Лисенко Богдана

  Нова вистава 

          А ви, колись, задумувались, наскільке коротке ваше життя? Що ми лише гості на цій планеті? Люди, в кращому випадку, живуть до 80 років. А Землі понад 3 мільярдів років... Що наше життя порівняно з трьома мільярдами? - Нічого, абсолютно нічого. Пуста витрата часу, думала я. Але потім я зрозуміла, напевно не просто так ми приходимо у це життя. Воно для чогось у нас є. Можливо для того, щоб стати великим письменником або великим ученим, а може великою Людиною? В кожного є своя мета, яка продумана кимось. Але ким? Хто? Хто посилає нас на цей Світ? Навіщо? Кому це вигідно? А може , в космосі є, якийсь свій офіс в якому сидять начальники, що розпоряджаються нами, якимись земними створіннями? Скільки запитань, але жодної відповіді, хоча б на котресь з них.

          Мені завжди було цікаво, як там... у безмежному світі поміж зірок... 
Я всього лише підліток, мені 14 і я звичайна дівчина, яка ходить до школи, кожного дня. Я веду свій блог в Instagram, у мене багато друзів у Facebook, немало знайомих з усієї України. Я на перший погляд популярна, потрібна дівчина. Але, чи є у мене друзі насправді?- запитаєте ви. Моя відповідь вас здивує, але ні. У мене немає справжніх друзів, котрі підтримували б мене у найскладніших ситуаціях, немає у мене таких людей, котрим би я могла довірити всі свої таємниці. У мене є люди, котрі кидають мене постійно, але чи можна їх після цього назвати друзями? У мене є лише товариші. Знайомі. Однокласники. Але не друзі. Друг - це така людина, без котрої ти не бачиш своє життя у подальшому майбутньому, це така людина, яка поряд, незалежно від ситуації, це рідна людина, але з чужою кров'ю. Це той, за якого тобі не шкода віддати життя і той, хто віддасть життя за тебе. Саме так я розумію слово - друг.

          Іноді, дружба тримається на ниточці, розходиться по швам і вже ніщо не може склеїти її. Людина, котра для тебе, все, йде від тебе. І це боляче. Сварка - це просто недомовленність і все. Нащо калічити одне одному душі? Я з такими почуттями стикалася не раз у своєму, поки що короткому житті. Та й взагалі, у кого такого не було?
          Під час сварок, ми, просто не усвідомлюємо, що потрібно цінувати моменти, а не робити із «мухи слона». Люди просто не знають, що можливо востаннє, бачаться з тим, чи іншим своїм другом чи товаришем... От вийде зараз ця людина, буде йти швидко, щоб втекти від часу, від того, що сталося. Не буде по переду себе бачить нікого і нічого. Вибіжить на дорогу. Машина. Шалена швидкість. Водій не встигає загальмувати. Доля секунди... І все, цієї людини вже немає. А ти не встиг сказати слова вибачення, чи просто щось важливе, що відкладав на пізніше. А зараз, це вже не важливо. Бо цієї людини, в цьому світі вже не існує.
          Ми повинні пам'ятати, що друзі - невід'ємна частина нашого життя. Без них - це те саме, що бути калікою, без однієї руки чи ноги. Ці люди прикрашають наше життя. Вони роблять його насиченішим і щирим. З ними ми можемо бути чесними, як із самим собою. Від них не заховаєш таємниці. З усіх, тільки одиниці, котрі розуміють, що твоє серце ниє від невзаємного кохання, чи просто ниє. Душа розривається на маленькі шматочки, а на обличчі грає посмішка. О, саме коли цей біль спричиняє той кого ти любиш. Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе років у 15-16, не раніше ніж у класі десятому. Але це не так .
          Кохання - це не тільки, коли метелики у животі літають. Кохання - це коли, у твоїй душі є пекло без чортів, а ти знаходиш людину у котрої є чорти, але немає пекла. Людину з чортами, котрим подобаєтьсь тільки твоє пекло. Оце і є напевно справжнє кохання. Але у деяких людей чорти не приживаються, чи просто їм не подобається пекло, так і з'являється невзаємне кохання. І найчастіше з такою проблемою стикаються підлітки. 
Саме друг дасть пораду як краще діяти в тій, чи іншій ситуації. Тільки друг бачить світ і проблеми світу так само як і ти або хоча б приблизно. Підлітка може зрозуміти тільки підліток, так само як дитину, тільки дитина, а дорослого лише ще один дорослий. А як я вже сказала друзів у мене майже немає, то думаю буде зрозуміло чого у мене настала депресія.
          Депресія - це, коли хочеться трощить усе навколо, все, що попадається в діапазон твого зору. Або хочеться убити себе. Ти просто страждаєш. А причини депресії можуть бути доволі різноманітними: від зломаної ручки до зломаної душі.

          Мене вона відвідала відразу як я зрозуміла, що кохання моє – невзаємне. Коли починаються проблеми такого типу, завжди хочеться щось таке зробити… Наприклад перерізати вени, наковтатись пігулок, впасти з даху і тому подібне. Я прийняла рішення : «Якщо переріжу вени – залишуся калікою на все життя. А якщо зриватися з даху то треба їхати в місто, бо в селі у нас немає багатоповерхівок, та й у фарш перетворитися не хочу. Варіант з утопленням я теж відкинула. Не дуже хочеться, щоб тіло моє знайшли оточене лайном. Тому я вирішила наковтатися пігулок.»

          Коли нікого не було вдома, я взяла самих різних таблеток і насипала їх у долоню, а потім просто випила. Пігулка за пігулкою. Я зрозуміла, що все. Дороги назад немає. Хвилин десять, двадцять і вони почнуть діяти на мій організм, і не найліпшим способом.

          Отрута препаратів рухається по моїм кровоносним щляхам. Всмоктується через стінки шлунка і кровоносних судин. Потрапляє до серця, починає уповільнювати його. Я стаю від всіх тих хімічних реакцій в моєму організмі – млявою. Мої мязи розслабляються. Я відлітаю у світ снів. Але потім у мене виникають судоми. Дихання стає не глибоким, рідшим. Вдих… Видих… У мене знижується пульс. 60 ударів. 46. 38. 24. Зникають всі рефлекси. Зіниці ока вже не здатні реагувати і скорочуватись від світла. 6 ударів. 9. Все, кінець. Але що це? Я бачу себе, котра лежить на підлозі. І це дивно. Я все ще можу думати. Біль мій не минув. Можу ще відчувати. Нічого не змінилося, окрім того, що душа відокремилася від тіла. Який тоді сенс?Мені ж все ще буде боліти той біль одностороннього кохання.

          Я просиділа може годину, може дві. Не пам ятаю. Повернулися батьки. Маму охопив жах. Вона стояла, як вкопана. Тато дивився на маму, мама дивилась на тіло і тільки моя менша сестра не розуміла – чого я розляглася на підлозі і ні на кого не реагую. Потім я вперше помітила, як тато почав плакати. І це було страшно. Я ніколи не бачила, щоб з його очей текли сльози. У маминих очах, я читала непорозуміння. Мені було боляче на все це дивитись. Я не думала, що зможу комусь завдати кривди такими діями. Коли я зважилася на цей крок мною напевно керувало почуття егоїзму. А, як же я могла забути про нерозділену любов?

          Я вже привид і мене просто роздирає на шматочки від болю, що відчувають мої батьки.

           Пройшов день. Ціла доба. А біль в маминих очах читається все ядовитіше. І здається моя молодша сестра вже зрозуміла, що більше сестри у неї немає.

          Пройшов ще час. Моє тіло лежало в домовині. Бліда, біла шкіра. Без звичайного румянцю. Я виглядала як справжній мертвець. Хоча, я ним і була. Щоб не бачить цього всього, я подалася селом. Не знаю скільки ще буду на цій землі. Тому я довірилася своїм ногам. Не бачачи нічого, я йшла через туман. Не помітивши навколо себе нічого, я почула знайомі мені голоси. Так, звичайно – це мої друзі і однокласники того, через кого у мене почалася депресія. Прислухавшись, я чула, що вони йому розповідають:

          - Це правда?

          - Так, говорю тобі вкотре – її вже немає. Сьогодні похорони…

    Далі тиша. Тиша від, якої закладало вуха. Почав розвіюватися туман. Там стояв він. Доволі високий на свій вік. Русявий. Кароокий. Він стояв і просто дивився в порожнечу. В його очах не було того блиску як завжди. Очі його стали скляними. Через скло очей було помітно біль і, ненависть? Але сліз не було на щоках, а тільки в очах. В тих карих, бездонних очах…

          Я не думала, що його будуть переповнювати саме такі емоції. Я думала, що він посміється з цього всього. Що він нарешті видихне з полегшенням. Що йому стане легше жити. Але як я помилялась. Як помилялася…

          Мене мучили думки про все це. Про події останньої доби. І про все моє життя, до того як я стала привидом. Я обдумувала кожну деталь. Моменти, коли мені було соромно і я була готова крізь землю провалитися. Моменти, холи хотілося плакати і коли хотілося сміятися. Яка я тоді була щаслива, бо була дурна. Тоді я не задумувалася над цінністю життя. Думала, що виживала, але не розуміла, що саме тоді треба було насолоджуватися життям. Тими миттями. Саме із сльоз і посмішок, а ще сварок і веселощів, шалених вчинків, і депресій складається наше життя. Ми повинні все це використовувати на повну, на всі 100 відсотків. Не шкодувати емоцій і самих себе. Повинні бути собою і ніким іншим.

          Ми живемо не в камяному віці. У нас є можливості, безліч можливостей. Ми можемо навчатися, у нас є вся потрібна інформація для саморозвитку. Ми можемо спілкуватися, знаходити багато нових знайомих і товаришів.

           Іноді, ми не правильно розставляємо пріоритети. Ми забуваємо, що багато лицемірів у цьому світі і серед наших «друзів» також. Ми запросто можемо помилятися в людях, а потім не вірити самим собі. Можемо переоцінювати чиїсь і свої можливості. Головне – це щирість, у будь-яких відносинах. Вимагаючи щирості, від когось ми тоді і самі повинні відповідати тим самим. Люди закриваються на тисячі замків. Боячись бути, беззахисними перед світом. В якійсь мірі – це правильно: відкриєш кому-небудь душу навстіж, а цей хтось нахабно ввірветься, витопче всі квіти в твоїй душі. Квіти, котрі ти так любив; загасить всі твої зірки, витопче все і залишить тільки брудні сліди і тебе самого. Залишать без нічого, навіть без болі, а лише з ненавистю. Тому що навіть біль любить, щоб її відчували. А коли наступає ненависть, то вона володіє тобою повністю. Ненависть, вона керує тобою. Пожирає із середини. Робить людину пустою. Вона чимось споріднена із заздрістю, але гірше. Набагато. У сотні разів. Але з іншої сторони є в ній і свої плюси. В якійсь мірі вона краща за любов

          Між ненавистю і любовю проведена не чітка межа. Через цю межу можна легко переступити. Опинитися в пастці. Ти можеш ненавидіти людину, а потім зрозуміти, що не можеш без неї жити. А можеш любити всім серцем і душею, а потім тебе зрадять, потопчуться і залишаться, лише, брудні сліди. Бо саме рідні люди знають як вдарить по-сильніше, знають куди бить.

          Через ненависть, ти не впадаєш в депресію, а через любов. Через любов тобі, рано чи пізно, не захочеться жити. І… Можливо підеш зі світу раніше ніж було заплановано.

          Я йшла. Не могла все ще повірити, що він просто ховав свої почуття за маскою. Просто боявся. А тепер вже пізно. Не існує вже мене.

          Ніколи вже не почую я від рідних жодного слова. Чим я тільки думала? Я напевно взагалі не думала

          Як хочеться повернути стрілки годинника назад, але нажаль – це неможливо. Надіюсь, він не зробить таких помилок, як я.

          Це була моя остання думка. Потім навколо мене зявилося фіолетове сяйво. Все почало блимати. Підійняло мене угору і я опинилася в якомусь театрі. Там було тільки 13 глядачів. Вони були всі різні: від статті і віку, до соціального рівня; показували мені на вільне місце. Я сіла і почалася нова вистава. «Пятнадцяте життя»