Турчак Дарина

 Куди приведуть бажання або канікули Маргаритки

 

Важлива вечеря

 

Сьогодні був важкий шкільний день. Я дещо засмутилася через урок географії. Нам розповідали ду-у-у-же нудну тему. А я дивилась у вікно.Там йшов дощ, але на дереві спокійно сиділи голуби. Я дивилась на них і мріяла про свої канікули. Я хочу поїхати... І я замислилася. Я хочу у гори! Ні-ні, я хочу в туристичну подорож! І на цьому моменті вчителька запитує мене, що таке азимут. Я розплющила очі і розгубилася. Я встала і почала бурмотіти щось під ніс. Віка прошепотіла визначення, та я нічого не почула. І залишилася із двійкою. На перерві я теревеняла з Вікою. Це моя однокласниця, краща подруга, і ми сидимо за однією партою. В неї чорняве волосся і сині очі. А в мене навпаки - руде волосся та зелені очі. Віка хотіла заспокоїти мене, але це в неї не виходило.


    
Та не час сумувати. Я вирішила, що цей прикрий випадок не зруйнує гарний день. Уроки минули швидко і я пішла додому. Зазвичай я йду не коротким шляхом, а трохи довшим - алеєю, через що часто сперечаємося з Вікою, бо вона хоче швидше добратися додому, а я навпаки хочу потягнути час. Я встигаю все, тож я не бачу сенсу поспішати. Я прийшла додому, пообідала та зробила уроки. Віка запросила мене на прогулянку. Ми гуляли з нею тією ж алеєю, якою я зазвичай йду до школи. Вона така гарна із яскравою зеленою травичкою та різнобарвними квіточами в клумбах. Ще там росло багато дерев, на які ми іноді карабкалися та бризкалися водою. Це було весело. Та зараз на дворі осінь, у нас з'явилася нова розвага - закидувати одна одну листям. Нажаль нашу гру перебив телефонний дзвінок:

- Алло! Сонечку, йди вже додому вечеряти, це важлива вечеря,- повідомив мені тато.

- О, ти з подружкою? Сідайте, хороші мої,-усміхнулася моя мама. Насправді вони з пані Надією, Вікиною мамою, найкращі подруги. - А чому це важлива вечеря?-запитала я.

- Маргаритко, треба обговорити твої канікули,-пояснила мама, тримаючи в руках фруктовий салат. - Ритусь, чи до вподови тобі варіант поїхати до твоєї бабусі?

- Чудова ідея, радісно заплескала я в долоні.

- Ну ось,- посміхнувся тато,- все вирішили.

Я куплю квитки на потяг. Я дуже б хотіла, щоб і Віка поіхала з нами. Але на це потрібно ще отримати дозвіл батьків Віки. Ще я дізналася, що з нами буде їхати мій двоюрідний братик Ромчик зі своєю мамою, моєю тіткою Мариною. Вже в ліжку я думала про поїздку. Голова моя була забита всілякими думками. Але навіщо ж ускладнювати, треба спати. Мені снилися дерева, як у нашої бабусі, і дивовижні хмарки, по яких я легко стрибала

 

Клопоти

 

Мій солодкий сон перебила школа. Не надто люблю її. Але потім згадала, що сьогодні останній день занять в школі. А завтра- канікули!! Я вирвала аркуш із чернетки і намалювала мою валізу. А потім почала писати, що я покладу в неї. Віка отримала дозвіл батьків на поїздку, а тому також стала писати список. Але вчительці це ніяк не сподобалось і вона крикнула:

- Клименко Вікторія! Клирчук Маргарита! Не відволікайтеся!

Після уроків ми поспішили додому. Все чудово, але як бути із моїм улюбленцем- хомячком? Ой, забула розповісти про нього! Сіренький бешкетник, якого звати Кларк. Любитель моркви.

- Кларку, ми з тобою могли б подолати будь які вершини, а якби там були перешкоди, ти б їх легко перегриз, як цю моркву. Бажано, щоб ти був більший, я б тобі подарувала мої чобітки. А якби ті гори були шоколадні! Ні-ні, мармеладні, чи може карамельніА краще, щоб за бажанням, вони змінювалися! Ой, я забула, тобі ж не можна шоколаду, прошепотіла я. Але годі фантазувати... Часу обмаль, треба збиратися в дорогу. Я все вклала у валізу. Кларка довірили нашій сусідці. Мені не дозволили його брати із собою. Але, якщо його непомітно помістити до валізи моєї тітки Марини. Тоді він подорожуватиме з нами. Сподіваюсь, тітка не буде перевіряти валізу, бо якщо побачить там Кларка, то свооїм вереском перелякає весь будинок, вона їх страшенно боїться. Валізи зібрані. Всі у зборі. Таксі нас чекає.

 

Нічний потяг

 

     На пероні стояв наш нічний потяг. Ми відшукали свої місця. Розклали валізи. Аж раптом щось сіпонуло вперед. Я здригнулася від несподіванки. У вікні я бачила, як пробігали повз нас дерева, які колихалися від вітру. Я так хочу побачити свою бабусюВона має сивеньке волосся, карі очі і таку милу посмішку з ямочками, як у моєї мами. Вона схожа на неї, окрім сивини. Спочатку все здавалося нудним, але потім... Нам не хотілося спати. Ми бігали по вагону, доки нас не зупинила провідниця. Ми з Вікою залізли на свої верхні полиці.Там нас ніхто не дістане. Тато закрив двері у купе. Коли всі заснули, нам захотілося побігати ще. Це було так весело, та двері не відчинялись. Від звуків прокинулася мама.

- Мамо, а двері не відчиняються!

І тоді ми з переляку галасували, як могли, стукаючи у двері. Потяг в цей час зупинився. Звісно, це не наша зупинка, але вона була тривалою, можна було б вийти на свіже повітря. Провідниця нас відчинила ключем і перепросила.

- Вже було багато випадків, коли ці двері самі зачинялися, ми нічого не можемо вдіяти, зітхнула вона.

 

Бабуся Тина зустрічає нас

 

     В вікна зазирнуло сонечко. Наша подорож підійшла до кінця. Я була сонна, що ледве не впала на підлогу.

- А не треба було бігати вночі, у бабусі проспишся ! - бурмотіла мама на нас.

Я взагалі була не в настрої, але коли ми вийшли, бабуся Тина ледве не задавила нас в обіймах.

- Мамо, ми ж тебе просили не зустрічати нас, й так нога болить, а ще до станції шкандибати,- сказала мама, обіймаючи бабусю.

- Що ти верзеш, доню! Боже, як ви підросли, ходімо додому любі, я стіл накрила

Я дуже була рада бачити мою бабусю. Транспорту не було, ми пішли пішки. Через півгодини ми добралися до бабусиної хати, зморені, відчинили двері. Нас зустріла сіра кішка Маруся. Вона така грайлива, відразу вчепилася мені в ногу і почала нявкати і тертися об моє коліно.

- Моя мама каже, це означає, що кіт любить тебе і відмічає, як свою територію,- сказала Віка.

В неї вдома є свій кіт, чорно-білого кольору, він такий же ніжний та грайливий. Ми зайшли до хати. Бабуся живе в невеличкій хатинці біля річки, в неї є чудовий квітничок, садок, город і невеличке господарство.

- Сідайте до столу! Пригощайтеся,- усміхнулася бабуся.

Вона приготувала стільки страв, як на банкет. А я почала роздивлятися, в цій милій хатинці була дуже давно. А Віка взагалі обертала голову на всі чотири сторони, вона тут вперше. Ми пообідали і пішли на двір, поглянути на бабусині деревця. Я пам'ятаю, як ми саджали їх із татом, коли я була маленькою.

 

Пригоди

 

     Ми побігли до молодої яблуні, на ній вже червоніли перші яблучка. Ми з Ромчиком і Вікою допомогли бабусі зібрати їх у кошик. Але не втрималися і з'їли по одному, вони були такими смачними. Кошик майже спорожнів..

- Хороші помічники, що й казати, - сміялася бабуся. Як же я рада, що ви приїхали,- повторювала вона чи не сотий раз, обіймаючи нас.

Ми з Вікою залізли на стару грушу і струсили плоди на траву під деревом, звідки бабуся їх збирала. Потім я запросила Віку оглянути бабусине господарство.Там були курочки, качки та кролики. Ще в бабусі є кізочка Квітка, гарна така, біленька та пухнаста, наче її вимили шампунем. Вона намагалася нас дістати своїми ріжками. Ми трохи з нею погралися. Віка пішла до хати, а я дістала свій велосипед. В нас є чудове поле, воно знаходиться трішки далі від річки. Звісно мене наздогнала подруга, і я посадила її на заднє сидіння і ми поїхали.

- А куди ми їдемо?-запитала вона. - Побачиш наші краєвиди, а ще бабуся просила купити у сусідів сиру,- відповіла я.

Волосся моє гойдалося вітром і лізло Віці в очі, через що вона почала бурчати.

- Не бурчи, ми вже приїхали,- промовила я.

Ми зайшли до двору та обережно постукали в хату. Двері відчинила мама моєї місцевої подруги Ані.

-Доброго дня, можна купити у вас сиру?- пискнула я.

Очі в тітки Ліни заблищали, вона покликала Аню, і ми на радощах почали обніматися.

- Знайомся, це моя подруга Вікторія,- сказала я.

- Привіт, рада подружитися,- промовили вони в один голос, та весело розсміялися.

Поки Аніна мама зважувала сир, Аня запросила нас до себе в гості. Ми згадували веселі історії із минулого. Назад ми вже їхали лісом, і Віці було трохи моторошно, але я запевнила її, що знаю цей ліс, як свої п'ять пальців. Така ситуація, всім відома: ніби дорогу знаєш, але ось вона розгалужується- направо і наліво. Куди треба повертати?.. Ми заблукали. Але, на щастя, знайшли вірний шлях додому. Все добре, що добре закінчується.

- Бабусю, ми вже привезли тобі сиру. А тепер можемо піти на річку?- запитала я.

- Звісно, але я йду доїти Квітку, вам цікаво подивитися?

- Так!- радісно крикнули ми в один голос.

Ми пішли в сарай, де жувала запашне сіно кізка. Рома почепив їй на вухо ромашку, а ми взялися допомагати бабусі.

- Ось і все.Тепер буде що пити, дітки. Козяче молоко дуже корисне, а до того й у Квітки смачне, бо їсть солоденькі груші,- розповіла бабуся.

Потім ми пішли до річки. Купатися вже холодно, тому ми просто сиділи на березі і спостерігали за однією жабкою. Вона помітила нас, плигнула у воду і хлюпнула на нас водою. Ми заверещали та відскочили від води. Дорогою додому ми ще нарвали кроликам травички, вербових гілочок та трохи полиню для апетиту. Травичку залишили пров'ялитися, а вербові гілочки дали кроликам. Вони так кумедно їх їли! Але і нас покликали за стіл. Ми сіли вечеряти. На вечерю бабуся приготувала багато смаколиків і ми їли їх, облизуючи пальці. Сонце зайшло й почало темніти. Але спати ще рано. Ми побігли дивитися на зірки. Небо всіяне зірками! І в річці блищали їх відображення. Ми вгадували сузір'я Великої Ведмедиці, Чумацький шлях... В місті багато світла, а тому зірок майже не видно. А тут така краса! Щось пролетіло на небі, ми вирішили, що це супутник. А ще впала зірка, нажаль не встигли загадати бажання. Може пощастить наступного разу.

 

Плануємо пікнік і вирушаємо за грибами

 

     Здається, я розумію, що справи йдуть просто чудово. Поки моя подруга і двоюрідний братик планують пікнік, я йду з татом по гриби. Я взула гумові чобітки, взяла відерце і ніж. Недавні грибні дощі та тумани дають надію на хороший урожай грибів.

- А зараз, доню, ти навчишся збирати гриби,- сказав тато.

Я дістала з наплічника книжку про їстівні і отруйні гриби. Я підібрала палицю і почала шукати. Спочатку я побачила мухоморів. Вони були червоні із білими краплями. Красиві та нажаль отруйні. А далі я побачила невідомий гриб. Це була бліда поганка. Тато каже, що треба розтоптати її і навколо неї всі гриби. Він розповів, що, якщо покласти до кошика отруйний гриб, то треба викинути решту зібраних грибів, навіть їстівних, бо є ризик отруєння.

- Я знайшла опеньки!-крикнула я, вказуючи на пеньок.

- Маргарито, вони не справжні. Я зрізав справжні опеньки. Тепер порівняй їх,- сказав тато. Я згадала віршик про опеньки. У справжніх опеньок є спіднички, а в несправжніх- ніжки голі аж до підошв.

- Різниця між ними справді є, і що ж робити, якщо є несправжні сироїжки, лисички, опеньки та багато інших?

- Доцю, треба вчитись їх розрізняти, якщо ти хочеш стати справжнім грибником. Після цього мені вдалося знайти три справжні грибочки! Це були маслюки.

Тато похвалив мене і погладив по голівці. Ми повернулися додому з повним кошиком грибів.

-Які ви молодці!-вигукула мама.

А тим часом всі готувалися до пікніку. Шашлики ми доручили татові, адже це відповідальна чоловіча робота. Шашлики вже допікаються. Аромат на весь двір. Слинки капають. Чекаємо гостей.

 

Смачний і веселий вечір

 

     Тепер, коли всі гості зібралися, ми можемо розпочати. Всі були в захваті від шашликів і наших канапок. Навіть Ромчик не вередував.

- Ми раді, що вам сподобалося!- вигукнула Віка з татом.

- Кіска Махуся облисується,- вигукнув Рома.

Я здивувалася. Невже кішка лисіє? Я обернулася, а вона просто облизувала свою лапку. Ми всі засміялися. Ромчик ще не вміє вимовляти букви «з» та «р». Всі гомоніли та слухали музику. Але треба було закінчувати. Гості подякували й розійшлися. Ми зітхнули. Вже почало сутеніти. Я нагодувала тваринок і позіхнула. Встала я звісно доволі рано. А ось Віка не хотіла засинати. Бабуся Тина запропонувала їй почитати перед сном.

 

Кларк зник

 

     Ромчик грався із хом'яком, але не угледів і той втік. Про цю новину нам він розповів сам, прибіг до нас в поле із заплаканими очима. Ми побігли до хати. - Кларку!- ми кричали щосили, та все марно.

- Рито, як ми знайдемо маленького хомяка в такій великій кімнаті,- сказала Віка.

- Ми знайдемо! Обовязково знайдемо!- закричала я.

Напевно моя подруга права, ми не здайдемо його. І я заплакала. Ромчик вибачився. Мама каже, що на маленьких не треба ображатися. Навпаки їх треба вчити. В цю годину до нас прийшла Аня.

- А кого ви шукаєте?- обережно запитала вона.

- В нас плопав хомяцок,- розплакався Рома.

Аня якогось біса пішла до холодильника, дістала із кишені соняшникове насіння і поклала на підлогу перед ним. Всі затамували подих, бо нам було цікаво, чи спрацює це чи ні. Аж раптом брудний, весь у пилюці та павутинні, виліз до нас Кларк!

- У гризунів дуже гарний нюх,- сказала Аня.

- Дякуємо.

- Ну чому ж ти втік? Ми за тебе хвилювалися! Більше так не роби,-прошепотіла я і поклала його до клітки.

Вже був час спати. А Кларк все бігав у колесі. Він нічна тваринка, виспався вдень, а тепер бігає моторний.

 

Власний будиночок і вчинок

 

     Зранку у Віки виникла ідея зробити власний будиночок, а точніше халабудку. Знайшли чотири зламані вітром гілки. Зробили із них стійки, накрили тканиною. Все - наш будинок стоїть! Головне включити фантазію. Але не судилося пограти. Дощ полив як із відра, на щастя недовго. Коли виглянуло сонце, ми вийшли із хати. Аж раптом я почула нявкання малесенького котика.

-Хто це? Маруся нявчить не так,-сказала Віка.

Я обернулася і не зрозуміла звідки йде звук. Кошеня могло заховатися в кущиках, але мені здавалося, що воно нявчить десь зверху!

- Ну не пливе ж воно хмарами,- зареготала подружка.

-Так ось воно що! Віко, воно на дереві,- сказала я.

- Якби на дереві знизу було більше гілок, на нього можна було б залізти, а так поклич тата,- гукнула мені подруга.

- Вікторія, це наш вчинок і ми повинні врятувати кошеня самі. Краще принеси стілець, бурчиш мені тут!

Віка принесла стілець, я впевнено стала на нього і простягнула руку до наляканого котика. А воно з переляку стрибнуло мені прямісінько в обличчя, від болю я зажмурила очі. Не втримала рівновагу і гепнулася на землю. Ще довго я дивилася на те кошеня і думала, що воно хоча б нявкнуло в знак вибачення. Так ні, яке там вибачення та подяка...Та коли я побачила себе в люстерко, то я, незважаючи на біль, почала реготати. Із обличчя стікав бруд, все волосся в болоті та й руки теж! Віка із солідарності намастила й собі руки і обличчя багнюкою. Таке собі свято багнюки! А кошеня тим часом посадили в пусту кролячу клітку. Настав час митися. Багно намертво прилипло до шкіри. Нарешті я відмилася. Але тепер стали помітні всі мої ранки та подряпини. Бабуся мастила мене зеленкою і розповідала: - Люди роблять лікувальні процедури із багна, корисні для шкіри. Правда це не наша місцева багнюка. Але може і в тебе буде після цього м'яка і ніжна шкіра.

- А до того зелена, наче у Шрека, - забурчала я.

Ото весь клас глузуватиме з моїх подряпин. Мені було боляче. Але потім я згадала, як минулого року тітка Яся зламала ногу. Варто зрозуміти, що мої подряпини це пусте. Все пізнається в порівнянні!

- Ось і все, серденько. Я зараз йду на город, а ти будь чемною,- промовила бабуся. Більше не падай!

До нас прийшла засмучена Аня.

- В менезникло кошеня! Руденьке таке.

- Тобі поовезло. Твоє чортеня залізло на наше дерево, ми його зняли і посадили в кролячу клітку, щоб воно не втікло знову,-сказала я.

- О, моє кошенятко, дякую! Цей пухнастик зовсім не чортеня, просто він страшенно наляканий, бо ми недавно його взяли з притулку, він ще не знає нашої місцевості та боїться людей,- посміхнулася вона.

 

Збираємо врожай

 

     Нам все одно нічого було робити і ми пішли за бабусею на город. Осінь - пора збирання врожаю. Бабуся показала нам, як це робити і ми поскочували до купи всі гарбузи. Гарбузи виросли на славу! Потім вирвали буряки. А зараз черга дійшла до моркви. ЇЇ було нелегко витягнути із землі. Нам на допомогу прийшов тато із лопатою. Все було зібрано, залишилося почистити від бадилля та віднести до льоху. Ми вже трохи втомилися і проголодніли. Дорослі залишилися дороблювати на городі. Ми вирішили згадати свої кулінарні здібності та підготувати дорослим сюрприз у вигляді вечері, приготованої самостійно. Але експеремент не вдався. Коли я нарізала салат мій палець вирішив підлізти під ніж. Із рани текла кров. Віка згадала уроки безпеки життя та перев'язала палець. Сумно, але що вдієш. На щастя до хати увійшла бабуся і врятувала ситуацію із вечерею.

 

Смачна історія

Бабуся приготувала вечерю, ще й пиріг затіяла. На нас дмухнуло таким ароматом, що словами не передати. Вона вміє нас здивувати. Ми їли Cherry pie (вишневий пиріг). Цей дивовижний рецепт надіслала на електронну пошту пані Яся-донька бабусиної подруги. Та вона мені як рідна. Коли вона приіздила до нас в гості, то розповідала про Японію. Кожного разу, переглядаючи її світлини, я так включала свою уяву, ніби сама вже подорожувала цією дивовижною країною. Але Яся пише, що приїде до нас лише взимку. Я чекаю іі, не дочекаюсь! Та я не буду про все детально розповідати, пиріг чекає на столі.

 

Захоплююча історія про Лілі

 

     Коли ми увійшли до зали, ми побачили, як бабуся старанно складає книжечки до шафи. Ми вирішили попросити її знайти щось цікаве для нас, але вона зазирнула до червоного пакету і дістала нам дві однакові книжки. Мені сподобалася обкладинка, і я взялася читати. Це детективи, які я обожнюю. Але придивившись до обкладинки, я побачила кудряву руду дівчинку з великим капелюшком та лупою в руках. Дівчинка була одягнена у коричневий плащик, бо йшла під дощем. Ця дівчинка на ім'я Лілі була дуже схожа на мене. Я відразу взялася читати, але раптом мене штовхнула Віка зі словами:

- Глянь, Маргарито, Лілі схожа на тебе, а її відважна подружка Лоліта точнісінько вилита я!

Я уважно придивилася до картинки, а й справді там була моя подружка Вікторія. Я з захопленням читала кожну сторінку, а Віка знов поглянула на обкладинку.

- Тина Клименко?- здивовано вигукнула Віка.

- Ритка, це ж імя твоєї бабусі,- прошепотіла вона.

В мене виникло бажання запитати мою бабусю про це, а вона у відповідь посміхнулася.

- Це мій подарунок для вас. Ви вже їдете додому, і я вирішила на згадку подарувати вам свої книжки.

-Це й справді написала ти?- шоковано запитали ми одним голосом.

-Так, її надрукували ще влітку. Я знаю, що ти любитель детективів, тому написала в цьому жанрі та зробила персонажів схожиих на вас. Сподіваюся, вам сподобається,- знов усміхнулася вона.

-Авжеж сподобається, бабусю! Я дуже горжуся тобою,- сказала я.

У відповідь у неї заблищали очі і вона ще щиріше посміхнулася.

 

І знову в потязі

 

     Нас розбудили о 5 годині ранку. Ледве розплющила очі, які були зліплені. Не хочу вставати! Але довелося. Ми поспішали. Поки ми чекали потяг, всі обіймались і прощались. Було сумно прощатися. На очі наверталися сльози. Ні-ні! Цього не буде, я не хочу плакати, щоб моя бабуся не сумувала. Вона міцно тримала мене в обіймах, а я мовчки подивилася на неї і пішла до свого вагона. Напевно, не варто писати, як я хочу залишитися, щоб пограти ще і т.д. Я була в розпачі. Я знов довго не буду бачити мою бабусю. Але замість спогадів і нудьгування, я дістала бабусину книжку і з головою поринула в пригоди. Так швидше минав час. Подруга теж уважно читала і переглядала кожен малюнок. Це приємний подарунок для нас всіх. Я вийшла в коридор. Вікно було відчинене, вітер дув на мене, а я дивилася на осінні краєвиди. В мені боролися два почуття - суму та радості. Канікули минули, але канікули були чудові!..Будьмо оптимістами! Я усміхнулася. Незабаром ми будемо вдома.