Щербина Марія

 Країна Музики

І Розділ

 

Віка

 

          У великому багатолюдному Києві жила дівчинка Віка. Вона мала зелені очі, світле волосся та завжди усміхнені губи. Дівчинці було сім років. Ходила вона до другого класу, а також відвідувала музичну школу. Оскільки батьки багато працювали, часто затримувались на роботу, дівчинку виховувала няня на ім’я Оксана. Була вона добра та лагідна і любила дівчинку. Віка мала добре серце, була чемною, вчилася на відмінно. Але дівчинка обожнювала пригоди. Тому у вільний час із захопленням читала пригодницькі книжки. А ще вона співала, дуже любила співати. Дівчинка постійно прагнула, щоб з нею сталася пригода, але нічого незвичайного у її житті не траплялося.

 

ІІ Розділ

Подарунок від бабусі

 

           Треба сказати, що крім мами й тата, няні й папужки Кєші (який нам ще трапиться у цій розповіді) у Віки була бабуся, яку звали Маргарита. Вона мала сімдесят років, кішку Парісу (це ж, до речі, перське ім’я, що означає „фея“) та ще й маленький будиночок у селі.

    На семиріччя Віці бабуся подарувала онуці книжку, у яку дівчинка ще не зазирала жодного разу.

           Був теплий травневий ранок. Батьки були на роботі, а Віка пішла у парк і взяла з собою бабусин подарунок – книгу, бо усі інші вже прочитала. І ця книга була вельми цікава. У ній розповідалося про країну музики. Там було сім міст: До, Ре, Мі, Фа, Соль, Ля, Сі. У всіх цих містах жили музичні феї. А в місті Сі жила чарівниця – королева фей…

            І раптом Віка почула музику… То грала арфа! Але, озирнувшись навколо, дівчинка ніде не побачила музичного інструменту. А загадкова музика все грала і грала… і линула вона… із книги! Із книги, яку Віка тримала в руках! Мелодія ставала дедалі гучнішою. І враз дівчинка відчула, що кудись летить. Музика почала стихати, а дівчинка опинилася на зеленій, залитій сонцем галявині.

ІІІ Розділ

Країна музики

 

           Озирнувшись навколо Віка побачила будиночок. Він був невеликим, стіни побілені, солом’яна стріха. «Точно справжня українська хата!» - подумала дівчинка. Підійшовши ближче вона побачила, що у дверях стоїть дівчина років вісімнадцяти, з довгою русою косою. Господиня приємно всміхалася та привітно махала Віці рукою.

 - Привіт! – сказала вона нарешті, щойно підійшла дівчинка. – Хто ти? Як тебе звати? І що привело тебе у нашу країну? Запрошую до моєї хати, чаю поп’ємо. Заходь!

 - Дякую, - промовила Віка

             І вони зайшли разом до хатки. Вона була маленька, лише дві кімнатки: спальня та кухня у вітальні. Господиня всадовила дівчинку за стіл, а сама пішла готувати чай.

 - Отже, як тебе звати? – запитала вона, сідаючи.

 

 - Мене Віка, а Вас? Як Вас? – запитала дівчинка, посьорбуючи малиновий чай.

 

 - Оксана. Тож що привело тебе в нашу країну? – поцікавилась вона.

 

 - Чесно кажучи,я й сама не знаю. А яка це країна? – вирішила все ж таки запитати Віка, бо цікаво, зрештою, знати, куди потрапив.

 

 - О, це Країна Музики. Тут є сім міст, назви їх ти точно знаєш, правда? І є багато долин народних пісень. А я живу в Долині Української Народної Пісні. Ну і куди ж ти прямуєш? – запитала хазяйка.

 

 - Я ще не знаю, - зізналася Віка. - Добре було б потрапити до Чарівниці, у місто Сі. – розмірковувала вона, згадуючи, що вона про це читала в бабусиній книжці. – Не підкажете, куди слід іти?

 

 - Та щоб потрапити в місто Сі до Чарівниці, слід пройти всі шість міст, і почати з найближчого до нас міста До.

 

 - А як до нього дістатися? – промовила, облизуючись, маленька гостя, котрій не терпілося вже якомога швидше побачити королеву.

 

 - Треба просто йти через ліс, зрозуміла? – проказала Оксана.

 

 - Так-так! Дуже дякую! До побачення! – попрощалася швиденько Віка, виходячи з хати і прямуючи до лісу.

 

 - Бувай, Віко! Співай з радістю! – гукнула дівчина на прощання.

 

IV Розділ

Місто До

            Опинившись у лісі, Віка подумала: «Така гостинна дівчина, така мила… А взагалі-то когось вона мені дуже нагадує…Та ж вона схожа на мою няню! А може, це і є моя няня?» так вона собі йшла і міркувала. Її роздуми перервала музика, хтось грав на фортепяно! Лунали низькі ноти. «Певно, я підходжу до міста До, мабуть вже зовсім недалеко!» - зраділа дівчинка. Вона озирнулася в пошуках інструменту, та нічого не побачивши, вирішила йти на звук. Йшла-йшла, дійшла до галявини. Вийшовши на галявину, Віка побачила піаніно. А на ньому грала … фея!

  Дівчинка стала, завмерла і зачудовано слухала. Незабаром фея дограла і побачила Віку.

 -  Ой! Ти хто? - запитала здивована музикантка.

  - Мене звати Віка. А тебе як? – поцікавилася дівчинка.

  - Я Алегра. Куди ти прямуєш? – фея зацікавлено поглядала на мандрівницю.

  - У місто До, а потім хочу побачити королеву. – промовила Віка.

 - А хочеш, я тебе проведу? – посміхнулася нова знайома дівчинки.

  - Так, дуже хочу! – радісно вигукнула та.

  - Ну тоді ходімо.

  І Алегра повела Віку через ліс. Дорогою дівчинка думала: «Це що ж виходить? Я потрапила в книжку, яку мені подарувала бабуся? Чи знала вона, що я сюди потраплю?». Раптом озвалася Алегра:

  - Ось ми й прийшли. Дивися, яке воно, місто До!

  А місто, треба сказати, було хоч куди! На вулицях стояли різнокольорові будинки. На клумбах росли ноти, а мешканці постійно щось співали або грали, все це зливалося в яскраву і пречудову мелодію.

  - Хочеш зайти до мене у гості? – люб’язно запропонувала Алегра.

  - Так, звісно хочу! Будь ласочка! – попросила дівчинка.

  І вони зайшли до чудового блакитного будиночка. Усередині він був не менш дивовижний. Просто посеред кімнати стояло піаніно, стіни були різнобарвні, у горщиках повсюди на вікнах росли червоні та зелені нотки.

 -  Познайомтесь, це моя сестричка Ананда. Анандо, це Віка. Ну що ж, може, чаю?

  Доки феї просто, легко і граційно накривали на стіл, дівчинка все думала про книжку… Коли сестрички сіли за стіл, Віка розповіла їм про свою мету, захоплено похвалила будиночок, чай і сказала, що місто їй неймовірно сподобалося, а наприкінці мовила:

  - Дуже Вам дякую. Було чудово у Вас в гостях і смачно, але мені час іти. До побачення

  - Бувай! – разом в один голос вигукнули сестри, проводжаючи її на вулицю.

 

V Розділ

Місто Ре

         Прогулюючись вулицями міста Віка натрапила на дивовижу. На Площі Музики стояла фея, а біля неї великий птах. Він мав червоно-золоте пір’я, чорні очі, пишний хвіст та дужі лапи. Здивована і захоплена, вона підійшла до феї й запитала: 

- Що це за птах?

 - Це – Фенікс, чарівний птах. А ти хто? Як тебе звати? – відповіла та.

  - Я – Віка. А ти? Як твоє ім’я?

 - Анілла. Що ти тут робиш? Куди ти йдеш? – поцікавилася фея.

  - Я йду у місто Ре, а взагалі я мрію потрапити до королеви.

  - Знаєш, я можу тобі допомогти. Фенікс тебе віднесе туди, просто скажеш йому, куди тобі треба, а потім він повернеться до мене, це буде швидко і зручно, - пообіцяла нова знайома Віці.

  - Дуже дякую! – радісно вигукнула мандрівниця.

  - Тоді вмощуйся зручніше, і лети! - сказала фея і плеснула своїми маленькими долоньками.

        Летіти було зовсім нестрашно! Радше цікаво! Вони пролітали поля, ліси, та ось Фенікс почав знижуватися. Опинившись на твердій землі дівчинка тихенько подякувала Феніксу, погладила його золотисті крила і хитнула головою, приклавши долоньку до серця, на знак вдячності. Птах голосно та мелодійно скрикнув і злетів. А дівчинці не залишалося нічого іншого, як роздивитися місцевості. Вгледівши доріжку, вона рушила в путь, до міста Ре.

        Йшла вона звивистою стежкою, а піднявшись на пагорб, з якого було добре видно місто, дівчинка побачила недалечко біля дерев білогривого коня, з темно-синіми очима, що граційно переступав міцними ногами. Біля нього стояли дві феї та напували його водою.

 - О, який гарний кінь! – захоплено вигукнула мандрівниця.

Одна з фей засяяла до неї усмішкою.

  - Це Каспіан. Він незвичайний кінь, він вміє розмовляти. Мене звати Деніка, а її, - вказала вона на подругу, - Сандра. Ти куди йдеш?

  - Я хочу піти до королеви, - пояснила Віка.

  - Наш Каспіан може віднести тебе до кінця міста, а тоді він мусить повернутися до нас. Заспівай йому, і кінь тебе слухатиметься, - порадила Сандра.

  - О, дуже вдячна вам! – промовила зворушено зачарована мандрівниця.

            І заспівала коню свою улюблену колискову. Тоді вона сіла на нього, помахала феям рукою і вони поїхали у місто Ре. Треба сказати, що воно не дуже відрізнялося від міста До: такі ж кольорові охайні будиночки, безліч квітників, де росли і буяли ноти, але там були вельми балакучі тварини, і це дуже здивувало дівчинку. Нарешті вони виїхали за межі міста, і Віка зістрибнула з Каспіана, вона поцілувала його у ніс на прощання, тихенько сказала: «Дякую!». Кінь схилив голову, подивився на неї синіми очима, помовчав і сказав: «А я тобі дякую за чудову пісню! Щасти тобі, дівчинко!» потім заіржав, тряхнув головою та помчав у зворотному напрямку, у місто.

 

IV Розділ

Місто Мі

 

          Віка ще довго ніжно дивилася йому в слід, а тоді обернулася й почала шукати дорогу до нової мети – міста Мі. Але нічого не знайшла, крім старого дороговказу. Та щойно дівчинка до нього підійшла, він сказав лагідним знайомим Віці голосом: «Ступи крок уперед – знайдеш стежку.» Якусь мить маленька мандрівниця стояла ошелешена, а тоді ступила крок уперед. І враз вона відчула , що стоїть на стежці, якої ще хвильку тому не було. Та вона вирішила не баритися і ступила на стежину. Раптом їй здалося, що швидко їде вниз на ковзанах! Зупинилася вона так само раптово, як і поїхала. Озирнувшись, Віка зрозуміла, що знаходиться у місті Мі. Воно було чи не найгарніше, чи не найнезвичайніше з тих, у яких дівчинці вже довелося побувати. Звичні будинки, садки, парки, річки та ставочки. Усе це здавалося знайомим, простим і навіть звичним. Проте була одна річ, що фантастично відрізняла це місто від інших. Це були дороги! По-перше вони всі були чорно-білі, вони складалися з нот! Загалом місто було невеличке. Дівчинка прокрокувала його, дивлячись собі під ноги. Раз чи два вона ледь не наштовхнулася на перехожих, проте вона їх майже не бачила, і, певно, не змогла б навіть сказати хто це був. Під її кроками народжувалися з доріг чудернацькі мелодії, і це було дуже захопливо!

         Коли Віка вийшла за межі міста, то зустріла двох фей, що розмовляли, сидячи під деревом. Дівчинка пішла собі просто до них.

  - Вибачте, що заважаю, - почала вона, - чи не підкажете мені, як дійти до міста Фа?

  - Ми можемо тебе провести, - сказала одна з них, - бо дорога далека та звивиста. Мене звати Савітрі, а це – Аліала, - показала вона на другу.

  - Дякую Вам, мене звати Віка. – назвалася подорожня.

  - Що ж, ходімо, Віко! – покликала Аліала.

  Через деякий час вони підійшли до дороговказу, і Савітрі сказала:

 - У місто Фа!

       І знову одразу ж з’явилася стежка. Дівчатка стали на неї і так само швидко, мов на невидимих ковзанах, поїхали у місто Фа.

 

VII Розділ

Місто Фа

       За хвилину дівчатка опинилися на околицях міста.

 - Далі підеш сама, - сказала Савітрі, - а якщо хочеш, щоб тебе повели далі, іди за совою.

  - Бувай! Приємно було познайомитись! – гукнула Аліала, і вони з подружкою раптово зникли.

       Здивована Віка пішла собі далі. Одразу ж було помітно, що мешканці цього міста дуже люблять рослини. Тут було багато парків, садків, квітників і заповідних місць. Найдивнішими були дерева. Особливо фруктові. Замість плодів на них росли… ноти! А коли на дерево сідала пташка, то з цих нот утворювалася чудова музика. Ось так, ідучи містом, мандрівниця слухала й слухала все нові й нові мелодії. А жителі міста, що зустрічалися їй, були дуже привітні і усміхнені.

          Вийшовши на міст, Віка зустріла там фею, яка звеліла:

 - Віка? (на цих словах дівчинка кивнула) Йди за мною.

         Деякий час вони йшли мовчки, а тоді маленька мандрівниця запитала фею:

  - Як тебе звати?

 - Мерінелла, - коротко відповіла та.

      І вони продовжили мовчки йти далі, аж поки вийшли на якусь галявину. Тут фея, що була дуже стриманою і мовчазною, повернулася до Віки і промовила:

  - Мені наказано тебе тут залишити. Бувай! – і вперше за увесь цей час посміхнулася. А далі розвернулася і пішла назад, у своє місто, ніби поступово розчиняючись у повітрі. Дівчинка ж так і залишилася стояти на галявці, і їй стало якось самотньо.

 

VIII Розділ

Місто Соль

 -  Угу! Угу! Я тут, - почулося десь згори.

  - Ой! Хто ти? Де ти? – злякано скрикнула дівчинка.

  - Я Сова, - відповів голос. – Мені сказано зустріти тебе тут і провести через місто Соль.

 - Е-е-е… ясно. А як ми туди потрапимо? – запитала Віка.

  - О! Соль – це таємниче місто! Ми підемо туди тунелем, - сповістила Сова, - Іди за мною!

        Сіра пташка злетіла з гілки і полетіла через лісок між деревами, і дівчинка побігла слідом.

     Нарешті, вони дісталися галявинки, посеред якої Віка побачила дірку, це і був вхід у тунель.

  - Іди за мною! – ще раз крикнула Сова і влетіла у тунель.

         І дівчинка з острахом стрибнула слідом. Летіла вона так довго, що навіть встигла подумати: «Яке ж це місто Соль?», та раптом вона полетіла чомусь вгору. А потім опинилася на площі, посеред якої стояв фонтан, з якого виливалися ноти, саме з нього і звучала та невимовно прекрасна мелодія!

         Це місто дуже відрізнялося від інших: тут були загадкові феї, будинки, навіть музика тут була загадкова.

      Вона йшли через місто мовчки, Сова тихо змахувала крильми над головою, десь поміж дерев, і теж здавалася якоюсь загадковою. В одному з парків сиділа зграйка загадкових дівчат, і Віка подумала, що загадковішого місця вона ще ніколи не зустрічала.

       Ішли вони досить довго. Коли вийшли за межі міста, Сова сказала:

  - Тут маю тебе залишити. Якщо не знаєш, куди йти, тобі допоможуть коти, - промовила вона наостанок, змахнувши крильми, та й полетіла.

Віка ще хвильку стежила за нею поглядом, вона знов почувалася самотньо і трохи розгублено. Аж тут знизу пролунало:

  - Привіт!

ІХ Розділ

Місто Ля

 

        Біля переляканої, хоча ні, більше спантеличеної і здивованої, Віки стояв гарний рудий кіт, що дивився на дівчинку банькатими зеленими очиськами. Вона від здивування втратила мову.

Ну привіт! – повторив рудий.

  - Ти хто? – вихопилось у Віки замість привітання.

  - Рудик, - сказав той.

  - А я Віка, привіт, - промовила вона вже трохи отямившись.

 - Куди йдеш? – Рудик пильно дивився на неї яскраво-зеленими колами.

  - До міста Ля, - відповіла дівчинка.

 - Я проведу тебе, ходімо, - муркнув кіт і попрямував у ліс.

        Якийсь час панувала тиша. Вони обоє мовчали, Віка дорогою роздивлялася дерева, кущі, квіти, вдихала запашне повітря. Інколи думала, про що ж можна було би поговорити з котом… А кіт, напевно думав те саме: про що ж можна говорити з дівчинкою? Аж ось нарешті вони вийшли на простору галявину.

 - Це – галявина Мрій, - промурчав повільно кіт. - Тобі треба тільки помріяти, і все здійсниться. Просто уяви, як ти летиш у місто Ля, і ти там опинишся. Я не можу тебе повести далі, мені треба вертатися. Бувай.

  - Дякую тобі, бувай!

       Раптом кіт просто зник! Здивована мандрівниця вже вкотре розгубилася. Трішки постоявши, зібравшись із думками, Віка уявила собі, як летить до міста Ля. Враз вона й справді полетіла.

     Мить – і вона вже у місті! Воно було дуже дивне: тут співали все та все! Мешканці, яких вона бачила, були життєрадісними, усміхненими та чи не найдобрішими з усіх, кого Віці довелося знати. Саме ж місто було гарне, мальовниче, сонячне, не дуже-то й велике, але чомусь дівчинці воно сподобалося найбільше. Йти його вулицями – одна насолода. Так вона гуляла містом, слухаючи чудові, неймовірно прекрасні співи зусібіч, інколи тихенько підспівуючи...

     Вийшовши за межі міста, дівчинка почула невідомо звідки знайомий голос:

  - Привіт, Віко! Я маю завести тебе до королеви.

Вона навсібіч крутила головою, щоб зрозуміти, хто до неї говорить… і тут високо на гілці вона побачила…

  - Кєшо!!! Привіт! – скрикнула радісно Віка, - Оце так! А що ти тут робиш? – запитала дівчинка

  - Ходімо швидше до королеви. Вона сама тобі все пояснить, - відказав папуга.

І вони рушили.

 

Х Розділ

Місто Сі

 

        Кєша вів мандрівницю гарною стежкою серед барвистих квітів, що були посаджені обабіч.

       Віці не терпілося побачити королеву, дівчинка все намагалася собі уявити, яка вона, ця чарівниця. Шлях був досить довгий. І от вони опинилися у місті Сі. Це було напрочуд тихе, затишне місто його вулицями гуляли усміхнені та щасливі феї. У кожному будинку було багато різноманітних квітів, самі ж будиночки були яскраві. У парках росла безліч прекрасних дерев і кущів. Тварини гуляли містом, як і феї. Тут було дуже сонячно і гарно довкола.

       Віка подумала, що, певне, в кожного, хто заходить у це місто стає гарний настрій. Мешканці були дуже ввічливі та привітні. З кав’ярень линули аромати кави, какао та солодощів. На головній площі був великий білий фонтан з кришталевою водою, краплини якої злітали, мерехтливо блищали на сонці, переливалися веселкою, як справжня коштовність. Він називався Фонтан Дружби.

         Місто Сі відрізнялося від звичайного лише пташками. Точніше нотами! Замість пташок тут літали і співали ноти!

         А дівчинка все йшла і йшла за папугою. Нарешті, вони дісталися річки. На її другому березі було багато дерев, поміж яких стояв, наче ховався, маленький будиночок. Через річку простягався гарний довгий міст.

 -  Ти маєш через нього пройти, - сказав Кєша.

 - Добре, - погодилася Віка. – А ти підеш зі мною?

  - Ні, я мушу летіти. До зустрічі, Віко! – крикнув папуга, злетів високо та зник десь у кронах дерев.

      Дівчинка підійшла до мосту, рушила вперед. Пройшовши по ньому, вона побачила той будиночок вже ближче, у будиночку стояла і всміхалася… її бабуся!

 

ХІ Розділ

В гостях у бабусі

 -  Бабусю! – вигукнула Віка, кидаючись обіймати стареньку. – то це ти королева? Ти - чарівниця? А де Паріса?

  - Люба моя, зайдемо в дім. Я зможу відповісти на всі твої питання.

     А будинок у королеви-бабусі Маргарити був той самий, до якого приїжджала Віка з батьками щоліта! Бабуся провела дівчинку у вітальню, а сама пішла готувати чай. Маленька мандрівниця озирнулася довкола. Усе було те саме: кішка Паріса мирно спала на дивані, вікна відчинені, у вазах стояли свіжі квіти. Проте щось-таки було інакше. На столі лежала чарівна паличка! А у шафі – мантії та капелюшки, на стіні висіли фотографії міст До, Ре, Мі, Фа, Соль, Ля та Сі.

  І тут у кімнату зайшла бабуся, в руках вона несла тацю, на якій стояли чашки з чайником і булочки! Улюблені булочки Віки!

  За чаєм мандрівниця почала розпитувати Маргариту:

 - Бабусю, бабусенько, то ти чарівниця?

  - Так, так, дорогенька, я чарівниця і королева Країни Музики, - відповідала вона.

  - А Паріса? Вона теж незвичайна? - допитувалася дівчинка.

  - Так. Тебе ніколи не дивувало її ім’я? Воно означає в перекладі з перської «як фея», і недарма, бо ж це і є країна фей, - пояснила господиня.

  - Бабусю, люба моя, а скажи, ти спеціально подарувала мені цю чарівну книжку про музику?

  - Авжеж! Я хотіла, щоб ти сюди потрапила, - відказала старенька,- ти отримала відповіді на всі свої запитання? Ну, тоді, гадаю, тобі час повертатися. Час додому!

  - Ой, ні, бабусенько, ще одне! Скажи: це все справжнє, чи відбувається лише у моїй голові? – запитала дівчинка.

  - Ну звісно… звісно це відбувається в твоїй голові, - загадково посміхнулася Маргарита, - Але ж чого воно має бути несправжнім?

     Раптом Віка відчула потужний порив вітру. Знову десь заграла арфа… і знов дівчинка опинилася в парку.

 

ХІІ Роділ

Останній

Кінець історіі

 

        Якусь мить Віка просто сиділа… Сиділа і розмірковувала про те, що з нею сталося. Про міста До, Ре, Мі, Фа, Соль, Ля, Сі, про усіх знайомих фей, про бабусю-чарівницю. А тоді схопилася й побігла додому, бо вже починало сутеніти.

      Вона часто згадує слова своєї бабусі і думає: «Мені це примарилося чи й справді було?» І пильно приглядається до Маргарити: «Нібито звичайна, однак щось загадкове в ній є!»