Щербина Марія

Країна Вишивки

І Розділ

Мар’янка

 

      Мар’янка сиділа у себе в кімнаті й вишивала півників бабусі на день народження. Це була кароока дівчинка з рудим неслухняним волоссям і рум’яними щічками. Їй було 12 років. Мама з татом були на роботі, а бабуся пішла в магазин. Тож Мар’янка залишилася вдома сама.

      Треба сказати, що найбільше в житті Мар’янка любила вишивати. Насправді в неї було вже досить багато вишитих робіт. Найперша її вишивка – бегемотик, він був й справді кумедним. А ще вона вишивала зайчиків, білочок, лелек… Багато всього!

        Але повернімось до Мар’янки. Вона сиділа собі за столом і вишивала півників. Однак щось не виходило. Картинка була якась невесела, похмура. Аж ось вона відчула, що вколола пальця, і одразу здалося, що ніби меншає і кудись летить.

 

ІІ Розділ

Країна Вишивки

 

       Мар’янка опинилася на зеленій травичці. У небі яскраво світило сонце на деревах співали пташки. Але це було незвичайне місце… Тут усе було вишите! І травичка, і пташки, і сонечко, і навіть небо! Удалині виднівся ліс. Теж вишитий! А звідти назустріч Мар’янці стрибав зайчик. Він був білий, а носик рожевий. Придивившись, дівчинка згадала, що колись вишила його і подарувала мамі. Зайчик був уже близько, і от, зупинившись, сказав Марянці:

  - Привіт! Ти хто така?

 

 - Привіт! Я … я просто… Мар’янка. – Не підкажеш, куди це я потрапила?

 

 - Ти потрапила у Країну Вишивки. Тут усе вишите, ти ж і сама бачиш, - відповів Зайчик. – Хочеш подивитися на мешканців цієї країни?

 

 - Дуже хочу! – сказала вона. – Але не знаю, куди мені йти.

 

 - Я тебе проведу, - сказав Зайчик. – Спершу, мабуть підемо в ліс. Згода?

 

 - Так, звісно, звісно згода!

 

 - Ну, ходімо! – гукнув Зайчик і пострибав до лісу.

 

ІІІ Розділ

Вишитий ліс

 

         Увійшовши у ліс Мар’янка побачила вишитих білочок, що збирали горішки, вишитих їжачків, котрі несли на спинках грибочки, а також багато інших вишитих нею колись давно тваринок. А Зайчик тим часом вів її до чарівних птахів – Жар-птиць, одна з яких гукнула дівчину:

 - Здрастуй! Як тебе звати?

 

 - Мене звати Мар’янка, - відповіла вражена побаченим дівчинка.

 

 - Ти любиш вишивати! – сказала пташка після досить тривалої мовчанки, під час якої вона пильно роздивлялася мандрівницю.

 

 - Ну… Так… А звідки Ви знаєте? – щиро здивувалася та.

 

 - Я бачу це в тобі, та і сюди може потрапити лише той, любить вишивати по-справжньому, - пояснила Жар-Птиця.

 

 - А хто тут ще живе? – запитала дівчинка у білочки, яка стрибнула їй на плече.

 

 - Хочеш познайомитися з совою? Знаєш, сови надзвичайно розумні! – сказало білченя.

 

 - Вони навіть вміють передбачати майбутнє, - додав маленький їжачок, що сидів біля Мар’янки.

 

 - Я залюбки познайомлюся з совами! Але ж куди мені йти? – запитало дівча.

 

 - Я проведу тебе! – радісно підстрибнуло білченя.

 

 - Дякую! До побачення! – посміхаючись попрощалася з тваринками рудоволоса мандрівниця.

 

 - До побачення! – хором гукнули їй усі.

 

VI Розділ

Сови

 

      Вони йшли до старого дуба. На ньому сиділо зо два десятка сов. Найстарша на вигляд сиділа на самому вершечку і, здавалося, спала. Білочка підвела Мар’янку до дерева, щось шепшула старій сові та побігла назад. Якусь хвилину сова сиділа, наче нічого не сталося, а тоді розплющила одне око й спитала:

 - Як тебе звати, дівчинко? – глос її був суворий.

 

 - Я… Мене звати Мар’янка, - мовила затинаючись та.

 

 - Власне… я вмію складати пророцтва, - несподівано буркнула сова. – І знаєш, що я тобі скажу? У тебе вийдуть гарні півники, якщо добре постараєшся. Тож старайся! Увімкни свою уяву!

 

 - Е-е-е… та гаразд… - пробурмотіла дівчинка.

 

 - А хочеш побачити морських жителів? – несподівано запитала віщунка.

 

 - Так, хочу! А куди мені йти? – запитала мандрівниця.

 

 - Нікуди тобі не треба йти! – відрізала Сова. – Одна з моїх сов тебе віднесе. – Ось, давай ти, Джиотанно!

Сова, на яку глянула стара віщунка, ухнула.

 - Дякую, - ввічливо промовила дівчинка. І тихо додала:

 

 - До побачення.

 

 - Угу, - буркнула Сова, знову засинаючи. – І ввімкни свою уяву!

Мар’янка сіла на молоду сову, і та, змахнувши крильми, злетіла у небо.

 

V Розділ

Морські жителі

 

      Вони прилетіли на узбережжя. У декількох кроках від моря сова на ім’я Джатанна приземлилася. Мар’янка трохи боязко злізла з неї, прошепотівши «Дякую». Сова незворушно змахнула крильми та й полетіла. А дівчинка самотньо стояла, не рухаючись, певний час. Тоді підійшла до моря й подумала: «Як же мені їх побачити? Як потрапити до морських мешканців? Я не вмію пірнати…» І тут її роздуми перервав голос:

  - Привіт! Хто ти? Як тебе звати?

 

 - Ой! – здивовано скрикнула вона. - Мене звати Мар’янка. Побачивши поблизу у морі дельфіна, запитала: - А ти хто?

 

 - Дозвольте відрекомендуватися, я – дельфін! – відповів той. – Ти хочеш побачити морський світ?

 

 - Так, хочу, дуже! – вигукнула дівчинка. – Та я не знаю, як туди потрапити!

 

 - Ну… ти можеш допливти на мені, - запропонував дельфін.

 

  - З радістю, дякую! – швидко з усмішкою погодилася вона.

      Мар’янка увійшла в воду, залізла на дельфіна, який одразу ж пірнув. Спочатку заплющила очі й затримала дихання. Але згодом відчула, що може дихати під водою, а вода до того ж не потрапляє в очі, і можна вільно дивитися навкруги.

    Довкола було дуже гарно! Повз них пропливали зграї рибок, а замість кущів і дерев тут були дуже гарні водорості і корали. Вони пливли все глибше і глибше. І вже недалеко виднівся підводний палац! Саме туди дельфін і плив.

  - Там живуть русалки.-сказав дельфін.-ми туди пливемо.

 

 - Добре,я дуже хочу їх побачити! - Гукнула у відповідь Мар’янка.

 

VI розділ

Русалки

 

       Нарешті вони підпливли до палац . Зблизька він здавався ще більшим і величнішим. Навколо палацу плавали дивні створіння. Це були ніби звичайнісінькі люди, але замість ніг мали хвости.

      Коли Мар’янка злізла з дельфіна, здивовано побачила, що у неї теж хвіст! І от її помітила одна з русалок, яка швиденько підпливла до дівчинки й запитала:

 -  Хто ти?

 

 - Я – Мар’янка. А тебе як звати? – запитала та, розлядаючи русалоньку. Морська дівчина мала ясно-блакитні очі, рожеве, мов жуйка, волосся й усміхнені вуста.

 

 - Я – Марина, відповіла вона. – Хочеш, я покажу тобі замок?

 

 - Дуже, дуже хочу! – радісно вигукнула Мар’янка.

        Русалка пливла попереду, а дівчинка за нею. Дорогою дівчинка розмірковувала: «Усе це я вишила. Ну й натхнення ж у мене тоді було! От би мені і з півниками так!».

 -Це – велика зала. – мовила провідниця.- А то король і королева. Вони дуже добрі. Хочеш з ними познайомитися ? Іди.

  І дівчинка невпевнено наблизилась до тронів. Королева лагідно всміхнулася і сказала:

- Не бійся, проходь. Як тебе звати?

- Я… Мене звати Марянка, ваше величносте. – затинаючись промовила дівчинка.

- Проходь, Мар’янко. – мовив король. – Хочеш чаю ?

« Вони дуже добрі.»- подумала мандрівниця та підійшла трохи ближче.

  - Гей, ти! – звернувся король до якоїсь пропливаючої недалеко русалки. – Принеси нам , будь ласка, чаю. Хочеш з нами? – Та пролепетала щось схоже на «ні, дякую.» і миттю подалась за чаєм.

 

 - Ой, ми ж так і не познайомилися! – спохопилася королева і кумедно сплеснула руками. Вона мала чорне коротко підстрижене волосся та зелені очі. – Я королева Аква ,а мого чоловіка звати Дельфініус . Ми маємо дітей. Їхні імена Акваторія і Палтус. Вони близнюки... Агов! Приведи,будь ласка,моїх дітей. – звернулась вона до русалки, що саме принесла чай.

 

 - А якщо… - почала було та, договорити не встигла, її перебила королева :

 

 - Скажи: «Гості прийшли!» Це завжди діє, – а тоді знову звернулася до Мар’янки:

 

 - Вони такі чемні, гарні дітки, просто викапані янголятка! Їм лише три рочки. А ось і вони!

 

    Мар’янка з роду не бачила таких вередливих дітей! Акваторії дають одне, вона одразу просить інше, а коли їй дають те «інше», вона вимагає «не те»! А хлопчик уже навчився швидко плавати. І тільки йому щось скажеш, за ним уже немає й сліду.

 - Діти! Поводьтеся тихенько, це гостя. Її звати Мар’янка.

 

 - Дозволь запитати нарешті, дорога гостя, чи хочеш ти чаю? – запитав король.

 

 - Так, будь ласка, Ваша Величносте, - щонайчемніше відповіла дівчинка.

 

 - Ну, ось, це Палтус і Акваторія. Правда, янголятка? – запитала королева, явно чекаючи відповіді «так». Отож Мар’янка і сказала:

 

 - Так, золоті дітки.

 

 - А ну, давай глатися! – вимогливим тоном зажадав хлопчик.

 

 - Так, так! Глатися! – підтакнула дівчинка.

        Погралися вони дивно, якщо це взагалі можна назвати грою: діти смикали Мар’янку за коси та щипали, а гостя тільки ойкала та айкала

 - Ну досить, дітки! – лагідно сказала мати. – А то наша гостя так навіть і не пригоститься.

        По закінченню чаювання діти хотіли знову «гратися», але Мар’янка сказала, що дуже поспішає. І запитала короля у короля та королеви, як звідси вибиратися. Морські правителі сказали:

  - Це чарівна країна. Заплющ очі, уяви себе на суші, і ти там опинишся.

 

 - Дуже дякую, - сказала дівчинка. – До побачення.

 

 - Бувай! – відповіли вони всі хором.

     А гостя одразу ж заплющила очі і уявила себе на березі, а розплющивши очі – просто там і опинилася.

 

VII Розділ

Чарівний сад

 

       Озирнувшись, Мар’янка побачила, що стоїть у садку. Там було багато дерев, кущів і квітів. Усе було охайне і доглянуте. Раптом до неї хтось озвався:

  - Мурррр. Що ти робиш у моєму садку?

 

 - Ой! – від несподіванки скрикнула дівчинка.

      І тут зовсім поряд вона побачила кота… Це був смугастий Кіт, з капелюшком на голові. Охоронець дивився на неї без усмішки, але в очах горіли весели бісики.

  - Що, не сподівалася побачити кота у капелюсі? – лукаво запитав Кіт.

 

 - Та ні… просто… еее…ммм… я не знала, що тут є ще хтось, промовила Мар’янка. І тут же згадала, що сама вишила цього Кота, щоб він охороняв її вишитий сад.

 

 - Ха-ха – засміявся Кіт, спостерігаючи за її реакцією. – То що тебе сюди привело?

 

 - Та я й сама не знаю, як тут опинилася.

 

 - Хочеш побачити, що є в саду? – запитав Кіт, ніби читаючи її думки. – Цей сад приховує багато таємниць.

 

 - Звісно хочу! А що тут є? – зацікавилася дівчинка.

 

 - Ходи і побачиш, - загадково сказав він, і пішов у глиб саду, запрошуючи її за собою.

Якусь хвильку вони йшли мовчки, а тоді Мар’янка запитала:

 - Вибачте, а як Вас звати?

 

 - Я – Кіт без імені. Просто Кіт, - безтурботно відповів «просто Кіт».

     Здавалося це його аніскільки не хвилює. Нарешті власник капелюха і смугастого хвоста зупинився. Дівчинка зупинилася теж, і очі її самі собою розширились. Це справді було дивне видовище! Під деревом стояв стіл. За столом сиділи дві миші. У них, здається, був пікнік! А чайник літав над столом і сам наливав їм у чашки чай, розплескуючи його по усіх усюдах, а треба сказати, що крім чайника і чашок над столом ще літали ножі, ложки, виделки й тарілки. Отже, можна сказати, що в мишей був такий собі чайовий дощ!

  - Це – Миші! – гордо представив їх смугастий. – Миша Пік та Миша Пак. Вони чаюють. Ходімо далі!

     Потім вони підійшли до клумби. А там квіти розмовляли, сплескуючи листям!

 - Це – Квіти. Вони обурюються погодою.

 

 - А вони завжди обурюються погодою? - несміливо запитала Мар’янка.

 

 - О, ні, звісно! – засміявся смугастий «просто Кіт». – Вони обурюються погодою, галасом, спортивними іграми, ну і таке інше. Мар’янка з Котом рушили далі, а квіти все ще обурювалися.

«Цікаво, що буде далі…», думала дорогою дівчинка. Нарешті, вони вийшли на невеличкий пагорб.

  - А це – Трикутниця! – гордо вигукнув Кіт.

 

 - Ого! – здивувалася Мар’янка.

        І це було не абищо! Просто перед нею сидів трикутник, прозорий, крізь нього було все видно. Він (чи радше вона) мав (краще сказати - мала) трикутні очі, трикутні руки і ноги. Одним словом – все трикутне!

 - Привіт, - сказала Трикутниця вельми приязно. – Ти хто?

 

 - Я Мар’янка, - вже вкотре відрекомендувалася та.

 

 - А давай поговоримо! – несподівано запропонувала трикутна особа.

 

 - Еее… ммм…ну, давайте! – здивовано погодилась дівчинка.

 

 - От і чудово! – зраділа Трикутниця. – З чого ж почати? Ага! Як сьогодні погода? Хочеш чаю? Як тобі наш сад? Що ти любиш найбільше? Де живеш? Що їж? Як сюди потрапила? – скоромовкою випалила ця «дивовижа».

 

 - А-а, ну… - розгубилася Мар’янка. – Я, мабуть, не встигну відповісти на всі ці запитання. Відповідатиму по черзі: погода хороша; ні, дякую, чаю не хочу; сад чудовий; люблю вишивати; як сюди потрапила, не знаю. Дякую за все! До побачення.

 

 - Шкода, що ми так мало поговорили! – скрушно зітхнула Трикутниця. – На все добре. Не забувай мене!

 

   Дівчинка усміхнулася і рушила далі, подумавши: «Її я точно ніколи не забуду!»

 

VIII Розділ

В гостях у бегемотика

 

      І от Мар’янка вийшла на берег озера. Це було бездонне кришталеве плесо. Через озеро був місток, який вів до невеличкої хатки. Туди дівчинка і рушила. Ще не дійшовши до будиночку вона побачила багато квітів у клумбах, а поливав їх господар хатки – кумедний бегемотик! Тільки запримітивши Мар’янку товстунчик вигукнув:

 -  Привіт! Заходь до мене в гості, я покажу тобі свою хижку, - і поволік її у помешкання.

      Воно було невелике: вітальня, спальня, кухонька і кімната для гостей. Бегемотик посадив дівчинку за стіл, а сам пішов готувати чай. Поки гостинний господар порався на кухні, Мар’янка роздивлялася хатку. А тут було багато цікавого: на поличках стояли шкатулки і фотографії, усе було старовинне, на підвіконнях було багато квітів, і великих і маленьких. «Мабуть, він любить рослини», подумала гостя.

  - А ось і чай! – гукнув Бегемотик. – Будеш бублики? А печиво? Це я сам пік. Зараз поговоримо, а потім я покажу тобі хатку. Отже почнімо: хто ти така?

 

 - Я - Мар’янка, - відповіла вона.

 

 - А я – Бегемотик, так мене і зви. А що ти тут шукаєш?

 

 - Я … подорожую.

 

 - О, мабуть цікаво – замріяно сказав Бегемотик. – А я собі тут живу, завжди. А що ти любиш найбільше?

 

 - Вишивати, а Ви?

 

 - Доглядати за рослинами. Це так цікаво! Можна з ними поговорити, заспівати їм щось… Так, ну, далі, - спохопився хазяїн. – Куди ти прямуєш?

 

 - Я не знаю… А хто тут ще живе?

 

 - Ти вже була в Дракончика?

 

 - Ні.

 

 - Я покажу тобі дорогу. А зараз роздивімося будинок.

 

     І він почав вельми нудну лекцію про своє захоплення. Марянка з ввічливості слухала його, але нічого не запамятала. Нарешті любитель рослин закінчив і провів дівчинку до дверей.

 - Тобі туди, - вказав він праворуч, - гарного дня!

 

 - До побачення! Дякую за чай! – гукнула вона і пішла собі далі, усміхаючись.

 

ІХ Розділ

Дракончик

 

        Мар’янка довго крокувала стежкою. Нарешті зайшла до лісочку. Там вона одразу побачила хатку. Поблизу будиночка росли дивні дерева. Точніше дерева були звичайні, а плоди на них – дивні. На кожній гілці було багато коштовного каміння: рубінів, сапфірів, діамантів… На порозі хатинки сидів господар. Це був маленький зелений Дракончик з чорними очима. Він їв коштовне каміння! Помітивши Мар’янку, Дракончик радісно помахав їй лапкою.

  - Привіт! Пригощайся!

 

 - Ні, дякую. Я такого не їм, чемно відповіла дівчинка.

 

 - О, - трохи засмутився Дракончик. – Як тебе звати?

 

 - Мар’янка. А тебе? – запитала вона, спостерігаючи, як Дракончик вечеряє.

 

 - Я Коша, - відповів, смакуючи камінцями, хазяїн, - а що ж ти їж?

 

 - Я?... ну фрукти, овочі, булочки там усякі…- пробурмотіла дівчина.

 

 - Хм, у мене лише варення з сапфірів і рубінів. Хочеш скуштувати?

 

 - Але я їм варення лише з хлібом.

 

 - Добре, ходімо, - промовив Дракончик, - до речі, скоро вже стемніє. Ти дуже поспішаєш?

 

 - Та ні, не дуже, - відповіла мандрівниця.

 

 - Можеш заночувати в мене. Згода?

 

 - Так… Так, - погодилась дівчинка.

 

 - От і чудово! – зрадів господар.

     Будинок Дракончика був невеликий: на першому поверсі вітальня, кухня, вбиральня. На другому – спальня та кімната для гостей. Хатинка була старовинна і дуже сподобалася Мар’янці.

    За чаєм вони трохи поспілкувалися, обговорили смакові вподобання, поділилися рецептами, потім лягли спати.

   Ліжко, на якому спала Мар’янка, було дуже м’яке, дівчинка одразу ж і заснула. Їй наснилося, що йде по стежинці і … розмовляє з вишитими півниками! Вона питала їх, чого ж вони так довго не хотіли вишиватися!

    Прокинулася Мар’янка з першими промінцями, що світили через усю кімнату, і дівчинка усміхнулася.

 - Снідати! – покликав Дракончик.

 

 - Іду! – гукнула у відповідь вона і швидко збігла сходами.

 

 - Що тобі наснилося? – запитав Дракончик, жуючи коржик із сапфірами.

 

 - Дивний сон, відповіла Мар’янка, наливаючи собі чай, - ніби я гуляла зі своїми півниками, яких ніяк не можу вишити.

 

 - А-а, - протягнув хазяїн будиночку, - а мені наснилося, що я збираю смарагди. Але повернімося до тебе. Куди йдеш?

 

 - Я не знаю, - розгубилась дівчинка.

 

 - А хочеш побачити королеву?

 

 - Тут є королева? – здивувалася Мар’янка.

 

 - Ну, звісно, в усіх країнах є королі, королеви.

 

 - Як до неї дістатися?

 

 - Треба лише перейти місточок – і ти в королеви, - відповів Дракончик.

 

 - Так, дякую! То я, мабуть, піду?

 

 - Гаразд, іди, та шкода, що ти так мало у мене побула, але бувай!

 

Х розділ

Королева Країни Вишивки

       Мар’янка вийшла з будиночка й рушила у напрямку, вказаному Дракончиком. Вона йшла, наспівувала пісеньку про весну і усміхалася, всім, кого бачила.

       Наразі вона згадала про своїх недошитих півників і вирішила, що коли повернеться додому обов’язково їх дошиє і подарує бабусі.

        Незабаром дівчина побачила міст, про який говорив Дракончик. На іншому боці виднівся гарний будиночок, навколо нього ріс вишневий садок, а на подвір’ї розгулювали качки.

          «Цей будинок я вишила, я так хотіла в ньому жити!» - здогадалася Мар’янка. «Невже там і живе королева?»

         Ось вона переходить місточок і опиняється перед будинком. «І оце тут живе королева?» - засумнівалася дівчинка.

         Несподівано будинок перетворився на замок! Навколо виросли королівські сади, з’явилися фонтани.

 - Оце так! – вголос промовила вона.

 

 - Мені теж подобається, - почулося позаду. – чесно кажучи, це – одна з моїх найкращих ідей. Хочеш роздивитися палац?

У дверях стояла Королева, і була це … Мар’янка!

 - Я … тобто… ти… Королева?... Але як?

 

 - Ну… це довга історія, - усміхнулася Королева, - ходімо всередину, побачиш моїх тваринок.

 

ХІ

В палаці Королеви

 

      Палац вражав… На стінах було багато картин у золотих рамках, безліч кімнат, що можна заплутатись, але, незважаючи на це, він був неймовірно затишний. Королева зайшла до вітальні і сіла на розкішний диван.

 - Хочеш чаю? – запропонувала вона Мар’янці, - зелений, чорний, чи, може, трав’яний.

 

 - Зелений, будь ласка, - попросила дівчинка. – А як ти.. тобто.. я…стала королевою?

 

 - Це твоя країна, тільки ти можеш керувати нею. – відповіла господиня палацу.

 

 - А як же я сюди потрапила?

 

 - Просто вколола палець і заснула.

 

 - Тобто… це… лише сон? – вражено запитала Мар’янка.

 

 - Не зовсім… Розумієш? Ти НАЧЕ спиш…Але ця країна справжня.

 

 - А як я повернуся назад?

 

 - Ти повинна ще раз колоти пальчик – і одразу опинишся вдома! А поки що можеш у мене запитати, будь-що, що тебе цікавить.

 

 - Ну… я зараз вишиваю одну картину, бабусі на день народження… Це півники, але в мене нічого не виходить, не хочеться вишивати, а день народження вже завтра!

 

 - Дослухайся до моєї поради: уяви, наче ті півники живі, адже коли ти все доробиш, вони потраплять сюди, ти ж хочеш, щоби півники були гарними, правда?

 

 - Дякую! То я можу йти?

 

 - Так, ось тобі голка, - і королева вручила їй голку з якоюсь різнокольоровою ниточкою. - Приємної подорожі, і пам’ятай мою пораду!

 

Тут Мар’янка відчула легкий укол голочкою, і опинилася вдома!

 

Епілог

Знову вдома

 

     Мар’янка вишила-таки півників, встигла! Вона подарувала свою картину бабусі, а потім інколи, дивлячись на вишивку, дівчинка помічала, ніби один з півників їй підморгує … Може то був зовсім не сон…