Мазуренко Ілля

 ЗМІЇНА ПЕЧЕРА

 

Знайомство Вови та Олі

 

Володя звичайний львівський хлопчик. Йому дванадцять років , вчиться добре, слухняний, вихований та має всі риси джентльмена. Дбає про себе , чорняве волосся Вова завжди намагався пригладити, та воно як дротики стирчало до гори , карі круглі оченята, були схожі на два розумні ґудзики. Живе в трикімнатній квартирі під номером 27. Має свою власну кімнату, де не завжди прибрано і за це мама іноді забороняє сидіти з друзями в комп’ютері. Має двох папуг Дусю та Арчі , що правда мама та тато дають їм їсти , а робота Вови полягає в тому, щоб носити Дусю на плечі , а з Арчі такі тренування чомусь не виходять. Вчиться він в школі №1 в 6-б. Має багато друзів, До речі мама Володі викладає математику в тій же школі.

 Одного разу Володя після уроків вирішив записатися на гурток малювання. Свої таланти хлопчик пробував і в макраме, і в плетінні бісером, тай на танці вже ходив, і на волейбол, був і на гуртку з дзюдо , ну от прийшла пора спробувати і малювання, батьки хлопчика не заставляли його , а навпаки казали, щоб він пробував що до душі припаде , те й вибирай. Так ось, коли Вова прийшов на гурток і в дверях зустрівся з дівчинкою. Вона мала русяве довге волосся , зібране резинкою в хвостик, карі оченята , та курносий носик. Дівчинка одразу сподобалась Вові.

      - Привіт.

       - Привіт.

       - Тебе як звуть, а то я тут перший раз і нікого не знаю, - сказав Володя.

       - Я Оля, і ходжу сюди вже другий рік, спочатку вчилась правильно тримати олівець, та робити штрихи, дивитись на те як падає світло – тінь, ну загалом тут цікаво, - дівчинка посміхнулась.

       - О, то тут все серйозно.

       - Та не переживай , я тобі все тут покажу.

Так розпочалась дружба Олі та Вови, вони обмінялися номерами телефонів , і щовечора довго спілкувалися, що нового було за цілий день. Олі виявилось теж дванадцять років , та ходить вона в сусідню школу, а живе за три будинки в одному кварталі, ну як вони не зустрілися раніше, завжди себе про це запитували.

Ну і ось нарешті літні канікули, можна забути про уроки, реферати, і ще багато чого, хоч і Володя гарно вчився, та все ж канікули є канікули. Ось і скінчився останній дзвінок, і Вова взяв телефон:

      - Оля , привіт!

      - Ти вже все вільний?

      - Ура, все. В тебе які плани?

       - Та нема ніяких.

       - Ну то , що йдемо на морозиво?

       - Клас. На морозиво!!!!!

       - То де тебе чекати?

       - А давай , через півгодини, під каштаном, де лавочка з намальованими бедриками.

       - Ок!

 Вова миттю зібрався, перевдягнувся , та погнав до того каштану. Справді через півгодини прийшла Оля:

      - О! Ти така гарна.

       - Так. Це мою улюблена сукня, це мені тато подарував коли їздив в Київ.

       - То що йде куди?

       - А давай купимо морози та гайда в парк, там кажуть карусель відремонтували.

      - То я йду займаю чергу , а ти яке будеш морозиво?

       - Полуничне.

       - А я напевно візьму шоколадне, тільки потім лизну твоє , а ти мого спробуєш, а?

       - Ну звичайно. Хі – хі -хі,- Оля засміялась.

Морозиво продавали на розі зовсім неподалік, хлопчик купив морозиво і побіг до дівчинки. Оля була щаслива їй подобалось , що Вова помітив яка вона сьогодні гарна.

      - Ну тримай!

       - Яке гарне.

       - Ти спробуй яке смачне!

      - А ти вже коштував?

      - Ну звісно, чого чекати? Воно розтане . тай буде не морозиво, а пляцок, або калюжка!

      - М-м ! Смакота!

       - А давай твоє лизну, а ти моє?

       - Давай.

 Так вони смакували морозиво, аж раптом, ріжок від Олиного морозива відламався, і шматок морозива впав на сукню дівчинки.

      - Ну капець!

      - А – а! Що я буду робити, це ж буде пляма!

       - Не поживай підемо до фонтану в парк, і заперемо!

       - Давай ! Гайда! Бо я від мами отримаю на горіхи!

 І обоє дітей швидко дожовуючи морозиво побігли в парк. В парку було багато дітей всі бігали, стрибали, хто катався на каруселях, хто купував солодку вату, було гамірно шумно та весело. Вова та Оля прибігли до фонтану:

 - Ну де твоя пляма?

 - Та ось дивись вона така велика, о жах там диви, ще дві!

 - Так тут , просто хустинкою не обійтись, гайда знімай плаття!

 - Ти що? Дивись скільки людей ?

 - Ну , я тобі дам свою футболку вона довга , та я й вищий тебе, буде тобі , майже до колін.

 Діватись нікуди. Треба спасати плаття. Хлопчик зняв футболку і дав Олі , а та пішла сховалась за кущики чорної горобини, які були неподалік, зняла сукню тай одягла футболку. Принесла дівчинка плаття до фонтану. Вова довго не думаючи взяв плаття та став прати його в воді та плями все ніяк не хотіли зійти. А ж тут раптом почувся голос за спинами дітей:

      - Що ви тут таке робите?

       - Нічого такого, - відповів Вова.

Коли діти повернулись, то хлопчик одразу побачив Марію Іванівну. Це була судка по квартирі в їхньому під’їзді, яка завжди , на думку, Володі підглядала за ним, а потім все розповідала мамі. Так-так, це вона розповіла коли, Вова побив коліна на скейті і розсипав солодкі вафлі біля під’їзду так це вона донесла на нього коли вони так гарно розмалювати двері пожильців будинку, а вони такого нічого страшного не зробили, просто намалювали на дверях крейдою хто де живе і фото мешканців, то потім мама заставила мити всі ці витвори мистецтва. І тут Марія Іванівна, так вона точно не попустить такого.

      - Як це нічого. Ти чому без футболки, і чому плескаєшся у фонтані?

       - Це так, мені трохи стало жарко, - викрутився Володя.

      - Може ти захворів?

      - Ні вже краще. Ми підемо.

 Вова вхопив Олю за руку і вони швидку побігли в середину парку, та сховались за деревами.

 - Ну все , вона такого наплете моїй мамі.

 - Вову! А хто це така?

      - Сусідка, але вона така вредна.

       - Ну гайда тоді до мене, мої батьки на роботі. Тай сукню треба висушити.

 Діти помчали до Олі. Ключ дівчинка носила в маленькій сумочці, що висіла в неї на плечі. Вона дістала ключ, відчинила тихенько двері, і обоє дітей шмигнули до квартири.

      - Ну, що гайда сушити моє плаття.

      - Давай.

Оля дістала гладильну дошку та увімкнула праску, розклала платтячко, і заходилася прасувати. Аж раптом праска зашкварчала. І дівчинка зрозуміла, що щось не так. Піднявши праску , вона побачила величезну дірку в сукні.

      - А-А!

      - Що таке , Олю!

       - Дивись дірка!

      - Точно дірка, ну тепер плями виводити не треба.

      - А що мені тепер робити?

      - Навіть не знаю, може зашити?

      - Де там! Дірка на пів плаття!

      - Так, треба подумати.

Дівчинка почала плакати, і втирати сльози тим платтям.

      - Не плач. Я придумав , вимикай гайда, праску. Дивись твоє плаття по кольору таке , як мою футболка блакитне. От і візьмемо виріжемо шматок.

      - Це звичайно варіант, а що твої батьки скажуть. Що футболка з вирізом?

      - Я скажу , що так модно, що це я сам.

Оля пішла переодягатися . А Вова розклав сукню, і дивився який шматок футболки краще підійде. Найкраще підходив , на його думку, перед футболки, от не довго думаючи. Вони розклади футболку та заходилися вирізати. Дівчинка взяла голку тай почала шити. Ну ось вже все й готове:

      - Ну давай приміряй, Олю.

      - Зараз йду.

Оля взяла платтячко і пішла одягатися в сусідню кімнату.

- Вова! Ну як?

- Як би тобі сказати?

- Видно, що була дірка?

- Не те слово…

- А що?

- Біжи сама подивись у дзеркало.

Дівчинка швиденько побігла в коридор було велике дзеркало на стіні.

      - А –а –а! Капець!

      - Тепер ти сама бачиш..

І тут саме в цю мить відчинилися двері і зайшла мама Олі: « Доцю, що ти тут робиш?». Та коли дівчинка повернулася до мами , то та не в тримала сумки . що тримала в руках:

- Що це , Олю?

- Мам , я трохи вдосконалила сукню.

- Доцю, це… це

- Тепер Буде дизайнерська.

- Тільки я не знаю куди в такій дизайнерській можна піти, тільки ворон лякати на город!

Оля та її мама розмовляли , Вова хутенько одягнув футболку. Якщо точніше,те що від неї залишилося. І теж побіг до дому.

Друзі, не мали змоги спілкуватися, бо хлопчик був покараний,за те що зіпсував нову футболку. І батьки заборонили різні гаджети на два дні, в тому числі й телефон, щоб він осмислив свою поведінку і навчився шанувати свою речі.

 

 Цікава пропозиція

 Пройшло декілька днів . Вова повертався з футбольмо поля, де він з друзями грав у футбол. Він був трохи заморений , але щасливий, його команда , де він був командиром, виграла. Мама з татом сиділи на кухні та про щось розмовляли. Почувши, що син повернувся , мама покликала його до кухні

      - Сину , у нас з татом для тебе сюрприз

      - Який?

      - Ми хотіли , щоб ти поїхав з мамою до Карпат, - сказав тато

      - Але нам потрібно терміново їхати у відрядження, - мовила мама

      - Ти вже дорослий, тому ми вирішили, що ти можеш взяти когось і поїхати без нас, ми будемо завжди на зв’язку

Хлопчик замислився, це було несподівано. Тай сам Вова, ще так далеко ніколи не їздив. Але так хотілося побачити ті краєвиди, про які він так багато чув, та бачив у книжках.

Отже було вирішено Вова поїде. Для нього, навіть , не стояло питання з ким, звісно з Олею. Але Оля, ще ні про що і не здогадувалась .

Наступного дня Вова в першу чергу, коли прокинувся, вхопив телефонна і відразу зателефонував своїй подружці.

      - Олю, привіт!

      - Привіт, ти чого так рано?

      - Слухай, є розмова, але не по телефону.

      - А не почекає? Бо я маю матусі допомогти, перебрати вишні на вареники, так як вона пішла на роботу, а коли прийде то будемо вареники ліпити.

      - О, то давай я до тебе прийду тай допоможу вишні перебрати.

      - Ну приходь.

      - Все, зараз буду.

Вова підхопився з ліжка , хутенько почистив зуби, причепурився й побіг до Олі. Подзвонив у двері і тут вони відчинилися, перед ним стояла сонна Оля.

      - Ти чого, ще у піжамі?

      - Я не думала, що ти так швидко.

      - То давай йди вмивайся, і гайда до тих вишень. Я на кухні буду чекати

Хлопчик зайшов на кухню. Першим , що впало в око картина на стіні, вона була написана акварельними фарбами. На картині розкривалося блакитне небо, немов покривало , на якому в низу було розсипане поле ромашок та волошок. Квіти колихались на маленькому вітерцю і здавалось, що то не картина , а віконце , яке визирає на лук вритий різнотрав’ям , ніби там у траві стрекочуть коники – стрибунці. Вова стояв і зачаровано дивився на картину, здавалося що він думками вже бігає там і вітерець тріпоче його волосся, а сонячні зайчики у віях переливаються веселко. Тут до кухні зайшла Оля.

- Ну що? Будемо перебирати вишні?

- Давай.

Молода господиня дістала вишеньки, які немов, розсипане намисто , лежали у мисці. Діти сіли за стіл та прийнялися за роботу.

      - Олю. Слухай. Мої батьки мають дві путівки до Карпат, поїдеш зі мною?

      - Куди? Коли? З ким?

      - Ну не лякайся так. До Карпат, їхати потрібно після завтра. Ну з ким, звісно зі мною.

      - Я не знаю. Тай чи мене відпустять батьки?

      - Не переживай , мої сказали, що ми будемо там із гідом , який все покаже та розкаже.

      - Цікаво. Я запитаю у батьків й скажу тобі ввечері.

      - Я буду чекати.

Хлопчик ще трохи допоміг подружці, і побіг додому. Ввечері дівчинка розповіла все батькам, зателефонувавши до батьків Вови, Олі було дозволено їхати.

      Настав жаданий день. Ще самого рання мама Вови носилася зі списком , і перевіряла чи все складено, чи все взято, чи діти не голодні. А тато сидів і вів розмову із сином:» Бути завжди на зв’язку, не лізти далеко й в холодну воду, не відставати від групи , про всі свої проблеми повідомляти гіда та батьків, не їсти ніяких не знайомих ягід та грибів, і т. д. «Вова кивав головою. а очі світилися від щастя, нарешті його мрія здійсниться - Карпати!. Ну все речі зібрані, настанови дані і всі разом вирушили до автобуса. Який стояв . як не дивно біля школи. Коли Вова зайшов до автобусу , то побачив - Оля вже сидить й зайняла йому біля себе місце. Вова сів біля Олі , та вони обоє помахали своїм батькам у віконце. А великий автобус рушив задирчав трохи, і дядько водій голосно сказав:» Ну, Карпати! Зустрічай нас!». Година за годиною, дорога стелилася , немов, широка стрічка. Діти , спочатку довго розмовляли, а потім Вова дістав навушники, один дав сусідці і включивши різні музичні хіти, вони їхали дивлячись у віконце, і позасинали.

          Коли ж минула не одна година, Оля відчинила оченята і перед нею відкрилися зовсім інші краєвиди. З обох сторін дороги, мов могутні стражі стояли дерева, вони були різними, спочатку це були листяні клени, дуби, граби. Деякі листочки впавши з дерев танцювали на асфальті , після машин, потім зелені ці стражі змінилися соснами. Автобус зробив зупинку, всі висипалися на вулицю. Оля теж захотіла вийти розім’яти ноги, тут і Вова проснувся.

      - Що приїхали?

       - Та ні.

       - Оля , а ти куди?

       - Вийду ноги розімну.

      - О, я теж.

Вони вийшли з автобуса, і їх одразу обвіяло прохолодою дерев. Хтось дістав бутерброди і тут вже і наша компанія захотіла їсти. Вони теж дістали, те що їхні матусі наладнували, у Олі був повний ранець, тай Вова не відставав, мами наготували багато…

 Тут хтось із людей помітив під великою сосною гриби. Вова подивився. І сказав, що не можна нічого їсти , ще й біля дороги , «Бо все що росте біля дороги вбирає важкі метали», - так завжди каже його мама.

 Трохи попоївши вся дружна компанія зібралась і рушила знову у путь.

Лише в ночі водій зупинився, і сказав:» Ми їхали, їхали, і приїхали!!».

 

Зачаровані місця

 

На вулиці було прохолодно Оля та Володя поселилися в чудовому номеі№9 на базі відпочинку «Карпати». В номері було: дві шафи, два ліжка, одне віконце. Оля запакувала усю шафу своїми речами, тай ще попросила Володю, щоб той дав одну поличку зі своєї шафи, бо немає куди покласти речі.

      - Ну Олю, в тебе стільки речей, на цілий рік вистачить!

      - У мене на всілякі життєві випадки, - сміючись промовила Оля.

      - Давай лягати спати, вже пізно, запропонував хлопчик.

      - Давай, - відповіла Оля.

Настав ранок, Оля прокинулась і одразу глянула на ліжко де спав Володя, але його не було. Вона, здивувалася, швидко переодягнулася і вийшла на вулицю. На порозі побачила Володю. Оля гукнула його.   

      -  Привіт, Володю!

      - Привіт, Прокинулась вже, виспалась? – запитав Володя.

      - Ну, які у нас сьогодні плани?

      - Взагалі то, не знаю. Потрібно йти до старших і запитати.

Тут діти побачили, дошку оголошень, яка була поряд із будиночком, великими буквами написано: Сьогодні о 12,00 год. запрошуємо (після сніданку) на прогулянку до лісу. Збір біля їдальні!»

Діти посміхнулися, ось і знайшлися плани на сьогодні.

Біля їдальні об одинадцятій годині ранку зібрався цілий натовп. Тут підійшов гід і сказав:

- Речей багато не беремо, лише воду та бутерброди і теплу кофтинку, тому що прогулянка може затягнутися до вечора.

      - Класно!, - вигукнув Вова.

      - Ще одне, обов’язково зручне взуття!

       - Так, потрібно – підтвердив хлопчик

Коли всі були зібрані за пів години вирушили в дорогу. Звісно Вова та Оля йшли поруч, і тут перед ними повстали чудові краєвиди гір , їх верхівки закутані в тумани, наче теплі шапки одягли.

Йшли вже цілу годину, дорога перейшла в стежину і тут вивела до підвісного мосту. Було трохи лячно, але неймовірно цікаво йти і дивитися навколо. Гірська річка омивала каміння різних розмірів, а вони переливалися самоцвітами, велике каміння, наче величезні ведмеді теж потрапляло по дорозі води, що омивала його і від тієї краси ставало так мирно, так солодко на душі. Гід, якого звали Петро Федорович розповідав, що це велике каміння принесла сама ріка, коли в горах іде злива, то вона зовсім, не така мирна і тихенька

І ось вийшли на галявину. Перед очима виросла печера і всі дуже здивувались, звідки серед дерев печера. І тут пролунала така розповідь., що печера ця зветься «Зміїною», що за легендою в ній величезний змій охороняє скарб, який знайти ще нікому не вдалося.

- Гайда до печери, - сказав Вова

- Трохи лячно, - відповіла Оля

- Та не бійся

- Дивися, наші сідають перепочити

- Так от, вони нехай відпочивають, а ми тихенько на печеру подивимось та й до них.

- Ну давай.

Діти зайшли до печери. Хлопчик достав ліхтарик і посвітив навколо. Вхід в печеру був широкий і просторий, в ній було трохи вогко.

      - Клас! – обдивимось навколо, промовив хлопчик.

      - Ага.

      - А дивись туди, там щось намальовано на стіні

І хлопчик побіг до стіни в глиб печери, Оля прослідувала за ним. Коли вони придивилися, то побачили напис: «Тут був Рома».

      - Тю, то хтось так балувався, - сказала дівчинка.

      - Нічого не шанують.

      - А он дивись. Ще щось написано там далі.

      - Де?

      - Та ось!!!

Вова побіг, ще далі дивитись. Тут пише: «Коли сонце зійде, Божий день принесе…», а останнє слово було не розбірливе. Довгенько вони намагались прочитати те останнє слово, але не змогли.

      - Ну давай повертатись, - запропонувала дівчинка

      - Давай!

Діти вийшли на галявину. Але нікого вже не було.

      - Що тепер робити?

      - Не бійся! Ми повернемось назад!

      - Вова, а ти дорогу пам’ятаєш?

      - Та здається пам’ятаю.

 Вони вирушили назад. Знову йшли по підвісному мосту, знову ніби та ж стежка. Та раптом вийшли на зовсім на знайому галявину.

      - Що робити?

      - Не плач, Олю! Все буде добре!

      - Ага добре?! Нас вовки з їдять!

      - Які вовки?! Ми ж не так далеко в лісі.

Доки не стемніло потрібно йти, може якраз виберемось. Далі стежина по якій вони йшли повела кудись у хащі, діти вирішили їх обійти. Та коли обійшли кущі, то побачили хатинку.

      - Диви! Люди тут є, - зрадів хлопчик.

      - Бігом, давай туди!

Коли вони зайшли в хатинку, то побачили, що там дуже багато різних сухих трав, які солодким ароматом овіюють все навколо. Діти спробували дістати свої телефони та подзвонити до батьків, але нажаль мережі не було. В хатинці теж нікого не було. Потомлені подорожуючі сіли на лавку, яка стояла під вікном.

      - Я хочу пити, - прошепотів Вова.

      - Я теж!

       - Зачекай, я дістану термос з водою. Хлопчик дістав термос, а Оля бутерброди. Поївши, вони оперлись один на одного і заснули.

Коли вони відкрили свої оченята, то побачили, що за столом, який стояв посеред кімнати, сидів чоловік і перебирав якісь трави.

      - Ви хто, звідки тут?, - злякався Вова.

      - Я мольфар, - відповів чоловік.

      - Хто? - ще раз перепитав Вова.

      - Мольфар? Справжній мольфар?, - прошепотіла Оля, - це такий чарівник в Карпатах – пояснила вона хлопчику.

Чоловік засміявся і запропонував дітям чай з ромашки. Зробивши дитям чай, мольфар запропонував сісти до столу.

      - Який смачний чай! – сказала Оля.

      - А розкажіть нам про печеру - попросив Вова.

      - Ця печера дуже стара, слугувала вона схованкою для партизанів під час війни. А Зміїною її прозвали, щоб діти туди не ходили, бо там темно та сиро. А скарбу там ніякого нема.

      - Шкода, - розчаровано сказав Вова.

      - Та є таке повір’я, якщо вийти до сходу сонця, на підвісний міст, подивитися як сходить сонечко та загадати бажання, воно обов’язково здійсниться – продовжив мольфар.

       - А можна ми загадаємо, - зраділа Оля.

       - Звісно.

      - А Ви нас до табору відвести зможете?

      - Звичайно, я всі стежинки тут знаю. То залишайтеся у мене ночувати, і так вже сутеніє, а раненько я вас відведу.

      - А де у вас телефонний зв'язок ловить? А то батькам зателефонувати потрібно.

      - На галявині!

      - Зможемо ми зараз туди до йти?

      - Так, звідси не далеко.

      - Чудово!

Діти та Мольфар вирушили до галявини. Зателефонували свої батька сказали , що вони переночують у Мольфара. Батьки здивувалися, але потім діти дали трубку Мольфару. Він домовився з батьками, що зранку відведе їх до табору.

 Господар оселі постелив дітям постіль і подорожуючі одразу поснули.

 Раненько діти повставали, хоча дуже хотілося спати, але бажання піти на міст перемогло. Мольфар відвів їх.

      - О! Яке чудове сходить сонечко! Наче величезна розпечена куля!, - дивлячись на сонце сказала Оля.

       - Так! Воно прекрасне!

      - Ну, давайте загадувати бажання.

Діти взялися за руки і загадали бажання. Вони шепотіли одне бажання на двох, ще ввечері домовились, яке бажання загадають. «Щоб був мир на їхній рідній землі, неньці Україні».

 Сонце підіймалося все вище, кидаючи своє проміння на гілля дерев, річку, на кожен листочок і ранішня роса, ніби розсипані зорі переливалися на листі.

Оля і Вова повернулись у табір, всі дуже за них переживали.

 Після сніданку Вова сидів і задумливо дивився у вікно і раптом сказав Олі: «послухай, в печері було написано – «Коли сонце зійде Божий день принесе..» - то це ж наше бажання!»

 Карпати ховають в собі багато таємниць!