Юрик Ростислав

 РАДІОН

 

ЧАСТИНА 1

  Розділ І

 Початок

    Колись давно, ще до створення нашого світу, існувала планета Унікум. На ній буяло і вирувало життя. Мешкали там істоти подібні ще до не існуючих людей.

  Але неочікувано сталось справжнє лихо, планета могла загинути будь-якої миті, а жителі змушені були покинути її. Вони збудували космічний корабель (ракету), щоб знайти новий дім, і відлетіли в космос. Але там на них чекала ще жахливіша проблема – вірус, який був дуже витривалим. Ним заразились всі члени екіпажу. На кораблі настав хаос, істоти вимерли, а величезна ракета перетворилась на астероїд, який літав то на шаленій, то на малій швидкості, не знаючи куди.

 

  Через мільярди років після створення Землі космічний апарат нарешті долетів якось до своєї майбутньої домівки. Та корабель не зміг приземлитись на планету, а впав у океан. Це просто дивовижно, що він не пошкодив материки та істот, що населяли їх.

 

  Корабель вибухнув, але вірус вижив. Він намагався заразити земних тварин. І все-таки заразив. Але земна клітина відрізнялася від унікумної, тому тварини не загинули, а задерев’яніли і могли рухатись та розвиватись. Вони почали нападати на племена людей і ті теж ставали дерев’яними. Між ними виник зв’язок, за допомогою якого люди, що отримали нову подобу, змогли продумувати тактику, а інколи навіть бачити майбутнє у своїх снах.

 

  Згодом дерев’яні люди навчали представників інших племен думати наперед і мислити стратегічно. Але більшість ненавчених, що називали себе «адептами», підняла повстання, бо думала, що дерев’яні особи – загроза для навколишніх. Вони оголосили війну неймовірним, ні на кого не схожим, істотам. Битва була жорстокою, нещадною і тривала надзвичайно довго. Зрештою було знищено майже всіх дерев’яних створінь.

 

  Люди, які отримали безцінні знання, допомогли врятуватися живим. Вони хотіли відвести їх до легендарного міста Оро, яке могла побачити лише людина з дуже яскравою уявою, такою, як у дерев’яних осіб.

 

  Шукали його довго і нарешті знайшли. Місто було розташоване на вершині гори Піп Іван у Карпатах. Вхідна брама, виготовлена із золота, сяяла і засліплювала. Виднілися маленькі, але красиві, охайні будинки. А недалеко від них стояв величезний палац, який був прикрашений дорогоцінними каменями. Інколи здавалось місто таке велике та гарне, що непомітно вкриває всю Землю.

 

  Мешканці привітно прийняли мандрівників.

Та все йшлось не як гадалось. Як і в інших царствах, в Оро настав занепад. Але через кілька тисячоліть, коли люди винайшли багато різних технологій, сталася дивовижна пригода.

 

  Двоє альпіністів досвідчений Степан Іванович Білокінь та початківець його 15-річний син Радіон, познайомившись із давньою легендою, вирішили піднятись на вершини гір і віднайти чарівне місто.

 

  Вони вилізли на вершину однієї з гір і дещо побачили. Це було велике місто, але воно не було схожим на те, про яке йшлося в легенді.

 

  Альпіністи вирішили відкрити браму та пройти по чужій території. Ходили вони довго, розглядаючи все навкруги, а коли підійшли до замку, захотіли біля нього переночувати, зробити вранці фото та повернутись додому. Мандрівники розвели вогонь, засмажили м’ясо, випили теплу каву та полягали спати. Вночі раптом почули голоси. Батько ухватив рушницю і разом із сином вони заховалися в замку. В той час, коли двері до палацу відчинилися, хлопці здивовано дивилися вперед і не розуміли, що коїться. Їхньою свідомістю ніби хтось заволодів, адже в головах раптово все перевернулось, якась незвідана сила керувала підсвідомістю, як це описував Роберт Шеклі у своєму творі ,,Запах думки”.

 

Доклавши неймовірних зусиль, мандрівники уявили себе дерев’яними. І це справді вдалось. Вони почули такі слова:,, Якщо ви дерев’яні, то пройдіть у велику залу. Хоча ми все одно знаємо, що ви люди! Та не бійтесь, ми це передбачили у своїх снах, у вас чудово виходить вдавати, що ви неначе з дерева».

 

Альпіністи пройшли до найбільшої зали і побачили в її центрі медальйон, прикутий ланцюгами до трибуни. Він був овальної форми, а в середині – знак вогню, прихований за трьома лініями , що перетиналися між собою.

 «Що ви хотіли знайти в нашому місті?» – злякав голос вожака чудернацьких істот.

 «Ми просто хотіли зробити фото і на світанку повернутись додому».

 «На жаль, вийти з території не можна. Треба відкрити ворота за допомогою магії орхабус. Ми можемо вас навчити».

 Мандрівники зрозуміли, що іншого виходу в них немає, тому, хоча й не відразу, але погодились.

 Минув місяць. Радіон з батьком навчилися переміщати предмети на невелику відстань, могли вертати в недалеке минуле, але після того їх трішки нудило. Найближчим часом вони планували повернутися додому, але неочікувані події змінять їхнє життя назавжди.

 

На світанку альпіністи відправились до центральної зали, щоб відокремити медальйон від трибуни. І Радіон промовив: «Арабакусфо трікс», тримаючи пальці рук трикутником. Раптом всі ланцюги роз’єдналися і впали на підлогу, а хлопець узяв медальйон і одягнув його на шию. Далі вони пройшли до брами. Старійшини дерев’яних істот утворили коло біля неї. А родина альпіністів стояла в центрі кола. Старійшини виставили руки вперед, утворюючи пальцями різні геометричні фігури. Радіон схрестив руки, як крила ангела, а зробивши ними коло, знову схрестив. Він голосно наказав медальйону відкритися. Раптом геометричні фігури старійшин засвітилися яскравими кольорами, а медальйон на шиї хлопця запалав червоним. Три лінії на ньому розсунулися і відкрили знак вогню, який освітив браму і вона відчинилася, раптом запалавши золотом, як і колись.

 

В цей час на Мадагаскарі діяла таємна лабораторія, в якій предки адептів намагалися знайти сховище дерев’яних істот. Агенти адептів виконували завдання в багатьох країнах світу. Вони створили програму, яка могла знаходити аномалії або використану магію, що могла бути пов’язана з незвичними особами. Величезний спалах незвіданої магії в горах не залишився непоміченим нащадками адептів, які на військових літаках швидко долетіли до Карпат у пошуках джерела енергії. Вони мали спеціальний пристрій «Пегар», виготовлений в лабораторії, який допомагав адептам позбавляти магічних істот енергетики. В Україні адептів зустрічали агенти, які вже провели розвідку і помітили, що найпотужніший спалах був на горі Піп Іван. Вони запропонували адептам військову техніку, гвинтокрили, автомобілі, та спецназ.

 Розділ ІІ

 Війна

    Тим часом Радіон та його батько прощалися з дерев’яними істотами. Та раптом з царства вибіг вожак і закричав: «Алаховерді!», - а з його тіла щось вилетіло, розділилось навпіл та влетіло у Степана і Радіона. Всі здивовано озирнулись на вожака, а він сказав:

 

  «Я бачив сновидіння. Сюди згодом прийдуть предки адептів і винищать нас. Я віддав безсмертя Радіону та його батьку, бо я все одно не виживу».

 

  Тоді всі дерев’яні істоти осмислили свою долю та віддали силу медальйону і заповіли використовувати її з розумом.

 

  В цей час предки адептів разом з військовим загоном та на гвинтокрилах наблизились до гори Піп Іван. За допомогою найсучаснішої програми вони віднайшли царство Оро. Ватажок адептів Андрео Грізний, глянув на радари і сказав: «Невже це те саме славнозвісне царство, це не Оро — це суцільний смітник. Як тут можуть жити ці дерев’яні істоти? Вони все перетворили на хаос. Настав час поставити цих дерев’яних на місце, ми їх винищимо».

 

   Дерев’яні люди не встигли евакуювати Радіона з батьком, як по місту було завдано перших ударів з ракетних пристроїв. Навколо все вибухало. В повітрі літали кам’яні брили, падали потрощені вежі, чулися крики поранених, серед яких був і Степан. Побачивши батька в такому стані, Радіон силою думки сконцентрував потужну енергію медальйона, піднявшись над землею. Він хапонув надвелику дозу сили так, що з його очей і губ полилося золоте сяйво. Він кидав вогняними кулями у гвинтокрили та броньовані автомобілі і вони в ту ж мить спалахували. Але раптово Андрео Грізний застосував «Пегар» і Радіон відчув, як сила згасає. Потужний вибух кинув його униз. Тим часом адепти розгромили царство Оро і, винищивши всіх, відлетіли на гвинтокрилах.

 

   Коли Радіон відкрив очі, то в темряві нічого не побачив. Хлопець почав виборсуватись з-під уламків та каміння, а коли нарешті вибрався, то побачив руїни і загиблих. Він кликав і шукав батька, але його ніде не було.

 

   На попелищі колишньої бібліотеки Радіон побачив обпалену книгу і коли нахилився, щоб її підняти, почув чийсь стогін з-під завалу. У хлопця засвітилася рука, якою він підняв до гори руїни в надії побачити батька. Але це був не він. Досвідчений старійшина – єдиний, хто уцілів окрім Радіона. Хлопець здивовано запитав: «Як ви вижили в цих уламках? Я вже і не сподівався, що хтось залишився живим».

 «Я з дерева, тому знищити мене неможливо. Навіть якщо відрізати руку, вона все одно дуже швидко відросте».

 «Чому ж тоді адепти знищили інших?»

 «Їм потрібні не ми, а вірус, що знаходиться в нашому організмі. Якщо його з мене витиснути, я загину».

 «А що за вірус?»

 «Колись дуже давно ми були звичайними людьми, проте з далекого космосу прибув витривалий і нікому не відомий вірус, який перетворив нас на дерев’яних істот. Відтоді наше життя змінилось».

 «А навіщо їм цей вірус? Що вони хочуть з нього отримати?»

 «Вони гадають, що все живе на цій планеті змінять назавжди, прагнуть отримати з вірусу безсмертя, закодовану інформацію, надзвичайний інтелект, магію та заволодіти планетою. Проте вірус їм не скориться, якщо вони його випадково випустять за межі лабораторії, то людству прийде кінець. Бо він має властивість використовувати магію навіть знаходячись поза живим тілом, може підробляти різноманітну інформацію, що впливатиме на хід історії людства. Якщо вчені припустяться помилки – настане апокаліпсис, адже вірус розгнівається на людей і буде нищити людську клітину. Ти маєш зупинити цей процес!»

 

   Попрощавшись зі старійшиною, Радіон направився до брами, щоб вибратись з міста Оро, та його знову зупинив голос старця: “Синку, не забувай, що сила медальйону вичерпується, тому використовуй її з розумом!”

 

  Розділ ІІІ

 Повернення вірусу

     Минали дні. Радіон повернувся додому. Зі сльозами на очах дивився на плащ свого батька і ставив перед собою лише одне питання – де зараз його тато, невже таки загинув під уламками? Ці думки не давали спокою. Радіон розумів, що саме він повинен врятувати світ від вірусу. Кожного дня хлопчина віддавав себе безкінечним тренуванням, прагнув навчитись керувати власною силою та енергією, розділив силу медальйону на свої знання та магічні. Так хлопець навчився пронизувати простір і телепортуватись.

 

   Через місяць за допомогою своїх знань Радіон віднайшов надтаємну лабораторію адептів і був готовий вирушити туди з місією врятувати світ. Саме в цей час вчені адептів хотіли випробувати видозмінений вірус на мавпі, вони розуміли, що мозок мавпи майже ідентичний мозку людини. На думку вчених тварина мала б стати дуже кмітливою та могла робити все те, що вміють найрозумніші люди планети. Та коли доза вірусу потрапила в її організм, вона, навпаки, стала менш тямущою, ніж очікували вчені, адже вірус був занадто розумний і ввів їх в оману, щоб вирватись на волю через мавпу.

 

   За допомогою магічної сили Радіон дістався до в’язниці адептів. Він передбачав, що саме тут на нього чекає несподіванка, та яка саме, не міг поки що здогадатись. Хлопець став невидимкою та пронизував коридори в пошуку чогось несподіваного, що так тривожило його серце. Проходячи поміж одну з камер, в якій знаходились жахливі на вигляд в’язні, дивне відчуття захопило Радіона. Йому здалось, що хтось посилає певні сигнали, це збивало з пантелику і хлопець на мить зупинився. Озирнувшись навколо, Радіон помітив в одній із камер, серед десятків людей, дивного чоловіка. Він був з довгою бородою та брудним волоссям. В’язень поглядав лише на нього, Радіон зробив два кроки вправо, проте незнайомець продовжував дивитися на нього.

 "Ну-що ж, привіт, Радіоне," - з посмішкою промовив чоловік.

   Хлопець збентежився і подумав: “Не розумію, як мене можливо побачити, я ж невидимий? Можливо це звертаються не до мене?” - засумнівався він, проте голос нагадував дитинство.

 " Радіоне, я звертався саме до тебе!

   Хлопець здивовано вказівним пальцем показав на себе, а бородатий чоловік кивнув головою: “Так, мій хлопчику!”

 «А ми що, знайомі?»

«А ти вже мене й забув!»

 «Я вас не розумію!»

 «Невже ти втратив віру в те, що я живий

   Радіон замислився. В його голові за мить пролетіло все життя. Він згадав цей голос, на Радіона дивилися рідні батькові очі.

 «Батьку, невже це ти?»

 «Я довго чекав цих слів».

   Радіон зняв із себе чари невидимого та наблизив руку до ґратів і, не промовивши ані слова, відчинив їх. В’язні здивовано подивились на Степана: “Невже це твій син, про якого ти так багато нам розповідав. Невже ми зможемо бути вільними?”

«Я не очікував зустріти тебе тут, тату, і твоїх нових друзів! - вигукнув Радіон, обіймаючи батька.

 «А чому ти не перемістився додому?» – здивовано перепитав хлопчина.

   І тоді батько розповів сину, що адепти забрали вірус, який був джерелом магічних здібностей. На землі магія виникла завдяки поєднанню людського тіла та вірусу. В ті часи, коли вірус прибув на землю, з’явилась чарівна сила, яка звичайним людям не під силу.

 

  Він пояснив, що всі в’язні в минулому були учнями дерев’яних, у цих людей відібрали вірус так як і в нього, а це все тому, що вони не дотримались застережень дерев’яних і пішли в бій до адептів, не знаючи своїх сил навіть на половину. Через це юні учні всі разом не змогли протистояти навіть одному Андрео Грізному. Він жорстоко вийняв з них вірус, знаючи, що всі вони безсмертні, відправив до в’язниці.

 

 Розділ ІV

 План визволення

 

  Степан пояснив сину, що цього дня когось із в’язнів повинні будуть взяти на тестування вірусу.

 «Ти, мій син, мабуть ще не знаєш, що вірус знищити не можливо. Проте, разом з нашими друзями ми зможемо витіснити його з капсулою в космос».

 «А як ми це будемо робити?» - запитав Радіон.

 «При вході у в’язницю закований грізний і жорстокий монстр. У нього броньована шкіра, величезні роги та довгий озброєний хвіст, за допомогою своїх очей він може сканувати людину та визначати рівень її страху».

 

  Виявляється, багато років тому адепти спробували створити ідентичну зброю до вірусу, який містивсь у дерев’яних істотах. Вони випробували цю зброю на людині, але виявилось, що вона хибна і піддослідний перетворився на потвору. Задля безпеки людства його помістили в капсулу.

 

«Ти маєш пройти до його камери, Радіоне, – продовжував батько, – твоє завдання відімкнути ґрати, відстебнути йому нашийник та намордник, розламати кайдани і негайно звідти зникнути. Звір вибіжить на волю і вдереться на базу адептів. Доки він буде нищити все довкола, адепти спробують зупинити його, а в цей час ми проникнемо в лабораторію. Поки ліквідуємо охоронців та докторів, ти за допомогою заклинання «Конкурсум» відішлеш капсулу з вірусом у космос».

 

   Радіон знову став невидимим і попрямував до капсули з монстром. Він відімкнув ґрати, виконав все, про що говорив йому батько, а згодом вибрався з бункера. Монстр спершу не ворушився, потім підняв голову та заревів, від цього крику навіть відлетіли ґрати капсули. Звір повільно вийшов в коридор, щось, начебто людським голосом, пробурмотів і ще раз заревів. Пізніше вибив легким, на перший погляд, змахом стіну в’язниці і попрямував до бази адептів.

 

   Радіон звільнив в’язнів і всі вони крім Степана попрямували за монстром, готові до бою. А батько тим часом повів сина в таємний тунель, який в’язні рили багато ночей. Та, як тільки вони зайшли туди, на них чекала засідка.

    «Руки вгору! Ви думали, ми ніколи не здогадаємось, що тут є цей тунель! Яке ваше остання слово?- промовив, переможно посміхаючись, головнокомандувач.

   «Декола»! – вигукнув Радіон, простягаючи вперед руку.

  «Дивне у вас останнє слово», – головнокомандувач навіть не відразу помітив, як злітає в повітря. Він і його загін тепер не могли ворушитись.

 

  А Радіон з батьком спокійно пройшов поміж них, не зважаючи на образи та погрози. Коли Степан довів сина до лабораторії, вони побачили, що там всі мертві. Пізніше, пройшовши далі, помітили мавпу, яка хотіла розбити захисне скло капсули з вірусом.

 

  Радіон у ту ж мить промовив: ,,Ашспілью”. І мавпу охопило вогняне коло. Пізніше хлопчисько відвів руку вправо і оте фантастичне коло як загіпнотизоване зрушилось за рукою.

 «Тату, ти зробив все, що міг, повертайся додому, а я пізніше приєднаюсь до тебе з перемогою!»

 «Ні, сину! Я прийшов сюди з тобою і піду з тобою», – відповів Степан. Ми будемо воювати пліч-о-пліч!»

    Вони спустилися донизу по сходах, та раптом чарівне коло з мавпою в середині почало ламатись і за лічені секунди звідти вилізла не просто мавпа, а величезний монстр у кілька метрів заввишки, з великими зубами, а його очі палали червоним.

     Якимось чином розламалася стіна і звідти вилетів інший монстр (з бункера), він на великій швидкості кулаком вдарив колишню мавпу. Удар був настільки потужний, що Степан з Радіоном ледве втримались на ногах, а мавпомонстр відлетів дуже далеко й пробив іншу стіну.

 «Мене звати Марк Сенделз», – промовив монстр з камери і вклонився.

 «Марку, якщо хочеш допомогти врятувати світ, то затримай мавпу якомога довше!» – промовив через якийсь час вражений Степан.

    А Радіон уже сидів у позі лотоса перед капсулою з вірусом і готовий був вимовляти заклинання.

 «Зачекай, Радіоне! Ти ж знаєш, що під час обряду заклинання ти будеш знаходитись у стані спокою і нічого не побачиш та не почуєш! Взагалі, я хотів сказати, що б тут не сталось, я люблю тебе, синку!

 «Я знаю! Усе буде добре», – запевнив батька хлопчина і заглибився в заклинання.

    У цей час мавпа отямилась і була готова до бою, вона скажено нападала на Марка. Степан спостерігав, як той важко б’ється з зі значно активнішою монстромавпою. Чоловік роздивився навколо і побачив у відкритому сейфі Пегар. Схвативши прилад, Степан відразу ж застосував його на мавпі, та вона лише трохи похитнулася, а потім кинулась на чоловіка. Мавпомонстр вдарив Степана з такою силою, що той відлетів і спиною пробив трубу, яка вела до капсули з вірусом.

 Марк ухватив мавпу за ногу та з розвороту відкинув її далеко назад. Саме в цей час Радіон уже закінчив вимовляти заклинання і вірус в ту ж мить переправився в космос.

 Оцінивши ситуацію, хлопчина відразу згадав одне дуже потужне заклинання і застосував його на мавпі, аж вона розсипалась на попіл. Він спершу навіть не помітив нічого, але згодом побачив непритомного батька.

 «Тату! Що з тобою?» – закричав Радіон і кинувся до нього. Степан відкрив очі.

 «Я зробив свою справу, а ти повинен зробити свою! Синку, ти вже виріс давно, а я не й помічав! Радіоне, я…!

 Степан не ворушився. Іскра життя покинула його тіло.

 «Це я винен, бо забув заклинання…»

    Радіон пригорнувся до батька, і через кілька секунд вони зникли.

 … Пройшов місяць, а може й більше. Місто Оро було майже відновлене. І от одного разу відчинилася брама і звідти вийшов чоловік у мантії.

 «Оце-так неочікувані гості», – вигукнув задоволено старійшина.

 «Так, я прийшов!»

 «Хотілось би запитати, чому ти не розповів Радіону про таємницю?»

 «Йому ще зарано знати! Скоро він візьме участь у ще одній війні за планету Земля! Можливо з часом і розповім, але зараз Радіон прогресує краще без мене! До речі, ти мене впустиш додому?

«Так, звісно, Степане Білокінь, проходь».