Гусак Валерія

 Роки не зітруть пам'яті

  

Бом-бом – дзвенять дзвони.

 

Бом-бом – він чується далеко-далеко.

 

Роздається ехом і ми зупиняємося в задумі.

 

Бом-бом – не забувайте!

 

Бом-бом – пам’ятайте!

 

Скільки років минуло з часів Другої світової війни, виросло не одне покоління. Проходять роки, заростають ще більше окопи, але пам'ять, вона завжди з нами.

 

І щоб підтвердити це, приїздіть до нас в село Рубці. Від покоління до покоління несуть наші односельці пам'ять про тих, хто пішов у далекому сорок першому на війну.

 

Тихо сьогодні в кімнаті пам’яті, не перешіптуються мої однокласники, не пахне квітами та свічками, як це буває в святкові дні…

 

Сотні фотографій, дивлячись на мене, ніби перевіряють: яке покоління виросло після них? Хто вони, ці сини та дочки, які пішли на війну? Не були вони генералами, а були простими солдатами,які по команді піднімалися в бій, захищаючи свою Батьківщину. І в кожного була своя доля: хто йшов у бій, хто виносив поранених з поля бою, хто працював, вирощуючи хліб для солдат, для Перемоги. У роки Другої світової війни загинуло 336 жителів села, вдовами залишились 267 жінок.

 

Сьогодні я хочу розповісти про долю однієї жінки, Швець Анастасії Володимирівни. Її чоловік Петро Васильович у 1941 році пішов на війну й відразу потрапив на передову, захищаючи наш Святогірськ. Віч-на-віч зустрівся він з великим горем, біллю, кров’ю, померлими солдатами, з якими він навіть не познайомився в госпіталі під Святогірськом. Біль,жах, мужність – усе перемішалось в одне єдине бажання – перемогти! І тому, недолікувавшись, він доганяє своїх однополчан, щоб прийняти бій під Слов’янськом. Скільки горя пережила його дружина, коли дізналась про це.

 

Дивлюсь на фото і не розумію, звідки в цієї старенької бабусі була така сила духу. Вона пішла пішки шукати чоловіка.

 

Побита снарядами земля, дим, кров і море горя… Усе поле було засіяне понівеченими тілами. Вона не могла здержувати себе: кричала, плакала, тужила, але продовжувала перевертати тіла, вдивляючись в обличчя, і шукати, шукати… але боялась знайти.

 

Його, дорогого, коханого,який обіцяв вернутися, щоб разом піднімати дітей.

 

Мабуть, Бог тоді пожалів цю жінку, яка не знайшла на тім полі бою свого чоловіка. Вернулась з надією, вимучена, з важким передчуттям, яке її не підвело. Вона отримала похоронку через деякий час. І, тримаючи в руках цей нічим непримітний листок, розуміла, що світ пропадає… Але не можна було здаватися, бо на неї дивилися з надією четверо дітей. Тепер їхнє життя залежало від неї. Отже, мужності треба ще більше, ніж сил. Вона, як і всі жінки, була сильною: рятувала дітей від голоду, працювала заради перемоги. І через усе життя пронесла любов і пам'ять про свого чоловіка. Я пишаюсь такими сильними духом жінками…

 

Свічка догоріла, і я тихенько закриваю двері кімнати пам’яті. Іду в наш шкільний музей. У семидесятих роках учні разом із вчителями почали створювати музей. Ця ідея захватила всіх, у кожній хаті знайшлися цікаві експонати старовини.

 

Учні, як справжні слідопити, збирали літописи різних подій села, Другої світової війни. І навіть коли музей було відкрито, робота над пошуком матеріалів не припинялися. Записувалися спогади, оформлялися стенди. У цьому невеличкому музеї стільки пам’яті, що хватило б не на одне село.

 

Ось чому знайомство зі школою для першокласників починається з музею. Згадую й себе, як я зі своїми однокласниками стояла збентежена біля фотографій бійців. Як дивилася на німецьку каску. Каску ворога,який приніс багато горя на нашу землю.

 

А ось гільза, її знайшли й принесли в музей випускники минулих років. Звідки вона? Винуватицею чиєї смерті вона стала? Цього вже не знає ніхто? Та чи це важливо? Важлива пам'ять…

 

«Спасибі вам за вашу мужність», - шепчу я і закриваю двері шкільного музею.

 

Вітром, тихим дощем, останнім листком, який підняв вітер, зустрічає мене шкільний парк. Тут, у центрі села, стоїть пам’ятник Невідомому солдату. Вічний вогонь, і прізвища, прізвища…Сотні імен солдат, сміливих і відважних, тих, хто загинув, висічено на мраморних плитах. Вони загинули на різних фронтах, у різних куточках нашої країни, але тут вписані їх прізвища, щоб пам’ятали покоління й дякували за подвиг. За те, що вони віддали своє життя за нас і за наше маленьке село Рубці. Нехай проходять роки, виростимо ми, потім наші діти, але ми повинні завжди пам’ятати, якою ціною дісталась нам Перемога. І я завжди це пам’ятатиму…

 

Бом-бом - пам’ятаємо…

 

Бом-бом – не забудемо...