Герман Аліса

 МОРСЬКІ РОЗБИШАКИ

 (уривок)

 Казка

 

Уявіть собі, що ви живете в невеличкому болоті, - і раптом потрапили на берег Великого Синього моря Що чекає очеретяних тварин на морському узбережжі? Читайте витівки морських розбишак у моїй казці!

 

  КРАСУНЧИК ВИДРОВИЧ

 

У густому старезному лісі на поросле очеретом болото прийшов тихий ранок.

 

Лише легенький вітерець грався каламутною водичкою, створював невеличкі хвильки. Він же підганяв хмарки на небі. Сонячні промінці заглядали у домівки очеретяних тваринок. Усі жителі болота ще дрімали. Промінчики мали своїх улюбленців та намагалися розбудити кожний свого друга, щоб погратися разом. Один із них, як завжди, перший розштовхав чаплю на ім’я Чаплик. Однак погратися промінчику не вдалося, бо птах був чомусь саме сьогодні дуже заклопотаний.

 

Чаплик працював фотографом у газеті «Очеретяні новини», робив дуже гарні світлини очеретяної природи і тварин. Його фото виходили дуже живі та веселі. Він постійно знімав кумедні випадки з життя очеретяних жителів. Саме сьогодні вранці нашого Чаплика викликали до головного редактора газети.

 

Редактором газети «Очеретяні новини» був видра на ім’я Красунчик Видрович. Ви мабуть одразу спитаєте: «Чому це так його назвали?» А відповідь буде така: «Красунчик дуже любив приводити себе до ладу!».

 

Видрович дуже довго видивлявся на себе у дзеркало. Він розглядав себе із різних боків. Постійно намащував слиною свої спритні лапки та пригладжував скуйовджену шерсть. А вона зовсім його не слухалася і де-не-де вибиралася на волю та знов куйовдилася. Отож, дзеркало було постійно у нагоді. Мабуть саме тому Красунчик Видрович не дуже багато часу приділяв своїй роботі. Він увесь час купався та розчісувався, купався та розчісувався. А потім знов розчісувався і знов купався. Вода у болоті була не дуже чиста, тому він знов був змушений йти купатися. Отже, Красунчика Видровича не часто можна було знайти на роботі. Однак сьогодні він чекав на Чаплика.

 

Агентство газети «Очеретяні новини» знаходилося у старому, закинутому будиночку бобра на ім’я Бобрович. Цей товстенький бобер дуже полюбляв попоїсти. Особливо це відбувалося тоді, коли цього ніхто не бачив. Навіть його невеличка сім’я інколи не могла зрозуміти, куди дівалися їх продуктові запаси. Бобрович покинув цю домівку вже давно. Його продуктова комірка стала замалою. І бобер вирішив побудувати собі нову, більшу домівку із ВЕЛИЧЕЗНОЮ коміркою.

 

Красунчику Видровичу сподобалось ця закинута домівка. Вона була затишна, простора. Там були і кімната для відпочинку, і комірка, і робочий кабінет.

 

А сам Бобрович ніяк не міг звикнути до нової великої комірки. І час від часу, коли проходив повз свій старий, закинутий будиночок, він заглядав у комірочку та щось там з’їдав. А Красунчик ніяк не міг втямити, куди це зникали його запаси, бо був постійно зайнятий своєю красою.

 

Як Видрович потрапив саме на це болото, він остаточно не знав. Насправді Красунчика занесло із Великого Синього Моря у це чудове болото. У той день, коли видра пішов поплавати, дув сильний вітер.

 

Він штовхав морську воду туди-сюди, створюючи величезні хвилі. От Красунчик і задрімав. Почався страшний шторм. Хвилі піднімалися вище і вище. А Красунчик засинав усе дужче і дужче. В одну мить його підкинуло… і по невідомій нікому течії, крізь річки та озера, занесло у це болото. Коли видра прокинувся посеред очерету він був дуже здивований. Однак Красунчик любив подорожувати, тому не засмутився і залишився на цьому болоті. А потім його обрали редактором газети.

 

У той час, коли Чаплик увійшов до агентства «Очеретяних новин», Красунчик саме дрімав…

 

- Добрий ранок! – сказав птах.

 

-Скррр… Привіт, Чаплик! – сонно відповів головний редактор газети.

 

- Ви мене викликали? – спитав птах.

 

- Скррр…Я хочу повідомити тобі пречудову новину! Думаю, вона тобі дуже сподобається. Ти їдеш НА МОРЕ! НА МОРЕ-Е-Е!

 

- Я? Я поїду НА МОРЕ?- здивувався Чаплик.

 

- Скррр… Так! На Велике Синє Море! – відповів Красунчик Видрович.

 

- Дякую вам! Дякую! – спантеличено вигукував птах.

 

- Скррр… Це буде твоє відрядження. Ти будеш фотографувати море і все навколо. Ми надрукуємо морську газету. Я трохи засумував за морем, тому і надумав тобі таку поїздку. Але в очереті мені подобається більше, тут спокійніше. Тому я залишуся тут. – сказав Красунчик.

 

- Я такий радий! Такий радий! Дякую!

 

Чаплик був у захваті. Він не очікував, що ця новина буде настільки пречудова. Птах побіг додому (на радощах він зовсім забув, що вміє літати) розповідати цю новину своїй дружині. Її звали Крапля. Нещодавно в очереті відбулося весілля. У пташиній сім’ї з’явилася малеча. Мама Крапля дуже гарно малювала, тому відкрила свою художню студію. Вона навчала малювати тутешніх дітлахів.

 

Чаплик забіг у гніздечко, Крапля якраз готувала фарби для заняття. Він почав розповідати свою новину:

 

- Краплю! Краплю! Я поїду на море! На ВЕЛИКЕ СИНЄ ЧУДОВЕ МОРЕ! Це буде моє перше морське відрядження! Я такий радий! Такий радий!

 

- Це просто прекрасно, Чаплику! А ти не міг би узяти мене із собою? Я ж буду сумувати! Я теж люблю море і змогла б трохи помалювати там. Ну, будь ласка, візьми мене із собою!

 

- Добре, добре, дорогенька! Але ж треба знайти авто. Для мого фотоапарату, твого мольберту необхідно багато місця. Нам конче треба десь роздобути машину! – погодився птах.

 

Очерет був настільки далеко вглибині лісу, що туди не зміг проїхати ніякий транспорт. І Чаплик задумав змайструвати собі машину самотужки. Птах міг не тільки фотографувати. Він був вправним та винахідливим, тому, трохи поміркувавши, вирішив:

 

- Придумав! Можливо, у Бобровича знайдеться зайве деревце? З нього ми і збудуємо собі автівку! А колесами будуть великі очеретяні лілеї!

 

- Так, це гарна ідея! Пішли шукати бобра. – відповіла Крапля.

 

   КОЛОДА БОБРОВИЧА

  

Чаплик і Крапля вирушили на пошуки Бобровича. Але ж усі в очереті добре знали, що задарма бобер нічого не віддасть. І тому чаплі прихопили із собою усю їжу, яка знайшлася у них вдома.

 

Бобрович саме йшов їм назустріч. Він похмуро дивився собі під лапи про щось замислившись. На своїй спині він ніс свіженький вигризений дубок. Хоча колодка була невеличка, однак Чаплику і Краплі як раз підходила для майбутньої машини. Птахи зупинилися і привіталися із бобром:

 

- Привіт, Бобрович! Чому ти такий сумний? Щось трапилось?

 

- Звичайно, трапилось! Хрр-р-р! Хрр-р-р! Так хочеться попоїсти, аж немає ніяких сил! Хрр-р-р! Хрр-р-р! – відповів бобер.

 

- Бобрович! А віддай нам, будь ласка, цю колоду! – попрохали птахи.

 

-А навіщо вам вона? Хрр-р-р! Хрр-р-р! Чому я повинен віддавати вам мою колодочку? Хрр-р-р! Хрр-р-р! – розпитував бобер.

 

- Ми… Ми хочемо відвідати одну місцину... Без машини туди не дістатися. А з твоєї колоди ми змайструємо гарне авто. Віддай її нам, а ми дамо тобі попоїсти! – сказав Чаплик.

 

- А що це за місцина така? Хрр-р-р! Хрр-р-р! – розпитував бобер.

 

- Ми поїдемо до Великого Синього Моря, у відрядження. – зізнався Чаплик.

 

- Море? А що таке море? А там є їжа? А що там взагалі є? – почав ще дужче розпитувати Бобрович.

 

- Море – це величезна блакитна водойма, у якій живуть дуже багато морських тварин. Думаю, там знайдеться багато їжі. Особливо морських продуктів. А ще, на березі моря багато кафе та магазинчиків із їжею. Ти точно там не зголоднієш! – відповів Чаплик.

 

- А ще там продається багато сувенірів… – розпочала свою розповідь Крапля.

 

Бобер зовсім не хотів змінювати тему розмови і зупинив Краплю на півслові:

            - Ні-ні! Не треба зупинятися, Чаплик! Ніяких сувенірів! Тільки морські продукти! Це дуже цікаво! Хрр-р-р! Хрр-р-р! … - вів своє бобер, при цьому гриз травичку, що йому запропонували птахи.

 

Отже, куштуючи та одночасно міркуючи про великі гори їжі, Бобрович згодився віддати свою колоду:

 

- Добре, я віддам вам цей дубок, якщо ви візьмете мене із собою! Хрр-р-р! Хрр-р-р! На МО-РЕ! – відповів Бобрович.

 

- Ну…Ну… - думав Чаплик. – Чому б і ні? Добре! - Чаплик не міг відмовити бобру, бо йому конче потрібна була автівка.

 

- От і чудово! – зрадів Бобрович. – Тоді я пішов збиратися!

 

- Добре, добре! – відповів Чаплик.

 

Бобрович пішов, ні побіг додому. Дорогою він надумував, що, як і де буде їсти, куди ходитиме, що робитиме. Вже вдома бобер гасав по всім кімнатам, шукав необхідні речі. А Гарнюня помітила, що щось не так…

 

Бобрович мав жіночку бобриху на ім’я Гарнюня. Вона любила себе прикрашати різними квітами. Бобриха не менше Красунчика Видровича, любила дзеркало, розглядала себе у ньому. Змінювала одну зачіску іншою, одну суконьку за одною. І так вона робила кожного дня. І коли бобер забіг у хатинку, застав свою жінку за цим заняттям. Тут бобриха і почала розпитувати Бобровича:

 

- Куди це ти зібрався? Ми ж нікуди не їдемо! Чого це ти збираєш свої речі?

 

- Ви не їдете, а я - їду… Хрр-р-р! Хрр-р-р! Я… Їду… Їду…

 

Бобрисі було помітно, що бобер не хотів розповідати, куди він зібрався.

 

- Ну куди? Куди? – раз за разом розпитувала Гарнюня. Однак бобер так і не міг нічого пояснити.

 

Зненацька бобриха почала лоскотати своїми доглянутими кігтиками вередливого бобра. А Бобрович дуже боявся лоскотки. Він вивертався на різні боки, хихотав, скреготав…

 

- Ну, скажу, скажу! Припини! Хрр-р-р! Хрр-р-р! – регочучи вигукував Бобрович.

 

- Кажи, кажи! – розпитувала бобриха.

 

- На… На море. На море. Хрр-р-р! Хрр-р-р! – відповідав захеканий бобер.

 

- Куди? Куди? – не вгамовувалася бобриха.

 

- На море. Ну… Море – це така калюжа. Ну, калюжка. Трохи більше нашого болота. Нічого там цікавого! НІ-ЧО-ГІ-СІ-НЬКО! Хрр-р-р! Хрр-р-р!

 

- А там є прикраси?

 

- Не знаю, - відповів Бобрович.

 

- Напевно є! Я думаю ТОЧНІСІНЬКО є! – говорила Гарнюня.

 

- Та ну ні! Нічого там немає! Тобі там не буде цікаво! – вів своє бобер.

 

- А чого це ти тоді їдеш? Там же не цікаво! – казала Гарнюня.

 

- Ну… Просто їду. Я потім тобі розповім! – бобер хвилювався, що хоча б йому й самому вистачило тієї морської їжі, про яку розповідав птах.

 

- А візьми мене з собою! Я дуже хочу на море! Відпочинемо разом. Я обіцяю, що заважати не буду. Чесно! Візьми мене з собою! Що ж, я ж не буду тут сама? Наш синочок Боря у дитячому таборі жабки Мусі. – вмовляла Гарнюня.

 

- Ну…Ну…Добре, добре! Хрр-р-р! Хрр-р-р! – неохоче відповів бобер.

 

Отже, бобру довелось погодитися узяти із собою Гарнюню. Хоча він не сподівався на таке.

 

- Чаплик зробить авто з моєї колоди. Ми маємо уміститися у неї. Хрр-р-р! Хрр-р-р! - невдоволено пробурмотів бобер.

 

- Дякую! Дякую! Я пішла збирати речі. – радісно промовила Гарнюня і побігла до шафи.

 

- А коли ми від’їжджаємо? – гукнула Гарнюня із сусідньої кімнати.

 

- Мабуть, завтра ввечері. – відповів бобер із комірки з припасами їжі.

 

- Чудово! Зранку ми навідаємо Борю! – почулося знов десь із кімнати.

 

А Боря – це маленький вередливий бобрик, їх любий синочок. Якраз декілька днів він перебував у дитячому очеретяному таборі.

 

Наступного ранку Гарнюня пішла у табір Мусі провідати синочка.

 

ТАБІР ЖАБЕНЯ МУСІ

 

Жабеня Муся товаришувала із Чапликом. І взагалі майже із усіма жителями болота. Вона постійно проводила всілякі конкурси, весілля, продавала різні товари на ярмарках, організовувала виставки. Посеред літа, усі весілля закінчилися, ярмарки пройшли, і Мусі стало сумно. Тому жабка вирішила побавитись із місцевими дітками. Вона надумала організувати очеретяний табір.

 

Ви мабуть знаєте, що таке табір? Дітей привозять батьки, залишають їх у таборі, а дітлахи там сплять, їдять, гуляють, граються…

 

Але очеретяний табір був цікавішим. Він розташувався окрай очерету в найгарнішому місці посеред лілей. Лілеї якраз почали розквітати. Де-не-де з’являлися жовті або білі, навіть рожеві листочки. Від них йшов чудовий квітковий аромат. Кімнатами дітлахам слугували закинуті нори різних жителів очерету. В одній нірці жили по дві-три тваринки. Хто з ким хотів жити, обирали самі дітки. У таборі Муся проводила багато цікавих ігор, усіляких змагань та забав. Жабці було дуже весело проводити час разом із дітьми.

 

Батьки очеретяних тваринок могли їх відвідувати хоч кожен день. Вони приходили і приносили діточкам щось смачненьке. Деякі тати й мами розповідали якісь новини, інші приносили із собою лозини та розпитували жабеня, чи щось такого не наробили їх дітлахи… Бо у таборі якраз перебували деякі неслухняні діти. Поки не буду називати хто саме. Ви пізніше й самі здогадаєтесь.

 

Цікаво було те, що Бобрович приходив провідати свого бобрика - синочка кожен день. Однак, мені здається, що це було не тільки через сум за сином… Він заходив спочатку до Борі у кімнату. Швиденько махав йому лапою, наспівуючи оду й ту саму пісеньку:

 

Я відвідаю синочка,

 

Зїм смачненького шматочка

 

Новину перекажу

 

Пявкою перекушу

 

А потім біг у їдальню, де повар Гуля накривав на стіл обід для дітлахів. Бобер дуже довго дегустував їжу та не міг сказати чи смачно там готують, чи ні. Чи Гуля не забув чогось покласти у тарілку. Чи діти ненароком не залишаться голодні.

 

Повар Гуля дуже добре знав Бобровича. Він його трохи недолюблював. Бо як тільки з’являвся прожерливий бобер, одразу ж зникала уся їжа…

 

Муся написала розпорядок дня табору:

 

Програма на кожен день, яку ОБОВ’ЯЗКОВО треба виконувати:

 

08:00 – просинаємося;

 

08:15 – ранкова пробіжка вздовж болота;

 

09:00– смачний сніданок від повара Гулі;

 

10:00 – спортивні ігри;

 

12:00 – перекус від Гулі;

 

12:30 – купання, водна зарядка;

 

13:30 – обід від повара;

 

14:00 – година сну

 

І не питайте, чому так довго. – дописала Муся. - Я втомлююсь! А повару Гулі ще треба готувати їжу! Чомусь у таборі дуже багато прожерливих тваринок!)

 

18:00 – смачна вечеря;

 

19:00 – купання;

 

20:00- перегляд мультфільму та дискотека;

 

21:00 – солодких снів!

 

Цю програму Муся розвісила на стіні у кожній нірці. Взагалі, ця програма багатьом діткам подобалась. Однак, бобрику Борі вона не припала до душі. Він же був сином Бобровича! Борю взагалі багато чого дратувало у таборі. Читаючи програму він увесь час розмовляв сам із собою (бо із ним у кімнаті чомусь ніхто не захотів жити):

 

- Фо це таке? Ну фо? - говорив Боря (він не вимовляв звуки [Ш] і [Щ]).

 

- Це фось не те! Не хочу тут жити! Фо це робиться? Треба рано прокидатися! Це не моє! Фей годують мало! Дітей голодом морять! Я ж схудну! Який жах! А спортивні ігри! Пробіжка! Водна зарядка! До чого це все! – продовжував вередувати бобрик. – Єдине, що мене радує, що хоч година сну є, але і там не поспиф! Чому така маленька година сну? – і тут бобрик зірвав зі стіни розклад Мусі, розідрав його на маленькі шматочки.

 

- Це все не те! Треба фось міняти! – знов сказав бобрик і почав складати власний розпорядок дня:

 

Розклад Борі, який треба виконувати Гулі та Мусі ОБОВ’ЯЗКОВО :

 

10: 00 – просинаємося;

 

10:05 – сніданок (три порції як мінімум!);

 

10:30 – невеличкий відпочинок;

 

11:00 – перекус та відпочинок;

 

11:30 – перегляд мультфільмів, багато мультфільмів, дуже багато мультфільмів!;

 

13:00 – перекус;

 

13:30 – обід (якомога більше порцій);

 

14:00 – тиха година;

 

17:00 – ну добре, можна і пограти (наприклад, у гру «Хто більше з’їсть»);

 

18:00 – вечеря;

 

19:00 – перегляд мультфільмів, багато мультфільмів, дуже багато мультфільмів!

 

23:00 - сон.

 

Боря повісив свій власний розпорядок дня на стіні біля ліжка. Він вирішив виконувати тільки його. І от, коли Муся не бачила Борю на пробіжці, або на спортивних змаганнях, бобрик майже увесь час проводив у їдальні. Жабка вирушила на пошуки вередливого бобрика.

 

Муся нарешті дізналася про таємний розклад Борі. Вона пішла до кімнати бобрика та безжально розірвала його творіння.

 

Звісно, Боря дуже образився на жабку. В нього з’явилися думки щодо втечі із табору: «Але куди? Як?» - міркував бобрик, поки не почув якусь цікаву розмову. Він одразу почав прислухатися…

 

Розмову вели його мама Гарнюня та мати каченя Пухлика, який жив у таборі у сусідній кімнаті:

 

- Привіт! Як у тебе справи? – питала Кряка (мама каченя).

 

- Привіт, у мене добре! Ось зібралась їхати разом із Бобровичем в одне цікавеньке місце, - бобриха не знала, що це був секрет і почала розповідати про поїздку.

 

- А що це за місце? – розпитувала Кряка.

 

- Ну, ми їдемо на море на авто-колоді, яку Бобрович вже заготовив! – відповіла Гарнюня, поправляючи свою нову шляпку.

 

- А я десь чула про море! Я знаю, що це таке! Там дуже весело, сонячно, багато води та розваг! – відповіла обізнана мама-качка, яка любила розважатися.

 

- Правда! А я от про це нічогісінько не знаю! Ось прийшла навідати Борю перед від’їздом. – вела далі бобриха.

 

- Гарнюня, скажи, а для мене із Кряковичем знайдеться місце у вашій авто-колоді? Кря-кря!

 

- Звісно, - почала тихіше говорити бобриха. – Ми цієї ночі із бобром знайдемо дерев’яку побільше. І там поміститься ще багато хто! Ми можемо взяти і тебе з Кряковичем.

 

- О! Дякую, моя подружко! Кря-кря! – весело вигукнула качечка та побігла додому збиратися на море.

 

НАРЕШТІ В ДОРОГУ!

 

Гарнюня іноді не могла утримати усілякі секрети у своїй красивій бобриній голові. Тому, коли відвідала синочка (а він чомусь був дуже набурмосений та задумливий), вона зрозуміла, що їй доведеться цієї ночі багато попрацювати. Бо тепер, коли Гарнюня запросила із собою сім’ю качок, треба було обробити величезну колоду. Вона прийшла до Бобровича, та ненароком вигукнула:

 

- А чи не замала буде колодка, що ти приготував для своїх припасів? Може треба більшу?

 

Бобер обдумав пропозицію та погодився із Гарнюнею. «Так! Для моїх припасів потрібна більша колода. А раптом на морі не буде їжі? А раптом усі розмови про морську їжу – це казочки? Гарнюня, молодець! Вона має рацію! Колоду треба знайти побільше! Тоді вночі вирушимо на пошуки!» - думав заклопотаний бобер.

 

От і настала ніч… Бобри вирушили на пошуки великої колоди. У лісі росли всілякі дерева: і дуби, і берези, і ялинки. Гарнюня і Бобрович побачили величезний старий дуб. Вони зазирнули у велике дупло, що було дуже темне та глибоке. У ньому нікого не побачили. «Тут вже давно ніхто не живе!» - подумав бобер і сказав:

            - Берем його! Хрр-р-р! Хрр-р-р!

 

Насправді, у дуплі відпочивали стара черепаха Чуча та її онучки. Вони ходили у ліс збирати свіжі ягідки. Старезна черепаха дуже втомлювалася, бо прокидалася із першими промінчиками сонця і читала ранкові газети. Тому вона засинала будь-де. Онучки черепахи Луча та Муча завжди гуляли зі своєю бабусею. Вони теж наїлися ягідок та позасинали.

 

Сім’я бобрів обробила це кремезне дерево своїми величезними зубами. Хрускіт від їх зубів стояв на увесь ліс, однак черепахи не чули цих звуків. Чуча так голосно хропіла, що звуки хрускоту їй не заважали. Маленькі черепахи звикли до бабусиного хропіння. Вони міцно спали. А бобри зовсім не помітили тих, хто позасинав у дуплі. І ось, коли усе було готово, бобри понесли колоду додому і підмінили одну на іншу.

 

У той самий час, Боря остаточно вирішив втекти з цього нестерпного табору. Йому набридло прислуховуватися до Мусі та до всіх інших. Він розлючено згадував про свій розклад… Борі з самого першого дня перебування у таборі там не сподобалося. У ньому було занадто багато ігор! Мало сну! І найголовніше - МАЛО ЇЖІ! Борі було дуже сумно. Але одна річ йому все ж подобалась: він був у кімнаті один. Сам самісінький. І ніхто йому не заважав. Не хропів уночі. Бобрик довго думав куди, коли втекти. Хвилювався, щоб його не схопили та не відправили назад. І нарешті надумав. Пам’ятаєте, він підслухав розмову своєї матусі про море? От і надумав: «Чому це вони самі поїдуть на якесь там море? Я теж хочу! Я сховаюся вночі на даху колодки і мене ніхто не знайде!»…

 

Треба сказати, що Боря ні з ким не товаришував, іноді ображав інших. Борю не любили діти, тому у кімнаті він залишився самісінький.

 

По сусідству в таборі жили два друзяки-розбишаки. Вередливе каченя Пухлик разом зі своїм другом чаплею Неслухнянчиком НІКОЛИ НІКОГО НЕ СЛУХАЛИ! Пухлик - своїх батьків качок (Кряку і Кряковича), а Неслухнянчик - своїх батьків чапель (Краплю і Чаплика). І ці друзяки потрапили до табору жабеня Мусі одночасно із бобриком.

 

Розбишаки захотіли жити у сусідньому будиночку із великою кімнатою та вікнами. Через великі вікна Пухлик із Неслухнянчиком слідкували за очеретяними тваринками та придумували підступні плани. Вони дуже не любили Борю. Він насміхався над Пухликом, коли той ще не вмів плавати. Насміхався над Неухнянчиком, коли той ще не вмів літати. Тому друзі вирішили помститися Борі за все, що він їм зробив.

 

Розбишаки підгледіли у своє велике вікно, що бобрик кудись збирався. Друзі вирішили за ним прослідкувати. А потім, вони нарешті закидають цього ВЕРЕДЛИВОГО бобра колючками. Колючок у дітлахів було достатньо. Вони поназбирали їх по всьому очерету. Іноді, коли батьків не було вдома, дітлахи без дозволу бігали до темного лісу за колючками.

 

А в таборі також було багато колючок. Тому великий мішечок у їх кімнаті кожен день наповнювався. Діти чекали нагоди і саме сьогодні вона, мабуть, вже настала!

 

Боря зібрав у мішечок свої речі. Коли стемніло, Муся пішла відпочивати, він тихенько вийшов із кімнати та побіг до великої колоди. За ним слідом вибралися і Неслухнянчик разом з Пухликом із великим мішечком колючок. Вони перебіжками слідкували за бобриком, ховаючись за заростями очерету. Розбишаки навіть і не здогадувалися, куди це прямує бобрик.

 

Тим часом, приготування до від’їзду тривали. Чаплик склав свої речі, фотоапарат. Разом із Краплею вони підготували колеса для машини. Гарнюня збирала свої прикраси. Бобрович збирав їжу по всім околицям очерету. Бобер думав, що йому не вистачить її. Він навіть зайшов у їдальню табору, де готував Гуля. Бобровичу вдалося і там захопити багатенько смаколиків.

 

Сім’я качок вже були зібрані, вони поспішали до місця від’їзду.

 

Черепаха Чуча зі своїми онучками ще дрімали. І ніхто їх не помічав, і не чув.

 

Боря нарешті дістався до великої колоди. Колода на його очах перетворювалася на велику зручну автівку. До колоди прикручували великі колеса-лілеї. Чаплик кріпив зручне кермо, яке він змайстрував із великої очеретини. Гарнюня прикрашала колоду своїми квітами. Робота кипіла.

 

Бобрик зачаївся у заростях якоїсь трави. Із захопленням він видивлявся на чудо перетворення. А Пухлик і Неслухнянчик ховалися неподалік від Борі. Вони спостерігали за ним. Не бачили, що робиться навколо. Розбишаки чекали слушного моменту, щоб помститися. Друзяки підступно хихикали та перекидали колючки із крила на крило. Вони знали, що тут їм вже ніхто не завадить! І не налупцює! (як це було минулого разу!)

 

Отже, коли авто змайстрували, усі посідали в авто-колоду. Тварини були дуже збуджені. Ця пригода їх захоплювала! У кожного була своя маленька сумочка. Лише один із пасажирів тяг гігантську валізу, яка ледь-ледь не застрягла у дверях. Із валізи стирчали різні травички, сухі п’явки, очеретяні палички та багато смаколиків…

 

Коли усі місця були зайняті, Чаплик був здивований, чому так багато жителів очерету сидять у колоді. Птах був такий заклопотаний підготовкою до від’їзду, що не помічав нічого навколо. Він думав, що всі, хто прийшов до колоди, хотіли тільки допомогти. Чаплик вигукнув:

 

- Будь ласка, ті, хто проводжають, залиште авто!

 

- А ми не проводжаємо! Ми – пасажири! Ми їдемо на море разом із вами! – хором відповіли усі.

 

- Разом? З нами? На море? – здивовано вигукував птах.

 

- Так! Так! Ми нікуди не вийдемо! Нам дуже зручно і тут! – чулися різні голоси.

 

- Ну, добре! – подивившись на Краплю, відповів Чаплик.

 

Поки розбирались хто їде, а хто ні, Боря тихенько заліз на дах авто-колоди. Тут Пухлик зрозумів, що Боря від них зараз втече. Каченя швидко стрибнуло на шматок обгризеного корінця колоди, ледве тримаючись одним крилом. В іншому в нього була ціла купа колючок. Голосна компанія рушила в дорогу. А Неслухнянчик, який вже навчився літати, доганяв машину по небу. У великому дзьобі ніс мішечок із колючками.

 

Усі жителі болота, які сиділи в дуплі великої авто-колоди, раділи, бо нарешті вони відвідають море. Ніхто не здогадувався, яке воно – море? Усі знали тільки те, що море синє та мокре.

 

Пухлик видерся на дах автівки. Боря здивовано вигукнув:

 

- А фо ти тут робиф? Як ти дізнався, куди ми їдемо? Чому ти тут?

 

- А куди ми їдемо? Я не знаю. І я тут не один. Подивись вгору. Там ще Неслухнянчик. Бачиш? А навіщо ми тут? Бо ми дуже хочемо тобі помститися! Ти мабуть знаєш, за що? – погрозливо відповів Пухлик.

 

- За фо? А-а-а! Звісно! Я не винен, що вам дісталося від батьків. Самі винні. Хі-хі! Ви мені спокою не даєте! Хотіли закидати колючками. Нічогісінько у вас не вийде! – сміявся Боря.

 

- Чому хотіли? Ми і зараз хочемо! – погрозливо шепотів Пухлик.

 

- Ну…фо! Ну…фо! – дражнився Боря, перебираючись на самісінький край колоди.

 

Якраз авто-колода натрапила на велику каменюку. Її добряче трясонуло. Боря перечепився та покотився униз. Він майже впав, коли Пухлик підхопив його крилом. У крилі якраз було з десяток колючок, які міцно схопилися за шерсть бобрика. Боря повис на колючках. З повітря підлетів Неслухнянчик. Він допоміг Борі піднятися на дах. Коли пригода скінчилася, дітлахи мовчки сиділи на колоді та вибирали колючки із шерсті бобра. Боря вимовив:

 

- Дякую вам! А ми не можемо стати друзями? Фо, ви мені не пробачите? Невже. Ну… Будь ласочка!…

 

- Навіть не знаю… Треба подумати… - тихо сказав Пухлик і глянув на Неслухнянчика.

 

Здавалося, друзі вже зовсім не злилися на вередуна - бобрика…

 

Тим часом у дитячому очеретяному таборі Муся пішла звати Борю і пташок на вечерю. Вона постукала до Борі, а там ніхто не відповів. Жабка увійшла у кімнату і побачила, що там порожньо… Муся обшукала усю кімнату. І нікого не знайшла. Вона подумала, що бобрик пішов до кімнати птахів. Але ані Пухлика, ані Неслухнянчика, ані бобрика ніде не було. Муся покликала повара Гулю. Вони разом обшукували увесь табір. Кожну нірку. Кожний закуток. Кожну шпаринку. Дітлахів ніде їх не було!

 

Трохи пізніше Муся подивилася у кущі, зненацька побачила, як Пухлик бігає поміж очерету. А у небі пурхає крилами Неслухнянчик.

 

І жабка стрімголов пострибала за дітлахами. Наздогнати їх не вдалося. Муся засмучено повернулася до табору.

 

Повар Гуля навіть трохи зрадів, що неслухняні діти втекли. У нього раптом стало менше роботи. Прожерливих ротів поменшало.

 

Мусі теж стало краще. Усі діти, що залишилися, були слухняними. Капосні малюки зникли. У таборі стало спокійно…

  

МОРЕ!?

 

Авто-колода їхала вперед і вперед. Чаплик був водієм. Очеретяні пасажири дивилися у вікна. Їхні погляди не пропускали жодного дерева, жодної травички. Усі з захопленням роздивлялися навкруги, бо майже ніхто далі свого болота ніколи не від’їжджав.

 

Але це було доти, доки пасажири не почули дивні звуки. Вглибині авто-колоди, на останньому сидінні хтось гучно хропів. Усі подивилися назад… І, здогадайтеся, кого вони там побачили! Звісно! Старезну черепаху Чучу із онучками! Вони досі міцно спали!

 

Тваринки дуже здивувалися. Вони голосно почали гукати Чучу. Нарешті розбудили її своїми криками. Муча і Луча теж розкрили свої оченята.

 

Качки почали розпитувати Чучу:

 

- А чому це ти тут? Що ти тут робиш?

 

- А де я? Я тут задрімала. Зараз піду додому. – сказала сонна черепаха.

 

- А куди це ми їдемо? – заверещали черепашата, коли побачили, що їх колода рушить крізь ліс.

 

- Ми? А ви не знаєте? – здивовано спитали тварини.

 

- Звісно, не знаємо! Отакої, спокійно задрімаєш собі, а тебе вже кудись везуть! – жалілася старезна черепаха.

 

- Ми їдемо на море! На море! – сказала Крапля.

 

- А-а-а! Море! Я багато читала про море. Але ніколи там не була. Ну що ж, тоді ми з вами! – сказала черепаха і знов задрімала.

 

Коли усе вирішилось, пасажири знов могли спокійно роздивлятися в усі боки. І, звісно, виглядати море.

 

Тільки один Бобрович не міг заспокоїтися. Він хвилювався за свої запаси. Причому дуже сильно! Річ у тім, що поки усі займалися черепахою, у бобра десь поділася валіза із припасами.

 

Якраз, коли колоду підкинуло догори і Боря ледве не впав, подув сильний вітер. І валіза викотилася через двері авто-колоди, які сам же бобер і вигризав. Він забув зачинити двері, бо був заклопотаний тим, щоб затягнути валізу в авто. Отже, на горе Бобровича, усе – усе – усе! вилетіло разом із валізою. Усе пропало! Усе, що так довго збирав бобер! Бобрович був дуже сумний і без настрою. Одне тільки тішило тварину! На щастя, він повикладав більшість прикрас Гарнюні, коли вона не бачила. Він склав у торбу бобрихи свої харчові запаси.

 

Поки бобер сумував, Гарнюня побачила якусь блакитну водойму. Гарнюня голосно вигукнула:

 

- МОРЕ-Е-Е!!! МОРЕ-Е-Е! ЦЕ Ж МОРЕ! Дивіться!

 

- ТАК ЦЕ Ж МОРЕ-Е-Е!!! – засопіла черепаха.

 

- Водичка! Нарешті, морська водичка! Це точно - море! Воно значно більше нашого болота! – кричали черепашки.

 

- Зупини! Чаплик, швиденько! Зупини! – кричали усі.

 

Авто-колода зупинилася. Усі пасажири повибігали. Усі, крім Краплі та Чаплика. Птахи залишилися, бо знали, що то ще було не море. Це була невеличка, стрімка річечка. Вона швидко бігла повз лісу та мала вигляд змійки.

 

Поки Чаплик намагався докричатися до гучної компанії, щоб пояснити, що це ще не море, пасажири вже мочили лапи у річці. А Бобрович усе підвивав:

             - Хрр-р-р! Хрр-р-р! Моя їжа! Де, ти, ріднесенька! Як я схуд! Який сум!

 

Крапля вийшла із авто, і раптом, почула знайомий писк. Вона подивилася на дах авто-колоди і побачила там свого синочка Неслухнянчика! Потім товстуна Пухлика, та, нарешті, бобрика Борю. Крапля здивовано вимовила:

 

-А ну! Злазьте! Що це ви тут робите? Відповідайте, швидко! Чому ви усі тут, а не у таборі?

 

- Ми… Ми… - запинаючись, відказували розбишаки. – Ми не схотіли бути у таборі! Там сумно! Можна ми з вами? Будь ласка! – в один голос сказали троє неслухняних дітлахів.

 

- Ох і ви! – тільки і могла сказати здивована птаха.

 

Усі, хто купався у річці, підбігли та здивовано дивились на малечу…

 

Чаплик пояснив усім, що це ще не море. Море набагато більше! Отже, машина рушила далі. Місця у ній майже не лишилося. Розбишак порозсаджували поміж батьків. Усі мовчки дивилися у вікна. Кожен думав про своє…

 

За деякий час авто-колода дісталася великого блакитного водосховища. Воно розлилося поміж великих берегів. Чаплик якраз вирішив зробити тут зупинку. Але він знову не встиг пояснити, що це водосховище, а не море. Неслухнянчик почав голосно кричати:

 

- Ура-а-а! Вода-а-а! Морська-а-а! Море-е-е!

 

- Мерфій до моря! – заволав Боря.

 

- Так, море! Побігли плавати! І пірнати! – верещав Пухлик.

 

І знов усі пасажири гуртом побігли до води.

 

Крапля із Чапликом нікуди не поспішали. Вони потихеньку йшли до води. Птахи намагалися пояснити усім, що це ще не море.

 

- Це ще не море! Це звичайнісінька зупинка біля водосховища. Цю воду зберігають, щоб потім можна було напоїти великі міста. – пояснювала Крапля.

 

- Як зупинка! Чому ви нам не сказали? Коли нарешті вже буде ваше море? – запитували дітлахи.

 

- Ми просто зупинилися перепочити. Вам неможливо нічого сказати. Ви усі дуже голосні! – пояснювала Крапля..

 

- Ну, добре! Але ви ж скажіть, коли буде справжнє море! – попросила бобриха Гарнюня.

 

Всі пасажири трохи погуляли, розімяли крила, лапи чи хвости.

 

- А тепер поїхали далі. – запросила Крапля.

 

- Усі в авто, швидко! – керував Чаплик.

 

НАРЕШТІ, МОРЕ!

 

Очеретяні пасажири вже втомилися чекати справжнього моря. Деякі позасинали. Деякі ще чекали, видивлялися у віконця. А інші бавилися, грали у ігри, весело розмовляли.

 

Природа час від часу змінювалася. Спочатку був ліс, потім великі різнокольорові поля. Потім проїжджали повз якісь густі зарості садових дерев, потім знов поля, потім пішли гори та скелі…

 

Отож, вони їхали, їхали… І тут, натрапили на зупинку, яка мала назву «Морська».

 

На зупинці стояли два віслюка. Один віслюк був височенький, темного кольору, із великою соломяною шляпою на голові. Він тримав величезну пляжну сумку. Інший віслючок – струнка дівчинка, була дуже гарно вдягнена. Буси висіли на тонкій шиї, яскраві шльопанці на чотирьох копитцях, шляпка різнобарвна. Гарнюня аж задивилася… Віслюки чекали на автобус.

 

Чаплик зупинив авто-колоду, і зацікавлено запитав у них:

 

- Привіт! Мене звати Чаплик, а Вас?

 

- Привіт, мене звати Вося. А це мій друг Вось. Ви зможете нас підвезти до пляжу? – промовила гарна незнайомка.

 

- Так звісно! Ми якраз шукаємо де знаходиться море! Заходьте!

 

- Дякую! – відповів Вось.

 

Віслюки були трохи більше, ніж могла умістити авто-колода. Однак, вони все ж таки наштовхалися у колодку, виставили свої голови у віконця, видивляючись, де буде пляж. Дорогою віслюки розповідали своїм новим знайомим про цікаві морські місця. Пасажири із захопленням слухали віслюків і навіть не помітили, як дісталися СПРАВЖНЬОГО СИНЬОГО МОРЯ!

 

Великий піщаний пляж розкинувся поміж камяними брилами. Море спокійно то підкочувалося до піску, то знов відкочувалося від нього. Вода відблискувала на сонці. Не можливо було визначити, чи насправді море синє. Воно було якесь різнобарвне: то темно-синє, то зелене, а то й зовсім біло-блакитне. Усі очеретяні тварини просто заклякли на місці від такої краси. Ніхто не біг у воду. Усі стояли мовчки, зачаровані морською красою…

 

Вося і Вось - дуже привітні віслюки - прихистили усіх своїх нових друзів у загінчику. Очеретяні жителі дуже сподобалися віслюкам, які жили біля моря. У загінчику вистачило місця усім. Він був просторий, увесь засипаний м’якенькою соломою. Діти швиденько забігли у цей загін. А дорослі заносили свої речі. Усі дуже втомилися. Дорога була довга – предовга… Там мандрівники і перепочили.

 

Увечері кожна очеретяна тваринка стала складати свій план: де, як і коли буде відпочивати і ходитиме на море.

 

Поки усі ще складали плани, Бобрович у дорозі вже все продумав. І швиденько начеркав на папірці:

 

МОРСЬКИЙ ПЛАН БОБРОВИЧА:

 

06: 00- ЇМО, ТОЧНІШЕ Я ЇМ

 

06:30- збираю речі та гайда на море

 

08:00- НА ПЛЯЖІ (із Гарнюнею )

 

09:00- Я ЇМ морепродукти (І НЕ З КИМ НЕ ДІЛЮСЯ!!!)

 

10:00- Купаємося, засмагаємо

 

10:10- ПЕРЕКУС ВІД ГАРНЮНІ

 

11:00- Купаємося, засмагаємо

 

12: 00- У ЗАГІНЧИК НА ОБІД

 

13:00- ОБІДАЄМО

 

14:00- ТИХА ГОДИНА

 

15:00- ПЕРЕКУС

 

16:00 - ТИХА ГОДИНА

 

16:00- Я САМ ЙДУ НА ПЛЯЖ

 

17: 00- У ЗАГІНЧИК НА ВЕЧЕРЮ.

 

18:00- ВЕЧЕРЯ

 

19:00- ЙДУ ГУЛЯТИ ПО КАФЕШКАМ…

 

Звичайно, Бобрович вважав, що свій морський план треба ще вдосконалювати. Але це буде пізніше.

 

Поки дорослі та діти старанно писали кожен свій список морських справ, настав час лягати спати. Усі дуже втомилися… Треба набиратися сил на свої МОРСЬКІ пригоди…

 

Далі буде!