість, - у її руках появився тризуб. – Тепер згідно підводних законів я стаю княгинею, проте намагатимуся бути доброю. Вже завтра ми розбираємо золотий будинок і переплавимо його на монети. Твій замок… Я мабуть залишу собі, - усміхнулась вона. – Я постараюсь зробити князівство щасливим і покрию проблеми з фінансами і роботою. Ти й сам мені дуже допоміг, знищивши ці хащі в селі Коралівці. За це ти отримаєш будинок тут на березі озера. Мої піддані водяники вже завтра почнуть його робити. Тепер, попри роботу, щовечора я буду припливати до вас, а на вихідних ви припливатимете до мене в гості.

 

- А як я буду дихати під водою? – запитав Гаврило. – Луска Князя вже не працює.

 

Нова княгиня відламала одну луску від хвоста і прикріпила її до горла гончаря.

 

Ще кілька хвилин вони милувались один одним. Їхня сім’я знову поєдналася.

 

Проте важко сказати, що це кінець. Під водою є ще багато сіл, які криють у собі різні секрети. Навіть на поверхні озера ще не все досліджено. Мабуть спіраль - це не єдина таємниця на поверхні озера Світязь.

 

Та й багато хто може захотіти зайняти місце Мальви.

 

Тому на цю сім’ю чекає ще багато пригод …