Данько Христина

 СТІЛЕЦЬ НА ПАГОРБІ

 

Про мене

 

Так, з чого ж почати… Ну добре , мене звати Дженні. Джені Джеф. Мені 11 років. Я не велика на зріст як для мого віку, тому в школі мене називають Дрібнота. Я маю довге каштанове волосся, яке ну дуже важко чесати вранці. Ну і красиві (а чому б і ні) карі очі.

 

А тепер трохи про мій характер. По-перше , я дуже вперта. По-друге я надзвичайно допитлива, і ця риса характеру іноді проводить мене до проблем. Може тому мені часто кажуть «менше знаєш, краще спиш». Але мені по-барабану! А ще я дуже хоробра і майже нічого не боюсь. Завтра мені іти до школи, тому буду прощатися. Бувай!

 

Розмова за сніданком

 

Я солодко спала, поки мене не розбудив мамин голос: «Доню, прокидайся, час в школу». Я, не довго думаючи, продовжила спати. З кухні знову почувся голос мами, але вже суворіший. Аби уникнути проблем, я сповзла з ліжка і поповзла у ванну. Зробивши всю ранню рутину, я попленталась на кухню, де мама вже готувала мені ланч в школу. Я мовчки сіла за стіл, жувала свій сніданок і просто дивилась у вікно. Взагалі я люблю сніданок за балачки з мамою. Але нині мама поспішала, бо ми запізнювались в школу. Тому мені нічого не лишалось, як дивитися надвір. За вікном була кепська погода, страшенний вітер. Але мою увагу як завжди привертав стілець, що стояв на пагорбі і був захований за невисоким металевим парканом. Мене цікавило одне запитання.

 

- Мам, в мене є одне запитання.

 

- Яке, доню? – навіть не повернувшись до мене, спитала мама і продовжила щось готувати.

 

- Змалечку я завжди звертала увагу на он той стілець, стілець на пагорбі. Як же він з’явився там?

 

Мама аж оніміла почувши це. Постоявши секунд двадцять мовчки, вона таки наважилася повернутися до мене. Її очі були круглі, наче ті шоколадні кульки в моїй тарілці, які плавали в молоці.

 

- Мам, все нормально?

 

- Так, цей стілець стояв тут завжди, ще за часів, коли жила моя прабабуся. І єдине, що мені завжди казали – це ні за яких обставин не ходити до нього. Тому ти теж не ходи, там дуже небезпечно.

 

- Чому там небезпечно?

 

- Так, усе, тема закрита! –суворо відрізала мама.

 

Похнюпивши ніс, я доїла свій сніданок, і глянувши на годинник, вибігла з дому наче той метеорит. Щоб дійти до школи, мені треба було спочатку перейти той самий пагорб зі стільцем, потім іти прямо, прямо і ще раз прямо, аж поки не дійдеш до повороту, за яким і була наша школа. Я знову придушила свою цікавіть і попленталась в школу. Після найнудніших уроків мого життя, тією ж дорогою вирушила додому. По дорозі я таки зупинилася біля пагорба і довго вдивлялася в стілець. Біля моїх вух наче стояли янгол і демон і шепотіли:« Може ти все-таки я наблизишся до нього хоч трішки?» «Не смій! Що ж тобі на це скаже мама?» «Але якщо ти глянеш одним оком, нічого ж такого не станеться»… «Так піду»! – рішуче подумала я і, глянувши вгору, гордо пішла. Пагорб був високим, тому йти було важко. Через п’ять хвилин я була на місці .Останнє, що треба було зробити –це перелізти паркан. «Тьху, легко!». Я швидко перелізла паркан, і вже була біля стільця. Він був весь з каміння, і в деяких місцях щільно покритий мохом. Я бігала і стрибала біля нього. Я хотіла роздивитися кожен його куточок, кожну його молекулу. І, звісно, як нормальна людина, стомилася і вирішила присісти на стілець. Ну що може статися? Правильно нічого! Стілець він і на пагорбі стілець, щоб на ньому сиділи. Я сіла на стілець, все було нормально .От і добре. Але тільки я хотіла вставати, як його почало крутити-вертіти в різні боки , і він зник разом зі мною! БАХ!І Я отямилася в якомусь дивному місті. Я не могла повірити своїм очам, адже навколо мене ходили предмети. Так, так, предмети, вам не почулося ЩООООООООО?!?!?! КАРЛ, ТУТ ХОДИЛИ ПРЕДМЕТИ, ХОДИЛИ КАРЛ!!!!!

 

Мій мозок вибухнув. Я була шокована. І не могла зрозуміти, де я, що це за місце? Може це сон? Так, так, це точно сон. Для профілактики я навіть ущипнула себе. «Ой! ЩОООО???!!!Це не сон!? Так спокійно, Джені, спокійно» .Трохи заспокоївшись, я встала зі стільця, і він зник. БУХ, просто взяв і зник, КАРЛ! Я видихнула, стиснула кулак і пішла вперед. У мене трусилися ноги і руки, коли я переходила арку. На арці було написано «Світ Викинутих Речей»…

 

Світ Викинутих Речей

 

Хоча насправді я передивилася стільки фантастики, що в якийсь момент навіть здалося мені нормою. За аркою було щось типу міста, але замість людей ходили предмети. Я хотіла дізнатися, що це за місце таке, тому побачивши першого ліпшого старого холодильника, який щось насвистував собі під ніс (ой ні, під магніт), підійшла до нього і почався діалог:

 -  Пане…..Пане Холодильнику.

 

 - Га ,що треба? Ну нічого собі, ці люди геть збожеволіли і почали вже викидати навіть людей!?

 

 - Та ні…

 

  - То як ти сюди потрапила?

 

   - Через стілець на пагорбі, я просто присіла на нього і … ось я тут. Можете мені розказати, що це за місце, і як мені вибратися звідси? І ще одне – хтось сюди потрапляв крім мене?

 

   - О так, мені казали, що вже були деякі такі присмалені як ти. Хоча за останні сто років ти ніби як перша. Вітаю!

 

   - Ей! А як ті люди вибралися звідси?

 

   - Ніяк.

 

   - Як ніяк!?

 

   - А ось так.

 

    - А що з ними сталося?!

 

   - Нічого цікавого, вони перетворилися на такі самі предмети як і ми.

 

   - ЩООО?!?!

 

    - Що почула. Ну добре, повторюю ще раз, можеш записати. Значить так, ти потрапила Країну Викинутих речей. Тут мешкають викинуті речі, які люди просто замінили на нові. І щоб вибратися звідси, тобі треба отримати карту у його величності нашого короля Великого Поважного Табурету. Ну це якщо він змилується над тобою. А це не факт, може навіть за грати посадить. Так от , якщо ти отримуєш карту, то йдеш по ній до стільця. І коли ти побачиш стілець, сідай на нього, таким чином ти потрапиш до дому. На все про все в тебе 3 дні. Якщо ти не встигнеш до заходу сонця, то й сама перетворишся на стілець. Ну одним словом станеш однією з нас. Сумніваюсь, що в тебе щось вийде, мабутній Стільчику.

 

   - Все в мене вийде, тихо.

 

   - Ну-ну…

 

   - А ви мені допоможете?

 

    - Ні, нема мені чого робити.

 

   - Ох і злюка. Ну тоді розкажіть хоч, як ви сюди потрапили.

 

   - Ооооу, це важко згадувати. Колись я був гарним, новим і сучасним холодильником. Багатофункціональним! Але… мені знайшли заміну. Він був кращим за мене, мав 2 морозильні камери і не шумів. Ех, іноді я згадую, як господиня потайки вночі під’їдала харчі. Як діти крали солодощі, а їм не дозволяли. А ще…..я згадую, як з мене витягли останню їжу, як поставили в вантажівку і …здали на металобрухт.

 

         - Оу ,це сумно, - розчулившись, ледь промовила я.

- І тут я побачила як по його металевому, суворому і холодному обличчі покотилися сльози.

- Ви що…плачете?

        -НІ!!Так, іди звідси!

 

Я відбігла від Холодильника. І продовжила ходити дивакуватими вулицями між предметами. Це було дуже сіре місто. І як тут вони живуть? Правіше від мене їхав потріпаний дитячий Візочок, і плачучи наспівував «люлі-люлі-люлі, налетіли гулі, стали колихати…». Мені знову стало сумно. Але я не хочу стати стільцем, тому почну діяти зараз! Що робити? Мені терміново треба якийсь план! В дивній країні, де я нічого не знаю, мені терміново треба команда, яка допоможе мені дістатися до короля Табурета. Раптом я побачила потрібного мені «силача». Це був Стіл. І я одразу підійшла до нього.

 Фред

 

- Еммм ,привіт .

 

- Ого! Людина?! Тут? Привіт.

 

- Привіт. Я людина, якій треба допомога.

 

- Яка?

 

- Справа в тому, що я сіла на стілець на пагорбі і потрапила сюди. Просто БУХ і я тут. Я зустріла старого Холодильника, який мені про все розповів. І про те, як можна звідси вибратися. Але одна я не справлюсь. Мені треба твоя допомога.

 

- Я б допоміг, але в мене зламана одна з ніжок. Через цю прокляту ніжку мене й викинули. Тому якось сама впорайся. Я поганий помічник…

 

- Одну секунду! Нікуди не йди.

 

Я лишила на мить здивованого Стола і швидко знайшла в купі мотлоху навколо дошку, суперклей і чорний скотч. Повернувшись до Стола, я приклеїла дощечку туди, де раніше була ніжка, а для надійності ще й обмотала скотчем.

 

- От і готово. Як і домовлялися: я тобі допомагаю, а ти мені.

 

- Нічого ми не домовлялися.

 

-Справді?, - спокійно запитала я, і почала здирати скоч з його нової ніжки.

 

- Добре, добре, допоможу! Не гарячкуй!

 

- Чудово. То як тебе звати?

 

- Я - Фред. А тебе?

 

- Мене звати Джені. І тепер ми з тобою команда. Але нам треба ще хтось… Хтось дуже розумний. Маєш когось з товаришів такого?

 

- Ну… ем… є один.

 

- Прекрасно, веди мене до нього!

 

І ми рушили разом до найрозумнішого предмета в цілому Світі Викинутих Речей. Принаймні, якщо вірити Фреду. Насправді до його товариша було йти ну дуже довго, тому я навіть встигла втомитися і напроситися на спину Фредові. На диво, він дозволив.

 

- Фреде, а розкажи мені про те, як ти сюди потрапив.

 

-Ну, якщо ти так сильно хочеш, то розкажу. Насправді моя історія не цікава. Мене викинули тільки тому, що в мне зламалася ніжка. От і все.

 

- Ти щось не договорюєш….

 

-Мовчи. Ми вже на місці.

 

Коли я зістрибнула з Фреда, то побачила на великій купі паперів малесенького Калькулятора. Такого маленького, як моя долоня. Був він сірого кольору з чорними кнопочками. А в віконечку, де має бути відповідь, були круглі окуляри, за якими кліпати серйозні очі. Він сидів і щось підраховував без кінця. І постійно щось бурчав собі під ніс.

 

Куль

 

- Привіт Куль! - мовив до нього Фред.

 

- Здоров.- озвався той, навіть не обернувшись, і продовжив щось писати і рахувати.

 

- Ем….що ти робиш?- запитав Фред.

 

- Я? Я винайшов нову формулу, і зараз її прораховую.

 

- Оу, зрозуміло, але є справи важливіше.

 

-Що може бути важливіше моєї формули? - буркнув він, навіть не повертаючись.

 

- Ось це! - буркнув Фред і показав на мене. І тоді Куль нарешті звернув на мене увагу.

 

- Ого… - тільки зміг промовити той. Куль протер окуляри і ще раз глянув на мене. Він був шокований появою людини. Тоді Фред швидко переповів йому мою історію, і наприкінці запитав:

 

- Так ти нам допоможеш?

 

- Ну, не знаю… в мене так багато справ…

 

Але я знала, на яке місце треба натиснути.

 

- Але ж ти такий розумний, без тебе ми не впораємося, а якщо хочеш, доробиш свою формулу в дорозі. – промовила милим голосочком я. Тому що, хто майстер маніпуляції? Я!!!

 

- Ну добре…..-промовив Куль і сів на Фреда, продовжуючи й далі щось рахувати.

 

В нас назбиралась вже непогана команда: сильний, розумний і …дурна. Бо хіба могла розумна дівчинка сісти на стілець, на який роками боялися сідати. Так ми рушили далі.

 

Ми просто довго бродили по місту. Куль щось писав, Фред розказував. Але я його майже не слухала. Я роздивлялася вулиці (але то не вулиці, а якась сіра маса хаосу, наче велике сміттєве звалище. Але тільки сміття було живе, рухалося і говорило. Серед того, що нагадувало місто, а не звалище, то це маленькі халабуди, які були зроблені з металу. Ну як зроблені, ледве складені до купи частинки металу і пластика, які, здавалося , от-от розваляться. Звідти іноді виходили або заходили предмети. Ще тут були бордюри. Уявіть собі, на цьому звалищі були БОРДЮРИ! Вони були побудовані з металу і пластику (це єдині речі, з яких вони могли щось складати). Але Фред розказав мені, що в їхніх будиночках немає зовсім меблів. Не будуть же вони їсти і спати на своїх друзях. Все навколо було сіре, наче я потрапила в якийсь фільм 50-тих чорно-сіро і місцями білий.

 

Але тут я згадала про свій дім, маму і мені стало сумно. Я згадувала, як ми з мамою проводили час разом. А тепер… а тепер я стану предметом і більше ніколи її не побачу . ПРЕДМЕТОМ!!! Я СТАНУ ПРЕДМЕТОМ!!! Глянула на небо, вже починало темніти. Лишається два дні! Я нічого не встигну! Нам потрібна терміново ще команда. Тоді я зістрибнула з Фреда і побігла в перед. Фред і Куль побігли за мною вслід.

 

Я бігла зі швидкістю світла і не бачила нічого переді мною. Аж тут я почула крик:

 

- Ааааааааааа, - пищав дівочий голос. Коли я нарешті подивилася вниз, то побачила вазу, яку я здається збила з ніг. Я допомогла їй піднятися. Це була тендітна ваза з дуже красивими квітковими візерунками. Вона була дуже крихка і красива.

 

- Вибач, що я тебе збила ненароком, справді. Просто справа в тому що…

 

І я швидко розказала їй свою історію.

 

- Ого, цікаво, і що тобі треба допомога?

 

-Ну так…

 

І тут до мене дійшло. Якщо тебе хтось питає «То що тобі треба допомога?», то ця людина (ой, вічно забуваю – предмет) .То цей предмет хоче натякнути, що він сміливий. А це нам підходило.

 

-Так , мені треба допомога хтось сміливий в нашу команду. Познайомся, це мої помічники Фред і Куль. А я Джені.

 

- Привіт! - озвався Фред

 

- Привіт! Мене звати Мері.

 Мері

 

- Надворі темніє, може пора десь переночувати?- сказала я з сумом, час потроху спливав, і в мене були всі шанси перетворитися на стілець.

 

-Що ж, можемо переночувати в мене, - озвалася Мері. - Я тут недалеко живу. Ходімо!

 

А й справді до її будинку було йти недовго. Коли ми прийшли, то це була така ж халабуда, як і у всіх предметів, які жили в Світі Викинутих речей. Вона була зроблена з металу і пластику. І мала маленький вхід. Першою зайшла Мері:

 

- Заходьте, це мій будинок.

 

Після цього зайшла я, Куль і ледь-ледь протиснувся бідолашний Фред. Всередині халабудка була маленька з маленькою діркою у стіні замість віконця. Біля дверей, якщо можна їх так назвати (то була така сама дірка в стіні), стояла якась пластмасова штуковина, якою Мері закрила «двері», аби не задував вітер. Також в халабудці був типу столика, за яким вже вмостився Куль і продовжував щось вирішувати. Столик Мері зробила власноруч з пластику. Також на «підлозі» лежала якась пластмасова дощечка. Мері сказала, що вона на ній спить.

 

- Вмощуйтесь, де хочете –, сказала Мері. - А я приготую вечерю.

 

Вона вийшла з халабуди і через пару хвилин принесла трохи пластику.

 

- Смачного! - сказала вона нам і дала кожному по маленькому шматочку. Я глянула на той пластик, а потім глянула на всіх. Фред, Куль і Мері їли пластик аж прицмокуючи.

 

- Ем….а що їсти мені?

 

- ОЙ!!!Точно, ти ж людина, ти ж не їси пластик.

 

- І що мені їсти?

 

-Ну є варіант... можна піти до Божевільного Джо.

 

- А це ще хто такий?

 

- Це старе радіо. Він знає все і про всіх. І може знати, де нам роздобути людської їжі.

 

- Так пішли!- крикнула я, бо була ну дуже голодна.

 

- Він живе тут недалеко. Десь 5 хвилин, і ми на місці.

 

Ми вийшли з халабуди, світило місячне сяйво. В деяких халабудках через віконце було видно, як предмети готують вечерю чи сім’ї-предмети спілкуються про день. Ще там була велика халабуда з надписом «Школа Країни Викинутих Речей №8». І таких шкіл в них дуже багато.

 

Нарешті ми підійшли до халабудки, на якій була металева дощечка з надряпаним надписом «ТУТ ЖИВЕ РАДІО ДЖО». До речі, біля кожної халабудки були такі таблички. На деяких було написано «тут живе сім’я……». А на деяких просто імена. Мері підійшла до «дверей» (я буду називати це дверима). Тук! Тук! Спочатку ввімкнулося світло, а потім почулося якесь бурмотіння, і невдовзі з халабуди поважно вийшов Божевільний Джо.

 

Божевільний Джо

      - Хто там галасує посеред ночі? Що треба? ОГО!!! Я ЗНАВ, Я ЗНАВ, ЩО КОЛИСЬ ТУТ БУДЕ ЛЮДИНА . ДІВЧИНКО, ПРОХОДЬ, ПРОХОДЬ!!! А вам не можна!!

 

Він завів мене в свою халабуду. На саморобному столику стояла лампа. Дивно чому лампа не жива. Він плескав в долоні від щастя. Бігав по халабуді як божевільний. Недарма його так називають.

 

- Ну, розказуй, як ти сюди потрапила?

 

- Через стілець на пагорбі, я просто присіла на нього і … ось я тут.

 

- Ууууу……так ти тут не перша по цій причині.

 

- Та знаю….

 

- А чому прийшла до мене?

 

- Мені би їжі. Я ж не можу їсти пластик. А більше в цій країні нічого нема.

 

- Ну знаєш, ви люди стільки того пластику викидаєте, що нам вже від нього порятунку нема. А щодо їжі. Я вірив, що колись сюди прийде людина, тому приберіг трохи смачного.

 

Він поліз в той куточок, де лежала їжа. І приніс мені якусь торбинку. Там були сухарі і трішки фруктів.

 

- Ось тримай, цього тобі вистачить.

 

- Дякую! Може ви підете з нами?

 

- Я би радий, але на жаль не можу я допомогти, тому що уже старий і таку дорогу подолати я не зможу. Тому я дам поради, які тобі допоможуть. Перша: будь обережна, коли будеш у короля. Він запросто тебе посадить за грати. Друга: запам’ятай, що ти людина, і якісь стільці, ліжка і шафи тобі не перешкода. Але на всяк випадок всі предмети однаково бояться вогню. Це тобі дуже допоможе!

 

- Дякую за поради.

 

Я взяла торбу з їжею і подалася до виходу

 

- І головне, ніколи не здавайся, думай про свою маму, яка тебе чекає там. Я був дуже радий познайомитися з тобою. Я вірив, що дочекаюсь людину тут. І вона буде слухати мене, як це було раніше. Я дуже сумую за тими часами, коли люди мене слухали.

 

Я обійняла Божевільного Джо, подякувала йому за їжу. І ми вирушили в дорогу.

 

Ми всі повернулися до халабуди Мері. Зайшовши я зразу відкрила торбинку Джо. Крім їжі там ще був спальний мішок, маленький намет і книжечка, на якій було написано «Книга з порадами та картами, які тобі допоможуть добратися до стільця і вибратися звідси». Коли я відкрила першу сторінку, то там було написано «Привіт Джені, першим ділом доберись до короля. На наступній сторінці буде карта, як це зробити, у короля ти дістанеш карту до стільця і доберешся до нього, обов’язково. Я вірю в тебе». Дивно, коли він встиг написати ту книгу. Він може маг якийсь. Я швидко з’їла вечерю і лягла спати в спальний мішок. Мері лягла на своє місце, Фред спав стоячи, а Куль на ньому. Я була дуже виснажена і втомлена, тому зразу заснула. Що буде завтра?

 

Якось дивно, але вранці першою прокинулася я. Я зразу вилізла зі спального мішка, і почала збирати ранець, який був у торбі, яку мені дав Джо. І знаєте, він взагалі не божевільний! Він просто дуже розумний і кумедний, а його ніхто не розуміє. В ранець я поклала маленький намет, спальний мішок, харчі і ще різні прибамбаси для виживання, походів і подорожей. Невдовзі я почула якийсь дивний гуркіт. А ні, то була якась музика типу «Пам Пам Пам, вставай, вставай. Пам Пам Пам новий день, Пам Пам Пам вставай, вставай. Пам Пам Пам, новий день Пам…». Коли я визирнула з халабуди, то побачила, що якийсь будильник ходить по вулиці і співає цю пісню. Так він будить всіх. Я хотіла підійти до нього і запитати, що він робить але вирішила не заважати. Після його співів з халабуд почали виходити предмети, також вийшли Фред, Мері і Куль.

 

- Мері, а що то за чувак співає? - запитала я

 

- Аааа то Будильник Вставайко. Це в нього така робота будити нас.

 

- Ясно. Ну якщо всі прокинулися, то в дорогу!

 

- Так, тільки спочатку поїмо, складемо ранець, сплануємо маршрут, все прорахуємо, а потім в дорогу. - як завжди нудно промовив Куль

 

- О, так звичайно! - сказав Фред

 

І ми всі повернулися в халабуду. Я швидко поснідала і продовжила збирати ранець. Я відкрила книжку, яку мені дав Джо. Давайте я буду називати її книжка. Там був список «Що взяти з собою в дорогу». І я почала його читати:

 

«Що брати з собою в дорогу

 

Привіт Джені, якщо ти зараз збираєш ранець в дорогу, то спочатку прочитай цей список.

 

1.Всю їжу, яку я тобі давав.

 

2.Намет та спальний мішок.

 

3.І не забудь торбинку, на якій написано «все необхідне». Там різні дрібнички, які тобі знадобляться. В ДОРОГУ!»

 

От і добре, я склала все по списку, вдягнувши рюкзак на плечі, я вийшла з халабуди. На вулиці вже всі стояли зібрані.

 

-Ну що? В дорогу!

 

- Пішли.

 

І ми вирушили. Я зразу ж дістала карту, як добратися до короля. І тут позаду нас почулись якісь крики «Ей, заждіть, заждіть, я з вами, почекайте...».

 

Коли я обернулась то побачила радіо Джо. Він біг за нами з маленькою торбинкою в руках.

 

- Що сталось, Джо?

 

- Я тут подумав… живемо ми лише один раз, тому спробувати треба все! І я сильно довго чекав людину, щоб ось так просто її відпустити. Я з вами, можна?

 

- Без питань, Джо!, - сказав Фред.

 

- Що ж, якщо всі в зборі, то рушаймо!

 

Ми йшли через халабудки предметів по невеличкій стежці. І от ми майже на виході з міста. Але й тут була перешкода. Просто перед моїм носом вискочили два капця. Вони про щось голосно сперечалися.

 

Тапі і Мапі

 

- Ні, я кажу тобі - ПРАВІ крутіші!!!!!!!!!

 

- Ні, ЛІВІ!!!!!!!!!

 

- Так заспокоїлися обоє! , -голосно крикнула я. - Я вирішу, хто крутіший. А це той, хто мені допоможе.

 

- А яка допомога треба?

 

І я швидко переповіла історію, як сюди потрапила.

 

- Ого…я, допоможу!

 

- Ні, я!

 

- Так, тихо. Обидва мені допоможете, але для цього представтеся.

 

-Я Тапі. – сказав правий капець.

 

- А я Мапі. –вигукнув лівий.

 

-От і добре, я – Джені. А то Фред, Мері, Джо і Куль. Швидко збирайте речі і в дорогу.

 

Через пару хвилин вийшли вони вже вийшли з двома торбинками. Тепер коли нам нічого не заважало, ми вирушили в дорогу. Тапі і Мапі жили на околиці міста, тому вийти з нього було недовго. Ось гарна стежечка закінчилася, і почалася закинута дорога. Видно, по ній давно ніхто не ходив. Деякі стежки міста поросли мохом так сильно, що пробратися було просто не можливо. Тому я йшла попереду, і розправляла прохід для інших. З тієї зарослі ми вибралися достатньо швидко. І далі був величезний луг. В далині виднілося трохи дерев, куди нам й треба було іти по карті. В мене вже ноги відвалювалися. Ми йшли приблизно годину. Всі нили і бурчали, крім Фреда. Фред просто йшов з сумним обличчям.

 

- Ну нарешті! - прокричала я.

 

- Що? - запитала Тапі

 

- Нарешті ми добралися до лісу! Ми пройшли поле!

 

- УРА!!!! - прокричали всі.

 

Ми вирішили присісти, ну бо дуже всі втомилися. Сиділи ми мовчки, тільки чулося хекання «хе- хе- хе». І через пару хвилин ми були готові рушати далі. Піднявшись, я розгорнула карту, і ми подалися до наступного пункту. А наступним пунктом була річка. Всього пунктів було 6. Перший -поле, другий - річка, третій - печера, четвертий - ліс, п’ятий - гори і шостий - замок короля.

 

Перший пункт ми пройшли, тепер йдемо до другого. Я хочу впоратися з усіма пунктами дуже швидко, бо час спливає. Тим часом ми проходили маленький лісочок. Він виглядав дуже гарно, там було багато квітів і дерев. Джо сказав, що зараз всього лиш 8:37 годин ранку. Він же радіо і може говорити час. Невже ми доберемося до короля за один день? Я вирішила запитати Куля, ну він точно знає. Хай прорахує.

 

- Куль, можеш порахувати, за скільки часу ми доберемось до короля?

 

- Ану дай карту, ну….ем…приблизно, якщо наша продуктивність буде такою як зараз, і якщо не буде перешкод, то приблизно десь в 12:00 або в 11:00 ми будемо на місці.

 

-Вау! Клас! Тоді вперед швидше!

 

Поки я розмовляла з Кулем, ми якраз вийшли з маленького лісочку. Перед нами був луг, набагато менший ніж попередній. А в далині виднілася величезна річка, до якої нам треба було добратися. Джо сказав, що скільки він тут ходив, перешкод не зустрічав. Тому сподіваюся, їх не буде. А якщо вони будуть, то я не встигну і перетворюся на стілець. Бррр...від цієї думки аж моторошно стає. Річка була широчезна, але не було ніякого місточка. Тому ми розділилися. Фред будував пліт. Куль все підраховував, щоб плід не затонув ,а я, Джо, Тапі, Мапі і Мері шукали дощечки і допомагали їм. Там підкрутили, там прив’язали, і пліт готовий. Ми всі ледве помістилися на ньому. Вставши на нього, ми почали відгрібати веслами. Тут відірвалася одна дощечка, і ми всі як закричали. Мері кричала сильніше всіх. Вона була головною боягузкою. А пліт все розпадався і розпадався. Треба було швидко думати. І раптом я згадала про надувний матрац. Тоді я швидко дістала його з рюкзака. Миттєво надула і перекинула на нього всіх, крім Фреда. Він сказав, що допливе сам. Коли ми допливли, то впали на берег від втоми і переляку.

 

Наступним пунктом була печера. І мені вже було страшно. Але я не могла показати, що я ж така боягузка, як і наша ваза Мері. Ще страшніше стало, коли з печери чулося страшне сопіння. І це мене насторожило. Але печера це був єдиний спосіб потрапити на інший бік. Було видно, що страшно навіть Фреду. Але ніхто не зізнавався. Крім Мері.

 

Дракон

 

Взявши себе в руки, я зайшла всередину, а за мною поплентались інші. Коли я зайшла, то не повірила своїм очам ,переді мною лежав і хропів ВЕЛИЧЕЗНИЙ дракон. Я показала всім знак «Тсс..», щоб вони замовкли і не розбудили дракона. Але Мері не втрималася і, побачивши, як дракон трошечки ворухнув хвостом, закричала з усієї сили, яка в ній була «ААААААА, рятуйте!!!». І тут дракон справді прокинувся. Він почав сильно гарчати та гарчав так, що вхід в печеру засипало камінням. «О ні!»,- подумала я. Але тут я побачила, що в нього на хвості тріщинка. Так йому просто боляче! Набралась сміливості і підійшла до нього. Показала жест «стоп». Я запитала про його хвіст,і він зупинився, нахилившись до своєї рани. Мої друзі перелякано дивилися на мене. Обережно я дістала з рюкзака аптечку (Джо подумав і пронеї, молодець), витягла бинт, пластир і обережно замотала драконові ранку. Мені навіть здалося, що дракон посміхнувся.

 

- Ось так краще,- сказала я, але тут мене перебив Куль.

 

- Вони йдуть за нами!!!!!!!!!!!!!!!

 

- Хто?

 

- Охорона короля, хтось розпатякав їм про нас! Вони посадять нас за грати!

 

- Але в дракона є ще одна ранка, я не можу його так залишити. Всі його бояться, тому що думають, що він злий, але ж насправді в нього просто поранений хвіст і лапа. Я маю допомогти йому!

 

- По моїм підрахункам охорона прийде через одну хвилину.- сказав Куль.

 

- А по моїм підрахункам я маю допомогти дракону!!!

 

- Швидше! - в один голос сказали Тапі і Мапі.

 

Я дуже швидко замотала ранку на лапі і обійняла дракона за хвіст. І мені знову здалося, що він посміхнувся.

 

- Все, готово, біжимо! - хотіла договорити я, але відчула, що якісь холодні металеві руки доторкнулися до моїх плечей. Коли я повернула голову, то побачила іграшкового лицаря, який одягав на мене наручники. Інші лицарі схопили моїх друзів.

 

- Що!? Куди!?, - кричала Мері.

 

- До короля у в’язницю.

 Табурет

 

Вони одягли на нас наручники, і повели до замку короля. Там все було таке величне і купа слуг. Найкращі викинуті речі. Так сказав мені Джо. Нас привели до тронної зали, де сидів на троні Його Величність Табурет.

 

- Так, бачу хотіла врятуватися і забрати мою дорогоцінну карту. А ви, дурні викинуті предмети, думали, що допоможете їй? ЗА ГРАТИ ВСІХ!!! І хай вона там стане стільцем. - заверещав Табурет.

 

- ВИПУСТІТЬ мене негайно, я маю добратися до сільця і потрапити до дому!

 

- Розсмішила. Ми теж не дуже хотіли, щоб нас викидали, але ви ж люди нас не дуже слухали. - спокійно відповів він.

 

Нас всіх кинули за грати – мене в одну камеру, моїх друзів на іншому кінці тюрми. Охоронці зачинили двері, і я чула, як їхні металеві ноги спускалися по сходам. О, ні, що мені робити, я тепер не побачу маму і навіки стану стільцем! І нащо я тільки сіла на той стілець. І тут я зрозуміла що я одна в верхній тюрмі. Всі мої друзі в нижній! Я сіла на холодну підлогу в куточку навпроти решітки і заплакала. Я плакала наскільки сильно, що не помітила, як заснула. Мені навіть наснилась моя школа.

 

Проснулася вже на другий день. Тепер я не буду ставити мету. Це останній день, і в цей день я стану стільцем. Я сиділа десь годину без діла. Поки не почула, як відкриваються двері. То був лицар, який перевірив, чи я на місці. Коли він побачив мене, то закрив двері. Я знову сіла в куточок.

 

Аж тут я почула гарчання. Воно було прямо за вікном. На вікні була решітка. Я почула те гарчання знову, а коли повернула голову, то побачила того самого дракона, якому я допомогла. Він зубами зірвав клітку на вікні і просунув туди свій хвіст.

 

- Вилазь, Дрібното, будемо тебе рятувати. - сказав він

 

- Звідки ви знаєте, що мене так називають. Хоча яка різниця. Дякую! Але ще треба врятувати моїх друзів.

 

- Як скажеш. - і ми полетіли вниз.

 

Коли я побачила вікна гратів моїх друзів, то попросила дракона зірвати зубами їх. Після того, як дракон зірвав грати, я по черзі витягла всіх і посадила на дракона.

         - Тепер треба вкрасти карту, бо інакше я не знайду дорогу до стільця.

 

Ми полетіли до зали скарбів. Я тихенько залізла у вікно, схопила карту і знову скочила на дракона. До заходу сонця лишалась година. Коли ми відлітали від замку, то чули вереск «Вони зникли!» «Карта зникла!» «Он де вони!» «ЗА НИМИ!!». Але нас вже було не спіймати. Ми летіли, а мої ноги поволі ставали дерев’яними. Невже не встигнемо? Як тільки дракон торкнувся лапами землі, я стрибнула додолу і побігла. Але раптом побачила на землі, як маленька іграшка єдинорог сидить і тихо хникає. Це ж Юні! Це моя улюблена іграшка Юні, я викинула, бо однокласнили дражнили мене Дрібнотою, яка грається досі з іграшками. Я викинула Юні, а не хтось інший…

 

Юні

 - Привіт Юні…

 

- Джені? -, озвалася вона.

 

- О, вибач мене, що я тебе викинула.

 

- Джені, швидше, залишилося 30 секунд. – перервав нас Куль.

 

- О, ні! - я кинулася до стільця, бігти було важко, бо ноги ставали деревом. В останню секунду я зістрибнула на стілець.

 

- Привіт, Джені …- скащав стілець.

 

- Що і ти теж говориш?!

 

- Ти перша, кому вдалося вибратися звідси. Вітаю! Ти можеш попрощатися зі своїми друзями і вибрати один предмет, який ти забереш додому. Тільки швидше, часу обмаль.

 

- Добре… Як же це тяжко. Друзі, я вас всіх полюбила. Ви найкращі. Фред, ти перший, хто насмілився мені допомогти. І я дуже тобі вдячна. І я б з радістю взяла тебе додому, ми з мамою залюбки би снідали на тобі. Але в тебе ще тут багато місій. Ти найсильніший предмет в цій країні. Куль, ти теж був супер крутим .Ти все прораховував. І якби не ти, то я би не встигла. Я б користувалася тобою на уроках, але думаю тут твоя допомога потрібніша. І дороби нарешті свою формулу. Мері, крихітна Мері, без тебе б теж нічого не вийшло. Бо саме ти розбудила Дракона. Тому дякую тобі. Ти б гарно прикрашала нашу кухню, і мама ставила в тебе квіти. Але думаю, тобі треба лишитися тут, бо ти найгарніше в цій країні. Тапі й Мапі, якщо б ви не зустрілися нам на шляху, то подорож була б дуже нудною. Я б залюбки носила вас, тому що ви такі теплі, але вам краще буде тут. І перестаньте нарешті сваритися. Джо, якби ти не дав мені ту торбинку, то я б стала стільцем на першому ж кроці. Я дуже хочу взяти тебе з собою, ми б з мамою слухали тебе щодня. Але хай тебе тут всі слухають. Бо ти наймудріший в цій країні. Драконе, якби не ти, я досі б сиділа за гратами Дякую. Юні, вибач мене, що я тебе викинула. Я не повинна була так робити. Через таких як я всі і опиняються тут. Тому я хочу виправитися і забрати тебе додому. Хай називають мене Дрібнотою скільки влізе.

 

Я плакала. Мої друзі теж плакали.

 

-Друзі, я буду сумувати за вами. І запам’ятайте - я вас всіх колись заберу. Пішли, Юні.

 

Юні заскочила до мене на коліна, і стілець зник. БУХ! Зник разом зі мною. Коли я відкрила, очі то побачила свій дім і ту стежку,по якій я ходжу в школу. Я сиділа на тому самому пагорбі, де стояв стілець, але стільця не було. Я підняла Юні з землі. І побігла до будинку. Забігши в будинок, я почала кричати.

 

- Мама, мама, я тут!!!

 

- Доню!!! - Вона підбігла до мене і обняла настільки сильно, що мені здавалося, я зараз розчавлюся. - Боже мій, де ти була, моя квіточка!?

 

- Ууууу це довга історія, пішли розкажу.

 

По дорозі в кімнату я почула дивні голоси. І тут я зрозуміла - Я МОЖУ РОЗМОВЛЯТИ З ПРЕДМЕТАМИ!!! В мене відкрився дар!!!

  Минув місяць…

 

-Донююю! - лунало з кухні.

 

- Га?

 

- Тут така стара тумбочка, може викинемо?

 

-Ніііі, не треба, я її перефарбую! Тумбочко, ти ж не проти стати рожевою?

 

Кінець